Справа «Чжан проти України» (Заява № 6970/15)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Чжан проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Егідіюс Куріс (<…>),

Юлія Антоанелла Моток (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 23 жовтня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 6970/15), яку 20 січня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Китайської Народної Республіки п. Юй Чжан (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. А.В. Підкопаєв - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. Іван Ліщина.

3. Заявник скаржився на несправедливість та необґрунтовану тривалість кримінального провадження щодо нього.

4. 30 листопада 2017 року про заяву було повідомлено Уряд. Їй також було надано статус пріоритетної відповідно до правила 41 Регламенту Суду.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1983 році та проживає в м. Тяньчан Китайської Народної Республіки.

6. На момент подій заявник був студентом останнього курсу економічного факультету Харківського національного університету в Україні.

7. 01 травня 2009 року група з близько п’ятнадцяти студентів-китайців, у тому числі заявник, були на пікніку. Коли вони майже закінчили, до них підійшли четверо українців (Д., Са., Су. та М.), які були на пікніку неподалік, щоб узяти пиво. Українці були явно напідпитку. Д. взяв ніж зі столу студентів-китайців та викинув його у річку під приводом того, що це була зброя і їй там було не місце. М., який, як вбачалося, був менш п’яним за своїх друзів, поводився більш привітно і заявник дав йому пляшку пива. Усі четверо випили пиво та повернулися, щоб узяти ще. Вочевидь вони запропонували студентам-китайцям маленький складний ніж замість викинутого, проте їхня пропозиція була відхилена. Поведінка Д. була особливо образливою та непристойною: він розстібнув свої штани і показав геніталії усім навколо нього, у тому числі дівчатам. Заявник дав українцям ще одну пляшку пива і група студентів-китайців почала збиратися. М. знімав події на свій смартфон. Останнє, що було записано, як один зі студентів-китайців, згодом ідентифікований як В., дістав два металеві шампури з поліетиленового пакету.

8. У певний момент між двома групами розпочалася бійка. Пізніше вони звинуватили один одного в її початку. Під час бійки М. був поранений у спину металевим шампуром.

9. Са. схопив Ч., одного зі студентів-китайців. Коли приїхали працівники міліції, Са. стверджував, що бачив, як Ч. вдарив М. у спину складним ножем і у той самий день письмово підтвердив свої показання. Згідно з протоколом чергового працівника міліції Су. та Д. були настільки п’яними, що допитати їх було неможливо. Щодо потерпілого, то він був без свідомості.

10. Заявник чекав на працівників міліції разом з чотирма українцями та деякими зі своїх товаришів (кілька інших втекли). Ніхто з українців не висловив жодних підозр щодо заявника, і пізніше він пішов зі своїми друзями.

11. 02 травня 2009 року М. допитали у лікарні. Він стверджував, що йому несподівано нанесли удар у спину, але він не бачив, хто це зробив. Упавши, він побачив, як через нього переступили три китайці, у тому числі заявник. М. пам’ятав заявника, оскільки він здавався більшим за інших китайців та трохи говорив російською мовою. М. вважав, що, найімовірніше, саме заявник його поранив.

12. У той самий день Са. змінив свої первинні показання та зазначив, що бачив, як "китаєць, самий крупний на ім’я Юра [заявник], стрибнув на спину [М.] та наніс удар металевим шампуром".

13. 04 травня 2009 року від травми М. помер у лікарні.

14. У той самий день Су. повідомив працівникам міліції, що бачив, як один з китайців, який здавався більшим за інших, вдарив М. металевим шампуром.

15. Під час проведеного у той день пред’явлення осіб для впізнання Са. та Су. вказали на заявника як на того, хто поранив М.

16. Того самого дня заявник був затриманий за підозрою у вчиненні вбивства М.

17. 06 травня 2009 року В., один зі студентів-китайців, у присутності захисника та за допомогою перекладача зробив працівникам міліції усну заяву про явку з повинною. Він зазначив, що випадково поранив одного з українців шампуром та втік, оскільки злякався. Він каявся у скоєному.

18. 08 травня 2009 року В. повторив свої зізнавальні показання, додавши, що заявник зробив усе можливе для запобігання конфлікту.

19. Пізніше у незазначену дату В. відмовився від своїх зізнавальних показань та заявив, що він лише злегка поранив Д. та Су. металевим шампуром, але не М.

20. Слідство встановило, що спочатку у студентів-китайців було шість металевих шампурів. Тільки чотири з них, упаковані в поліетиленовий пакет, були виявлені. Два шампури, які В. дістав із пакета незадовго до бійки, знайдені не були.

21. Під час досудового слідства дванадцять громадян Китайської Народної Республіки дали показання як свідки, описавши події до, під час та після бійки. Жоден з них не бачив, хто поранив М. або як це сталося. Також ніхто не бачив, щоб заявник у який-небудь момент тримав металевий шампур. Навпаки, деякі свідки серед студентів-китайців стверджували, що були поруч із заявником під час бійки і він не був тим, хто поранив М.

22. Крім того, декілька свідків-китайців повідомили працівникам міліції, що після подій В. був особливо знервованим, знищив одяг, у який був одягнений 01 травня 2009 року, та попросив у своїх батьків значну суму грошей.

23. У незазначену дату слідство було оголошене закінченим, і Київський районний суд м. Харкова (далі - Київський суд) розпочав розгляд справи.

24. 15 січня 2010 року Київський суд постановив провести додаткове досудове слідство. Як було зазначено у його постанові, декілька осіб бачили металеві шампури в руках В., проте ніхто не бачив, щоб шампур тримав заявник, не кажучи вже про нанесення ним удару М. Зрештою Са. відмовився від своїх показань від 02 травня 2009 року, що бачив, як заявник ударив М., і уточнив, що насправді не бачив, як було поранено М. Він пояснив, що, вказуючи на заявника, він "був на емоціях". Крім того, хоча Д. та Су. вважали заявника винним у нанесенні тілесного ушкодження М., у судовому засіданні було встановлено, що жоден з них не бачив, як саме це сталося. Суд першої інстанції також визнав непереконливим висновок, якого дійшли під час досудового слідства, що В. наніс легкі тілесні ушкодження металевим шампуром Д. і Су. та навряд чи міг також поранити М. Суд також посилався на показання працівника міліції, який чергував 01 травня 2009 року, що заявник знаходився там увесь час після прибуття міліції, був спокійним, чистим та не мав жодних тілесних ушкоджень. Працівник міліції також стверджував, що українці вказували на Ч., як на особу, яка поранила М., та передали його працівникам міліції. Ч. погано говорив російською. Після надання йому перекладача він наполягав на своїй невинуватості. Слідчий не міг пояснити, чому підозра лягла на заявника. Він стверджував, що хтось з відділу карного розшуку сказав йому, що заявник був винним, проте не міг точно згадати, хто саме. Зрештою у постанові суду було зазначено, що хоча з деяких показань свідків українців вбачалося, що заявник здавався більшим за своїх товаришів, ясно, що там було ще кілька студентів-китайців, які здавалися більшими та важчими за нього. Слідство жодним чином не розглянуло це питання.

25. 25 березня 2010 року Апеляційний суд Харківської області (далі - апеляційний суд) скасував зазначену постанову, дійшовши висновку про можливість вирішення усіх порушених у ній питань під час судового розгляду та відсутність необхідності у додатковому досудовому слідстві.

26. 26 вересня 2011 року Київський суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк дванадцять років. Він посилався на показання Са. та Су., які стверджували, що бачили, як заявник "висів на спині [М.]" незадовго до того, як останній почав кричати, що його підрізали. Суд також посилався на показання Д., який стверджував, що бачив, як заявник разом з Ч. тікав від потерпілого. Суд дійшов висновку, що у ході бійки були застосовані два металеві шампури. Оскільки одним з них В. поранив Д. та Су, він не міг також вдарити шампуром М.В. не могли допитати у судовому засіданні, оскільки він виїхав з України. Студенти китайці виклали свою версію бійки. Проте суд не вважав її достовірною та висловив думку, що вони намагалися допомогти заявнику.

27. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що його засудження не ґрунтувалося на жодних доказах, окрім суперечливих та спекулятивних показань друзів М. Прокурор також подав апеляційну скаргу, вважаючи вирок занадто м’яким.

28. 26 березня 2012 року апеляційний суд скасував вирок та направив справу на додаткове досудове слідство з огляду на численні недоліки та упущення. Він зазначив, зокрема, що жодних спроб встановити мотив убивства зроблено не було. З наявних у матеріалах справи доказів було ясно, що як заявник, так і М. поводились приязно та обидва намагалися уникнути конфлікту. Крім того, апеляційний суд вказав, що показання Д., Са. та Су., якими суд першої інстанції обґрунтував засудження заявника, були суперечливими, непослідовними та спекулятивними. Тому вони не могли тлумачитися як переконливі докази вини заявника. Апеляційний суд також вважав, що інкриміноване заявнику обвинувачення було занадто нечітким, оскільки не було встановлено де саме знаходилися М. та заявник перед подіями. Також не було встановлено конкретний механізм завдання М. тілесного ушкодження.

29. Після проведення додаткових слідчих дій справа була направлена до Київського суду.

30. 02 липня 2012 року Київський суд постановив, що зазначені апеляційним судом у його ухвалі від 26 березня 2012 року недоліки усунуті не були, а додаткове слідство, як і проведене раніше, було неповним та поверховим. Тому справу було знову передано на додаткове досудове слідство.

31. 20 вересня 2012 року апеляційний суд залишив без змін зазначену постанову.

32. 19 листопада 2012 року набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України 2012 року), запровадивши багато важливих змін у кримінальному процесі (див. пункт 45).

33. 19 грудня 2012 року слідчий повідомив заявнику про підозру, що було новим порядком відкриття кримінального провадження за положеннями КПК України 2012 року.

34. У той самий день досудове слідство було оголошене закінченим, і 24 грудня 2012 року справа була передана до Київського суду.

35. 24 липня 2013 року Київський суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк дванадцять років. Він посилався, зокрема, на надані у судовому засіданні показання Са., Су. і Д., які були аналогічні узагальненим у вироку від 26 вересня 2011 року (див. пункт 26). Суд зазначив, що на підставі показань цих свідків точно встановити механізм завдання смертельного тілесного ушкодження М. було неможливо. Проте суд встановив, що їхні показання не були спростовані жодними висновками судово-медичних експертиз. Суд також посилався на надані під час досудового слідства показання М. (див. пункт 11). При цьому, незважаючи на клопотання заявника, суд відмовився визнати допустимими доказами будь-які показання інших студентів-китайців, які тим часом виїхали з України, і тому не могли бути допитані у суді. Тільки один студент-китаєць не виїхав з країни та був допитаний. Проте його показання мали невелику доказову силу, оскільки він покинув місце злочину до початку бійки та не бачив її. Київський суд

"… [Враховуючи положення статей 85 та 86] та приписи ч. 4 ст. 95 КПК України [2012 року], згідно з якими суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, [встановленому] статтею 225 цього Кодексу, і не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, а тому посилання обвинуваченого та його захисника на показання свідків, викладених в протоколах слідчих та наданих, як слідчому так і прокурору поза межами судового засідання і не отриманих в порядку [встановленому] статтею 225 КПК України [2012 року], на думку суду не можуть оцінюватися судом як належні та допустимі докази зі сторони захисту.".

36. Суд першої інстанції також

"... У суду немає сумнівів в обставинах справи, визнаних судом встановленими… Покази свідків [Са., Су. та Д.] є послідовними та підтверджуються іншими доказами в даному кримінальному проваджені.".

37. Заявник подав апеляційну скаргу. Він доводив, що єдиними доказами, які призвели до його засудження, були непослідовні та суперечливі показання друзів потерпілого, які вони щонайменше тричі різко змінювали. Заявник наголосив, що суд першої інстанції не проаналізував будь-які з цих суперечностей або причини зміни свідками своїх показань. Так само він скаржився на те, що не були розглянуті суперечності між зазначеними показаннями свідків та версією подій, викладеною самим потерпілим незадовго до його смерті (див. пункт 11). Він зазначив, зокрема, що М. чітко вказав у своїх показаннях, що удар у спину був для нього повною несподіванкою, і він ніколи не стверджував, що хтось "висів на [його] спині", як стверджувалося свідками.

38. Заявник також скаржився на те, що показання дванадцяти інших китайців, надані під час досудового слідства, не були взяті до уваги. Він зазначив, що відповідно до частини другої статті 5 КПК України 2012 року допустимість доказів мала оцінюватися у контексті положень КПК, чинних на момент отримання цих доказів. Крім того, заявник посилався на статтю 8 пункту 11 Перехідних положень КПК України 2012 року, яка передбачала, що питання допустимості доказів, отриманих до набрання чинності новим Кодексом, мало вирішуватись у порядку, що діяв до набрання ним чинності (див. пункт 45). Він підкреслив, що у його справі всі докази були отримані, коли діяв старий КПК України 1960 року. Отже, він вважав, що при вирішенні питання допустимості доказів, у тому числі показань студентів-китайців як свідків, суд першої інстанції мав керуватися положеннями КПК України 1960 року. Оскільки відповідно до КПК України 1960 року отримані під час досудового слідства докази були допустимими у кримінальному провадженні (див. пункт 44), заявник скаржився на незаконне та несправедливе виключення показань свідків захисту і на значне погіршення такими діями суду першої інстанції його ситуації та позбавлення його можливості захищати себе.

39. 27 листопада 2013 року апеляційний суд залишив без змін висновки та обґрунтування вироку Київського суду. Зокрема він

"Висновки суду [першої інстанції] про [вину заявника] відповідають фактичним обставинам справи, [вони] підтверджені дослідженими в судовому засіданні й детально викладеними у вироку доказами, які ретельно та об’єктивно оцінені судом.".

40. Апеляційний суд не прокоментував аргумент заявника щодо застосовності КПК України 1960 року при оцінці допустимості доказів.

41. Заявник повторив свої аргументи у касаційній скарзі.

42. 22 липня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виніс ухвалу не на користь заявника та залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій. Він не вбачав підстав вважати судове слідство поверховим або неповноцінним. Вищий спеціалізований суд України не прокоментував аргумент заявника щодо допустимості доказів сторони захисту в контексті КПК України 1960 року.

43. Згідно з наданою заявником інформацією 31 березня 2016 року він був звільнений та повернувся до Китаю. У наявних в Суду матеріалах справи немає жодної додаткової інформації щодо цього.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

44. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960 року; втратив чинність 20 листопада 2012 року) передбачають:

Стаття 65. Докази

"Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами.".

Стаття 82. Протоколи слідчих і судових дій та інші носії інформації щодо цих дій

"Протоколи слідчих і судових дій, складені і оформлені в порядку, передбаченому цим Кодексом, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи.".

45. Відповідні положення Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК України 2012 року; чинний з 20 листопада 2012 року) передбачають:

Стаття 5. Дія [ КПК ] в часі

"1. Процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями [КПК], чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

2. Допустимість доказів визначається положеннями [КПК], які були чинними на момент їх отримання.".

Стаття 85. Належність доказів

"1. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.".

Стаття 86. Допустимість доказу

"1. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим [КПК].

2. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.".

Стаття 95. Показання

"1. Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження ...

4. Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього [КПК]. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.".

Стаття 225. Допит свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні

"1. У виняткових випадках, пов’язаних із необхідністю отримання показань свідка чи потерпілого під час досудового розслідування, якщо через існування небезпеки для [його/її] життя і здоров’я, [його/її] тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність [його/її] показань, сторона кримінального провадження має право звернутися до слідчого судді із клопотанням провести допит такого свідка чи потерпілого в судовому засіданні... У цьому випадку допит свідка чи потерпілого здійснюється у судовому засіданні в місці розташування суду або перебування хворого свідка, потерпілого в присутності сторін кримінального провадження з дотриманням правил проведення допиту під час судового розгляду. ...".

Рoзділ XI. ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

"... 8. Допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим [КПК], визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

A. Справедливість провадження

46. Заявник скаржився на несправедливий судовий розгляд. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

"Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.".

1. Прийнятність

47. Уряд стверджував, що ця скарга була явно необґрунтованою.

48. Заявник не погодився.

49. Суд вважає, що всупереч доводу Уряду скарга заявника не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Доводи сторін

50. Заявник доводив, що єдиним доказом його засудження були суперечливі, непослідовні та спекулятивні показання друзів потерпілого, які неодноразово змінювалися. Він скаржився на те, що національні суди беззастережно прийняли ці показання свідків, не поставивши під сумнів їхню достовірність.

51. Заявник також скаржився, що всупереч застосовним нормам кримінального судочинства національні суди не визнали показання його товаришів-китайців допустимими доказами. Заявник далі стверджував, що таким чином суди серйозно підірвали його право на захист та порушили принцип рівності сторін.

52. Крім того, заявник доводив, що наведені аргументи були проігноровані у рішеннях національних судів.

53. Уряд заперечив проти доводів заявника та стверджував, що його вина була встановлена після ретельного розгляду належних і допустимих доказів.

54. Уряд також стверджував, що під час судового розгляду справи заявника було допитано багато свідків, у тому числі студентів-китайців. Щодо показань студентів-китайців, які не змогли бути присутніми у засіданнях, оскільки виїхали з країни, то їхні показання у будь-якому разі були нечіткими та не вказували на невинуватість заявника.

55. Зрештою Уряд наголосив, що Суд не може диктувати національним судам, яким чином перевіряти достовірність отриманих під час судового розгляду показань.

(b) Оцінка Суду

(i) Загальні принципи

56. Суд повторює, що тоді як стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів як таких, що є, у першу чергу, предметом регулювання національного законодавства та національних судів (див. рішення у справах "Яллох проти Німеччини" [ВП] (Jalloh v. Germany) [GC], заява № 54810/00, пункт 94, ЄСПЛ 2006-IX, та "Де Томассо проти Італії" [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 170, ЄСПЛ 2017 (витяги)). Отже, завдання Суду не полягає у визначенні того, чи можуть у принципі конкретні види доказів, наприклад отримані незаконно з точки зору національного законодавства, бути допустимими, та чи дійсно заявник був винним. Суд має вирішити питання, чи було провадження у справі справедливим у цілому, і в тому числі спосіб, у який були отримані докази (див. згадане рішення у справі "Яллох проти Німеччини" (Jalloh v. Germany), пункт 95, та рішення у справі "Биков проти Росії" [ВП] (Bykov v. Russia) [GC], заява № 4378/02, пункт 89, від 10 березня 2009 року).

57. При оцінці справедливості провадження у цілому, слід враховувати, чи були дотримані права на захист. Зокрема, має бути розглянуто, чи була надана заявнику можливість оскаржити достовірність доказів та заперечити проти його використання. Крім того, має враховуватись якість доказів, у тому числі, чи не ставлять обставини, за яких він був отриманий, під сумнів їхню достовірність або точність (див. згадане рішення у справі "Биков проти Росії" [ВП] (Bykov v. Russia), пункт 90, та рішення у справі "Еркапіч проти Хорватії" (<…>), заява № 51198/08, пункт 72, від 25 квітня 2013 року). Тягар доведення лежить на стороні обвинувачення і будь-які сумніви мають тлумачитися на користь обвинуваченого (див. рішення у справі "Айдаріч проти Хорватії" (<…>), заява № 20883/09, пункт 35, від 13 грудня 2011 року, з подальшими посиланнями).

58. Ще одним з елементів більш широкої концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні цього положення є принцип рівності сторін, який вимагає "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її в явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (див. рішення у справі "Андрєєва проти Латвії" [ВП] (Andrejeva v. Latvia) [GC], заява № 55707/00, пункт 96, ЄСПЛ 2009).

59. Суд наголошує, що Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Це особливо стосується гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див., в якості нещодавнього прикладу серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Шулі проти Греції" (Shuli v. Greece), заява № 71891/10, пункт 27, від 13 липня 2017 року). Для того, щоб право на справедливий судовий розгляд залишалось достатньо "практичним та ефективним", пункт 1 статті 6 Конвенції має тлумачитися у контексті Преамбули Конвенції, яка проголошує, окрім іншого, верховенство права частиною спільної спадщини Договірних держав (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Брумареску проти Румунії" [ВП] (<…>) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999-VII). Таким чином, жодне положення національного законодавства не повинно тлумачитися та застосовуватися у спосіб, несумісний із зобов’язаннями держави за Конвенцією (див., наприклад, рішення у справі "Цалкізіс проти Греції (№ 2)" (Tsalkitzis v. Greece (no. 2), заява № 72624/10, пункт 54, від 19 жовтня 2017 року).

60. Крім того, згідно з усталеною практикою Суду право на справедливий судовий розгляд може вважатися ефективним, тільки якщо клопотання чи зауваження сторін дійсно "заслухані", тобто належним чином розглянуті судом (див. рішення у справі "Кармель Суліба проти Мальти" (Carmel Saliba v. Malta), заява № 24221/13, пункт 65, від 29 листопада 2016 року, та згадані у ньому справи).

61. Зрештою згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають належним чином бути викладені підстави, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування цього зобов’язання для обґрунтування рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатись у світлі обставин справи (див. рішення у справі "Морейра Феррейра проти Португалії (№ 2)" [ВП] (Moreira Ferreira v. Portugal (no. 2) [GC], заява № 19867/12, пункт 84, від 11 липня 2017 року). При розгляді питання справедливості кримінального провадження Суд встановлював, зокрема, що, ігноруючи конкретний, відповідний і важливий аргумент обвинуваченого, національні суди не виконують своїх зобов’язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункт 280, від 21 квітня 2011 року).

(ii) Застосування згаданих принципів до обставин цієї справи

62. Суд погоджується з аргументом заявника у цій справі, що ключовим доказом, на підставі якого він був засуджений за вчинення вбивства, були показання друзів потерпілого Са., Су. та Д., які у різні періоди часу були непослідовними.

63. У зв’язку з цим Суд зазначає, що одразу після подій Са. схопив іншу особу, Ч., якого він передав працівникам міліції, стверджуючи, що бачив, як він вдарив М. у спину складним ножем. Працівник міліції, який прибув на місце злочину, не зміг допитати Су. та Д., оскільки вони були у стані сильного алкогольного сп’яніння. Увесь цей час заявник стояв біля Са., Су. та Д. і жоден з них не висловив будь-якої підозри щодо його можливої причетності до нанесення тілесних ушкоджень їхньому другу (див. пункти 9 та 10). На той час М. вже втратив свідомість та не міг бути допитаний.

64. Наступного дня, 02 травня 2009 року, потерпілий був допитаний у лікарні. Хоча він визнав, що не бачив, хто його поранив, він припустив, що це міг бути заявник. У той самий день Са. різко змінив свої первинні показання та заявив, що бачив, як заявник поранив М. металевим шампуром. Су. дав аналогічні показання після смерті М. 04 травня 2009 року. Під час проведеного 04 травня 2009 року пред’явлення осіб для впізнання вони обидва вказали на заявника як на особу, що вчинила злочин (див. пункти 11-15). Пізніше під час досудового слідства Са. знову змінив свої показання та заявив, що вказав на заявника, оскільки "був на емоціях" і насправді не бачив, хто поранив їхнього друга (див. пункт 24). Згодом під час судового розгляду Са. знову змінив свої показання та заявив, що бачив, як заявник висів на спині М. безпосередньо перед отриманням останнім поранення. Су. дав аналогічні показання у судовому засіданні, а Д. стверджував, що бачив, як заявник тікав від потерпілого після подій (див. пункти 26 та 35); також підтверджувалося, що на момент подій Су. та Д. були настільки п’яними, що допитати їх було неможливо (див. пункт 9).

65. Суд встановлював у своїй практиці, що неузгодженості між власними показаннями свідків, наданими у різні періоди часу, так само як і серйозні неузгодженості між різними видами доказів, наданими стороною обвинувачення, призводять до серйозних підстав для оскарження довіри до свідка та доказової сили його показань; таким чином, цей вид оскарження становить заперечення, здатне вплинути на оцінку фактичних обставин справи, які ґрунтувалися на цих доказах, та, зрештою, на результат судового розгляду (див. рішення у справі "Хусейн та інші проти Азербайджану" (Huseyn and Others v. Azerbaijan), заяви № 35485/05 та 3 інших, пункт 206, від 26 липня 2011 року).

66. У цій справі сторона захисту у своїх неодноразово висловлених протягом всього провадження запереченнях вказувала на зазначені неузгодженості та суперечності. Крім того, національні суди у своїх рішеннях самі визнали їх серйозними недоліками, неодноразово даючи вказівки повернути справу на додаткове досудове слідство (див. пункти 24, 28 та 30). Проте Суд зазначає, що зрештою жодних спроб розглянути ці питання не було. Таким чином, у своєму вироку від 24 липня 2013 року, яким заявник був засуджений за вчинення вбивства, Київський суд лише зазначив, що не мав сумнівів щодо фактичних обставин справи та вважав показання свідків "послідовними та підтвердженими іншими доказами" (див. пункт 36). Вищестоящі суди погодилися з таким підходом, не надавши додаткових коментарів (див. пункти 39 та 42). Інакше кажучи, хоча неоскаржувані недоліки у показаннях свідків вимагали більш ретельної оцінки національними судами (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Айдаріч проти Хорватії" (<…>), пункт 46, та рішення у справі "Ільгар Маммадов проти Азербайджану (№ 2)" (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan (no. 2), заява № 919/15, пункт 213, від 16 листопада 2017 року), вони без будь-яких пояснень вирішили не ставити під сумнів достовірність цих доказів, не кажучи вже про тлумачення будь-яких сумнівів на користь обвинуваченого (див. пункт 57).

67. Суд звертає увагу на той факт, що окрім цих неузгодженостей у показаннях свідків обвинувачення жодних речових або інших доказів проти заявника не було. Крім того, на користь сторони захисту були численні показання студентів-китайців, а один з них у певний момент навіть зізнався, що випадково поранив одного з українців (див., зокрема, пункти 17 та 18).

68. Поки досудове слідство тривало, усі ці студенти виїхали з території України. Питання щодо встановлення їхнього місцезнаходження у Китаї чи іншому місці, де вони могли перебувати, з метою їхнього виклику в Україну або проведення дистанційного допиту, ніколи не порушувалося.

69. Суд зазначає, що 20 листопада 2012 року в Україні набув чинності новий КПК. На той час кримінальне провадження щодо заявника тривало три з половиною роки з кількома стадіями досудового слідства, спрямованими на виправлення численних недоліків та помилок. Новий КПК передбачав, що суди могли посилатися лише на показання, надані безпосередньо у судовому засіданні, а не раніше - слідчому чи прокурору (див. пункт 45). Це нововведення мало сприяти закінченню поширеної в Україні практики жорстокого поводження з боку працівників міліції, зокрема, для отримання зізнавальних показань, яка часто критикувалося Судом як така, що зазвичай застосовувалася до підозрюваних у кримінальних справах на початкових стадіях слідства (див., наприклад, рішення у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 174, від 15 травня 2012 року).

70. При цьому КПК України 2012 року зазначав, що допустимість доказу мала визначатися на підставі КПК, чинного на момент отримання цього доказу (див. пункт 45). У справі заявника не оспорювалося, що всі показання свідків на користь сторони захисту були отримані, коли ще діяв КПК України 1960 року.

71. Хоча нові законодавчі норми були спрямовані на посилення прав обвинуваченого, у цій справі національні суди тлумачили їх як підґрунтя для виключення усіх показань свідків сторони захисту, оскільки вони не були отримані у судовому засіданні (див. пункт 35). В результаті сторона обвинувачення мала у своєму розпорядженні всіх свідків, тоді як заявник не мав жодних показань свідків, на які він міг би послатися для свого захисту. Тому Суд вважає, що він був поставлений у значно гірше становище порівняно зі стороною обвинувачення (див. пункт 58).

72. З огляду на це, незалежно від того, які норми мали застосовуватись до справи заявника, КПК України 1960 року або КПК України 2012 року, Суд не може не дійти висновку, що національні суди при оцінці допустимості доказів тлумачили та застосовували положення кримінального законодавства у спосіб, несумісний із зобов’язаннями держави за Конвенцією (див. пункт 59).

73. Зрештою Суд зазначає, що національні суди усіх трьох інстанцій не дали жодної оцінки особливо актуальним та важливим зауваженням заявника щодо серйозних недоліків у показаннях свідків сторони обвинувачення і стверджуваної незаконності та свавільності виключення з матеріалів справи усіх показань свідків сторони захисту (див. пункт 61).

74. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що кримінальне провадження проти заявника в цілому становило порушення його права на справедливий суд за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

B. Тривалість провадження

75. Заявник також скаржився на тривалість кримінального провадження щодо нього.

76. Уряд доводив, що тривалість цього провадження була розумною.

77. З огляду на факти справи, доводи сторін та свої висновки щодо справедливості оскаржуваного провадження (див. пункт 74) Суд вважає, що він розглянув основне правове питання, порушене у цій заяві, і немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті зазначеної додаткової скарги (див., наприклад, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

78.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

79. Заявник вимагав 25000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він також вимагав 5184 доларів США в якості відшкодування матеріальної шкоди. Це сума за навчання, сплачена ним Харківському національному університету, яке він не зміг закінчити через засудження та позбавлення волі.

80. Уряд оскаржив ці вимоги як надмірні та необґрунтовані.

81. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу.

82. Суд також зазначає, що коли особу, як заявника у цій справі, було засуджено судом за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може в принципі бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника (див., наприклад, рішення у справі "Леонід Лазаренко проти України" (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, пункт 65, від 28 жовтня 2010 року, з подальшими посиланнями).

83. Незалежно від можливого рішення заявника звертатись за переглядом його справи в Україні чи ні, особливо з огляду на його повернення до Китаю, Суд вважає, що порушення його прав мало завдати йому моральної шкоди, яка не може бути виправлена самим лише встановленням порушення. З огляду на обставин цієї справи Суд вважає за належне присудити заявнику 7500 євро у зв’язку з цим.

B. Судові та інші витрати

84. Заявник не подав вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

85. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує прийнятною скаргу щодо стверджуваної несправедливості судового розгляду справи заявника.

2.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з несправедливістю судового розгляду справи заявника.

3.Постановляє, що немає потреби розглядати питання прийнятності та суть скарги заявника на тривалість кримінального провадження щодо нього.

4.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити заявнику 7500 (сім тисяч п’ятсот) євро та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 листопада 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.