88. За таких обставин Суд вважає, що заявник все ще може вважатися потерпілим від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з його триманням у психіатричній лікарні з 07 вересня по 04 грудня 2000 року та погоджується з висновками національних судів щодо його незаконного поміщення до Сватівської лікарні у цей період.
(iii) Висновок
89. Зважаючи на відсутність "справедливих та належних процедур" позбавлення свободи у відповідності до Наказу № 225, яким національні органи влади обґрунтовували примусову госпіталізацію заявника у період з 19 березня по 07 вересня 2000 року; непроведення повторної оцінки ситуації заявника у період з 04 квітня по 07 вересня 2000 року, коли набув чинності новий закон; встановлену національними судами невідповідність дій органів влади у період з 07 вересня по 04 грудня 2000 року вимогам національного законодавства; та відсутність доказів того, що поведінка заявника становила небезпеку для нього самого або для оточуючих впродовж усього періоду його примусової госпіталізації, Суд доходить висновку, що у справі заявника було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
90. Заявник скаржився, на відсутність ефективного та гарантованого права на відшкодування у зв’язку з позбавленням свободи у порушення пункту 5 статті 5 Конвенції, який передбачає таке:
"... 5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.".
A. Прийнятність
91. Сторони не надали зауважень щодо прийнятності цієї скарги.
92. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
93. Заявник стверджував, що він не мав права на відшкодування у зв’язку з його незаконним позбавленням свободи у період з 19 березня до 07 вересня 2000 року. Зокрема, на момент його госпіталізації до ТМО та Луганської лікарні не було окремого нормативно-правового акту, який би передбачав відшкодування за незаконне поміщення до психіатричної лікарні, оскільки Закон України "Про психіатричну допомогу" набрав чинності лише у квітні 2000 року.
94. Заявник стверджував, що сума відшкодування, присудженого йому за період з 07 вересня по 04 грудня 2000 року, була непропорційною рівню його страждань, та що суми, які присуджуються Судом у подібних справах, були значно більшими.
96. Уряд стверджував, що національні суди присудили заявнику відшкодування за незаконне поміщення його на лікування у період з 07 вересня до 04 грудня 2000 року. Скарги заявника щодо решти строку тримання у лікарні були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю. Отже, у цій справі не було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.
97. Суд нагадує, що пункт 5 статті 5 Конвенції дотримано, коли існує можливість отримати відшкодування за позбавлення свободи, здійснене з порушенням пунктів 1, 2, 3 або 4. Отже, право на відшкодування, закріплене пунктом 5, означає, що порушення одного з попередніх пунктів статті 5 Конвенції було встановлено або національним органом, або конвенційними органами. У зв’язку з цим ефективне здійснення права на відшкодування, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, повинно забезпечуватись із достатнім рівнем достовірності (див. рішення у справі "Станев проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 182, ECHR 2012, з подальшими посиланнями).
98. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що з огляду на його висновки щодо порушення пункту 1 статті 5, пункт 5 є застосовним. Отже, Суд повинен встановити, чи мав заявник до ухвалення цього рішення гарантоване право на відшкодування шкоди на національному рівні, або чи матиме він таке право після ухвалення цього рішення.
99. Суд зазначає, що жоден із органів державної влади на будь-якому етапі провадження не дійшов висновку, що примусова госпіталізація заявника у період з 19 березня по 07 вересня 2000 року була незаконною або іншим чином суперечила статті 5 Конвенції. Щодо періоду з 07 вересня по 04 грудня 2000 року Суд вважає, що з огляду на незначний розмір присудженого заявнику відшкодування, він все ще може вважатися потерпілим від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з його госпіталізацією протягом цього періоду.
100. Суд встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо всього періоду примусової госпіталізації заявника. Залишається встановити, чи мав заявник на національному рівні гарантоване право на відшкодування на підставі встановлення цим Судом порушення пункту 1 статті 5.
101. У попередніх аналогічних справах Суд вже доходив висновку, що в українській правовій системі не передбачено право на відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції у випадку встановлення цим Судом порушення будь-яких попередніх пунктів цієї статті (див. рішення у справі "Таран проти України" (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, п. 89, від 17 жовтня 2013 року, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає підстав, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
102. Зважаючи на те, що національні органи влади не визнали, що примусове лікування заявника у період з 19 березня по 07 вересня 2000 року було незаконним, що сума присудженого заявнику відшкодування за період з 07 вересня по 04 грудня 2000 року була незначною, та що заявник не мав гарантованого права на відшкодування на національному рівні на підставі встановлення порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, Суд вважає, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.
103. Заявник скаржився на те, що тривалість цивільного провадження у його справі була несумісною з вимогою "розумного строку", встановленою пунктом 1 статті 6 Конвенції, у відповідній частині якого передбачається таке:
"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...".
A. Прийнятність
104. Сторони не надали зауважень щодо прийнятності цієї скарги.
105. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявник
106. Заявник стверджував, що тривалість цивільного провадження у його справі, яке, за його словами, тривало з 10 жовтня 2001 року по 12 лютого 2008 року, була надмірною у порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
107. Заявник надав перелік періодів бездіяльності під час розгляду його цивільної справи. Зокрема, провадження у справі заявника призупинялось до вирішення по суті справи про визнання заявника недієздатним, судові засідання відкладались через неявку представника заявника або відповідачів, у зв’язку з закінченням повноважень судді, що розглядала справу, а також у зв’язку з відсутністю залу судових засідань, обладнаного звукозаписуючою апаратурою. Заявник вважав, що ці підстави не були достатніми для виправдання затримок у призначенні наступного судового засідання у його справі.
108. Заявник стверджував, що доводи Уряду про те, що він затягував провадження своїми спробами ознайомитися з медичною документацією про стан його здоров’я, були необґрунтованими та не виправдовували затримки у розгляді його справи.
(b) Уряд
109. Уряд нагадав, що не він мав змоги прокоментувати загальну тривалість провадження у справі заявника, у тому числі й виконавчого провадження (див. п. 63). За оцінкою Уряду розгляд справи заявника тривав "сім років, шість місяців і двадцять п’ять днів (з 17 липня 2001 року до 12 лютого 2008 року)".
110. Уряд стверджував, що справа заявника стосувалася переважно відсутності в нього доступу до медичної документації про стан його здоров’я, ненадання відповіді на його звернення та його незаконного поміщення на лікування. Заявник змінював вимоги протягом провадження та подавав позови проти нових відповідачів. Отже, важливо було забезпечити присутність усіх сторін у судовому засіданні. За твердженням Уряду тривалість провадження була безпосередньо пов’язана із суттю справи заявника, а саме з його вимогою про надання доступу до медичної документації про стан його здоров’я. Рішення про обмеження доступу було прийнято лікарями, але заявник неодноразово клопотав про долучення медичної документації до матеріалів справи, намагаючись отримати доступ до цієї інформації та, таким чином, затягуючи провадження.
111. Уряд також стверджував, що в ході розгляду справи були допитані заявник, представники трьох відповідачів у справі, а також ряд свідків. Уряд зауважив, що кількість сторін у справі вплинула на тривалість провадження.
112. Уряд також стверджував, що на тривалість провадження вплинула поведінка заявника та інших осіб, які брали участь у справі (відповідачі та свідки). Зокрема, сторони кілька разів не з’являлися в судові засідання. Заявник погоджувався із перенесенням судових засідань з огляду на необхідність присутності всіх відповідачів. У зв’язку з цим Уряд послався на рішення у справі "Дульський проти України" (Dulskiy v. Ukraine), заява № 61679/00, від 1 червня 2006 року, в якому Суд дійшов висновку, що "хоча сторона у цивільному провадженні не може бути звинувачена у використанні доступних їй засобів, передбачених національним законодавством, з метою захисту своїх інтересів, вона має передбачати, що як наслідок затримується провадження у розгляді справи". Провадження у справі за позовом заявника також призупинялось до вирішення по суті справи про визнання заявника недієздатним.
113. Уряд стверджував, що "перерви, які робились під час досудового слідства та у судовому засіданні, … були зумовлені необхідністю з’ясувати обставини справи та були спрямовані на належне здійснення правосуддя". Зокрема, судом надавались доручення щодо витребування різних документів. Суд також вживав заходи для забезпечення присутності відповідачів у судовому засіданні. Уряд вважав, що національні органи влади вживали всі наявні процесуальні засоби з метою попередження затримок у розгляді справи заявника.
114. Уряд дійшов висновку, що тривалість провадження у справі заявника не може вважатися "нерозумною".
2. Оцінка Суду
115. Суд нагадує, що розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).
116. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що сторони зазначили дві різні дати початку розгляду цивільної справи заявника національними судами (17 липня та 10 жовтня 2001 року). Суд вважатиме 02 жовтня 2001 року - дату, зазначену у довідці про рух цивільної справи, виданій національним судом (див. п. 18 ), - початковою датою для розрахунку тривалості провадження у справі заявника.
117. Щодо дати закінчення провадження Суд зазначає, що залишається невідомим, чи було виконано рішення суду, винесене на користь заявника. Заявник стверджував, що він не отримав присуджену суму відшкодування. Проте він не скаржився на тривале невиконання рішення суду, винесеного на його користь, а прямо стверджував, що розгляд його справи у національних судах був занадто тривалим. Хоча судовий розгляд та виконавче провадження є першою та другою стадією провадження в цілому (див. вищезазначене рішення у справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], п. 197), з огляду на однозначну скаргу заявника на надмірну тривалість судового провадження, Суд вважає, що загальна тривалість оскаржуваного провадження становить шість років, чотири місяці та дванадцять днів (з 02 жовтня 2001 року до 12 лютого 2008 року) та охоплює судовий розгляд у трьох інстанціях.
118. Суд зазначає, що зазначене провадження стосувалося питання законності примусової госпіталізації заявника та його вимоги щодо надання доступу до медичної документації про стан його здоров’я. Заявник висував позовні вимоги до всіх трьох лікарень, в яких він тримався, та їх головних лікарів. Тим не менше, Суд вважає, що у цій справі не вбачається особливої складності.
119. Щодо поведінки сторін, у тому числі представника заявника, Суд визнає, що вони дещо вплинули на тривалість провадження, внаслідок неявки у декілька судових засідань. Проте Суд вважає, що загальна тривалість провадження не може бути виправдана виключно поведінкою заявника.
120. Суд вважає, що у справі заявника численні невеликі затримки та недоліки вплинули на загальну тривалість провадження, яка стала "нерозумною": судові засідання відкладалися у зв’язку з відсутністю залу судових засідань, обладнаного звукозаписуючою апаратурою; неявка сторін призвела до перенесення майже чверті призначених судових засідань, і 50 % неявок припадало на відповідачів; рішення суду першої інстанції по суті від 29 квітня 2002 року було винесено через сім місяців після відкриття провадження, але Апеляційний суд скасував його, і суду першої інстанції знадобилося майже п’ять років, щоб прийняти нове рішення; а винесену ухвалу про призначення судово-психіатричної експертизи заявника було згодом скасовано, що призвело до затягування провадження майже на шість місяців. З урахуванням вищезазначеного Суд доходить висновку, що основна відповідальність за надмірну тривалість провадження у цій справі покладається на державні органи.
121. Враховуючи свою практику з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку".
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
123. Заявник вимагав 150 000 євро відшкодування моральної шкоди.
124. Уряд стверджував, що у цій справі не було порушення прав заявника. Тому його вимоги відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими та, у будь-якому разі, надмірними.
125. Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 15 000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
126. Заявник не вимагав відшкодування судових та інших витрат.
C. Пеня
127. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує заяву прийнятою.
5.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 15 000 (п’ятнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Ангеліка НУССБЕРГЕР |