Справа «Свисторук проти України» (Заява № 50067/13)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Свисторук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ханлар Гаджиєв (<…>), Голова,

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Карло Ранцоні (<…>), судді,

та Анна-Марія Дуге (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 03 листопада 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 50067/13), яку 26 липня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Віктор Петрович Свисторук (далі - заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв п. М. Тарахкало - адвокат, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. 29 жовтня 2015 року про заяву було повідомлено Уряд.

4. Заявник народився у 1944 році і проживає у м. Кременчуку.

5. 11 серпня 2007 року Інна Пузир, донька заявника, була знайдена зарізаною у кущах на узбіччі дороги.

6. Того дня управління міліції в Полтавській області порушило кримінальну справу за підозрою у вчинені умисного вбивства.

7. У незазначену дату заявник був викликаний на допит як свідок у зв’язку із зазначеним розслідуванням, і на підставі цього було відмовлено у задоволенні його подальшого клопотання про залучення до провадження як потерпілого.

8. 18 серпня 2007 року В.К., інша донька заявника, була залучена до провадження як потерпіла сторона.

9. 25 серпня 2007 року О.Т., мешканець села, яке знаходиться поблизу місця, де була зарізана донька заявника, був затриманий за підозрою у вчиненні цього злочину. Спочатку, визнавши себе винним, згодом О.Т. відмовився від зізнання, заперечуючи будь-яку причетність до злочину та скаржачись на жорстоке поводження з ним з боку працівників міліції.

10. У незазначену дату кримінальне провадження щодо О.Т. було зупинене, оскільки не було зібрано жодних доказів на підтвердження його зізнавальних показань, які не узгоджувались з іншими доказами у справі.

11. 07 вересня 2007 року В.К. подала скаргу начальнику місцевого відділу міліції на неефективне розслідування справи. Вона також скаржилась на неможливість її ефективної участі у ньому, оскільки їй не було дозволено ознайомлюватись з матеріалами справи та вона була погано поінформована про заходи, які вживались органами влади з метою встановлення особи вбивці її сестри.

12. 12 вересня 2007 року виконувач обов’язків начальника управління УМВС України в Полтавській області поінформував В.К., що він не виявив жодних порушень у способі проведення розслідування і що відповідно до чинного законодавства потерпілі сторони не мали права ознайомлюватись з матеріалами справи до закінчення досудового слідства, тобто до того, як буде встановлено можливу особу, яка вчинила злочин, і справу буде передано до суду.

13. 10 жовтня 2007 року слідство було зупинено, оскільки не було висунуто жодних версій.

14. 30 жовтня 2007 року прокуратура району скасувала постанову про зупинення досудового слідства та постановила провести подальше розслідування, зазначивши, що слідство було проведено поверхово.

15. 20 листопада 2007 року В.К. знову подала скаргу до прокуратури м. Кременчука, що відновлене слідство, на її думку, було поверховим та неефективним. Вона стверджувала, що підозрювала Р.П., чоловіка її сестри, у вбивстві та посилалась на численні затягування у проведенні слідчих дій, які, на її думку, призвели до втрати важливих доказів.

16. 23 січня 2008 року начальник управління УМВС України в Полтавській області підтвердив В.К. наявність численних недоліків у розслідуванні насильницької смерті її сестри та повідомив їй, що начальник та заступник начальника слідчого відділу були притягнуті до дисциплінарної відповідальності за неналежне планування роботи їхнього відділу та контроль за їхніми підлеглими. Слідчий С.Є., який працював над справою, був змінений на В.М., який мав значний досвід у розслідуванні вбивств та інших насильницьких злочинів.

17. 05 березня 2008 року Р.П. був затриманий і зізнався у вчиненні вбивства доньки заявника, оскільки вона не давала йому згоду на розлучення.

18. 06 березня 2008 року було проведено відтворення обстановки та обставин події, під час якого Р.П. продемонстрував, як він вчинив вбивство.

19. У незазначену дату Р.П. відмовився від свого зізнання, заявивши, що воно було надано під примусом працівників міліції.

20. 15 серпня 2008 року кримінальна справа щодо Р.П. була закрита у зв’язку з неузгодженостями між його зізнавальними показаннями, від яких він відмовився, та іншими доказами у матеріалах справи. Оскільки не було жодних інших версій, які вказували б на можливу особу, що вчинила злочин, провадження було зупинене.

21. 26 березня 2009 року у відповідь на запит В.К. про хід справи прокуратура Полтавської області повідомила їй, що проводилися невизначені оперативно-слідчі дії, проте жодних версій висунуто не було.

22. Після нової скарги В.К. на неналежне розслідування, 20 травня 2009 року заступник Міністра внутрішніх справ України постановив відновити досудове слідство. Ознайомившись з матеріалами справи, він зазначив, що версії стосовно принаймні двох можливих осіб, які вчинили злочин, не були перевірені належним чином і визначив приблизно двадцять п’ять слідчих дій, які могли бути здійснені. Він також зазначив, що на його думку, у 2008 році не було вжито практично жодних дій, спрямованих на встановлення особи, яка вчинила вбивство, що працівники оперативного підрозділу виконували вказівки працівників слідчого підрозділу формально, і що слідчим та оперативним підрозділам необхідно було оптимізувати їхні способи комунікації.

23. 28 грудня 2009 року С.Є., новий слідчий, призначений у справі, зупинив провадження, не встановивши жодних нових версій після проведення чергових слідчих дій.

24. Досудове слідство неодноразово відновлювалось, а потім зупинялось з посиланням на недостатність вжитих заходів (зокрема, 11 травня 2010 року, 02 квітня та 22 жовтня 2011 року).

25. 15 квітня 2013 року після набрання чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України заявник був залучений до провадження як потерпіла сторона і йому була надана можливість ознайомитись з матеріалами справи.

26. 19 серпня 2013 року заявник звернувся зі скаргою до Міністерства внутрішніх справ України, що, ознайомившись з матеріалами справи, він дізнався, що все розслідування супроводжувалося неприпустимими затримками та бездіяльністю. На його думку, компетентні органи влади протягом тривалого періоду часу зосереджували увагу переважно на розслідуванні версії, що його доньку зарізав її чоловік, а не на організації оперативного та всебічного вивчення об’єктивних доказів. Було втрачено багато часу. Заявник також висунув декілька припущень щодо інших можливих свідків, яких слід допитати, конкретного виду ножа, який міг бути використаним для вбивства його доньки, та кола осіб, які могли володіти такою зброєю.

27. 02 жовтня 2013 року заступник начальника слідчого відділу міліції м. Полтави поінформував заявника, що не було висунуто жодних нових версій, але надана ним інформація буде врахована під час подальшого слідства.

28. Надалі правоохоронні органи декілька разів надавали аналогічні відповіді на подальші скарги та інформацію від заявника і В.К. щодо слідчих дій, які могли бути вжиті.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

29. Заявник скаржився на неефективне розслідування обставин насильницької смерті своєї доньки. Він посилався на статтю 2 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:

"1. Право кожного на життя охороняється законом ...".

A. Прийнятність

30. Уряд не надав коментарів щодо прийнятності цієї заяви.

31. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

32. Заявник стверджував, що державні органи влади не виконали свого обов’язку щодо встановлення особи, відповідальної за насильницьку смерть його доньки. Зокрема, відповідне розслідування супроводжувалось невиправданими затягуваннями та неодноразовими зупиненнями провадження, що призвело до погіршення якості доказів, а також непроведенням органами влади одночасного та всебічного розслідування різних версій. До того ж заявник не міг ефективно брати участь у розслідуванні через значну затримку у залученні його до провадження і, серед інших факторів, через труднощі в отриманні повноцінного доступу до відповідних матеріалів справи та інформації про хід справи.

33. Уряд не погодився. Він стверджував, що належним чином виконав свій обов’язок відповідно до Конвенції провести розслідування вбивства доньки заявника. Зокрема, було проведено ретельне розслідування, а правоохоронні органи вжили всіх можливих заходів для збирання необхідних доказів. Не можна дорікати Уряду через той факт, що особу злочинця встановлено не було.

34. Розглянувши факти цієї справи у світлі його усталеної практики, Суд повторює, зокрема, що стаття 2 Конвенції зобов’язує органи влади проводити розслідування насильницьких смертей, вживаючи всі розумні заходи для забезпечення доказів, які стосуються події. Будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню причини смерті або винних осіб, може призвести до порушення цього стандарту (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Муравська проти України" (Muravskaya v. Ukraine), заява № 249/03, пункт 41, від 13 листопада 2008 року).

35. З доказів у матеріалах вбачається, що розслідування з метою встановлення особи вбивці доньки заявника, ініційоване у серпні 2007 року, тривало понад дев’ять років без передбачуваного прогресу. Суд повторює, що значна затримка у розслідуванні насильницької смерті, якщо вона не буде виправдана об’єктивними обставинами, може сама по собі підірвати довіру суспільства до забезпечення верховенства права та порушити питання за статтею 2 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Меркулова проти України" (Merkulova v. Ukraine), заява № 21454/04, пункти 50-51 та 61, від 03 березня 2011 року).

36. Це як ніколи є актуальним, коли розслідування характеризується, як у цій справі, неодноразовими зупиненнями та відновленнями слідства з посиланням на недостатність вжитих слідчими заходів (див., наприклад, рішення у справах "Дудник проти України" (Dudnyk v. Ukraine), заява № 17985/04, пункт 36, від 10 грудня 2009 року, та "Поживотько проти України" (Pozhyvotko v. Ukraine), заява № 42752/08, пункт 40, від 17 жовтня 2013 року), які призвели до поступового погіршення якості доказів (див., наприклад, рішення у справах "Хайло проти України" (Khaylo v. Ukraine), заява № 39964/02, пункт 68, від 13 листопада 2008 року, та "Антонов проти України" (Antonov v. Ukraine), заява № 28096/04, пункт 50, від 03 листопада 2011 року). Суд також зазначає, що на національному рівні було визнано, що, незважаючи на численні вжиті заходи, провадження постійно ускладнювалося зволіканнями у збиранні доказів та неодноразовим невиконанням працівниками міліції вказівок вищестоящих органів (див. зазначені пункти 14, 16, 22 та 24).

37. Суд також бере до уваги скарги заявника на труднощі, з якими зіштовхнулись він та його інша донька при отриманні інформації про хід справи та участі у процесі прийняття рішень. З огляду на це Суд повторює, що ефективне розслідування вимагає, щоб дії органів влади підлягали громадському контролю, і щоб найближчі родичі померлого мали можливість брати у ньому активну участь, зокрема шляхом надання їм оперативного доступу до відповідної доказової бази та рішень (див., наприклад, рішення у справі "Сергій Шевченко проти України" (Sergey Shevchenko v. Ukraine), заява № 32478/02, пункти 74-75, від 04 квітня 2006 року, згадане рішення у справі "Качурка проти України" (Kachurka v. Ukraine), пункт 51, та рішення у справі "Міхалкова та інші проти України" (Mikhalkova and Others v. Ukraine), заява № 10919/05, пункт 48, від 13 січня 2011 року).

38. Загалом, ґрунтуючись на доказовій базі справи, Суд не може дійти висновку, що органи влади зробили все від них залежне для забезпечення здійснення оперативних і всебічних заходів при збиранні доказів з метою встановлення та притягнення до відповідальності осіб, винних у вбивстві доньки заявника.

39. Отже, було порушено статтю 2 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

40. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

41. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

42. Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.

43. Суд вважає, що у зв’язку з фактами, що стали підставою для встановлення порушення у цій справі, заявник мав зазнати болю та страждань, які не можуть бути компенсовані лише встановленням порушення. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 6 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

44. Заявник також вимагав 2 553,60 євро в якості компенсації судових витрат та адміністративних і поштових витрат, які поніс його захисник п. М.О. Тарахкало у зв’язку з його представництвом у Суді.

45. Уряд стверджував, що ця сума була надмірною.

46. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та той факт, що заявнику вже було надано юридичну допомогу, Суд вважає розумним присудити заявнику суму в розмірі 650 євро в якості відшкодування судових витрат. Ця сума має бути перерахована безпосередньо на рахунок адвоката заявника п. Тарахкала (див. рішення у справі "Сітневський та Чайковський проти України" (Sitnevskiy and Chaykovskiy v. Ukraine), заяви № 48016/06 та № 7817/07, пункт 145, від 10 листопада 2016 року).-1

C. Пеня

47. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує заяву прийнятною.

2.Постановляє, що було порушено статтю 2 Конвенції.

3.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 6 000 (шість тисяч) євро та додатково будь-який податок, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 650 (шістсот п’ятдесят) євро та додатково будь-який податок, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути перераховані безпосередньо на рахунок адвоката заявника, п. Тарахкала-2;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.