145. Суд також зазначає, що хоча лікарі-фтизіатри багаторазово оглядали заявника та призначали лікування, немає доказів фактичного проведення призначеного лікування. Також немає жодних доказів того, що заявникові забезпечили спеціальне дієтичне харчування, необхідне для покращення стану його здоров'я (див., в якості протилежного прикладу, рішення від 5 квітня 2011 року у справі "Васюков проти Росії" (Vasyukov v. Russia), заява № 2974/05, пп. 70-71). Також видається, що принаймні чотири рази рекомендації лікаря-рентгенолога щодо огляду заявника лікарем-фтизіатром лишалися поза увагою (див. пункти 57, 61, 64 та 65).
146. Суд також зауважує, що відповідно до інформації з матеріалів справи заявнику не призначали аналіз на чутливість до ліків до 6 січня 2012 року, а фактично його провели через певний час після 5 липня 2012 року, тоді як заявник знаходився під вартою з липня 2009 року, а рецидив туберкульозу у нього проявився вже у жовтні 2009 року (див. пункти 55, 77 та 82). Аналіз виявив стійкість захворювання заявника до двох лікувальних препаратів, якими його раніше лікували (якщо його дійсно лікували). Якби аналіз провели на початкових стадіях діагностування згідно з рекомендаціями ВООЗ (див. пункт 92), він визначив би вибір належного режиму лікування, який міг би бути ефективним у конкретному випадку заявника (див., для порівняння, вищенаведене рішення у справі "Пахомов проти Росії" (Pakhomov v. Russia), п. 67, та рішення від 8 січня 2013 року у справі "Решетняк проти Росії" (Reshetnyak v. Russia), заява № 56027/10, п. 86).
147. Суд також зазначає, що хоча органи влади України визнали неточність інформації у медичній картці заявника щодо отриманого ним лікування від пневмонії, спровокованої туберкульозом, вони не надали жодних деталей стосовно лікування, яке заявник дійсно отримав (див. пункт 66).
148. В рішенні у справі "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine) (наведеному у пункті 74) Суд зазначив, що, як передбачено в застосовних рекомендаціях в Україні, особливо важливим у лікуванні туберкульозу є дотримання спеціального режиму гігієни та вправ. Як і в тій справі (там само), немає жодних підстав вважати, що у цій справі для заявника було розроблено який-небудь спеціальний режим гігієни або вправ. Вищезазначений висновок Суду про те, що заявник провів три роки у СІЗО в умовах надзвичайної переповненості та поганої санітарії (див. пункти 123-125), є явним свідченням протилежного.
149. З огляду на усе вищенаведене Суд вважав, що впродовж тримання у СІЗО заявник не отримав адекватного лікування від туберкульозу.
151. Заявник скаржився за статтею 5 Конвенції на стверджувану незаконність його затримання та тривалість досудового тримання його під вартою, а також відсутність у нього можливості домогтися належного судового перегляду. Він посилався на пункти 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції, у відповідних частинах якої зазначено:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
…
(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
…
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання...
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.".
А. Прийнятність
152. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Тривалість досудового тримання під вартою та судовий перегляд його законності (пункти 3 та 4 статті 5 Конвенції)
153. Суд зазначає, що заявник перебував під вартою у розумінні підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції з 3 липня 2009 року до 6 березня 2012 року (див. пункти 12 та 24).
154. Проте Суд пам'ятає про паралельне провадження щодо заявника, у результаті якого 21 жовтня 2009 року його було визнано винним та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотири роки (див. пункти 6-9). З огляду на те, що досудове тримання заявника під вартою у рамках вищезазначеного провадження тривало менше року (див. пункт 7), йому залишалося відбути покарання у вигляді позбавлення волі строком близько трьох років, які обчислювалися з дати винесення вироку. Відповідно строк мав закінчитися у жовтні 2012 року.
155. За відсутності будь-яких доводів заявника Суд вважає встановленим те, що вирок від 21 жовтня 2009 року набрав законної сили.
156. Із цього випливає, що тримання заявника під вартою після цієї дати здійснювалося як на підставі підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції (у рамках вищезазначеного провадження), так і підпункту "с" цього положення (у рамках провадження, порушеного 3 липня 2009 року). Зважаючи на те, що заявник не подавав жодних скарг щодо тримання його під вартою на підставі вироку від 21 жовтня 2009 року, Суд вважає, що воно відповідало вимогам підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції.
157. Як Суд постановив у рішеннях у справах "Борисенко проти України" (Borisenko v. Ukraine, заява № 25725/02, п. 44, від 12 січня 2012 року) та "Устянцев проти України" (Ustyantsev v. Ukraine, заява № 3299/05, п. 82, від 12 січня 2012 року), пункт 3 статті 5 Конвенції не застосовується до випадків, що становлять "законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом" у розумінні підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд вважає, що складно знайти будь-яку практичну мету вимоги щодо обґрунтування органами влади тримання заявника під вартою за підпунктом "с" пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції, коли таке тримання під вартою було обґрунтовано за підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд також постановив, що таким чином усі клопотання про звільнення у таких випадках обмежуватимуться суто гіпотетичним питанням, чи може особа бути звільнена, якщо вона вже не відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. Тому, навіть якщо продовжуване тримання заявника під вартою у розумінні підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції перестало бути обґрунтованим, воно автоматично не припиняє бути законним та обґрунтованим згідно з підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції.
158. Відповідно період, що у цій справі має братися до уваги за пунктом 3 статті 5 Конвенції, - це проміжок часу з 3 липня по 29 жовтня 2009 року, який не можна вважати надмірним.
159. З огляду на вищенаведені міркування Суд також вважає пункт 4 статті 5 Конвенції незастосовним у ситуації заявника після його "законного ув'язнення після засудження його компетентним судом" у рамках іншого провадження, оскільки після цього не існувало жодних перспектив його звільнення.
160. Скарга заявника про неможливість домогтися належного судового перегляду питання щодо законності досудового тримання заявника під вартою у рамках кримінальної справи, відкритої щодо нього 4 липня 2009 року, втратила своє значення, коли 29 жовтня 2009 року йому було винесено вирок у паралельному провадженні. Щодо більш раннього періоду тримання його під вартою Суд не вбачає жодних серйозних недоліків у судовому перегляді питання щодо його законності.
161. Тому Суд відхиляє скарги заявника за пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції як явно необґрунтовані за підпунктом "а" пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.
В. Суть
162. Заявник стверджував, що його затримання 3 липня 2009 року було незаконним та здійснене у свавільний спосіб.
163. Уряд стверджував, що заявника фактично було затримано 4 липня 2009 року з метою допровадження його до судді за підозрою у вчиненні злочину.
164. Суд повторює, що перелік винятків із права на свободу і недоторканість, закріпленого у пункті 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям вказаного положення, а саме - гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Джулія Манцоні проти Італії" (Giulia Manzoni v. Italy), від 1 липня 1997 року, п. 25, Reports of Judgments and Decisions 1997-IV; та "Остін та інші проти Сполученого Королівства" (Austin and Others v. the United Kingdom) [ВП], заяви №№ 39692/09, 40713/09 та 41008/09, п. 60, ECHR 2012).
165. У зв'язку з цим Суд зазначає, що сама лише відсутність протоколу затримання має вважатися серйозним недоліком, оскільки усталена позиція Суду полягає в тому, що невизнане тримання особи під вартою є повним запереченням фундаментально важливих гарантій, що містяться у статті 5 Конвенції, та являє собою найбільш серйозне порушення зазначеного положення. Відсутність фіксації такої інформації, як дата, час та місце затримання, ім'я затриманого, підстави для затримання та ім'я особи, яка здійснила затримання, повинні розглядатися як недотримання вимоги щодо законності та невідповідність самій меті статті 5 Конвенції (див. рішення від 25 жовтня 2005 року у справі "Федотов проти Росії" (Fedotov v. Russia), заява № 5140/02, п. 78).
166. У цій справі із наявних доказів випливає, що заявника було затримано невдовзі після 19 год. 3 липня 2009 року (див. пункт 12). Того ж дня пізно ввечері у нього також було відібрано пояснення працівниками міліції (див. пункт 13). Проте його затримання було зафіксовано документально лише о 14 год. 4 липня 2009 року після порушення у цей день кримінальної справи щодо нього (див. пункти 14 та 15).
167. Тому Суд доходить висновку, що заявника було затримано 3 липня 2009 року без будь-яких рішень з цього приводу і він без відповідного процесуального документування перебував під вартою до наступного дня (див., для порівняння, вищенаведене рішення у справі "Гавула проти України" (Gavula v. Ukraine), пп. 79-90).
III. ІНШІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
169. Заявник також скаржився за статтею 6 Конвенції на те, що кримінальну справу, порушену щодо нього 4 липня 2009 року, було сфабриковано і на початкових етапах розслідування у нього не було доступу до адвоката.
170. За відсутності будь-якої інформації щодо ходу відповідного провадження після того, як 6 березня 2012 року суд першої інстанції визнав заявника винним (див. пункти 24 та 25), Суд відхиляє цю скаргу у зв'язку з невичерпанням заявником національних засобів юридичного захисту відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
172. Захисник заявника, не дивлячись на отримання листа від Суду, в якому їй пропонувалося надати усі вимоги щодо справедливої сатисфакції від імені заявника, а також детально роз'яснювався порядок їхнього формулювання та подання, не подала жодних вимог щодо справедливої сатисфакції. Тому Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
ЗА ЦИХ ОБСТАВИН СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує скарги заявника за статтею 3 Конвенції на побутові умови тримання його під вартою та відсутність адекватного медичного обслуговування у Київському СІЗО, а також його скаргу за пунктом 1 статті 5 щодо його затримання 3 липня 2009 року та тримання під вартою до 4 липня 2009 року прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з побутовими умовами тримання заявника під вартою у Київському СІЗО.
3.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з відсутністю належного медичного обслуговування заявника у Київському СІЗО.
4.Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку із затриманням заявника 3 липня 2009 року та триманням його під вартою до 4 липня 2009 року.
Здійснено англійською мовою та повідомлено письмово 11 грудня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |