90. Він також стверджував, що усі його судово-психіатричні експертизи провадилися із залученням одних і тих самих експертів (працівників Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні).
91. Посилаючись на акти незалежних експертів від 20 травня та 13 червня 2013 рясу (див. пункти 50-53), заявник вказав на протиріччя та неточності у судово-психіатричних актах, що стали підставою для його тримання у психіатричній лікарні Заявник наполягав на тому, що не було достатніх доказів, щоб вважати, що він страждав на психічний розлад і потребував примусового лікування у психіатричному закладі.
92. Заявник також стверджував, що суди не вжили необхідних заходів для того, щоб переглянути його діагноз або необхідність його стаціонарного психіатричного лікування.
93. Насамкінець, він скаржився, що йому без жодної поважної причини відмовили у праві бути присутнім на судових засіданнях та брати в них участь.
94. Уряд стверджував, що примусове тримання заявника у психіатричній лікарні ґрунтувалося на об’єктивних медичних висновках та судовій оцінці його поведінки під час судових засідань.
95. Більше того, Уряд стверджував, що злочини, у вчиненні яких заявника обвинувачували, були "суспільно небезпечними".
96. Уряд розтлумачив скаргу заявника як таку, що стосується лише факту його госпіталізації до психіатричної лікарні, а не подальшого тримання у ній.
97. Заявник не погодився з таким тлумаченням, стверджуючи, що він скаржився до Суду щодо усього періоду його тримання у психіатричній лікарні.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи практики
98. Суд наголошує, що стаття 5 Конвенції, разом зі статтями 2, 3 та 4, стоїть у першому ряду фундаментальних прав, які захищають фізичну безпеку людини, та на її важливості у демократичному суспільстві (див. рішення у справах "Маккей проти Сполученого Королівства" (McKay v. the United Kingdom) [ВП], заява № 543/03, п. 30, ЄСПЛ 2006-Х, та "Шторк проти Німеччини" (Storck v. Germany), заява № 61603/00, п. 102, ЄСПЛ 2005-V).
99. Тримання особи, яку вважають психічно хворою, під вартою має відповідати цілям пункту 1 статті 5 Конвенції, що полягає у запобіганні позбавлення осіб волі у свавільний спосіб, а також відповідати цілям обмеження, зазначеного у підпункті "е". У зв’язку з останнім Суд повторює, що відповідно до його усталеної практики особа не може вважатися "психічно хворою" та позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов; по-перше, об’єктивна медична експертиза повинна достовірно показати, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), п. 39, Series А № 33).
100. Суд неодноразово зазначав, що він надає національним органам влади певну свободу у вирішенні питання, чи має особа триматися під вартою як "психічно хвора". Суд своїми рішеннями не підмінятиме рішень держав щодо застосування конвенційних прав до конкретних фактологічних обставин. Саме національні органи влади повинні оцінювати докази, надані їм у конкретній справі; завдання Суду полягає у розгляді відповідно до Конвенції рішень цих органів влади (див. рішення від 23 лютого 1984 року у справі "Луберті проти Італії" (Luberti v. Italy), п. 27, Series A № 75). До завдань Суду не входить перегляд різних медичних висновків, що у першу чергу відноситься до компетенції національних судів. Проте Суд повинен пересвідчитися, чи мали національні суди під час ухвалення оскаржуваних рішень у своєму розпорядженні достатні докази, щоб виправдати тримання під вартою (див. рішення від 12 червня 2003 року у справі "Герц проти Німеччини" (Herz v. Germany), заява № 44672/98, п. 51).
101. Для того, щоб покладатися на рішення національних органів влади, які дійсно мають кращу можливість оцінювати факти цієї справи, Суд має переконатись в тому, що вони уважно оцінили та вивчили відповідні питання. Ці принципи повністю застосовні до ситуацій позбавлення волі, з огляду на основоположну важливість цього права у демократичному суспільстві. Національні суди повинні ретельно розглядати питання про позбавлення волі, щоб взяті під варту особи на практиці користувалися ефективними процесуальними гарантіями від свавільного тримання під вартою (див. рішення від 26 травня 2011 року у справі "Тюпа проти Чеської Республіки" (Tupa v. the Czech Republic), заява № 39822/07, п. 51).
102. У своїй практиці Суд зауважував, що значення терміна "психічно хворі" постійно еволюціонує, оскільки прогрес досліджень у психіатрії та гнучкість лікування розвиваються. Тим не менш, підпункт "е" пункту 1 статті 5 Конвенції не можна сприймати як такий, що дозволяє тримання особи під вартою лише через те, що її погляд и чи поведінка відрізняються від норм, що переважають у суспільстві. Вважати інакше буде несумісним з текстом пункту 1 статті 5 Конвенції, яким визначено вичерпний перелік винятків, що вимагають вузького тлумачення (див., як класичний приклад, вищезазначене рішення у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), п. 37).
103. Суд також зазначає, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту "e" пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах "Вітольд Літва проти Польщі" (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, п. 78, ЄСПЛ 2000-ІІІ, та "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п 143, ЄСПЛ 2012).
104. Насамкінець, для того, щоб відповідати підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції, провадження щодо примусової госпіталізації особи до психіатричного закладу повинно обов’язково передбачати чіткі ефективні гарантії від свавілля з огляду на вразливість осіб, які страждають на психічні розлади, та потребу в наведенні дуже вагомих причин для виправдання будь-яких обмежень їхніх прав (див. рішення від 2 травня 2013 року у справі "Загідуліна проти Росії" (Zagidulina v. Russia), заява № 11737/06, п. 63).
(b) Застосування вищезазначених принципів у цій справі
105. У цій справі сторони не оскаржували того, що тримання заявника у психіатричному закладі становило позбавлення його свободи у значенні підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає жодних причин для іншого висновку (див. вищенаведене рішення у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), пп. 121-132, ЄСПЛ 2012).
106. На відміну від Уряду (див. пункт 96), Суд вважає, що скарга заявника стосується як його госпіталізації до Гейківської лікарні для примусового психіатричного лікування, так і його подальшого тримання в ній.
(i) Поміщення заявника до Гейківської лікарні для примусового психіатричного лікування
107. Суд зазначає, що тримання заявника у психіатричному закладі ґрунтувалося на декількох комісійних експертних висновках. Хоча цей чинник маже розглядатися як ознака того, що запобіжний захід не було застосовано свавільно, цього недостатньо для того, щоб визнати подальший аналіз недоцільним (див. рішення у справі "М. проти України" (М. v. Ukraine), заява № 2452/04, пп. 59-67, від 19 квітня 2012 року).
108. Зокрема, Суд зауважує, що перед поміщенням заявника до психіатричного закладу його було тричі оглянуто спеціалістами Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні:
- У своєму акті від 26 липня 2007 року вони дійшли висновку, що у січні 2006 року він усвідомлював свої дії (коли стався випадок з пані Б.) і не потребував примусового психіатричного лікування станом на час огляду (див. пункт 19).
- У наступному акті від 26 лютого 2009 року лікарі з тієї самої лікарні дійшли висновку, що заявник не усвідомлював своїх дій у липні 2006 року (на час подій стосовно ремонту газопроводу) і у травні 2007 року (коли відбулися події за участю пана С.) і що на момент його огляду він потребував примусового психіатричного лікування, зважаючи на погіршення стану його психічного здоров’я у зв’язку з кримінальним провадженням щодо нього (див. пункт 26).
- У ще одному акті від 16 грудня 2010 року спеціалісти тієї самої лікарні повторили свої висновки від 26 лютого 2009 року та зазначили, що заявник не може ефективно брати участь у судових засіданнях з огляду на його психічний стан (див. пункт 31).
109. Більше того, Суд враховує висновки інших експертів-психіатрів від 20 травня та 13 червня 2013 року, які піддають критиці попередні акти (від 26 лютого 2009 року та 16 грудня 2010 року), зокрема у зв’язку з неточністю діагнозу (див. пункти 50-53).
110. До завдань Суду не належить повторне оцінювання вищенаведених висновків, які було складено професійними лікарями-психіатрами і які містять протилежні висновки, та вирішення, які з них були правильними, а які - хибними. Проте до його завдань належить перевірка того, чи вивчали національні суди відповідні висновки з необхідною ретельністю та чи належним чином обґрунтували своє рішення щодо примусового лікування заявника у психіатричному закладі (див. також рішення від 17 грудня 2013 року у справі "Раудевс проти Латвії" (Raudevs v. Latvia), заява № 24086/03, п. 71, ще не набуло статусу остаточного).
111. Суд зазначає, що вимогу щодо ретельного вивчення було підкреслено у постанові Пленуму верховного Суду України № 7 від 3 червня 2005 року, у якій судам було роз’яснено про необхідність ухвалення рішення щодо примусових заходів медичного характеру лише на підставі обґрунтованих висновків лікарів-психіатрів (див. пункт 62). Більше того, відповідно до цієї постанови суди мають критично оцінювати такі медичні висновки та викликати до суду відповідних експертів у випадку існування будь-якої неповноти або неоднозначності.
112. Проте у цій справі відсутні ознаки того, що національні суди критично оцінювали висновки експертів щодо психічного стану заявника та потреби у примусовому психіатричному лікуванні. Вони не вимагали жодних пояснень щодо того, чому ті ж риси поведінки, які заявник послідовно демонстрував (егоцентризм, надвисока самооцінка, категоричність суджень, надзвичайна чутливість до невдач тощо - див. пункти 19, 26 та 31), розцінювалися як такі, що не виявляють жодного психіатричного захворювання в одному випадку, та як такі, що виявляють таке захворювання, - в іншому. Таким чином, тоді як поведінка заявника, описана у відповідних актах судово-психіатричної експертизи, залишалася такою ж, динаміка стану його здоров’я згідно з цими актами була такою: у січні 2006 року він був психічно здоровим; у липні 2006 року та у травні 2007 року він був психічно хворим і не міг нести відповідальність за свої дії; у липні 2007 року він не страждав на жодні психічні захворювання та усвідомлював і міг контролювати свої дії; а у лютому 2009 року та у грудні 2010 року його знову вважали психічно хворим. Різкі зміни у висновках експертів не було жодним чином пояснено, навіть не зважаючи на те, що це був один з аргументів, висунутих сином заявника, який діяв як його представник, в апеляційній скарзі (див. пункт 35).
113. Суд також зазначає, що усі акти судово-психіатричних експертиз, у яких йшлося про необхідність застосування до заявника примусових заходів медичного характеру, було складено спеціалістами тієї самої лікарні, без врахування іншої, незалежної думки.
114. Насамкінець, Суд зазначає, що, незважаючи на важливість для заявника питання, що є предметом спору, його особисто не заслухали і не надали можливості прокоментувати висновки експертів на судовому засіданні, на якому було ухвалено рішення про тримання заявника у психіатричному закладі (див., як протилежний приклад, ухвалу щодо прийнятності від 19 березня 2013 року у справі "Клоутен проти Німеччини" (Klouten v. Germany), заява № 48057/10, п. 53). Видається, що не було жодної належної причини для недопущення заявника до участі у провадженні. Так, експерти, які описували характер поведінки заявника як "невимушений і дружній, розкриваючи високий рівень інтелекту, хорошу пам’ять та аналітичні здібності, але також демонструючи певну зверхність і суворість в його судженнях", не надали жодних пояснень, чому психічний стан заявника вважався таким, що не дозволяє йому ефективно брати участь у судових засіданнях (див. пункт 31).
(іі) Тримання заявника у Гейківській лікарні
115. Суд зазначає, що заявника тримали у Гейківській лікарні з 14 вересня 2011 року по 26 жовтня 2012 року, тобто протягом одного року, одного місяця і дванадцяти днів. Протягом цього періоду з метою перевірки необхідності продовження примусового психіатричного лікування заявника, його тричі оглядала комісія лікарів лікарні: через двадцять днів після його госпіталізації (4 жовтня 2011 року); через п’ятнадцять днів (19 жовтня 2011 року); і знову через шість місяців та сім днів (26 квітня 2012 року).
116. Відповідно після примусової госпіталізації заявника на підставі судових рішень лікарі Гейківської лікарні стримали можливість ефективного контролю за свободою заявника та його лікуванням на весь період його госпіталізації. Ознак того, що після госпіталізації заявника до лікарні його оглядали представники інших органів, немає.
117. Суд зазначає, що можливість пацієнтів отримати інший висновок незалежних експертів-психіатрів - принцип, що також включений до Принципів ООН захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги (див. пункт 63), є важливою гарантією від можливого свавілля при прийнятті рішень стосовно продовження застосування примусового лікування (див. рішення у справі "X. проти Фінляндії" (X. v. Finland), заява № 34806/04, п. 169, ЄСПЛ 2012, та вищенаведене рішення у справі "М. проти України" (М. v. Ukraine), п. 66).
118. Суд також зазначає, що ініціювати провадження стосовно перевірки дотримання умов примусового лікування заявника могли виключно органи влади. Як Суд зазначав у своїй практиці, така система не може вважатися такою, що надає достатні гарантії від свавілля (див. вищенаведене рішення у справі "X проти Фінляндії" (X v. Finland), п. 170).
(iii) Висновок
119. З огляду на все вищезазначене Суд вважає, що національні органи влади не встановили у переконливий спосіб та з необхідними процесуальними гарантіями від свавілля наявність та стійкість дійсного психічного розладу, характер або ступінь якого були такими, що виправдовують поміщення заявника до Гейківської лікарні та його тримання там. Тому було порушення підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції.
120. Заявник також скаржився на те, що діагностування йому психічного захворювання та його примусова госпіталізація до психіатричного закладу становили порушення права на повагу до його приватного життя за статтею 8 Конвенції, у якій зазначено таке:
"1. Кожен має право на повагу до свого приватного ... життя... .
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
121. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана зі скаргою, що розглядалася за підпунктом "е" пункту 1 статті 5 Конвенції і тому має аналогічним чином бути визнана прийнятною.
122. Проте, беручи до уваги підстави, на яких Суд встановив порушення підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції, Суд вважає, що ця скарга не порушує жодних окремих питань.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
124. Заявник також скаржився за статтею 3 КОНВЕНЦІЇ на жорстоке поводження з боку інших засуджених у Криворізькому СІЗО і що його скарги щодо цього не було належним чином розглянуто. Він також висував нижченаведені скарги: за статтею 7 Конвенції - щодо його стверджуваного несправедливого кримінального переслідування; за статтею 8 Конвенції - щодо стверджуваного багаторічного таємного стеження служби безпеки за ним та його родиною; за статтею 9 Конвенції - на те, що слідчий у його справі був мусульманином, що він вважав неприйнятним з огляду на його православну християнську віру; за статтею 10 Конвенції - на кримінальні справи щодо нього, що, як стверджувалося, були пов’язані з його журналістською діяльністю; за статтею 11 Конвенції - щодо негативного впливу тримання його під вартою та примусового лікування на очолювану ним громадську організацію; посилаючись на статтю 12 Конвенції - що його скарги до численних органів влади були безуспішними; та за статтею 2 Протоколу № 7 - на обмеження його здатності подавати скарги.
125. З огляду на наявні у нього документи та тією мірою, якою оскаржувані питання охоплюються його компетенцією, Суд визнає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї. Із цього випливає, що ця частина заяви повинна бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
127. Заявник вимагав 386455 євро відшкодування доходу, не отриманого внаслідок його досудового тримання під вартою та примусового лікування. Він також вимагав 40000 євро відшкодування моральної шкоди.
128. Уряд вважав вимоги заявника надмірними, безпідставними та необґрунтованими.
129. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, Суд вважає, що заявник, безперечно, зазнав моральної шкоди внаслідок встановлених порушень, та вирішує присудити йому 18000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
130. Заявник також вимагав 5880 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, що мають бути перераховані безпосередньо на рахунок його захисника. На підтвердження він надав договір про надання юридичної допомоги, підписаний ним та п. Тарахкалом 5 квітня 2013 року. У ньому було визначено погодинну ставку у розмірі 150 євро, відповідно до договору ця виплата мала бути здійснена після закінчення провадження у Страсбурзі та у межах присудженої Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав звіт від 26 липня 2013 року про виконану за вищезазначеним договором роботу. У ньому вказувалося, що пан Тарахкало працював над справою тридцять п’ять годин (5250 євро) і він поніс адміністративні та поштові витрати в сумі 420 євро та 210 євро відповідно.
131. Уряд заперечив проти цієї вимоги як надмірної та необґрунтованої.
132. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що таю витрат були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд зазначає, що лише заявник зобов’язаний за договором сплатити гонорар пану Тарахкалу. Зважаючи на надані документи, Суд вважає, що цей гонорар був "фактичним" (див. рішення у справі "Теб’єті Мюхафізе Джемів’єті та Ісрафілов проти Азербайджану" (<…>), заява № 37083/03, п. 106, ЄСПЛ 2009).
133. Проте Суд вважає, що вимога є надмірною і задовольняє її частково на суму 2150 євро (що дорівнює 3000 з відрахуванням 850 євро, суми, отриманої у рамках надання юридичної допомоги), плюс будь-який податок на додану вартість, що може бути нарахований заявнику. Належна до сплати сума має бути перерахована на банківський рахунок захисника заявника п. Тарахкала, як було вказано заявником (див., наприклад, рішення від 7 листопада 2013 року у справі "Білоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пп. 116-117).
С. Пеня
134. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бут додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує прийнятними скарги за підпунктом "с" пункту 1, пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції щодо досудового тримання заявника під вартою, а також його скарги за підпунктом "е" пункту 1 статті 5 та статтею 8 Конвенції у зв’язку з триманням його у психіатричному закладі, а решту скарг у заяві - неприйнятною.
3.Постановляє, що було порушення підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з поміщенням заявника до Гейківської лікарні та його тримання там.
7.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу:
(i) 18000 (вісімнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; та
(ii) 2150 (дві тисячі сто п’ятдесят) євро компенсації судових та інших витрат та додатково сума будь-якого податку, що може нараховуватися (вся сума підлягає перерахуванню на банківський рахунок представника заявника л. М. Тарахкала);-1
__________
-1 Виправлено 3 серпня 2014 року; текст цього пункту в попередній редакції було сформульовано так: "компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися".
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest)у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 квітня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |