2. Інші питання щодо прийнятності
57. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
58. Заявник доводив, що Верховний Суд України фактично переглянув його справу, незважаючи на те, що у порядку виключного провадження, передбаченого статтею 400-4 Кримінально-процесуального кодексу України , не мав на це повноважень. Він неодноразово наголошував, що достатність доказів не може оцінюватися окремо і вимагає їх повної нової оцінки за критеріями належності, допустимості достовірності і достатності. Він стверджував, що при здійсненні оцінки доказів у порядку виключного провадження Верховний Суд України вийшов за межі своїх повноважень, встановлених Кримінально-процесуальним кодексом України, а отже не міг вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні статті 6 Конвенції.
59. Заявник також скаржився на те, що порядок перегляду його справи, обраний Верховним Судом України, не забезпечував процесуальних гарантій, встановлених підпунктами "a"-"d" пункту 3 статті 6 Конвенції, а правове рішення Верховного Суду України з'явилося несподівано і не дозволило йому скористатися згаданими вище процесуальними правами.
60. Насамкінець заявник скаржився, що Верховний Суд України неодноразово порушив його право не свідчити проти себе та право на захист, оскільки знову підтвердив його вину на основі доказів, які, відповідно до висновків Суду, були отримані у порушення статті 6 Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі "Яременко проти України" (Yaremenko v. Ukraine), пункти 79, 88 і 90, а також 27). Зокрема, заявник доводив, що Верховний Суд України поклав в основу визнання його вини покази, які він надав під час відтворення обстановки і обставин події та під час допиту в якості обвинуваченого, незважаючи на те, що ці покази були отримані за тих самих обставин, що й покази, виключені Верховним Судом України з доказової бази (там само).
61. Уряд стверджував, що згідно із законодавством щодо перегляду справи у порядку нагляду Верховний Суд України діяв відповідно до процедури, передбаченої для розгляду скарг у касаційному порядку. Верховний Суд України мав повноваження скасовувати вироки і рішення нижчестоящих судів та повертати справу на новий судовий розгляд. Такі повноваження, на думку Уряду, означають, що суд касаційної інстанції не має повноважень "оцінювати докази", оскільки така оцінка може здійснюватись тільки під час розгляду справи судом першої інстанції. Уряд знову наголосив, що скорочення доказової бази Верховним Судом України не може вважатися повторною оцінкою доказів з огляду на те, що кожен з цих доказів вже було оцінено під час первинного розгляду справи судом першої інстанції.
62. Уряд також доводив, що Верховний Суд України лише розглянув питання права і відсутність заявника на судовому засіданні не вплинула на його процесуальні права, оскільки національний суд повторно не оцінював докази. Більше того, інтереси заявника під час засідання захищав його представник, а отже було також забезпечено дотримання принципу рівності сторін провадження.
63. Насамкінець Уряд доводив, що обвинувачення щодо заявника з моменту його засудження у 2001 році не змінилися та що доказову базу було зібрано під час первинного кримінального провадження, в якому заявник брав участь повною мірою, а тому виключне провадження у Верховному Суді України не могло порушити питання дотримання державою прав заявника за підпунктами "a"-"d" пункту 3 статті 6 Конвенції.
2. Оцінка Суду
64. Суд зазначає, що більшість доводів сторін щодо суті справи стосуються питань про те чи можна вважати розгляд Верховним Судом України справи заявника новим судовим розглядом, та якщо це так, то чи відповідав такий новий судовий розгляд вимогам статті 6 Конвенції. Суд вже дійшов висновку, що розгляд справи Верховним Судом України у порядку виключного провадження стосувався встановлення вини заявника у вчиненні кримінального правопорушення у розумінні статті 6 Конвенції і призвів до повторної оцінки фактів справи, а у підсумку - до нового рішення у справі (див. пункт 56). Тепер Суд розгляне, чи відповідали виключне провадження та ухвалене за його результатами рішення у справі заявника гарантіям статті 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду, зокрема таким як право на мовчання, право на захист та право не свідчити проти себе (відповідні загальні принципи викладено у вищенаведеному рішенні у справі "Яременко проти України" (Yaremenko v. Ukraine), пп. 74-77 і 85, з подальшими посиланнями).
65. У зв'язку з цим Суд повторює свої головні висновки із рішення у справі "Яременко проти України" (Yaremenko v. Ukraine) (див. пункт 27), а саме що попередні рішення, якими заявника було засуджено за двома епізодами умисних вбивств ґрунтувались на доказовій базі, отриманій у порушення права заявника на мовчання та його права на захист, а також за відсутності належного розслідування його тверджень про те, що його визнавальні покази було отримано у незаконний спосіб. Ці висновки стосувались не тільки первинного допиту заявника за відсутності захисника, під час якого він зізнався у вчиненні злочину 1998 року, але й також його наступних схожих визнавальних показів, наданих під час відтворення обстановки і обставин події та подальших допитів. Суд встановив, що після усунення захисника X. від участі у справі інтереси заявника представляли два інших захисники, але їх послуги мали "символічний характер". Суд також дійшов висновку, що ступінь узгодженості показів заявника та іншого обвинуваченого у справі давали підстави для підозри, що їх версії перебігу подій було ретельно скоординовано та що, незважаючи на це, національні суди використали їх як підставу для визнання заявника винним у вчиненні злочину 1998 року, незважаючи на те, що він від них відмовився і що вони не підтверджувалися іншими доказами (див. наведене вище рішення у справі "Яременко проти України" (Yaremenko v Ukraine), пункти 79, 88 і 90, а також 27).
66. Незважаючи на ці висновки, Верховний Суд України виключив тільки частину доказів, які, як встановлено, було отримано у порушення прав, гарантованих Конвенцією. Верховний Суд України, задовольнивши подання прокурора (див. пункт 30), вирішив, що первинні визнавальні покази заявника були єдиним порушенням у кримінальній справі щодо нього та що виключення цих доказів не вплине на переконливість решти доказів у справі. На думку Суду, це останнє питання саме по собі вимагає ретельного розгляду доказів у цій справі в межах повного нового розгляду, а не в рамках дуже обмеженого перегляду, здійсненого Верховним Судом України. Суд доходить висновку, що нове рішення, ухвалене у справі заявника переважною мірою знову ґрунтувалося на тих самих доказах, отриманих у порушення процесуальних прав заявника, та при цьому існували серйозні твердження, які органи влади так і не спростували, що усі визнавальні покази було отримано під примусом, а отже вони були "плодом отруйного дерева" (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Гефген проти Німеччини" (Gafgen v. Germany) [ВП] заява № 22978/05, п. 168, ECHR 2010). Зокрема, як заявник, так і інший підсудний заперечували свою причетність до вчинення злочину 1998 року та скаржились що визнали свою вину під примусом. Виключення первинних визнавальних показань заявника з переліку доказів істотно підірвало аргумент Верховного Суду України стосовно того, що його визнавальні покази та визнавальні покази іншого підсудного були послідовними і підтверджували одне одного. Більше того, обидва підсудних під час судового розгляду відмовилися від усіх своїх визнавальних показів. Решта доводів, наведених Верховним Судом України на підтвердження обвинувального вироку щодо заявника, зокрема ґрунтувались на результатах судових експертиз та єдиному речовому доказі (кейсі з ключами), посилання на які, як видається, не було вирішальним для результату провадження. Отже, визнання Верховним Судом України заявника винним здебільшого ґрунтувалось на використанні доказів, отриманих у порушення Конвенції, як було встановлено у попередньому рішенні у справі "Яременко проти України" (Yaremenko v. Ukraine).
67. Зважаючи на зазначені вище міркування, Суд вважає, що під час провадження з перегляду справи заявника Верховний Суд України лише закріпив порушення права заявника на справедливий судовий розгляд, його права на захист, права на мовчання та права не свідчити проти себе.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
А. Шкода
69. Заявник вимагав 10000 євро відшкодування моральної шкоди та вимагав повторного розгляду своєї справи.
70. Уряд вважав, що до компетенції Суду не належить розгляд зазначеного екстраординарного провадження, або, як наслідок, питання щодо будь-яких страждань, яких заявник зазнав внаслідок такого провадження.
71. Суд зазначає, що коли особу було засуджено судом за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може в принципі бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника (див., наприклад, рішення у справі "Леонід Лазаренко проти України" (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, п. 65, від 28 жовтня 2010 року). У цій справі зазначене судове провадження стосувалося повторного розгляду кримінальної справи щодо заявника на підставі рішення Суду, ухваленого на користь заявника. Проте, як було встановлено вище, такий повторний розгляд не відповідає вимогам статті 6 Конвенції. За таких обставин Суд вважає, що встановлення порушення не становить належну справедливу сатисфакцію згідно зі статтею 41 Конвенції за моральну шкоду, якої зазнав заявник. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості Суд присуджує заявнику 5000 євро відшкодування за цим пунктом.
72. Більше того, можливість повторного розгляду справи, як це передбачено законодавством України, залишається доступною для заявника у разі подання ним відповідної заяви. При такому повторному розгляді мають бути дотримані матеріальні та процесуальні гарантії, закріплені у статті 6 Конвенції, та повністю враховані висновки Суду у цій справі та у вищенаведеному рішенні у справі "Яременко проти України" (Yaremenko v. Ukraine).
B. Судові та інші витрати
73. Заявник також вимагав 4032 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, та 6720 євро - понесених під час провадження у Суді.
74. Уряд вважав судові та інші витрати, понесені під час провадження у національних судах, такими, що не стосуються цієї справи, оскільки вони були пов'язані з відшкодуванням за раніше встановлені порушення. Водночас Уряд стверджував, що сума, яка вимагається за представництво інтересів заявника у Суді, є надмірною. Уряд вважав, що вимоги за цим пунктом також слід відхилити.
75. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі, зважаючи на наявні у нього документи та вищезазначені критерії, а також надану заявнику юридичну допомогу, Суд вважає за належне присудити заявнику 5000 євро, що включають в себе компенсацію усіх судових та інших витрат.
C. Пеня
76. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує решту скарг у заяві прийнятними.
3.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертованими у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 5000 (п'ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 5000 (п'ять тисяч) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати і до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 квітня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |