101. Заявник доводив, що його затримання було незаконним і невиправданим. Він також скаржився, що тримання його під вартою після закінчення досудового слідства та до попереднього розгляду справи судом не охоплювалося жодним судовим рішенням. Насамкінець, заявник скаржився, що на стадії судового розгляду справи суди не обґрунтовували продовжуване тримання його під вартою та не встановлювали його строків.
102. Уряд заперечив аргументи заявника. Уряд зауважив, зокрема, що за день до затримання заявника - 20 липня 2010 року - щодо нього було порушено кримінальну справу за підозрою у розтраті коштів місцевого бюджету в особливо великих розмірах. Відповідно Уряд стверджував, що його затримання здійснювалось на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину. Уряд також стверджував, що наступне тримання його під вартою також відповідало національному законодавству і не може вважатися незаконним або свавільним.
103. Суд зазначає, що скарги заявника стосуються кількох окремих періодів тримання під вартою. Отже, Суд розглядатиме кожен з них окремо.
(b) Оцінка Суду
(і) Загальні принципи практики Суду
104. Суд нагадує, що згідно з підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції у контексті кримінального провадження особу може бути затримано лише з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення. Термін "обґрунтована підозра" у скоєнні злочину означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (див. рішення у справі "Влох проти Польщі" (<…>), заява № 27785/95, п. 108, ЕСНR 2000-ХІ).
105. Вирази "законний" і "відповідно до процедури, встановленої законом" у пункті 1 статті 5 Конвенції фактично посилаються на національне законодавство та встановлюють зобов'язання забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм. Хоча саме національні органи, насамперед суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство. Відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції недотримання національного законодавства призводить до порушення Конвенції, і Суд може та повинен перевірити, чи було дотримано вимог цього законодавства (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Ассанідзе проти Грузії" (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 171, ЕСНR 2004-ІІ).
106. "Законність" тримання під вартою за національним законом є важливим, але не завжди вирішальним чинником. Суд також має переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи (див. рішення у справі "Олексій Михайлович Захаркін проти України" (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 84, від 24 червня 2010 року). Для того, щоб позбавлення свободи можна було вважати несвавільним, відповідності цього заходу вимогам національного законодавства недостатньо; застосування такого заходу має також бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справах "Нештяк проти Словаччини" (Nestak v. Slovakia), заява № 65559/01, п 74, від 27 лютого 2007 року, "Хайредінов проти України" (Khayredinov v. Ukraine) заява № 38717/04, п. 27, від 14 жовтня 2010 року, і "Корнєйкова проти України" (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05, п. 34, від 19 січня 2012 року).
(іі) Застосування наведених вище принципів у цій справі
(a) Законність тримання заявника під вартою у період з 21 по 23 липня 2010 року
107. Суд зазначає, що відповідні положення Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України чітко передбачають, що максимальний строк затримання без рішення суду становить сімдесят дві години, і впродовж цього строку відповідні органи влади повинні забезпечити, щоб затримана особа постала перед суддею (див. пункти 70 і 71). Сторони не заперечують, що у цій справі зазначений передбачений законодавством 72-годинний строк затримання не було перевищено (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Галь проти України" (Gal v. Ukraine), заява № 6759/11, п. 28, від 16 квітня 2015 року)
108. Суд також зауважує, що в якості законної підстави затримання заявника у протоколі затримання було вказано статтю 115 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункти 8 і 71). Суд вже встановлював в іншій справі проти України, що простого посилання на це положення без надання конкретних відомостей недостатньо для дотримання вимоги "законності" (див. згадане рішення у справі "Корнєйкова проти України" (Korneykova v. Ukraine), п. 34).
109. У цій справі слідчий обґрунтувала рішення про затримання заявника на сімдесят дві години тим фактом, що "очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вказали, що ця особа вчинила злочин" (див. пункт 8). Хоча це обґрунтування, як видається, є доволі стислим, Суд не залишає поза увагою письмове підтвердження заявником у протоколі затримання того, що кваліфікація злочину, у скоєнні якого він підозрювався, підстави затримання та його права були роз'яснені йому у повному обсязі (див. пункт 10).
110. Суд погоджується з тим, що обґрунтована підозра у вчиненні заявником тяжкого злочину, а також необхідність забезпечення належного здійснення провадження, зокрема процесу збирання доказів, є переконливими підставами для первинного затримання заявника (див. рішення у справі "Слюсарчик проти Польщі" (Slusarczyk v. Poland), заява № 23463/04, п. 156, від 28 жовтня 2014 року).
111. Відповідно, з огляду на усі обставини цієї справи, Суд не вбачає жодних ознак незаконності або свавільності у зв'язку із затриманням заявника з 21 по 23 липня 2010 року.
(b) Законність тримання заявника під вартою у період з 23 по 29 липня 2010 року
113. Суд зазначає, що коли заявник постав перед судом, суд не обрав йому запобіжного заходу, а продовжив затримання заявника до десяти діб для того, щоб зібрати незазначену додаткову інформацію про його особу для розгляду питання щодо застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту у його випадку. Суд не навів жодних конкретних відомостей щодо того, що саме необхідно було перевірити та чому впродовж цього часу заявника необхідно було тримати під вартою (див. пункт 13).
114. Суд також зазначає, що за таких обставин подання органів слідства про обрання заявникові запобіжного заходу у вигляді взяття під варту видається недостатньо обґрунтованим. Отже, можна дійти висновку, що суд продовжив затримання заявника ще на десять діб для того, аби дати органам слідства додатковий час для обґрунтування їхнього подання, хоча будь-які докази існування обставин, які завадили їм зробити це ще до звернення з поданням про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, відсутні. Більше того, з документів, наданих сторонами, не випливає, що для продовжуваного тримання заявника під вартою існували вагомі підстави (див., для порівняння, рішення у справі "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, п. 97, від 16 травня 2013 року).
115. Таким чином, Суд доходить висновку, що впродовж зазначеного періоду тримання заявника під вартою відбувалося у порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
(g) Законність тримання заявника під вартою у період з 21 по 23 березня 2011 року
116. Суд зауважує, що строк тримання заявника під вартою на підставі постанови від 17 лютого 2011 року закінчився 21 березня 2011 року. Тим часом, 5 березня 2011 року справу було передано на розгляд до суду першої інстанції. 23 березня 2011 року Подільський суд провів попередній розгляд справи, на якому продовжив дію запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. З цього випливає, що тримання заявника під вартою з 21 по 23 березня 2011 року не охоплювалося жодним рішенням суду.
117. Суд зазначає, що постійно встановлює порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у справах проти України щодо періодів, протягом яких тримання під вартою здійснюється без відповідного судового рішення, особливо у період після закінчення слідства та до початку судового розгляду. Суд також дійшов висновку, що ця проблема, як здається, походить з прогалини у законодавстві (див рішення у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02 пп. 70-72 і 98, від 10 лютого 2011 року).
(d) Законність тримання заявника під вартою у період з 24 березня 2011 року по 6 березня 2012 року
118. Суд зауважує, що хоча 24 березня 2011 року Подільський суд залишив обраний заявникові запобіжний захід без змін, він не встановив строку продовжуваного тримання його під вартою та не навів жодного обґрунтування такого рішення. Це призвело до того, що з вказаної дати заявник перебував у стані невизначеності щодо підстав його тримання під вартою.
119. Суд вже встановлював в інших справах, що така повторювана в Україні практика, за якої судові рішення, ухвалені під час судового розгляду, не встановлюють строків подальшого тримання під вартою, і скоріше залишають без змін обраний запобіжний захід, а не розглядають питання про продовження його застосування, суперечить вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), пп. 76 і 98)
121. Заявник скаржився, що продовжуване тримання його під вартою було надмірно тривалим та невиправданим.
122. Уряд вважав тривалість тримання заявника під вартою розумною. Уряд стверджував, що національні суди наводили "відповідні" і "достатні" підстави для тримання його під вартою. Крім того, Уряд звертав увагу Суду на той факт що зазначене кримінальне провадження стосувалося складних фактологічних та правових питань, та що національні органи продемонстрували належну старанність у розслідуванні.
123. Суд зазначає, що тримання заявника під вартою у цій справі тривало з 21 липня 2010 року по 6 березня 2012 року, тобто один рік, сім місяців та чотирнадцять днів.
124. Суд нагадує, що питання стосовно розумності строку тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно. Це питання має вирішуватися в кожній справі з урахуванням її конкретних обставин, підстав, якими національні органи мотивували свої рішення, та належно задокументованих фактів, на які посилався заявник у своїх клопотаннях про звільнення з-під варти. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності чітких ознак наявності справжнього публічного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає над вимогою щодо поваги до особистої свободи (див., серед інших, рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV).
125. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на підстави, наведені при його затриманні та не додавали жодних нових деталей. Крім того, на жодному етапі впродовж періоду, що розглядається, національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, та, посилаючись головним чином на тяжкість обвинувачень та гіпотетичний ризик переховування заявника, національні органи залишали тримання заявника під вартою без змін на підставах, які, з огляду на його тривалість, не можуть вважатися "достатніми" (див. згадане рішення у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), пп. 80-81 та 99).
126. Наведених вище міркувань для Суду достатньо, аби дійти висновку, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
127. Заявник також скаржився на відсутність належного судового перегляду як під час досудового слідства, так і під час розгляду справи судом.
128. Уряд стверджував, що заявник мав у своєму розпорядженні та застосував ефективну процедуру оскарження тримання його під вартою.
129. Суд зазначає, що законність тримання заявника під вартою неодноразово розглядалась судами як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду. Проте ці рішення не можуть вважатися такими, що відповідають вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, оскільки вони просто повторно наводили стандартний набір підстав для тримання заявника під вартою і не розглядали правдоподібності таких підстав за конкретних обставин становища заявника. Крім того, що стосується стадії судового розгляду справи, Суд вже встановив, що законодавство України не передбачає порядку перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, який відповідав би вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), пп. 85 і 100).
131. Заявник також скаржився за пунктом 5 статті 5 Конвенції на те, що не мав юридично закріпленого права на отримання відшкодування за порушення інших пунктів статті 5 Конвенції.
132. Уряд доводив, що законодавство України передбачає можливість вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою на підставі рішення суду, яким визнано незаконність такого тримання. Проте вказана процедура є незастосовною до обставин цієї справи, оскільки тримання заявника під вартою було законним.
133. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 гарантує юридично закріплене право на відшкодування особам, які є потерпілими від затримання або тримання під вартою всупереч іншим положенням статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" (Steel and Others v. the United Kingdom, від 23 вересня 1998 року, п. 81, Reports 1998-VII).
134. У цій справі Суд встановив кілька порушень пунктів 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції, у поєднанні з якими має розглядатися ця скарга (див. пункти 115, 117, 120, 126 і 130). Відповідно пункт 5 статті 5 Конвенції є застосовним. Отже, Суд має встановити чи законодавство України забезпечувало чи забезпечує зараз заявникові юридично закріплене право на відшкодування за порушення у його справі пунктів 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції.
135. Суд зазначає, що питання відшкодування шкоди, завданої незаконним триманням під вартою, регулюються Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання досудового слідства, прокуратури і суду" (далі - Закон про відшкодування шкоди). Право на відшкодування виникає, зокрема, коли незаконність тримання під вартою було встановлено рішенням суду.
136. Суд зазначає, що впродовж усього часу, поки тримання заявника під вартою формально відповідає національному законодавству, він не може вимагати відшкодування на національному рівні у зв'язку з цим. Крім того, законодавство України не передбачає будь-якого порядку відшкодування шкоди, завданої позбавленням свободи, яке Страсбурзький Суд визнав таким, що порушує одне з положень (див. рішення у справі "Нечипорук та Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 233, від 21 квітня 2011 року).
137. Це означає, що один з принципів пункту 5 статті 5 Конвенції, а саме ефективне здійснення з достатнім рівнем впевненості права на відшкодування, гарантоване цим пунктом (див. рішення у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 182, від 17 січня 2012 року, з подальшими посиланнями), не було дотримано у цій справі.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
139. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що наражався на ризик інфікування туберкульозом, коли 26 лютого 2012 року змушений був ділити лікарняну палату з іншим ув'язненим, який страждав від відкритої форми туберкульозу.
140. Крім того, заявник скаржився за статтею 18 Конвенції на те, що справжньою метою позбавлення його свободи було примусити його зізнатися у вчиненні злочинів, в яких він обвинувачувався.
141. З урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
143. Заявник вимагав 15000 євро відшкодування моральної шкоди
144. Уряд заперечив цю вимогу як необґрунтовану і надмірну.
145. Суд вважає, що заявник зазнав фізичного болю та душевних страждань внаслідок встановлених порушень. З огляду на характер зазначених порушень Суд присуджує заявникові 12000 євро відшкодування моральної шкоди, а також додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
В. Судові та інші витрати
146. Заявник також вимагав 9072 євро компенсації витрат на правову допомогу, що надавалась у провадженні в Суді. Ця сума включала в себе: 8100 євро за 64 години правової роботи з погодинним тарифом 150 євро, 648 євро адміністративних витрат (у розрахунку 8 % від суми правової допомоги) та 324 євро вартості поштових відправлень. На обґрунтування цієї суми заявник надав договір з п. Бущенком про надання правової допомоги, а також низку актів виконаних робіт.
147. Уряд заперечив зазначену вимогу.
148. Суд перш за все має встановити, чи заявник фактично поніс судові та інші витрати, і, по-друге, чи вони були необхідними (див. рішення у справі "Макканн проти Сполученого Королівства" (МсCann and Others v. the United Kingdom), від 27 вересня 1995 року, п. 220, SeriesA № 324).
149. У цій справі Суд, беручи до уваги наявну в нього інформацію та зазначені вище критерії, вважає за належне присудити заявникові суму у розмірі 3000 євро компенсації витрат за усіма пунктами.
С. Пеня
150. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує прийнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції стосовно медичної допомоги, що надавалася йому під час тримання під вартою, та застосування до нього у лікарні наручників, а також його скарги за пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 5 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з медичною допомогою, що надавалася заявникові під час тримання під вартою.
3.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку із застосуванням до заявника у лікарні наручників.
4.Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовно затримання заявника з 21 по 23 липня 2010 року.
5.Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням заявника під вартою з 23 по 29 липня 2010 року, з 21 по 23 березня 2011 року та з 24 березня 2011 року по 6 березня 2012 року.
9.Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 12000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись;
(ii) 3000 (три тисячі) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникові;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest)у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
10.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 3 грудня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Ангеліка НУССБЕРГЕР |
