105. Однак, як вбачається, єдиною підставою неможливості допиту Н.К. у судовому засіданні було його небажання двічі їхати з місця свого проживання, вочевидь з іншої області, до місця проведення судового засідання (див. п. 33). Тобто його скарги на скрутне матеріальне становище, яке унеможливлює здійснення поїздок, судом не перевірялися, інакше кажучи, видається, що суд першої інстанції не розглянув належним чином причини небажання свідка з’являтися у судовому засіданні (там само, п. 122) та не вжив заходів для забезпечення його присутності. За цих обставин Суд доходить висновку, що у Н.К. були відсутні достатні підстави неявки у судове засідання.
106. Суд нагадує, що хоча відсутність достатніх підстав неявки свідка не може само по собі однозначно свідчити про несправедливість судового розгляду, це дуже важливий фактор, який слід брати до уваги під час оцінки справедливості судового розгляду в цілому, та який може стати підставою для визнання порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції. Суд також керуватиметься цим положенням під час розгляду питання допустимості як доказів показань інших свідків, які не з’явилися у судове засідання.
- Чи були показання свідків єдиною та вирішальною підставою для засудження
107. Суд зазначає, що Г.С. і Н.К. не були свідками самого вбивства. Проте вони були єдиними незалежними свідками подій, пов’язаних із вбивством у Луганській області, та які стверджували, що бачили особу у формі працівника ДАІ і його автомобіль поблизу місця вчинення злочину (див. епізод 2 у додатку). У своєму вироку суд першої інстанції дійшов висновку, що цією особою був перший заявник, чия роль, на думку суду, полягала у тому, щоб під виглядом працівника ДАІ зупинити автомобіль потерпілого. Згідно з висновками національних судів після того, як автомобіль був зупинений у такий спосіб, А.Б. та перший заявник розстріляли осіб, які знаходилися у ньому. Суд бере до уваги те, що у касаційній скарзі (див. п. 44 вище) заявник стверджував - і це твердження не було спростоване судом, - що в ході досудового розслідування Г.С. і Н.К. за фотографіями впізнали не першого заявника, а А.Б., якого вони бачили у формі працівника ДАІ на місці вчинення злочину. Проте національні суди у подальшому ніколи не посилалися та не покладалися на ці показання свідків.
108. За цих обставин Суд переконаний, що показання цих свідків були вирішальними щодо результату розгляду справи в частині вчинення вбивства у Луганській області, а отже у цьому контексті були "вирішальними".
- Чи були достатніми урівноважуючі фактори, здатні компенсувати перешкоди, з якими зіткнулася сторона захисту, та оцінка справедливості провадження в цілому
109. Суд зазначає, що була значна кількість інших доказів для визнання першого заявника винним у вчиненні вбивства в Луганській області. Проте вбачається, що основним елементом таких обвинувальних доказів були показання, надані іншими підсудними під час досудового розслідування, від яких вони відмовилися, але які суд першої інстанції вважав такими, що підтверджуються показаннями, отриманими від Г.С. і Н.К. під час досудового розслідування (див. епізод 2 у додатку).
110. Тобто суд першої інстанції посилався на показання свідків, які не з’явилися у судове засідання, відхиляючи відмову інших підсудних від показань, наданих ними під час досудового розслідування, і в той же час використав показання останніх для підтвердження неперевірених показань свідків. Таким чином, наявність та вагомість інших доказів обвинувачення з огляду на їхній "загальний" характер не були достатнім урівноважуючим фактором, здатним компенсувати перешкоди, з якими зіткнулася сторона захисту.
111. З огляду на цей висновок та беручи до уваги відсутність достатніх підстав для відмови у допиті Н.К. і відсутність будь-яких процесуальних засобів компенсації цих перешкод, Суд доходить висновку, що допустимість показань Г.С. та Н.К., наданих під час досудового розслідування як доказів щодо обвинувачення першого заявника, підірвали справедливість провадження щодо нього у зв’язку із вбивством у Луганській області.
112. Наявність достатніх підстав неявки Г.С. у судове засідання не змінює цей висновок, зокрема, через те, що двоє свідків надали аналогічні показання щодо тих самих обставин, і проведення перехресного допиту з одним із них, Н.К., якого по суті можна було викликати в судове засідання, могло усунути будь-які перешкоди, створені визнанням допустимими показань померлого свідка Г.С. як доказів.
- Висновок
113. Отже, було порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті б Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень Г.С. та Н.К. як доказів.
(g) Свідки О.Ва., С.Ва, В.К., Р.К. і Р.М. (епізоди 4, 6 і 7 у додатку)
- Чи були достатні підстави неявки свідків
114. Щодо О.Ва. та С.Ва. (див. епізод 4 у додатку) Суд зауважує, що суд першої інстанції використав як доказову базу для ухвалення вироку показання, надані цими свідками під час досудового розслідування, посилаючись на лист, який вони надіслали до суду, та в якому заявляли про неможливість з’явитися у судове засідання. Однак ці свідки не зазначили жодних конкретних причин неявки у судове засідання (див. п. 34 вище). Згідно з поясненнями заявника, які не спростовані Урядом, жодну конкретну причину неявки свідків так і не було вказано.
115. Щодо В.К., Р.К. і Р.М. (див. епізоди 6 і 7 у додатку) Суд зауважив, що суд першої інстанції неодноразово викликав їх у судове засідання та застосував до них привід через органи внутрішніх справ. Проте незрозуміло, яких саме заходів було вжито працівниками міліції для встановлення місцезнаходження цих свідків, окрім встановлення, що вони не проживали за вказаними адресами. Відсутні будь-які свідчення щодо проведення судом першої інстанції перевірки, чи були вжиті працівниками міліції заходи для встановлення іншої адреси проживання свідків, або з метою з’ясування обставин їхньої відсутності за вказаними адресами, зокрема, чи були свідки відсутні постійно або тимчасово (див. рішення у справі "Габріелян проти Вірменії" (Gabrielyan v. Armenia), заява № 8088/05, п. 82, від 10 квітня 2012 року),
116. Також варто зазначити, що суд першої інстанції належним чином не розглянув причини неявки кожного свідка або не врахував конкретну ситуацію кожної особи (див. вищенаведене рішення у справі Шачашвілі (Schatschaschwili), п. 122) та замість цього ухвалив загальне рішення щодо них усіх (див. п. 34 вище).
117. Відповідно Суд доходить висновку, що у цій справі не була доведена наявність достатніх підстав неявки у судове засідання О.Ва., С.Ва., В.К., Р.К. і Р.М.
- Чи були свідчення свідків єдиною та вирішальною підставою для засудження
118. Суд зауважує, що свідки, про яких йде мова, які одночасно є потерпілими, були єдиними очевидцями відповідних нападів, окрім підсудних (див., для порівняння, вищенаведене рішення у справі Шачашвілі (Schatschaschwili), п. 35).
119. Щодо О.Ва. та С.Ва. Суд зауважує, що хоча вина заявників у вчиненні на них нападів підтверджувалася також і зізнанням другого заявника, отриманим під час досудового розслідування, у подальшому останній від нього відмовився. Інші докази у цій справі були виключно непрямими. За цих обставин Суд вважає, що показання О.Ва. та С.Ва., ймовірно, були визначальними для вирішення справи щодо цього кримінального епізоду, а отже, як видається, були "вирішальними".
120. Щодо В.К. і Р.К. Суд зауважує, що основним джерелом інформації про роль заявників у нападах на них та двох інших торговців взуттям були показання інших підсудних. Ні у показаннях свідків, які не з’явилися у судове засідання, ні у матеріалах справи фактично немає відомостей, які б вказували, що потерпілі мали будь-який контакт із заявниками або знали про їхню роль у вчиненні злочину (див., зокрема, п. 25 вище та епізод 6 додатку ). Отже, Суд переконаний, що показання В.К. і Р.К. не були вирішальними для засудження та достатньо вагомими, щоб стати на перешкоді захисту.
121. Щодо показань Р.М. Суд зауважує, що відповідно до висновків національних судів лише другий заявник безпосередньо брав участь у нападі на Р.М. і його охоронця (див. епізод 7 у додатку). Відповідно до висновків національних судів перший заявник відіграв роль лише під час підготовки до цього нападу. Немає жодних відомостей, що Р.М. мав контакт із першим заявником або знав про його участь у нападі. Отже, Суд переконаний, що показання Р.М. не були ні вирішальними для засудження першого заявника, ні досить вагомими, щоб стати на перешкоді захисту.
122. Щодо ролі показань Р.М. у засудженні другого заявника Суд зауважує, що Р.М. був єдиним очевидцем, який вижив після нападу, та надав показання, на які посилалися національні суди. Вони дійшли висновку, що саме другий заявник вистрілив у Р.М. Хоча була ціла низка непрямих доказів, які вказували на участь у нападі другого заявника, єдиним іншим доказом, який безпосередньо вказував на застосування ним смертоносного насилля, було його власне зізнання, надане під час досудового розслідування, від якого він відмовився у судовому засіданні, та зізнання, надані п. Закшевським під час досудового розслідування, деякі з яких були отримані з порушенням його права на правову допомогу (див. вищенаведене рішення у справі Закшевського (Zakshevsiy), пп. 119-123). Крім того, згідно з незаперечними показаннями другого заявника Р.М. під час допитів, які проводилися в ході досудового розслідування, стверджував, що він чітко пам’ятав нападників і зможе впізнати їхні обличчя та голоси (див. п. 45 вище). За цих обставин, хоча Суд не може точно встановити, чи були показання Р.М. вирішальними для засудження другого заявника, Суд переконаний, що ці показання були достатньо вагомим доказом, і визнання їх допустимими стало на перешкоді його захисту.
- Чи були достатні урівноважуючи фактори, здатні компенсувати перешкоди, з якими зіткнулася сторона захисту, та оцінка справедливості провадження в цілому
123. З міркувань, викладених у параграфах 119 і 122 вище, Суд вважає, що інші підтверджуючі докази не були достатньо вагомими для того, щоб становити достатній, урівноважуючий фактор, здатний компенсувати перешкоди, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з допустимістю показань, наданих О.Ва. та С.Ва. під час досудового розслідування, як доказів, а також показань Р.М. щодо другого заявника.
124. Відповідно Суд доходить висновку, що з огляду на факти справи не було встановлено достатніх підстав неявки цих свідків (див. п. 106 вище), а також відсутність процесуальних засобів компенсації перешкод, з якими зіткнулася сторона захисту, та врахування їхніх неперевірених свідчень під час ухвалення вироку щодо заявників підірвало справедливість провадження щодо участі заявників у відповідних нападах.
125. На відміну від висновків Суду у параграфах 120 та 121, що показання В.К. і Р.К. не були "вирішальними" чи "достатньо вагомими" для засудження заявників, та з огляду на те, що показання Р.М. не були ні "вирішальними", ні "достатньо вагомими" для ухвалення вироку щодо першого заявника, немає необхідності розглядати наявність урівноважуючих факторів у таких випадках (див. вищенаведене рішення у справі Шачашвілі (Schatschaschwili), п. 116). З огляду на обмежений вплив таких неперевірених свідчень визнання їх допустимими не могло підірвати справедливість провадження в цілому щодо зазначених епізодів. Проте Суд зауважує, що у будь-якому випадку свідчення інших осіб, торговців взуттям Л.К. та А.М., які були потерпілими (див. епізод 6 у додатку), стали таким урівноважуючим фактором, оскільки були досить схожі із показаннями відсутніх потерпілих щодо цих двох, тісно пов’язаних між собою нападів (там само, п. 128). Крім того, вирок щодо першого заявника за участь у нападі на Р.М. базувався на низці доказів, які також були тим відповідним урівноважуючим фактором.
- Висновок
126. Отже, Суд доходить висновку, що:
(і) було порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо заявників у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень О.Ва. та С.Ва. як доказів, а також щодо другого заявника у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень Р.М. як доказів;
(ii) не було порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень Р.М. як доказів, а також щодо обох заявників у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень В.К. та Р.К. як доказів.
D. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з посиланням національних судів на зізнання, отримане під час досудового розслідування, для ухвалення вироку
127. Заявники стверджували, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди врахували їхні та інших підсудних зізнавальні показання, отримані під час досудового розслідування, але не надали вагомості твердженням, що ці показання були отримані внаслідок застосування жорстокого поводження у порушення їхнього права не свідчити проти себе.
128. Уряд стверджував, що твердження підсудних про жорстоке поводження були розглянуті та відхилені у зв’язку з необґрунтованістю. Окрім зізнавальних показань, наданих під час досудового розслідування, визнання їхньої вини підтверджувалося іншими переконливими доказами. Суд першої інстанції детально обґрунтував підстави відхилення тверджень підсудних, що їхні зізнання були надані під примусом, та використання як доказової бази саме цих показань, отриманих під час досудового розслідування, а не показань підсудних у судовому засіданні. Ці висновки Верховний Суд України залишив без змін.
129. Суд враховує свої висновки, зазначені вище, що були численні порушення пунктів 1 та 3 статті 6 Конвенції під час провадження щодо заявників, зокрема, у зв’язку із наданням першим заявником інкримінуючих показань за відсутності захисника. Необхідно з’ясувати, чи були небезпідставними скарги заявників, що допустимість їхніх зізнавальних показань, отриманих під час досудового розслідування, як доказів становило додаткове порушення їхнього права на справедливий судовий розгляд на тій підставі, що ці зізнавальні показання були отримані із застосуванням примусу.
130. Суд зауважує, що твердження заявників про жорстоке поводження не підтверджувалися жодними доказами, та відхиляє цю скаргу (див. п. 138 нижче). Він також відхилив і скаргу іншого підсудного на жорстоке поводження (див. вищенаведене рішення у справі Закшевський (Zakshevskiy), пп. 126 і 129). Аналогічні твердження заявників щодо інших підсудних також є необґрунтованими. Вбачається, що жоден з інших підсудних не подав скаргу до Суду.
131. Крім того, допустимість та достовірність зізнавальних показань, наданих заявниками та іншими підозрюваними, були перевірені у змагальному процесі. Заявники мали можливість оскаржити використання своїх власних показань та показань інших підсудних під час судового розгляду. Суд першої інстанції досить обачно поставився до зізнавальних показань заявників. Зокрема, суд ретельно перевірив і відхилив твердження заявників, що зазначені показання були отримані із застосуванням примусу, а отже, були недостовірними (див. пп. 39 і 40 вище). Крім того, він детально виклав свої міркування щодо достовірності показань підсудних, отриманих під час досудового розслідування, а не у судовому засіданні. Вирок суду першої інстанції, зокрема і міркування останнього, було залишено Верховним Судом України без змін.
132. Суд доходить висновку, що заявники не надали жодних матеріалів чи аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку, ніж національні суди (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Латімер проти Сполученого Королівства" (Latimer v. the United Kingdom), заява № 12141/043, від 31 травня 2005 року).
133. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
134. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на надмірну тривалість провадження у їхній справі. Уряд заперечував ці твердження.
135. Суд зауважує, що відхилив скаргу п. Закшевського на тривалість того самого провадження (див. вищенаведене рішення у справі Закшевський (Zakshevskiy), п. 126). Суд не вбачає підстав для іншого висновку щодо заявників. Ураховуючи всі обставини справи, Суд доходить висновку, що заявники не змогли довести, що тривалість провадження перевищувала "розумний строк".
136. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена згідно з підпунктом "а" пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції.
III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
137. Заявники також скаржилися за статтею 3 Конвенції на те, що їх було піддано жорстокому поводженню для отримання зізнавальних показань. Крім того, посилаючись на статтю 6 Конвенції, вони стверджували, що національний суд припустився помилки при оцінці доказів у справі, що призвело до їхнього засудження, незважаючи на їхню невинуватість, а також на упередженість національних судів. Перший заявник також скаржився за підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції, що його було незаконно затримано. Він також скаржився за статтею 6 Конвенції на те, що суд першої інстанції не допитав інших невстановлених свідків обвинувачення та відмовився допитати свідків, про яких клопотав заявник. Перший заявник також посилався на статтю 13 Конвенції. Крім того, другий заявник скаржився на свавільне ув’язнення у зв’язку з помилковим обвинуваченням та відсутність засобів юридичного захисту у його ситуації. Він посилався на статті 1, 2, 5, 8, 13 та 17 Конвенції.
138. Уважно розглянувши твердження заявників з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією. Отже, ці скарги є явно необґрунтованими та мають бути відхилені відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
140. Перший заявник вимагав 50000 євро, а другий заявник вимагав 200000 євро відшкодування моральної шкоди.
141. Уряд вважав ці вимоги необґрунтованими та надмірними.
142. Суд зауважує, що встановив у цій справі порушення пункту 1 та підпунктів "с" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції. Суд не може робити припущення щодо результату провадження у справі заявників (див. вищенаведене рішення у справі Ібрагім (Ibrahim), п. 315). Суд зазначає, що стаття 445 Кримінального процесуального кодексу України та стаття 10 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачають можливість відновлення провадження у справі (див. вищенаведене рішення у справі Закшевський (Zakshevskiy), пп. 50 та 51) та вважає, що встановлення порушень само по собі становить справедливу сатисфакцію (див. вищезазначене рішення у справах Леонід Лазаренко (Leonid Lazarenko), п. 65, і Закшевський (Zakshevskiy), п. 133).
B. Судові та інші витрати
143. Перший заявник також вимагав 2979,2 євро та другий заявник вимагав 2975,2 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок п. Тарахкала.
144. Уряд зауважив, що заявники не надали відповідного документального підтвердження своїх вимог.
145. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені вище критерії Суд вважає за належне присудити суми у розмірі 2500 євро першому заявнику та 2300 євро другому заявнику компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді. Ці суми мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок адвоката, заявників п. Тарахкала.
C. Пеня
146. Суд вважає за належне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Вирішує об’єднати заяви.
2.Оголошує прийнятними скарги першого заявника за статтею 6 Конвенції щодо права на правову допомогу та скарги заявників за статтею 6 Конвенції щодо право на допит свідка, а решту скарг заявників - неприйнятними.
3.Постановляє, що було порушення підпункту "с" пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції щодо першого заявника.
4.Постановляє, що було порушення підпункту "d" пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень Г.С. та Н.К. як доказів.
5.Постановляє, що було порушення підпункту "d" пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції щодо заявників у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень О.Ва. та С.Ва. як доказів, та щодо другого заявника у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень Р.М. як доказів.
6.Постановляє, що не було порушення підпункту "d" пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень Р.М. як доказів, та щодо заявників у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень В.К. та Р.К. як доказів.
7.Постановляє, що встановлення порушення само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією моральної шкоди, якої зазнали заявники.
8.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити першому заявнику 2500 (дві тисячі п’ятсот) євро та другому заявнику 2300 (дві тисячі триста) євро компенсації судових та інших витрат, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу та перераховані безпосередньо на рахунок представника заявників п. Тарахкала;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
9.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 листопада 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Мілан БЛАШКО |
| Голова | Ангеліка НУССБЕРГЕР |
Додаток
ЗЛОЧИНИ,
за вчинення яких були засуджені заявники