91. Заявник не погодився і звернув увагу Суду на неодноразові спроби його родини довести його скарги до відома різних органів влади та посадових осіб України та на їх неприховане небажання розглядати його аргументи по суті. Він доводив, що органи влади України були достатньою мірою сповіщені про його проблеми, але належним чином його скарги не розглянули.
92. Суд зазначає, що у своїй ухвалі щодо прийнятності від 16 жовтня 2012 року він вирішив долучити заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту та дотримання шестимісячного строку до розгляду по суті. Отже, розглядаючи ці заперечення, Суд нагадує, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції він "може брати справу до розгляду лише... впродовж шести місяців віддати постановлення остаточного рішення на національному рівні".
93. Суд послідовно тлумачить цю норму таким чином, що відлік шестимісячного строку починається з моменту, коли заявник дізнався або повинен був дізнатися про остаточне рішення, постановлене на національному рівні, або за відсутності засобу правового захисту - про дію, на яку він або вона скаржиться (див. у зв'язку з цим ухвали щодо прийнятності у справах "Хілтон проти Сполученого Королівства" (<…>), заява № 12015/86, від 6 липня 1988 року, і "Сутяжнік проти Росії" (<…>), заява № 8269/02, від 2 березня 2006 року). Саме державі, яка висуває твердження про недотримання шестимісячного строку, належить встановити дату, в яку заявник дізнався про рішення, постановлене на національному рівні (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Кьоксаль проти Нідерландів" (<…>), заява № 31725/96, від 19 вересня 2000 року).
94. Суд зазначає, що у цій справі сторони не заперечують, що заявник та його родина робили неодноразові спроби порушити кримінальну справу щодо питань, про які йдеться (див. пункти 16-18, 23, 25 і 26). Невдовзі після подій, 8 грудня 2000 року українські посадові особи визнали, що їхні працівники міліції провели обшук у квартирі заявника та затримали його, та що згадані дії суперечили національному законодавству і Мінській Конвенції (див. пункт 18).
95. З документів, наданих сторонами, випливає, що українська прокуратура провела за фактом подій перевірку, яка, як видається, закінчилась відмовою в порушенні кримінальної справи 6 квітня 2001 року (див. пункт 27). Заявник заперечив факт отримання копії цієї постанови, а Уряд держави-відповідача не надав її Суду, і тим більше не надав жодного належного повідомлення заявника про згадане рішення. В якості причини ненадання Суду копії постанови Уряд України посилався на знищення матеріалів відповідної справи (див. пункт 28).
96. Суд перш за все зауважує, що не може прийняти пояснення Уряду України щодо неможливості надати вищезгадані документи. Суд зазначає, що матеріали справи заявника було знищено 4 травня 2006 року, тобто більш ніж через п'ять місяців після того, як 30 листопада 2005 року про справу було повідомлено Уряд України. Уряд України мав доступ до цих документів, коли ним було надіслано перші зауваження щодо прийнятності справи 1 березня 2006 року, і він міг надати Суду усі необхідні копії, але цього не зробив.
97. З огляду на наявні у Суду матеріали справи, Суд доходить висновку про недостатність доказів того, що заявник дійсно отримав копію постанови від 6 квітня 2001 року. Таким чином, Суд доходить висновку, що заявник вперше дізнався про існування згаданої постанови з листа голови апеляційного суду від 8 грудня 2004 року.
98. Зважаючи на обставини справи та, зокрема, на об'єктивні труднощі, що виникли перед заявником, який на той час перебував під вартою в Росії, у спілкуванні з органами влади України, а також неповідомлення його Урядом України про постанову від 6 квітня 2001 року, неодноразові скарги заявника до органів влади України, включаючи суди, з проханням провести розслідування цієї справи, і висновки української прокуратури щодо подій 3 та 4 листопада 2000 року, Суд доходить висновку, що заявник належним чином довів свої скарги до відома органів влади України та що за обставин цієї справи засоби правового захисту, запропоновані Урядом України, виявилися неефективними. Отже, Суд відхиляє твердження Уряду про те, що заявник мав подавати до судів подальші скарги у зв'язку зі зловживаннями з боку держави (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Новак проти України" (<…>), заява № 60846/10, пп. 45-47, від 31 березня 2011 року).
99. З огляду на висновок про те, що заявник дізнався про постанову від 6 квітня 2001 року з листа від 8 грудня 2004 року, Суд також зазначає, що заявник не може вважатися таким, що пропустив шестимісячний строк подання заяви до Суду.
100. Зважаючи на зазначене вище, Суд відхиляє попередні заперечення Уряду.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ ІЗ ЗАТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА ТА ТРИМАННЯМ ПІД ВАРТОЮ У ФЕОДОСІЇ ТА НАСТУПНИМ ПЕРЕВЕЗЕННЯМ ДО МОСКВИ
101. Посилаючись на статтю 5 Конвенції, заявник скаржився на дії органів влади України 3 і 4 листопада 2000 року. Він доводив, що його затримання у м. Феодосії, подальше тримання під вартою та примусове перевезення до м. Москви були незаконними та свавільними. Відповідні частини цього положення Конвенції передбачають:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: ...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. ...
(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.".
A. Доводи сторін
102. Уряд України не надав своїх зауважень щодо суті скарг заявника.
103. Заявник підтримував свою позицію і зазначив, що його було незаконно затримано, взято під варту, а потім фактично екстрадовано до Росії.
В. Оцінка Суду
1. Встановлення фактів
104. Суд нагадує, що у справах, коли існує можливість встановити, що особу було офіційно викликано органами державної влади, вона увійшла до приміщення, яке знаходилося під їх контролем, і зникла, саме Урядові належить надати правдоподібне і переконливе пояснення того, що трапилось у цьому приміщенні, та довести, що зазначену особу органами влади не було взято під варту, вона залишила приміщення і згодом не була позбавлена свободи (див. рішення у справах "Таніш та інші проти Туреччини" (<…>), заява № 65899/01, п. 160, ECHR 2005-VIII; "Юсупова та Заурбеков проти Росії" (<…>), заява № 22057/02, п. 52, від 9 жовтня 2008 року, і "Матаєва та Дадаєва проти Росії" (<…>), заява № 49076/06, п. 85, від 19 квітня 2011 року). Крім того, Суд нагадує, що у контексті скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції перед тим, як перекласти тягар доведення на Уряд, він вимагає доведення у формі узгоджених між собою висновків (див. згадане рішення у справі "Оджалан проти Туреччини" (<…>), п. 90, і "Крянгі проти Румунії" (<…>) [ВП], заява № 29226/03, п. 89, від 23 лютого 2012 року).
105. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що сторони не заперечують, що 3 листопада 2000 року заявника було затримано працівником української міліції Ков., якому допомагали двоє працівників російської міліції Ті. і Го., та що 4 листопада 2000 року заявник вилетів літаком до м. Москви. Що залишається нез'ясованим, так це те, що відбулося між цими двома подіями та чи заявник вилетів до м. Москви за власною волею чи був примушений це зробити.
106. Суд зауважує, що наявні у нього відомості складаються з таких доказів:
- копія пасажирського маніфесту рейсу "Аерофлоту" Су-200 від 4 листопада 2000 року, в якому показано, що заявник і працівники міліції Го. і Ті. летіли одним рейсом і займали місця №№ 5 (Го.), 6 (заявник) і 7 (Ті.) (див. пункт 13);
- постанова прокуратури м. Феодосії від 8 грудня 2000 року, в якій зазначається, що "після обшуку [заявника] було затримано працівниками російської міліції і відвезено у невідомому напрямку ..." (див. пункт 18);
- пояснення працівників російської міліції Ті і Го. від 22 грудня 2000 року, в яких вони стверджували, що після обшуку 3 листопада 2000 року заявника було допитано у приміщенні міського відділу ГУМВС України в АР Крим, а потім - звільнено. За словами працівників міліції, наступного дня заявник за власним бажанням вилетів до м. Москви. Працівники міліції дізналися про виліт від невідомого джерела в українській міліції, придбали квитки на той самий рейс та летіли разом із заявником, який не здогадувався про це (див. пункти 30 і 31);
- покази заявника, надані ним під час допиту 28 грудня 2000 року, в яких він докладно описав операцію та стверджував, що українські посадові особи після допиту 3 листопада 2000 року його не відпускали, а дозволили працівникам російської міліції тримати його під вартою, а наступного дня взяли участь у його примусовому перевезенні до м. Москви (див. пункт 33).
107. Суд перш за все зауважує, що опис заявником обставин подій впродовж усього провадження був дуже докладним, конкретним і послідовним. Крім цього, існують інші аспекти справи, які підтверджують правдивість тверджень заявника. Його пояснення підтверджуються пасажирським маніфестом від 4 листопада 2000 року, який беззаперечно підтверджує його версію подій в частині недобровільного характеру його перевезення до м. Москви, а також твердженнями української прокуратури 8 грудня 2000 року стосовно неофіційного характеру допомоги, наданої працівникам російської міліції органами влади України. Судові було б важко погодитись з тим, що заявник і працівники міліції Ті. і Го. могли пройти через прикордонний контроль і контроль безпеки в аеропорту 4 листопада 2000 року без відома та допомоги української міліції, особливо після того, як працівники російської міліції звинуватили заявника у вчиненні вбивства та висловили свою зацікавленість у проведенні слідчих дій щодо нього 3 листопада 2000 року.
108. З огляду на наведене вище, Суд доходить висновку про існування достатніх доказів на користь версії заявника щодо перебігу подій, а тому тягар доведення має бути покладено на Уряд.
109. Уряд України не надав жодного правдоподібного і переконливого пояснення того, як відбувалися зазначені події. Уряд також не надав правдоподібного пояснення щодо того, що трапилося із заявником після його допиту 3 листопада 2000 року. Суд доходить висновку, що Урядом не було надано правдоподібного і обґрунтованого пояснення для спростування презумпції відповідальності органів влади за долю заявника з моменту його затримання 3 листопада 2000 року.
110. За таких обставин Суд вважає, що може з наявних матеріалів і поведінки органів влади робити висновки (див. рішення у справі "Кадирова та інші проти Росії" (<…>), заява № 5432/07, пп. 87 і 88, від 27 березня 2012 року) та вважає твердження заявника достатньо переконливими та встановленими поза розумним сумнівом.
2. Загальні принципи, встановлені практикою Суду
111. Суд перш за все зазначає про фундаментальну важливість гарантій, закріплених у статті 5 Конвенції, для забезпечення права осіб у демократичному суспільстві на захист від свавільного позбавлення свободи органами влади. Саме тому Суд у своїй практиці неодноразово наголошував на тому, що позбавлення заявника свободи повинно не тільки здійснюватися виключно відповідно до матеріальних і процесуальних норм національного законодавства, але і має відповідати самій цілі статті 5 Конвенції, а саме захисту особи від свавілля (див. рішення у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (<…>), від 15 листопада 1996 року, п. 118, Reports of Judgments and Decisions 1996-V). Цю наполегливу вимогу щодо захисту особи від зловживання владою наочно продемонстровано тим фактом, що пункт 1 статті 5 Конвенції чітко окреслює обставини, за яких особу може бути законно позбавлено свободи, при цьому слід наголосити, що ці обставини повинні тлумачитися вузько з огляду на той факт, що вони становлять винятки з найбільш фундаментальної гарантії особистої свободи (див. рішення у справі "Куінн проти Франції" (<…>), від 22 березня 1995 року, п. 42, Series A № 311).
112. Варто також наголосити на тому, що автори Конвенції посилили захист особи від свавільного позбавлення свободи за допомогою гарантування зводу матеріальних прав, спрямованого на мінімізацію ризику свавілля шляхом позбавлення свободи лише за умови незалежного судового контролю, а також шляхом забезпечення відповідальності органів влади за вжиття таких заходів. Особливого значення у цьому контексті набувають вимоги пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції, які наголошують на негайності та на судовому розгляді. Негайне втручання судових органів може призвести до виявлення та запобігання небезпечних для життя заходів або фактів серйозного жорстокого поводження, які порушують основоположні гарантії статей 2 і 3 Конвенції (див. рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (<…>), від 18 грудня 1996 року, п. 76, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). Захист фізичної свободи осіб та їх особиста безпека опиняться під загрозою у ситуаціях, в яких наслідком відсутності гарантій може стати порушення принципу верховенства права, а особи, які знаходяться під вартою, опиняться поза межами дії базових форм правового захисту.
113. У зв'язку з цим Суд наголошує на тому, що таємне затримання особи є абсолютним запереченням цих гарантій та найтяжчим порушенням статті 5 Конвенції. Взявши особу під свій контроль, органи влади зобов'язані відповідати за її місцезнаходження. З цієї причини стаття 5 Конвенції повинна вважатися такою, що вимагає від органів влади вжиття ефективних заходів захисту від ризику зникнення та проведення ефективного розслідування небезпідставного твердження про те, що особу було взято під варту та вона зникла (див. рішення у справі "Курт проти Туреччини" (<…>), від 25 травня 1998 року, пп. 123-124, Reports 1998-III).
3. Застосування наведених вище принципів у цій справі
114. Враховуючи опис подій заявника, Суд доходить висновку, що після допиту заявника 3 листопада 2000 року він залишався під вартою в міліції до наступного дня і був примусово перевезений до м. Москви. Суд зазначає, що як російські, так і українські органи влади відверто знехтували (див. пункти 9 і 18) положеннями статті 80 Мінської Конвенції , в якій передбачено конкретний порядок видачі (див. пункт 82). Очевидно, що клопотання про видачу було неофіційним та що посадові особи України не могли про це не знати (див. пункти 12, 18-20 і 33 і в якості протилежного прикладу - згадане рішення у справі "Стівенс проти Мальти (№ 1)" (<…>), пп. 50-54).
115. Враховуючи зазначені вище висновки та той факт, що Уряд не надав ані пояснення стосовно перебування заявника під вартою з 3 по 4 листопада 2000 року та наступного за цим перевезення його до Москви, ані будь-яких підтверджуючих документів, Суд доходить висновку, що впродовж зазначеного проміжку часу заявника таємно тримали під вартою та перевезли до Росії, відверто знехтувавши при цьому правовими гарантіями, втіленими у статті 5 Конвенції, та що такі дії становлять особливо тяжке порушення його права на свободу та особисту недоторканість, закріплене у статті 5 Конвенції (див. рішення у справах "Чітаєв проти Росії" (<…>), заява № 59334/00, п. 173, від 18 січня 2007 року, "Гісаєв проти Росії" (<…>), заява № 14811/04, пп. 152 - 153, від 20 січня 2011 року, і згадане рішення "Кадирова та інші проти Росії" (<…>), пп. 127 - 130).
116. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявник скаржився на дії органів влади Росії і України 3 листопада 2000 року. Він доводив, що обшук його квартири був незаконним та свавільним.
Cтаття 8
"1. Кожен має право на повагу до свого ... житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".
117. Уряди України і Росії не надали своїх зауважень щодо суті скарг заявника.
118. Заявник стверджував, що він доводив свої скарги щодо стверджуваного незаконного обшуку до відома різних органів і посадових осіб України та що органи влади України були достатньою мірою поінформовані про його проблеми, але відмовились розглядати це питання.
119. Враховуючи попередні висновки Суду стосовно незаконності допомоги, яку 3 і 4 листопада 2000 року надали працівникам російської міліції посадові особи України (див. пункти 114 і 115), разом з твердженнями української прокуратури у листі від 8 грудня 2000 року щодо порушення статті 177 Кримінально-процесуального кодексу України та статті 80 Мінської Конвенції (див. пункти 18, 66 і 82), Суд доходить висновку, що обшук, проведений 3 листопада 2000 року, не мав підстав ані згідно із законодавством України (див. пункт 66), ані згідно з Мінською Конвенцією (див. пункт 82), та що, таким чином, втручання органів влади України у права заявника за статтею 8 Конвенції не було "згідно із законом".
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ У РОСІЇ
121. Заявник скаржився на дії органів влади Росії за пунктом 3 статті 5 Конвенції стосовно тривалості його досудового тримання під вартою. Відповідні частини цього положення Конвенції передбачають:
"... 3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання...".
A. Доводи сторін
122. Уряд Росії погодився з тим, що тримання заявника під вартою було доволі тривалим, але доводив, що воно було необхідним з огляду на те, що заявник не мав в Росії постійного місця проживання, а також з огляду на певні аспекти його характеру та кримінальної справи щодо нього.
123. Заявник наполягав на своїх попередніх скаргах і зауваженнях.
B. Оцінка Суду
1. Загальні принципи
124. Суд нагадує, що питання про розумність проведеного під вартою періоду часу не може вирішуватись абстрактно. Наявність підстав для залишення обвинуваченого під вартою слід оцінювати в кожній справі на підставі відповідних фактів та із врахуванням її особливостей. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим заходом у тій чи іншій справі лише за наявності чітких ознак того, що цього вимагає справжній інтерес суспільства, який, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважує інтереси забезпечення права на свободу, закріпленого у статті 5 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі "Кудла проти Польщі" (<…>) [ВП], заява № 30210/96, пп. 110 etseq., ECHR 2000-XI).
125. Наявність і тривале існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину є обов'язковою і неодмінною умовою законності її продовжуваного тримання під вартою. Але зі спливом певного часу така підозра перестає бути достатньою. У таких випадках Суд має встановити, чи інші наведені судами підстави продовжують виправдовувати позбавлення свободи. Якщо такі підстави є "відповідними" і "достатніми", Суд має також з'ясувати, чи виявили відповідні органи державної влади "особливу ретельність" під час цього провадження (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" (<…>) [ВП], заява № 26772/95, пп. 152-153, ECHR 2000-IV). Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстровано органами влади (див. рішення у справі "Шишков проти Болгарії" (<…>), заява № 38822/97, п. 66, ECHR 2003-1 (витяги)). Вирішуючи питання про звільнення або подальше тримання особи під вартою, органи влади зобов'язані розглянути альтернативні заходи забезпечення її явки до суду (див. рішення у справі "Яблонський проти Польщі" (<…>), заява № 33492/96, п. 83, від 21 грудня 2000 року).
126. Відповідальність за забезпечення неперевищення розумної тривалості тримання обвинуваченого під вартою у кожному випадку у першу чергу покладається на національні суди. З цією метою вони повинні, належним чином враховуючи принцип презумпції невинуватості, розглянути усі факти, які свідчать "за" і "проти" існування суспільного інтересу, який виправдовує відступ від норми статті 5 Конвенції, та повинні навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення з-під варти. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, про які стверджував заявник у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Маккей проти Сполученого Королівства" (<…>) [ВП], заява № 543/03, п. 43, ECHR 2006-X).
2. Застосування наведених вище принципів у цій справі
(a) Період, що має враховуватися
127. Суд зауважує, що тримання заявника під вартою у розумінні підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції тривало з дати його затримання 4 листопада 2000 року до дати його засудження 30 січня 2003 року (див. пункти 12 і 63). Отже, впродовж судового провадження він провів під вартою два роки, один місяць і двадцять шість днів. Тривалість тримання його під вартою є для Суду приводом для занепокоєння. При існуванні презумпції на користь звільнення з-під варти саме органам влади Росії належало запропонувати переконливі підстави для подальшого тримання заявника під вартою впродовж такого тривалого часу (див. рішення у справі "Артьомов проти Росії" (<…>), заява № 14945/03, п. 74, від 3 квітня 2014 року).
128. Суд погоджується з тим, що підставою для первинного затримання заявника могла бути розумна підозра у вчиненні ним вбивства. Проте з плином часу таке обґрунтування ставало дедалі менш доречним. Відповідно Суд повинен встановити, чи продовжували інші підстави, наведені судами, виправдовувати позбавлення заявника свободи (див. згадане рішення у справі "Лабіта проти Італії" (<…>), пп. 152 і 153). Отже, Суд розгляне аргумент Уряду про те, що довготривале тримання заявника під вартою було виправдане тим фактом, що у заявника не було місця постійного проживання у Росії, а також відповідними аспектами його характеру та кримінальної справи щодо нього (див. пункт 122).
(b) Обґрунтування тримання заявника під вартою
(i) Тяжкість та характер обвинувачень
129. При продовженні досудового тримання заявника під вартою національні суди неодноразово посилались на тяжкість обвинувачень проти нього та зауважували, що його було обвинувачено у вчиненні тяжкого злочину (див. пункти 42-44 і 47).
130. Суд вважає, що хоча це важливо для оцінки існування ризику того, що заявник переховуватиметься від слідства і суду або продовжуватиме злочинну діяльність, необхідність продовження строку позбавлення свободи не може оцінюватися з суто абстрактної точки зору, яка враховує лише тяжкість злочину. Хоча Суд може погодитися з тим, що тяжкість обвинувачення може бути підставою для тримання під вартою на початкових етапах провадження (див. рішення у справах "Целеєвський проти Польщі" (<…>), заява № 17584/04, пп. 37 - 38, від 4 травня 2006 року, і "Кучера проти Словаччини" (<…>), заява № 48666/99, п. 95, ECHR 2007 (витяги)), він не може погодитися з тим, що така підстава є прийнятною на пізніших етапах провадження в якості головної причини для тримання особи під вартою.
131. Відповідно самі по собі зазначені вище обставини не є достатніми підставами для тримання заявника під вартою впродовж такого тривалого часу.
(ii) Небезпека переховування від слідства і суду
132. Що стосується ризику переховування заявником від слідства і суду, його слід оцінювати із врахуванням різних чинників, особливо таких, що стосуються характеру зазначеної особи, її моральності, її житла, роду її занять, її засобів, родинних зв'язків та усіх видів зв'язків з країною, в якій здійснюється її кримінальне переслідування (див. рішення у справі "Ноймайстер проти Австрії" (<…>), від 27 червня 1968 року, п. 10, Series A № 8).
133. У цій справі Суд погоджується з тим, що відсутність місця постійного проживання в Росії могла обґрунтовано виправдати побоювання національних судів щодо можливого переховування заявника від слідства і суду, як було вказано Урядом Росії у його зауваженнях. Проте Суд зауважує, що національні органи влади не посилалися на цей аргумент у жодному, за винятком одного, своєму відповідному рішенні (див. пункт 42). Не видається, що національні суди дійсно розглядали особисте становище заявника або будь-які обставини, пов'язані з можливою небезпекою його переховування від слідства і суду.
134. Отже, Суд вважає, що посилання Уряду держави-відповідача на вказані вище причини не було виправданим.
(iii) Необхідність проведення подальшого розслідування та ознайомлення заявника з матеріалами справи
135. Суд зауважує, що слідчі органи та суди стверджували, що продовження тримання заявника під вартою було необхідне, оскільки вимагалося проведення подальших слідчих дій (див. пункти 43, 44 і 47).
136. Суд не може погодитися з тим, що причини, наведені національними органами, були дійсними для продовження тримання заявника під вартою, оскільки після січня 2001 року ані слідчі органи, ані суди не конкретизували, які саме слідчі дії мають бути проведені. Більше того, ані міський суд, ані Верховний Суд не здійснили належної оцінки ретельності слідчих органів при проведенні розслідування.
(c) Висновок Суду
137. Підсумовуючи зазначене вище, Суд вважає, що хоча на початкових етапах розслідування тримання заявника під вартою ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах, причин, наведених національними судами, було недостатньо для виправдання тримання його під вартою впродовж більше двох років.
139. Заявник скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на те, що був не в змозі з'явитися на судові засідання 1 липня і 24 жовтня 2002 року, на яких вирішувалося питання продовження тримання його під вартою, на надмірні затримки розгляду його скарг від 1 і 22 липня 2002 року та що національні суди не розглянули його скарги від 17 вересня і 12 грудня 2002 року. Це положення Конвенції передбачає:
"4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. ".
140. Уряд визнав, що національні суди не повідомили заявника про засідання 1 липня 2002 року, на якому вирішувалося питання про подальше тримання його під вартою, та не забезпечили його явку на вказане засідання, та що його клопотання про особисту участь у засіданні 24 жовтня 2002 року було залишено без розгляду. Уряд заперечив порушення конвенційних прав заявника у зв'язку з іншими стверджуваними заявником обставинами.
141. Заявник наполягав на своїх попередніх скаргах і зауваженнях.
142. Суд зауважує, що Уряд підтвердив, що ані заявник, ані його захисник не змогли з'явитися на засідання 1 липня 2002 року, на якому вирішувалося питання продовження тримання під вартою, та що його клопотання про особисту участь у засіданні 24 жовтня 2002 року було залишено без розгляду (див. пункти 49 і 50). Суд також зазначає, що в матеріалах справи наявні документи, які підтверджують, що апеляційні скарги заявника від 1 і 22 липня 2002 року на рішення суду від 1 липня 2001 року про продовження тримання його під вартою не розглядалися до 24 жовтня, тобто протягом трьох місяців (див. пункт 49). Що стосується стверджуваного нерозгляду апеляційних скарг заявника від 17 вересня та 17 грудня 2002 року, Суд зазначає, що Уряд заперечив дати, в які було подано скарги, але не сам факт їхнього нерозгляду (див. пункти 51 і 52).
143. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у справах, які порушували питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див. рішення у справах "Соловйови проти Росії" (<…>), заява № 918/02, пп. 134-138, від 24 квітня 2012 року; [ВП], заява № 5826/03, пп. 161-164, від 22 травня 2012 року; "Пятков проти Росії" (<…>), заява № 61767/08, пп. 128-133, від 13 листопада 2012 року, та "Корольова проти Росії" (<…>), заява № 1600/09, пп. 107-110, від 13 листопада 2012 року).
144. Враховуючи свою практику з цього питання та визнані Урядом факти, Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку у цій справі. Відповідно Суд встановлює, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв'язку з відсутністю у заявника можливості взяти участь у судових засіданнях 1 липня і 24 жовтня 2002 року, затримками розгляду апеляційних скарг заявника від 1 та 22 липня 2002 року та нерозглядом апеляційних скарг заявника від 17 вересня і 17 грудня 2002 року.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
146. Заявник вимагав 20000 євро відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів влади України, та 5000 євро відшкодування моральної шкоди, завданої органами влади Росії.
147. Уряди Росії і України доводили, що вимоги відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими та що встановлення порушення становитиме достатню сатисфакцію.
148. Враховуючи наявні у нього документи, Суд вважає, що заявник вочевидь зазнав стресу і відчаю внаслідок встановлених порушень, які не можуть бути відшкодовані самим лише встановленням порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові:
(a) 12500 євро відшкодування моральної шкоди, що мають бути сплачені Україною, та додатково суму будь-якого податку, що може стягуватися;
(b) 5000 євро відшкодування моральної шкоди, що мають бути сплачені Росією, та додатково суму будь-якого податку, що може стягуватися.
B. Судові та інші витрати
149. Заявник також вимагав 380 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень у національних судах та у Суді.
150. Уряд вважав вимоги заявника необґрунтованими.
151. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявну інформацію та зазначені вище критерії, а також зважаючи на те, що заявнику було надано 850 євро на правову допомогу, Суд відхиляє його вимоги.
C. Пеня
152. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Постановляє, що заявник знаходився під юрисдикцією України під час подій у м. Феодосії 3 і 4 листопада 2000 року.
2.Відхиляє попередні заперечення Уряду України.
3.Постановляє, що було порушення Україною пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку із затриманням заявника у м. Феодосії, триманням його під вартою та наступним за цим примусовим перевезенням до м. Москви.
4.Постановляє, що було порушення Україною статті 8 Конвенції у зв'язку з обшуком у квартирі заявника у м. Феодосії.
5.Постановляє, що було порушення Російською Федерацією пункту 3 статті 5 Конвенції у зв'язку з тривалістю досудового тримання заявника під вартою.
6.Постановляє, що було порушення Російською Федерацією пункту 4 статті 5 Конвенції у зв'язку з відсутністю у заявника можливості взяти участь у судових засіданнях 1 липня і 24 жовтня 2002 року, тривалими затримками розгляду його апеляційних скарг від 1 та 22 липня 2002 року та нерозглядом судами апеляційних скарг заявника від 17 вересня і 17 грудня 2002 року.
7.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, Україна повинна сплатити заявникові 12500 (дванадцять тисяч п'ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; цю суму має бути конвертовано в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, Російська Федерація повинна сплатити заявникові 5000 (п'ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; цю суму має бути конвертовано в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(c) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest)у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 жовтня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Сорен НІЛЬСЕН |
| Голова | Елізабет ШТАЙНЕР |