Справа «Савінов проти України» (Заява № 5212/13)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Савінов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Жозеп Касадеваль (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Вінсент А. Де Гаетано (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Хелена Єдерблом (<…>),

Алеш Пейхал (<…>),

Сіофра О'Лірі (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 29 вересня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 5212/13), яку 21 січня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Едуард Володимирович Савінов (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляла пані О.Є. Сапожнікова - юрист, яка практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. Борис Бабін з Міністерства юстиції України.

3. Заявник стверджував, що йому не було надано належної медичної допомоги під час тримання його під вартою та відбування покарання у період з 30 грудня 2006 року по 18 березня 2013 року, та що він не мав ефективного засобу юридичного захисту у зв'язку зі своєю скаргою.

4. 18 березня 2013 року Суд згідно з правилом 39 Регламенту Суду вирішив надати Уряду вказівку про те, що він повинен "негайно, за допомогою відповідних засобів, забезпечити належне лікування заявника з огляду на його ВІЛ-інфекцію".

5. 8 липня 2013 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві визнано неприйнятними. Того ж дня Суд припинив дію тимчасового заходу, щодо якого Уряду було надано вказівку відповідно до правила 39 Регламенту Суду.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1970 році. Згідно з останньою наявною інформацією після звільнення з-під варти у червні 2013 року заявник переїхав до м. Іллічівська. Про своє теперішнє місцезнаходження він Суд не повідомив.

A. Кримінальне провадження щодо заявника

7. Згідно з інформацією, наданою Урядом, 21 серпня 2006 року Іллічівський міський суд Одеської області призначив заявнику покарання у вигляді позбавлення волі строком на два роки за злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних засобів, звільнивши його від відбування покарання з випробуванням. Того ж дня той самий суд в якості запобіжного заходу обрав заявнику тримання під вартою, оскільки заявник також підозрювався у вчиненні крадіжки.

8. 29 травня 2007 року Іллічівський міський суд призначив заявнику покарання у вигляді позбавлення волі строком на один рік за скоєння крадіжки.

9. 25 червня 2008 року той самий суд визнав заявника винним у завданні тяжких тілесних ушкоджень та призначив йому покарання у вигляді восьми з половиною років позбавлення волі. Оскільки заявник мав попередні невідбуті судимості, сукупний строк відбуття покарання склав дев'ять років.

B. Тримання заявника під вартою та його лікування

10. Згідно з твердженнями Уряду позитивні результати аналізу на наявність вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) заявник отримав ще у 1996 році. Відповідно до наявної інформації, перебуваючи на волі, заявник один раз (18-22 вересня 2003 року) перебував на лікуванні в інфекційному відділені лікарні (діагноз вказано не було).

11. 30 грудня 2006 року заявника було затримано та поміщено до ізолятора тимчасового тримання Іллічівського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області (далі - Іллічівський ІТТ) Уряд повідомив, що встановити точний строк перебування заявника у згаданій установі неможливо у зв'язку зі знищенням відповідних документів.

12. У період з 15 січня 2007 року по 25 грудня 2008 року заявника тримали в Ізмаїльському слідчому ізоляторі (далі - СІЗО). Він також перебував там з 10 березня по 4 травня 2009 року.

13. Згідно з твердженнями Уряду 15 січня 2007 року заявника було оглянуто і встановлено, що він "практично здоровий". Впродовж свого перебування у СІЗО заявник проходив такі огляди та курси лікування: щонайменше тричі у 2007 і 2008 роках заявник проходив рентгенографію (легень та серця - жодної патології виявлено не було) та одного разу здавав аналіз крові (реакція Вассермана, результат негативний). У липні та листопаді 2008 року його також оглянув фельдшер і діагностував у нього простатит. Заявнику було призначено ліки.

14. У період з 26 грудня 2008 року по 10 березня 2009 року заявник відбував покарання в Одеській виправній колонії № 14. Він також перебував там з 5 травня 2009 року по 5 вересня 2012 року.

15. В Одеській виправній колонії № 14 у березні 2009 року заявник пройшов медичний огляд, за результатами якого було встановлено, що він "практично здоровий". У грудні 2009 року заявник хворів на вірусну респіраторну інфекцію. У січні та вересні 2011 року заявника оглядав лікар-терапевт. Згодом у заявника було діагностовано тромбофлебіт і йому призначено курс лікування. Двічі - у 2011 і 2012 роках - заявник проходив рентгенографію, жодної патології при цьому виявлено не було.

16. У період з 23 листопада по 3 грудня 2011 року заявник перебував у медичній частині з діагнозом тромбофлебіт. У листопаді 2011 року керівництво Одеської виправної колонії подало до Головного управління санітарно-епідеміологічної служби в Одеській області запит про ВІЛ-статус заявника. 23 листопада 2011 року було отримано відповідь про те, що ВІЛ-інфекцію у заявника діагностовано у 1996 році.

17. 4 травня 2012 року ВІЛ-інфекцію у заявника було діагностовано терапевтом.

18. У липні-серпні 2012 року заявник неодноразово здавав кров на аналізи, зокрема і аналіз на CD4+ клітини, результат якого становив 74 клітини. 12 серпня 2012 року заявнику було поставлено діагноз: IV клінічна стадія ВІЛ-інфекції, туберкульоз лімфатичних вузлів та орофарингеальний кандидоз. Було зазначено, що стан здоров'я заявника - критичний. 30 серпня 2012 року заявнику було призначено протитуберкульозне лікування.

19. У період з 7 вересня по 12 жовтня 2012 року заявник лікувався в інфекційному відділенні міжобласної багатопрофільної лікарні при Даріївській виправній колонії № 10 Херсонської області. Заявник неодноразово здавав аналізи крові і сечі, проходив рентгенографію та інші дослідження, необхідні для підтвердження діагнозу туберкульозу та його лікування. Він також здав аналіз крові на CD4+ клітини, результат якого становив 98 клітин. Заявника оглянули лікарі і йому було призначено курс лікування. При виписці з відділення у заявника було діагностовано IV клінічну стадію ВІЛ-інфекції, туберкульоз лімфатичних вузлів, орофарингеальний кандидоз, лейкопенію, дефіцит маси тіла на 8 %, хронічний гепатит та хронічний панкреатит. Йому було рекомендовано пройти огляд у лікаря-інфекціоніста з метою призначення курсу антиретровірусної терапії (далі - АРВ-терапія).

20. 12 жовтня 2012 року заявник прибув до міжобласної спеціалізованої туберкульозної лікарні при Голопристанській виправній колонії № 7. У нього було діагностовано туберкульоз периферичних лімфовузлів, втрату маси тіла на 8 %, анемію, лейкопенію, хронічний гепатит у стадії нестійкої ремісії та хронічний панкреатит у фазі ремісії. Тут заявник пройшов низку досліджень і йому було призначено лікування, зокрема від туберкульозу.

21. 26 жовтня 2012 року заявника було оглянуто лікарем-інфекціоністом і у нього діагностовано IV клінічну стадію ВІЛ-інфекції та туберкульоз периферичних лімфатичних вузлів. У листопаді-грудні 2012 року заявника оглядав хірург, який діагностував у нього післятромбофлебітичний синдром обох нижніх кінцівок (набряково-виразкова форма), та призначив курс лікування. У період з листопада 2012 року по січень 2013 року заявник проходив подальші дослідження та здавав аналізи. Зокрема, 21 листопада 2012 року заявнику було зроблено аналіз крові на CD4+ (результат якого становив 44 клітини або 18,4 %).

22. Згідно з твердженнями Уряду 17 грудня 2012 року заявника оглянув лікар-інфекціоніст, і під час огляду заявник просив призначити АРВ-терапію, проте АРВ-терапію не було призначено у зв'язку з відсутністю ліків. Начальник Голопристанської виправної колонії звернувся до Одеського обласного центру з профілактики і боротьби зі СНІДом з проханням надати ліки, необхідні для проведення АРВ-терапії. Листом від 15 січня 2013 року у задоволенні запиту було відмовлено на тій підставі, що такі ліки засудженим повинна надавати сама пенітенціарна установа. Було також зазначено, що як тільки заявника буде звільнено, йому буде забезпечено відповідну медичну допомогу.

23. З наявних матеріалів справи випливає, що ліки для АРВ-терапії заявника було згодом надано неурядовою організацією у кількості, яка дозволяла продовжувати лікування до лютого 2013 року. У подальшому заявник продовжував отримувати необхідні ліки.

24. 4 і 25 лютого 2013 року начальник Голопристанської колонії подавав до Голопристанського районного суду Херсонської області (далі - Голопристанський районний суд) подання про звільнення заявника згідно зі статтею 84 Кримінального кодексу України, в яких зазначалось, що заявник хворіє на СНІД та має інші серйозні проблеми зі здоров'ям. Подання ґрунтувались на висновках медичної комісії, згідно з якими частина захворювань заявника входила у перелік захворювань, які дають пенітенціарній установі підстави для клопотання про звільнення.

25. 11 лютого і 11 березня 2013 року відповідно зазначений суд відмовляв у задоволенні подань головним чином на тій підставі, що заявник неодноразово засуджувався за вчинення тяжких злочинів (останнього разу - за скоєння злочину проти життя і здоров'я його матері, внаслідок чого вона померла), а під час відбування покарання до нього дванадцять разів застосовувалися заходи стягнення, що свідчило про його постійну асоціальну поведінку та небажання стати на шлях виправлення. Згідно з висновками суду заявник продовжував становити небезпеку для суспільства. У своїй ухвалі від 11 лютого 2013 року суд також зазначив, що з матеріалів подання начальника виправної колонії не випливало, що СНІД у заявника було діагностовано лікарем відповідної спеціалізації. Більше того, не було жодної інформації щодо наявності у заявника родичів або близьких, які б могли доглядати за ним після його звільнення.

26. 15 березня 2013 результат аналізу вмісту у крові клітин CD4+ становив 129 клітин.

27. 25 березня 2013 року Уряд надав медичну інформацію, згідно з якою важкість стану здоров'я заявника оцінювалася як середня. Діагностовані у нього ВІЛ і туберкульоз було підтверджено, а також зазначено, що заявник, крім того, страждає на гіпертермію, хронічний гепатит, хронічний панкреатит, післятромбофлебітичний синдром, анемію, серйозне пригнічення імунітету, втрату ваги та діарею. Заявник перебував у Голопристанській виправній колонії під постійним наглядом ліки рів-фтизіатрів та інфекціоністів та отримував АРВ-терапію і протитуберкульозгн лікування, а також симптоматичне лікування і вітаміни.

28. 22 квітня 2013 року Голопристанський районний суд відмовив у задоволенні ще одного подання начальника виправної колонії про звільнення заявника у у зв'язку зі станом його здоров'я. Суд зазначив, що заявник хворий на СНІД та низку інших серйозних захворювань. Проте суд дійшов висновку, що заявник мав численні судимості за вчинення, зокрема тяжких, злочинів. Під час відбування покарання до нього неодноразово застосовувалися заходи стягнення. Суд вже двічі відмовляв у задоволенні подібних подань про звільнення, і не було жодних доказів того, що стан здоров'я заявника погіршився порівняно з часом, коли було відмовлено у задоволенні останнього подання.

29. 20 червня 2013 року апеляційний суд Херсонської області скасував зазначену ухвалу та постановив звільнити заявника у зв'язку з тяжким захворюванням.

30. 26 червня 2013 року заявника було звільнено.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО І ДОКУМЕНТИ

31.Стаття 84 Кримінального кодексу України передбачає, зокрема, що особа, яка після скоєння злочину або постановлення вироку захворіла на тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від подальшого відбування покарання. При вирішенні цього питання суд має враховувати тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

32. Інші відповідні положення національного законодавства, міжнародного права та документи наведено в рішенні у справі "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine) (заява № 40512/13, пп. 40-53 і 55-56, від 22 жовтня 2015 року).

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

33. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що був підданий катуванню, оскільки органи влади у період з грудня 2006 року по березень 2013 року не забезпечували його належною медичною допомогою. Стаття, на яку він посилався, передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

А. Прийнятність

34. Уряд доводив, що заявник не вичерпав ефективні національні засоби юридичного захисту у зв'язку зі своїми скаргами. Зокрема, заявник повинен був подати скарги до прокуратури, повноваження якої полягають у здійсненні нагляду за дотриманням і належним застосуванням законів у пенітенціарних установах. Рішення прокурора з цих питань є обов'язковими та повинні виконуватися негайно. Заявник не скаржився прокурору на відсутність належної медичної допомоги.

35. Заявник стверджував, що медичний персонал був обізнаний про його захворювання, але він потребував лікування у спеціалізованій установі.

36. Суд зазначає, що він вже відхиляв подібні заперечення, що ґрунтувалися на невичерпанні засобів юридичного захисту, і встановлював, що засіб юридичного захисту, на який посилався Уряд, був неефективним, оскільки не було доведено, що його застосування могло забезпечити покращення умов тримання заявників (див. рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69, від 28 березня 2006 року, і нещодавнє рішення у справі "Буглов проти України" (Buglov v. Ukraine), заява № 28825/02, п. 74, від 10 липня 2014 року), і не вбачає підстав відходити у цій справі від згаданого висновку. Отже, Суд вважає, що цю скаргу не може бути відхилено на підставі не вичерпання національних засобів юридичного захисту.

37. Тим не менш, Суд вважає, що скарга заявника стосовно періоду з грудня 2006 року по листопад 2011 року є неприйнятною з наступних причин.

38. Суд зазначає, що у цій справі заявник є ВІЛ-інфікованим впродовж близько двадцяти років. Заявник стверджував, що він повідомив адміністрацію установи тримання під вартою про те, що він ВІЛ-інфікований, коли його було взято під варту у грудні 2006 року, але сторони не надали доказів на підтвердження або спростування цього твердження. Навіть якщо припустити, що керівництво Іллічівського ізолятору тимчасового тримання знало про те, що заявник ВІЛ-інфікований, Суд зауважує, що до переведення до СІЗО, а згодом - до Одеської виправної колонії № 14, заявник перебував в Іллічівському ІТТ щонайбільше два тижні.

39. Щодо медичної допомоги, яку заявник отримував у період з січня 2007 року по листопад 2011 року, Суд зазначає, що заявник не надав жодних доказів того, що до взяття під варту він проходив будь-яке лікування, яке потребувало продовження, що у СІЗО та в Одеській виправній колонії № 14 він повідомив про свої проблеми зі здоров'ям лікарів або що будь-які з його скарг стосовно стану його здоров'я не було належним чином розглянуто.

40. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

41. Суд також зазначає, що скарга заявника стосовно періоду з листопада 2011 року по березень 2013 року не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

42. Уряд наполягав на тому, що під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі заявник отримував належну медичну допомогу. Уряд зауважив відсутність доказів того, що до серпня 2013 року заявник повідомляв адміністрації установ виконання покарань про те, що є ВІЛ-інфікованим. Проте заявник був ВІЛ-інфікованим впродовж значного проміжку часу, і, перебуваючи на свободі, не проходив жодного лікування. Як тільки стан здоров'я заявника погіршився, він пройшов низку оглядів та був поміщений до спеціалізованої лікарні. Там за ним наглядали лікарі, і йому у повному обсязі надавалися необхідні ліки. Зокрема, у заявника у 2012 році було діагностовано туберкульоз та надано необхідне лікування. Отже, порушення статті 3 Конвенції у справі заявника не було.

43. Заявник наполягав на тому, що йому не надавалось жодного лікування до тих пір, поки стан його здоров'я значно не погіршився. Заявник стверджував, що керівництво пенітенціарних установ намагалося приховати реальну ситуацію. Зокрема, в середині березня 2013 року у нього вимагали підписати довідку, в якій зазначалося, що результат його аналізу CD4+ становив 120 клітин, що було неправдою. Заявник також стверджував, що призначені йому ліки він фактично ніколи не отримував. Зокрема, Уряд не надав жодних доказів на підтвердження свого твердження про те, що заявник отримував призначені ліки.

44. Суд неодноразово наголошував на тому, що держава повинна забезпечити тримання ув'язненої особи в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а також належним чином забезпечити її здоров'я та добробут з огляду на практичні потреби ув'язнення, зокрема, через надання їй необхідної медичної допомоги (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96 пп 92-94, ECHR 2000-ХІ). Отже, відсутність належної медичної допомоги може становити поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), заяви №№ 9852/03 і 13413/04, від 29 листопада 2007 року, "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02 від 18 грудня 2008 року, і "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, від 21 жовтня 2010 року).

45. Інші відповідні принципи, встановлені Судом у його практиці щодо статті 3 Конвенції стосовно лікування під час ув'язнення, викладено в рішенні у згаданій вище справі "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine) (пп. 70-75).

46. Суд зазначає, що з листопада 2011 року стан здоров'я заявника вочевидь погіршився і його було поміщено до медичної частини. У той час адміністрація Одеської виправної колонії за власною ініціативою подала запит про ВІЛ-статус заявника і отримала підтвердження, що заявник був ВІЛ-інфікований.

47. Суд зауважує що, незважаючи на отриману інформацію, вперше аналіз крові заявника для встановлення кількості CD4+ клітини було зроблено лише через сім місяців, і, не дивлячись на низький рівень цих клітин і на діагностовану IV клінічну стадію ВІЛ-інфекції, курс АРВ-терапії заявнику було розпочато лише наприкінці грудня 2012 року, як видається, за допомоги спеціалізованої НУО. Ця бездіяльність сама по собі становить нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції.

48. Що стосується тверджень заявника про те, що він не отримував призначені ліки, Суд нагадує, що необґрунтованого твердження про відсутність, затримку або іншим чином неналежну медичну допомогу зазвичай недостатньо, щоб порушити питання за статтею 3 Конвенції. Правдоподібна скарга зазвичай повинна включати, зокрема, достатні посилання на захворювання, про яке йдеться, лікування, що заявник просив надати, яке було призначено або у наданні якого було відмовлено, та певні докази - наприклад, висновки експертів, здатні виявити серйозні недоліки у наданні заявнику медичної допомоги (див. рішення у справі "Валерій Самойлов проти Росії" (Valeriy Samoylov v. Russia), заява № 57541/09, п. 80, від 24 січня 2012 року).

49. Суд також зазначає, що він вже розглянув велику кількість справ проти України за скаргами на неналежне медичне обслуговування, яке надавалось ув'язненим (див., в якості нещодавніх прикладів, рішення у справах "Барило проти України" (Вагіlо v. Ukraine), заява № 9607/06, від 16 травня 2013 року, і "Кушнір проти України" (Kushnir v. Ukraine), заява № 42184/09, від 11 грудня 2014 року). За відсутності в Україні ефективного засобу юридичного захисту щодо відповідних скарг (див. пункти 58-59). Суд перед тим, як встановити, чи було дотримано гарантій статті 3 Конвенції, повинен був сам здійснити безпосередню оцінку доказів.

50. У зв'язку з цим Суд нагадує, що у випадках, коли подаються скарги за статтею 3 Конвенції, Суд повинен здійснити "особливо ретельну перевірку" (див. рішення у справі "Нечипорук та Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine) заява № 42310/04, п. 148, від 21 квітня 2011 року). Проте це завдання ускладнюється необхідністю оцінювати докази, які вимагають спеціальних знань у різних галузях медицини. У зв'язку з цим Суд наголошує, що він уважно ставиться до субсидіарного характеру свого завдання та визнає, що має бути обережним, виконуючи роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини справи (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Маккерр проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95, від 4 квітня 2000 року). Суд також нагадує, що до його завдань не належить вирішення питань, які є виключною компетенцією лікарів, та встановлення того, чи насправді заявник вимагав такого лікування впродовж відповідного періоду (див. рішення у справі "Є.А. проти Росії" (Е.А. v. Russia), заява № 44187/04, п. 57, від 23 травня 2013 року), а також чи належним чином обраний курс лікування відображав потреби заявника (див. згадане рішення у справі "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), п. 76, і рішення у справі "Охріменко проти України" (Okhrimenko v. Ukraine), заява № 53896/07, п. 71, від 15 жовтня 2009 року). Зважаючи на зазначене вище, а також беручи до уваги вразливість заявників з огляду на їх ув'язнення, Суд вважає, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази на підтвердження того, що зазначений заявник отримував під час ув'язнення комплексну та належну медичну допомогу.

51. Відповідно до наведених вище принципів Суд зазначає, що докази, надані Урядом на підтвердження свого твердження про те, що медична допомога заявнику була належною та що він отримував призначені ліки у повному обсязі, є незадовільними. Копія медичної картки заявника дуже низької якості, часто нечитабельна, а відомості, що у ній містяться, - загальні та уривчасті. Зокрема, неможливо дійти висновку, які скарги заявника були розглянуті, та встановити, якою мірою забезпечувалося призначене лікування.

52. Суд нагадує, що питання неналежної медичної допомоги ВІЛ-інфікованим особам, які перебувають в установах тимчасового тримання та виконання покарань України, вже розглядалось Судом у низці справ (див. рішення у справах "Кац та інші проти України" (Kats and Others v. Ukraine), заява № 29971/04, від 18 грудня 2008 року, "Похлєбін проти України" (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, від 20 травня 2010 року, та "Салахов та Іслямова проти України" (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, від 14 березня 2013 року). Загальну ситуацію з поводженням з ВІЛ-інфікованими особами у зазначених установах також було розглянуто в рішенні у справі "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine) (заява № 40512/13, від 22 жовтня 2015 року).

53. Зважаючи на зазначене та, зокрема, з огляду на ненадання адміністрацією СІЗО оперативного та належного лікування заявнику у зв'язку з його ВІЛ-інфекцією, Суд доходить висновку, що у період з листопада 2011 року по березень 2013 року заявнику під час ув'язнення належної медичної допомоги не надавалося, що становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження в порушення статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

54. Заявник скаржився на те, що у зв'язку зі своєю скаргою за статтею 3 Конвенції він не мав ефективного національного засобу юридичного захисту. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

A. Прийнятність

55. Уряд не надав жодних зауважень з приводу прийнятності цієї скарги.

56. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

57. Сторони не надали жодних зауважень щодо суті цієї скарги.

58. Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення у життя суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. З посиланням на свою попередню практику (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), пп. 113-16, та рішення у справі "Двойних проти України" (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, п. 72, від 12 жовтня 2006 року), на свої нещодавні висновки (див. згадане рішення у справі "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), пп. 104-105) та на обставини цієї справи, Суд доходить висновку, що Уряд не довів, що у заявника була практична можливість отримати у зв'язку зі своєю скаргою будь-які ефективні засоби юридичного захисту, тобто засоби, які могли б запобігти виникненню або продовженню порушень, або могли забезпечити заявнику належне відшкодування.

59. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарги заявника на відсутність належної медичної допомоги.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

60.Статтею 41 Конвенції передбачено:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

61. Заявник вимагав 20000 євро відшкодування моральної шкоди.

62. Уряд наполягав на тому, що у цій справі порушення прав заявника не було, а тому його вимоги є безпідставними. У будь-якому разі, Уряд вважав вимоги заявника надмірними.

63. Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 10000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

64. Заявник також вимагав 910 євро компенсації судових та інших витрат.

65. Уряд доводив, що зазначена сума є надмірною, та що послуги, вказані у договорі про надання правової допомоги заявнику, не відповідають фактично наданим послугам.

66. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі адвокат заявника, який представляв його інтереси впродовж провадження у Суді, надав копію договору із заявником про надання правової допомоги, згідно з яким адвокат повинен був представляти інтереси заявника на національному рівні та підготувати заяву до Суду. З огляду на наявні у нього документи та зазначені вище критерії, Суд вважає за належне присудити суму, що вимагалась.

С. Пеня

67. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує неприйнятною скаргу заявника за статтею 3 Конвенції про неналежну медичну допомогу у період з грудня 2006 року по листопад 2011 року, а решту скарг у заяві - прийнятними.

2.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з ненаданням заявнику належної медичної допомоги у період з листопада 2011 року по березень 2013 року.

3.Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективних засобів юридичного захисту стосовно скарг на ненадання медичної допомоги.

4.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 10000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись;

(ii) 910 (дев'ятсот десять) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись заявнику;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest)у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції. Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 жовтня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.