Справа «Лобода проти України» (Заява № 8865/06)

П’ята секція

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лобода проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ханлар Гаджієв (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Йонко Грозєв (<…>),

Сіофра О’Лірі (<…>),

Мартіньш Мітс (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 18 жовтня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 8865/06), яку 14 лютого 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Григорій Іванович Лобода (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. Т.О. Калмиков - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. Заявник стверджував, зокрема, що кримінальне провадження щодо нього було несправедливим, оскільки було порушено його право на захист, а Верховний Суд України, порушивши принцип рівності сторін, розглянув його касаційну скаргу за його відсутності, але за присутності прокурора.

4. 02 січня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник, який народився у 1952 році, є фермером та директором фермерського господарства А. Він проживає у м. Борзна.

6. Взимку 2001 року С.Ш., новопризначений керівник приватного сільськогосподарського підприємства Д., звернувся до правоохоронних органів із заявою, в якій просив розслідувати ймовірне привласнення майна компанії Д. Зокрема, С.Ш. стверджував, що восени 2000 року інше сільськогосподарське підприємство К. списало заборгованість перед його підприємством у розмірі 15 517 українських гривень (далі - грн), хоча останнє не отримало жодного платежу.

7. 17 і 21 березня 2001 року заявник, якого допитали у зв’язку з розслідуванням справи, повідомив міліції, що восени 2000 року він отримав від К. двадцять бетонних плит в рахунок погашення боргу перед Д., акціонером якого він був. Заявник зазначив, що використав плити для будівництва траншеї для А., якому Д. також заборгувало гроші. Колишній директор Д. знав про цей факт. Угода не була остаточно оформлена в бухгалтерських книгах, оскільки між сторонами виникли суперечності щодо ціни плит і різних процесуальних питань.

8. 03 травня 2001 року прокурор Борзнянського району (далі - районний прокурор) порушив кримінальну справу щодо заявника за підозрою у заволодінні шляхом обману плитами, які він отримав від імені компанії Д.

9. 06 червня 2001 року слідчий міліції викликав заявника на допит як свідка у зв’язку зі справою, проте відхилив його клопотання про надання допомоги захисника під час допиту. Згідно з твердженнями заявника його захисник супроводжував його до кабінету слідчого, проте бути присутнім на допиті йому не дозволили.

10. Під час допиту заявник знову підтвердив отримання плит і їхнє використання у своєму фермерському господарстві. Він також пояснив, що операція у фінансових звітах не була завершена, оскільки сторони мали заборгованості одна перед одною і все ще вели переговори щодо того, як списати ці заборгованості. Тим не менш, директорам підприємств К. і Д. було добре відомо, що заявник використав плити у власному фермерському господарстві та ніколи не заперечували проти такого використання. Як вбачається з наданої Суду копії протоколу допиту він, очевидно, містився на сторінках 82 та 83 у матеріалах справи, що розглядалась на національному рівні.

11. 05 липня 2001 року заявнику пред’явили офіційне обвинувачення у заволодінні шляхом обману двадцятьма бетонними плитами, переданими підприємством К. підприємству Д. в якості оплати заборгованості. У той самий день заявника допитали як обвинуваченого в присутності його захисника, проте він відмовився давати показання і послався на своє право не свідчити проти себе.

12. 11 липня 2001 року заявника поінформували про закінчення досудового слідства і він мав постати перед Борзнянським районним судом (далі - районний суд).

13. У незазначену дату заявник надав державним органам угоду від 14 квітня 2001 року, підписану директорами підприємств К., Д. і ним самим. Згідно з цим документом три сторони домовилися, що вартість отриманих заявником двадцяти плит становила 2 000 грн, і що передання плит заявнику покривала відповідну частину заборгованості К. перед Д. і заборгованості Д. перед фермерським господарством заявника.

14. До вересня 2001 року згадана угода була відображена у всій документації трьох сторін щодо бухгалтерського і податкового обліку та інших питань.

15. Під час судового розгляду районний суд допитав заявника та багатьох інших осіб, у тому числі директорів та бухгалтерів підприємств Д. та К., а також вивчив різні документи. Як вбачається з наданих Урядом протоколів судових засідань, до переліку документів, розглянутих під час судового розгляду, входив "лист від фермерського господарства", який містився на сторінці 65 матеріалів справи, що розглядалась на національному рівні.

16. Під час судового розгляду заявник, якого представляв обраний на власний розсуд захисник, повторив, що він не мав наміру заволодіти плитами шляхом обману, і три сторони узгодили всі деталі угоди в квітні 2001 року (тобто до порушення кримінальної справи щодо нього). До вересня 2001 року (тобто до початку судового розгляду) ця угода була належним чином відображена у всій робочій документації. Затримка в остаточному оформленні документів була зумовлена різними об’єктивними обставинами, у тому числі початковою неузгодженістю між сторонами щодо обсягу угоди та справедливої ціни за плити, зміною директора підприємства Д. у листопаді 2000 року та тривалою перервою в роботі бухгалтерії підприємства Д.

17. 13 серпня 2003 року районний суд визнав заявника винним в інкримінованих йому обвинуваченнях. Він встановив, що хоча зрештою справа була врегульована, було достатньо доказів того, що первинний намір заявника був шахрайським. Обґрунтовуючи цей висновок, суд, зокрема, зазначив:

"Суд не може прийняти аргументи підсудного Лободи Г.І., що ... тристоронню угоду було укладено ... до порушення кримінальної справи, і керівники трьох юридичних осіб домовилися про ціну та порядок передачі бетонних плит, оскільки вони суперечать матеріалам справи і доказам, вивченим в суді. З матеріалів справи вбачається, що згадана угода була надана Лободою Г.І. в кінці досудового слідства. З показань свідків вбачається ..., що [заборгованість К. перед Д.], що становила 15 517 грн, була поновлена після її списання ... Відповідно до … наказу № 6 від серпня 2001 року вартість переданих плит становила 2 000 грн, а заборгованість [К.] перед Д. станом на 01 вересня 2001 року становила 13 517 грн.

Із зазначених доказів вбачається, що після порушення кримінальної справи під час досудового слідства керівники [К.], [Д.] і [А.] досягнули домовленості щодо ціни та порядку передання. Ці висновки узгоджуються із заявами керівника фермерського господарства Лободи Г.І, які містяться на сторінках 65 і 67 першого тому справи від червня 2001 року".

18. Згодом районний суд амністував заявника та звільнив його від відбування покарання.

19. У той самий день суд виніс окрему постанову, в якій звернув увагу районного прокурора на різні процесуальні недоліки при підготовці справи до судового розгляду. Зокрема, в ній зазначалося таке:

"03 травня 2001 року [районний прокурор] порушив кримінальну справу щодо [заявника]. 06 червня 2001 року [слідчий міліції] ... допитав [заявника] як свідка, незважаючи на ... достатню кількість доказів ... для його допиту як обвинуваченого, з дотриманням усіх вимог Кримінально-процесуального кодексу України...

З огляду на зазначені порушення, надані [заявником] показання ... під час його допиту як свідка 06 червня 2001 року суд не взяв до уваги в якості доказу в цій справі. ...".

20. З матеріалів справи вбачається, що у незазначену дату заявник подав апеляційну скаргу на вирок, яка була прийнята до розгляду. Копія цієї апеляційної скарги Суду надана не була.

21. 27 серпня 2003 року адвокат І. також подав окрему апеляційну скаргу від імені заявника. У цій апеляційній скарзі він, насамперед, оскаржував висновки суду першої інстанції по суті та стверджував, що дії заявника не були злочинними.

22. 23 жовтня 2003 року Апеляційний суд Чернігівської області (далі - апеляційний суд) залишив без змін обвинувальний вирок заявника. Посилаючись на показання різних свідків і документальні докази в матеріалах справи, він дійшов висновку, що до порушення кримінальної справи заявник не вжив жодних розумних і повноцінних заходів для врегулювання питання привласнення ним плит.

23. Заявник подав касаційну скаргу, в якій скаржився, зокрема, на порушення свого права на захист у зв’язку з його допитом 06 червня 2001 року за відсутності захисника. Він стверджував, що з фрази: "Ці висновки узгоджуються із заявами керівника фермерського господарства Лободи Г.І., які містяться на сторінках 65 і 67 першого тому справи від червня 2001 року", - у рішенні районного суду від 13 серпня 2003 року чітко вбачалося, що при його засудженні суд фактично посилався на його показання від 06 червня 2001 року, незважаючи на офіційну постанову районного суду виключити протокол цього допиту з матеріалів справи.

24. 28 жовтня 2004 року Верховний Суд України розглянув доводи заявника за відсутності заявника та його адвоката. Однак прокурор був присутнім на засіданні та просив судову колегію відхилити доводи заявника.

25. У той самий день Верховний Суд України залишив касаційну скаргу заявника без задоволення, встановивши, що суди нижчих інстанцій правильно оцінили факти та застосували законодавство. Не посилаючись безпосередньо на скаргу заявника щодо порушення його права на захист, він зробив таке загальне зауваження щодо процесуальної справедливості провадження:

"... жодних порушень положень кримінально-процесуального законодавства під час досудового слідства, а також в ході судового розгляду не встановлено.".

26. Копія ухвали Верховного Суду України від 28 жовтня 2004 року була надіслана заявнику поштою 29 серпня 2005 року та згідно з його твердженнями була ним отримана 29 вересня 2005 року.

27. У різні періоду часу заявник безуспішно намагався ініціювати кримінальне провадження щодо слідчого, який допитував його 06 червня 2001 року, а також ініціювати адміністративне та цивільне провадження для оскарження різних стверджуваних процесуальних недоліків, допущених у його справі суддею районного суду.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

28. Відповідні положення Конституції передбачають:

Стаття 59

"Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.".

Стаття 63

"Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.".

B. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (втратив чинність у 2012 році)

29. Відповідні положення Кодексу щодо розгляду справи судом касаційної інстанції у редакції, чинній на час подій, викладені в ухвалі щодо прийнятності у справі "Архипов проти України" (Arkhipov v. Ukraine), заява № 25660/02, від 18 травня 2004 року, та в рішенні у справі "Жук проти України" (Zhuk v. Ukraine), заява № 45783/05, пункт 18, від 21 жовтня 2010 року.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПРАВА ЗАЯВНИКА НА ЗАХИСТ

30. Заявник скаржився на те, що його допит 06 червня 2001 року був проведений з порушенням його права на захист. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.".

31. Уряд стверджував, що ця скарга була несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione personae. Зокрема, він стверджував, що факти цієї справи аналогічні фактам справи "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, рішення від 04 березня 2010 року, в якій Суд встановив, що порушення права заявника на захист було належним чином визнано та відшкодовано на національному рівні (див. там само, пункт 62). Як в згаданій, так і в цій справі докази, отримані з порушенням процесуальних прав заявників, були виключені з матеріалів їхніх кримінальних справ, а порушення їхнього права на захист були визнані національними судами в окремих постановах. У цій справі засудження заявника ґрунтувалося на достатніх доказах, отриманих та розглянутих з належною повагою до його процесуальних прав. Заявник особисто був присутнім у судовому засіданні, в якому його також представляв вибраний ним на власний розсуд захисник, і мав можливість викласти свої доводи, допитати свідків і оскаржити документальні докази. Його скарги на стверджуване порушення його прав також були розглянуті апеляційним і касаційним судами, які визнали їх необґрунтованими. Зрештою, також важливо, що слідчим, які брали участь у справі заявника, було зроблено попередження, а заявник мав можливість ініціювати цивільне провадження з метою отримання від міліції відшкодування за порушення його права на захист.

32. Заявник не погодився. Він стверджував про недостатність відшкодування за порушення його права на захист. Серед іншого, на відміну від справи "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), в якій порушення права заявника на захист відбулося після того, як він у належному процесуальному порядку зізнався у вчиненні інкримінованого йому злочину, у цій справі допит 06 червня 2001 року був першим і єдиним випадком допиту заявника після порушення кримінальної справи щодо нього та до пред’явлення йому обвинувачень. Тому надані ним під час цього допиту показання значною мірою вплинули на хід усього слідства і на те, яким чином слідчі органи та суди отримували і тлумачили інші докази. До того ж протокол допиту заявника 06 червня 2001 року фактично не був виключений з матеріалів справи й істотно вплинув на остаточні висновки національних судів щодо його вини. Зокрема, у своєму рішенні від 13 серпня 2003 року районний суд прямо послався на показання заявника, надані міліції 06 червня 2001 року. Конкретніше, у тексті свого рішення він послався на "заяви заявника ... від червня 2001 року". Два вищестоящі суди не відреагували на це порушення при перегляді вироку заявника.

33. Суд нагадує зі своєї практики, що право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника є однією з основоположних ознак поняття справедливого судового розгляду (див. рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France), заява № 29731/96, пункт 89, ЄСПЛ 2001-II). Як правило, доступ до захисника має надаватись з першого допиту підозрюваного міліцією, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження цього права. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого, гарантовані статтею 6 Конвенції. Право на захист в принципі буде непоправно порушено, якщо зізнавальні показання, надані особою під час допиту міліцією без забезпечення доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. рішення у справах "Сальдуз проти Туреччини" [ВП] (Salduz v. Turkey) [GC], заява № 36391/02, пункт 55, від 27 листопада 2008 року, та "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заяви № 50541/08, № 50571/08, № 50573/08 і № 40351/09, пункти 257, 262 і 265, від 13 вересня 2016 року). Як нещодавно роз’яснив Суд викладений в рішенні у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) метод оцінки сумісності обмеження доступу до адвоката із правом на справедливий суд складається з двох етапів. На першому етапі Суд повинен оцінити наявність вагомих підстав для обмеження. На другому етапі він повинен оцінити розмір шкоди, якої було завдано праву на захист обмеженням у відповідній справі. Інакше кажучи, Суд повинен оцінити вплив обмеження на загальну справедливість провадження і вирішити, чи було провадження справедливим у цілому (див. згадане рішення у справі "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), пункт 257).

34. Щодо першого етапу оцінки, то критерій вагомих підстав є жорстким: з огляду на основоположний характер і важливість доступу до захисту на початкових етапах провадження, особливо під час першого допиту підозрюваного, обмеження доступу до захисника дозволяється лише за виняткових обставин, має носити тимчасовий характер та ґрунтуватися на індивідуальній оцінці конкретних обставин певної справи. Під час оцінки існування вагомих підстав важливою є наявність відповідних положень національного законодавства, на яких ґрунтувалося рішення про обмеження доступу до захисника, а також те, чи були межі та суть будь-яких обмежень доступу до захисника визначені законом настільки чітко, щоб могли регулювати процес прийняття рішень органами, відповідальними за їх застосування (там само, пункт 258).

35. Якщо встановлено наявність вагомих підстав, необхідно провести комплексну оцінку провадження, щоб визначити, чи було воно "справедливим" відповідно до цілей пункту 1 статті 6 Конвенції (там само, пункт 264).

36. Якщо вагомих підстав не встановлено, Суд має з особливою ретельністю оцінити справедливість такого обмеження. Нездатність держави-відповідача навести вагомі підстави є важливим аргументом оцінювання загальної справедливості судового розгляду, і може стати підставою для констатації порушення положень пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції. Тягар доказування покладається на Уряд держави-відповідача, який зобов’язаний переконливо довести, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість судового розгляду не було непоправно порушено обмеженням доступу до юридичної допомоги (там само, пункт 265).

37. Під час комплексного дослідження провадження, з метою оцінки впливу процесуальних недоліків на справедливість кримінального провадження в цілому, необхідно брати до уваги такий невичерпний перелік критеріїв з практики Суду:

(a) чи перебував заявник в особливо вразливому становищі, наприклад, через свій вік або психічний стан;

(b) нормативно-правові акти, якими регулюється порядок здійснення досудового розслідування та допустимість доказів під час їх оцінки судом, а також їх дотримання; у випадку застосування правила про недопустимість доказів, маловірогідно, що провадження буде несправедливим в цілому;

(c) чи мав заявник можливість оскаржити допустимість доказу або заперечити його використання;

(d) якість доказу, та чи не викликали обставини, за яких його було отримано, сумнівів у його достовірності та точності, з урахуванням ступеню та характеру будь-якого примусу;

(e) якщо доказ було отримано незаконним шляхом - відповідна незаконність, а у випадку, якщо вона спричинена порушенням іншої статті Конвенції, - то характер констатованого порушення;

(f) якщо йдеться про показання - суть показань та чи відмовився від них заявник або змінив їх у найкоротший строк;

(g) спосіб використання доказу, а також, зокрема, чи став доказ невід’ємною або значною частиною доказової бази, на якій ґрунтувався обвинувальний вирок, а також сила інших доказів у справі;

(h) чи була вина визнана професійними суддями або присяжними засідателями, а в останньому випадку - зміст будь-яких настанов присяжним засідателям;

(i) ступінь суспільного інтересу у розслідуванні та покаранні конкретного правопорушення, що розглядається;

(j) інші відповідні процесуальні гарантії, передбачені національним законодавством та практикою (там само, пункт 274).

38. Як вбачається з фактів цієї справи, жодних вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу під час його допиту 06 червня 2001 року не було. Навпаки, у своїй окремій постанові від 13 серпня 2003 року районний суд чітко визнав, що 06 червня 2001 року заявника допитали з порушенням його права на юридичну допомогу та права не давати показання щодо себе (див. пункт 19). У своїх зауваженнях Уряд також визнав недотримання процесуальних прав заявника під час цього допиту.

39. Отже, Суд має розглянути, чи завдало відповідне порушення непоправної шкоди правам заявника за статтею 6 Конвенції при встановленні обґрунтованості висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

40. У зв’язку з цим Суд зазначає, по-перше, що, крім визнання порушення права заявника на захист в окремій постанові, районний суд чітко виключив зі своєї оцінки фактів показання, надані заявником міліції 06 червня 2001 року. Заявник стверджує, що суд першої інстанції ґрунтувався на цих показаннях, посилаючись на "заяви керівника фермерського господарства Лободи Г.І., які містяться на сторінках 65 і 67 першого тому справи від червня 2001 року". Суд не вважає це твердження обґрунтованим фактом. По-перше, заявник не надав сторінок 65 і 67 з матеріалів справи, що розглядалась на національному рівні. Суд також зазначає, що як вбачається з протоколу судового засідання районного суду, на сторінці 65 кримінальної справи на національному рівні містився "лист від фермерського господарства" (див. пункт 15). Він також зазначає, що, як вбачається з наданої Суду копії протоколу допиту від 06 червня 2001 року, в матеріалах кримінальної справи на національному рівні цьому документу були присвоєні номери сторінок 82 і 83, а не 65 і 67. У світлі цих обставин і, зокрема, за відсутності будь-яких доказів від заявника, що на сторінках 65 і 67 його кримінальної справи дійсно містилися які-небудь документи, пов’язані з його допитом 06 червня 2001 року, Суд не може дійти висновку, що спірна фраза у рішенні районного суду стосувалась показань заявника, наданих міліції у ході відповідного допиту. Отже, Суд доходить висновку, що заявник не обґрунтував своє твердження, що оскаржувані показання насправді були використані при оцінці фактів судом першої інстанції.

41. Тепер Суд повернеться до твердження заявника, що допит 06 червня 2001 року значною мірою вплинув на спосіб отримання та тлумачення слідчими органами і судами інших доказів, оскільки це був його перший і єдиний допит до пред’явлення йому обвинувачень та оскільки ці показання de facto залишилися в матеріалах справи. У зв’язку з цим Суд зазначає, що згідно з матеріалами справи працівники міліції поінформували заявника про предмет розслідування за фактом зникнення плит ще в березні 2001 року (див. пункт 7). У нього було достатньо можливостей проконсультуватися із захисником до червня 2001 року, і немає підстав для висновку, що допит 06 червня 2001 року був для нього несподіваним. Заявник також мав ще одну можливість зробити заяву в ході слідства та за присутності захисника, але він свідомо вирішив не використовувати цю можливість (див. пункт 11). Стосовно того, що протокол відібрання показань від 06 червня 2001 року фактично залишився, а не був виключений з матеріалів справи, Суд зазначає, що це порушення прав заявника на захист дійсно було визнано судом першої інстанції, і суд першої інстанції чітко попередив слідчі органи про це недотримання прав заявника на захист (див. пункт 17).

42. Повертаючись до твердження заявника, що ці два порушення з боку слідчих органів - те, що його допитали без захисника, і протокол його показань залишився в матеріалах справи, - суттєво вплинули на остаточні висновки національних судів, то Суд не вважає його обґрунтованими. Суд не вбачає доказів того, що ці показання відіграли роль в оцінці національними судами відповідних фактів і встановленні вини. Він зазначає, що національні суди обґрунтували засудження заявника великою кількістю показань свідків, документальних та інших доказів. Немає підстав для висновку, що заявник, який особисто брав участь у судовому засіданні та якого представляв вибраний ним на власний розсуд захисник, був яким-небудь чином обмежений у застосуванні стратегії захисту всупереч його показанням, що він і зробив. Він також не був обмежений у своїх правах викласти доводи, допитати свідків або оскаржити документальні докази під час провадження. Крім того, його скарги були розглянуті двома вищестоящими судами, які визнали їх необґрунтованими.

43. Розглянувши наведені факти у світлі принципів, встановлених у його практиці (див., зокрема, згадане рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey), заява № 36391/02, пункти 54-57, ЄСПЛ 2008, рішення у справах "Смолик проти України" (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункти 54 і 55, від 19 січня 2012 року, mutatis mutandis, "Гефген проти Німеччини" [ВП] (<…>) [GC], заява № 22978/05, пункти 182-188, ЄСПЛ 2010, і, для порівняння, рішення у справах "Пановіц проти Кіпру" (Panovits v. Cyprus), заява № 4268/04, пункти 84-86, від 11 грудня 2008 року, та "Тодоров проти України" (Todorov v. Ukraine), заява № 16717/05, пункти 78-81, від 12 січня 2012 року), Суд вважає, що заявник не надав необхідного обґрунтування свого твердження, що надані ним 06 червня 2001 року показання насправді були використані для його засудження або іншим чином вплинули на висновки національних судів щодо його вини.

44. З огляду на цей висновок Суд не вважає за необхідне аналізувати будь-які інші аргументи сторін і доходить до висновку, що цю скаргу слід відхилити як явно необґрунтовану в розумінні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПРИНЦИПУ РІВНОСТІ СТОРІН У КАСАЦІЙНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

45. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на недотримання принципу рівності сторін у кримінальному провадженні щодо нього в касаційній інстанції.

A. Прийнятність

46. Уряд не надав зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

47. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

48. Заявник стверджував про порушення принципу рівності сторін у касаційному провадженні, оскільки згідно з відповідним правовим положенням розгляд справи у касаційній інстанції відбувся за його відсутності, але за присутності прокурора. Заявник зазначив, що оскаржуваний ним порядок вже був визнаний таким, що порушував гарантії справедливого судового розгляду, у згаданому рішенні Суду у справі "Жук проти України" (Zhuk v. Ukraine), пункти 29-35.

49. Уряд заперечив проти цих аргументів. Він зазначив, зокрема, що провадження у Верховному Суді України стосувалося лише питань права, а присутність прокурора мала виключно формальний характер.

50. Суд зазначає, що хоча в цій справі провадження обмежувалося питаннями права, застосовні положення законодавства, які не передбачали участі заявника у засіданні, вимагали присутності прокурора. Він також зазначає, що прокурор зробив усні заяви перед судовою колегією, стверджуючи, що касаційна скарга заявника має бути відхилена. Однак заявнику було відмовлено у будь-якій можливості викласти свою позицію у справі. У згаданій справі "Жук проти України" (Zhuk v. Ukraine) Суд визнав, що таке саме провадження порушувало статтю 6 Конвенції (там само, пункти 29-35). Він не знаходить жодних підстав відходити у цій справі від свого попереднього висновку.

51. Відповідно він вважає, що в цій справі було порушено принцип рівності сторін.

52. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

53. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що йому не повідомили про характер висунутих проти нього обвинувачень одразу після порушення кримінальної справи у травні 2001 року; що суди неправомірно відхилили докази на підтвердження його невинуватості та дійшли висновку, що його нездатність врегулювати отримання ним бетонних плит свідчила про вчинення ним злочину; і що провадження в цілому було надто тривалим. Крім того, не посилаючись на положення Конвенції, заявник скаржився на результати адміністративного та цивільного проваджень, ініційованих ним у зв’язку зі стверджуваною неправомірною поведінкою судді районного суду, і на несправедливість цих проваджень. Він також послався на статтю 2 Протоколу № 7 до Конвенції у зв’язку з фактами цієї справи.

54. Розглянувши ці скарги у світлі всіх наявних в нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

55. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

56.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

57. Заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

58. Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.

59. Суд вважає, що встановлення порушення пункту 1 статті 6 Конвенції само по собі становить достатню компенсацію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник в результаті порушення його права на рівність сторін.

B. Судові та інші витрати

60. Заявник також вимагав 2 400 євро компенсації судових та інших витрат, понесених ним під час провадження у Суді, які мають бути перераховані на рахунок його представника, п. Т. Калмикова. Він зазначив, що ця сума складається з витрат на юридичну допомогу в розмірі 2 250 євро (25 годин роботи з погодинною ставкою 90 євро) за підготовку зауважень у відповідь на зауваження Уряду та адміністративних витрат (телефонні дзвінки, поштові витрати, копіювання та інші витрати) у розмірі 150 євро. Він не надав жодних документів в обґрунтування своїх вимог і зазначив, що ще не сплатив за юридичну допомогу через відсутність коштів.

61. Уряд зазначив, що вимога заявника має бути відхилена, оскільки він не надав документів в обґрунтування стверджуваних витрат.

62. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. За відсутності будь-яких документів для обґрунтування суми, яку вимагав заявник в якості компенсації витрат, або які б дали змогу оцінити обсяг та характер угоди заявника із п. Т. Калмиковим, Суд не може встановити суму судових та інших витрат. Тому за цим пунктом Суд нічого не присуджує.

C. Пеня

63. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує прийнятною скаргу щодо порушення принципу рівності сторін у касаційному проваджені, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2.Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним порушенням принципу рівності сторін у касаційному провадженні.

3.Постановляє, що встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник.

4.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 листопада 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.