90. Що стосується скарги заявника на погану роботу призначеного йому захисника Ш. Суд повторює, що саме по собі призначення захисника необов'язково означає дотримання вимог підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції , оскільки захиснику, призначеному з метою надання правової допомоги, можуть перешкоджати у виконанні його обов'язків або він може ухилятися від їх виконання (див. вищенаведене рішення у справі "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), п. 67). Компетентні національні органи влади мають втрутитися відповідно до підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, якщо нездійснення захисником, призначеним у рамках правової допомоги, ефективного представництва інтересів захисника є явним або належним чином доведено до їхнього відома в інший спосіб (див. рішення у справах "Камазінський проти Австрії" (Kamasinski v Austria), від 19 грудня 1989 року, п. 65, Series А № 168; "Дауд проти Португалії" (Daud v. Portugal), від 21 квітня 1998 року, п. 38, Reports 1998-II, та у вищенаведеному рішенні у справі "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), там же). В інших випадках, зважаючи на незалежність адвокатської діяльності від держави, здійснення захисту є по суті питанням підсудного та його захисника, незалежно від того, чи цей захисник був призначений у рамках надання правової допомоги, чи він фінансується у приватному порядку (див. рішення від 24 вересня 2002 року у справі "Каскені проти Сполученого Королівства" (Cuscani v. the United Kingdom), заява № 32771/96, п. 39, та вищезазначене рішення у справі "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), там же).
91. У цій справі заявник погодився з призначенням Ш. у грудні 2002 року та попросив її відводу 17 квітня 2003 року, після чого 21 квітня 2003 року юристів Р. та Д. було допущено до провадження. Заявник не довів, що у нього не було коштів для залучення приватного юриста, що він не міг клопотати про заміну Ш. раніше або що він колись намагався скаржитися органам влади на її роботу протягом періоду представництва його інтересів. З огляду на вищезазначене Суд вважає, що державу не можна вважати відповідальною за будь-які недоліки у здійсненні Ш. представництва інтересів заявника.
92. Оскільки заявник стверджував, що його право на правову допомогу було порушено через те, що під час деяких слідчих дій у березні та квітні 2003 року його інтереси представляв лише його батько (який не є юристом), Суд зазначає, що de jure призначення батька заявника 14 березня 2003 року було здійснене у доповнення до призначення йому захисника Ш. у подальшому заміненої за клопотанням заявника на захисників Д., Р. та М. Хоча de facto заявник брав участь у кількох слідчих діях у березні та квітні 2003 року, будучи представленим лише його батьком, немає доказів того, що його до цього примусили або ввели в оману або що він не мав можливості відмовитися від участі у цих діях за відсутності захисника. З огляду на ці твердження у Суду немає підстав для висновку, що право заявника на представництво у зв’язку з цим було надмірно обмеженим.
93. Що стосується рішення суду першої інстанції про усунення батька заявника від участі у провадженні Суд зазначає, що передбачена національним законодавством можливість представництва інтересів родичами є допоміжною щодо права на захист і як така не тягне за собою застосування підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо права на правову допомогу (див. рішення від 19 лютого 2009 року у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 39). Розглядаючи цю скаргу у контексті більш загального права на захист, Суд повторює, що при призначенні захисника національні суди повинні враховувати побажання підсудного. Проте вони можуть не брати до уваги ці побажання, якщо існують відповідні та достатні підстави вважати, що це є необхідним в Інтересах правосуддя (див. рішення від 25 вересня 1992 року у справі "Круассан проти Німеччини" (Croissant v. Germany), Series A № 237-B, n. 29, та вищенаведене рішення у справі "Майзіт проти Росії" (Mayzit v. Russia), п. 66). Батька заявника було усунуто від участі у провадженні на тій підставі, що він порушував свої процесуальні права, незважаючи на попередження (див. пункт 29). Його участь у провадженні доповнювала участь захисника заявника М. Тому Суд вважає, що усунення батька заявника від участі у провадженні не становило непропорційного обмеження права заявника на захист та не підривало суть його права на справедливий суд.
94. З усіх вищенаведених тверджень випливає, що право заявника на юридичне представництво у розумінні пункту 1 та підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції порушено не було.
96. Заявник скаржився на те, що протягом усього 2006 року він, відбуваючи покарання у вигляді позбавлення волі, не міг отримати тривалих побачень зі своїми батьками. У зв’язку з цим він посилався на статтю 8 Конвенції , у якій зазначено таке:
"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
97. Уряд стверджував, що заявник мав тривале побачення зі своїми батьками 15 грудня 2006 року. У будь-якому випадку, він не подавав до компетентних національних органів влади жодних відповідних скарг. Якби заявник вважав, що його права на побачення порушуються, то міг би звернутися з позовом до адміністративних судів.
98. Заявник не погодився з цим. Він зазначав, до 15 грудня 2006 року йому дозволили провести значний час зі своїми батьками без нагляду охорони, проте йому відмовили у можливості провести три дні, спільно мешкаючи з ними, до і мається на увазі під поняттям "тривале побачення" у розумінні застосовних положень законодавства. Центральний Комітет Всесоюзного руху на захист політв’язнів - борців за соціалізм подав від його імені скаргу, за результатами розгляду якої прокуратурою було повідомлено про неможливість надання побачень у зв’язку з затримкою будівництва приміщень для тривалих побачень у виправній колонії. Заходів, які адміністративний суд міг би призначити для виправлення такої структурної проблеми та відновлення прав заявника, не було. Навпаки, подання скарги могло налаштувати адміністрацію виправної колонії проти заявника, становище якого, як особи, яку тримають під вартою, було вразливим.
99. Суд повторює, дотримання під вартою або будь-який інший захід, до позбавляє особу її волі, тягне за собою невід'ємні обмеження приватного та сімейного життя такої особи. Проте важливим елементом права ув’язненого на повагу до його сімейного життя в надання йому державними органами можливості або, за потреби, допомоги у підтриманні зв'язків зі своїми близькими (див. вищезазначене рішення у справі "Моісєєв прати Росії" (Moiseyev v. Russia), л. 246, та рішення від 23 лютого 2012 року у справі "Тросін проти України" (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, п. 39). У той же час, Договірні держави користуються широкими межами свободи розсуду у визначенні кроків, яких слід вжити для забезпечення виконання обов’язків за Конвенцією із належним врахуванням потреб та ресурсів громадськості і осіб (див., наприклад, рішення у справі "Діксон проти Сполученого Королівства" (Dickson v. the United Kingdom) [ВП], заява № 44362/04, п. 81, ECHR 2007-V). Суд встановив, що стаття 8 Конвенції не покладає обов’язок щодо організації побачень для спільного проживання осіб, яких тримають під вартою, та їхніх дружин/чоловіків (див., наприклад, рішення від 29 квітня 2003 року у справі "Алієв проти України" (Aliev у. Ukraine), заява № 41220/98, п. 188; вищенаведене рішення у справі "Діксон проти Сполученого Королівства" (Dickson v. the United Kingdom) та "Епнерс-Ґефнерс проти Латвії" (Epners-Gefners v. Latvia), заява № 37862/02, п. 62, від 29 травня 2012 року). Він також не виявив втручання з боку держави у права осіб, яких тримають під вартою, за статтею 8 Конвенції у випадках, коли вони не надавали достатніх доказів того, що вони наполегливо клопотали про побачення, в чому, як стверджується, їм було відмовлено (див. рішення у справах "Чістяков проти Латвії" (Cistiakov v. Latvia), заява № 67275/01, п. 86, від 8 лютого 2007 року; "Савенковас проти Литви" (Savenkovas v. Lithuania), заява № 871/02, п. 101, від 18 листопада 2008 року, та вищенаведене рішення справі "Епнерс-Гефнерс проти Латвії" (Epners-Gefners v. Latvia), п. 65).
100. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд вважає, що для того, щоб скарга заявника підпадала під дію статті 8 Конвенції , він мав надати докази того, що він та його батьки клопотали про зустрічі, яких, як вони стверджували, не отримали (див., в якості протилежного прикладу, рішення від 9 липня 2013 року у справі "Варнас проти Лити" (Varnas v. Lithuania), заява № 42615/06, п., 110). Тим часом, як випливає з матеріалів справи у 2006 році заявник, який мав сім короткострокових зустрічей та одну телефонну розмову зі своїм батьком, не використав квоти на короткострокові зустрічі та телефонні розмови, встановлені відповідним законодавством (див. пункт 46). Також видається, що у грудні 2006 року, незважаючи на відсутність приміщень для тривалих побачень, адміністрація виправної колонії зробила певні поступки та дозволила заявнику побачення без нагляду тривалістю понад чотири години. Ані заявник, ані його батьки не подали жодних скарг щодо обмеження їхніх прав на побачення. Коли прокуратура після скарги, поданої Центральним Комітетом Всесоюзного руху на захист політв’язнів - борців за соціалізм, розпочала розслідування щодо скарг стосовно умов тримання заявника, останній відмовився підтримувати будь-які скарги на адміністрацію виправної колонії (див. пункт 42). У матеріалах справи немає доказів того, що підтримання такої скарги наразило б заявника на небезпеку застосування до нього санкцій.
101. Беручи до уваги наявні у нього документи, Суд не має підстав для висновку про те, що адміністрація виправної колонії у 2006 році втручалася у спроби заявника та його батьків підтримувати тісніший зв’язок між собою. Із цього випливає, що заявник не подав небезпідставну скаргу, щодо втручання у його права, гарантовані статтею 8 Конвенції , з цього питання.
102. За цих обставин Суд вважає, що немає необхідності розглядати аргументи Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, та відхиляє цю частину заяви як явно необґрунтовану відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .
103. Заявник стверджував, що у нього не було ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції на умови його тримання під вартою та неналежну медичну допомогу в Одеському СІЗО, як цього вимагає стаття 13 Конвенції . У цьому положенні зазначається таке:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
А. Прийнятність
104. Уряд посилався на свої аргументи щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, стисло викладені у пункті 51, та стверджував, що заявник мав подати скаргу до прокуратури.
105. Заявник наполягав на тому, що цей засіб юридичного захисту був неефективним та наразив би його на ризик застосування до нього санкцій.
106. Суд посилається на свої висновки у пунктах 60-61 та зауважує, що заявник подав небезпідставну скаргу за статтею 3 Конвенції лише в частині матеріальних умов його тримання під вартою, зокрема браку особистого простору в Одеському СІЗО. Тому Суд вважає, що скарга заявника за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з вищезазначеними скаргами повинна бути визнана прийнятною.
107. Що стосується решти скарг у заяві, вони повинні бути відхилені як явно необґрунтовані відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .
В. Суть
108. Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені а національному правовому порядку. Посилаючись на свою попередню практику (див., серед багатьох інших джерел, вищенавадені рішення у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), пп. 113-116, та "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukriane), пп. 91-92) та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів того, що заявник мав практичну можливість отримати ефективні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргами, тобто засоби, які б попередили порушення чи припинили б їх, або могли надати заявнику будь-яке інше належне відшкодування.
109. Тому Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника на матеріальні умови його тримання у Одеському СІЗО, зокрема брак особистого простору.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
110. Суд зазначає, що у різні дати заявник подав низку інших скарг за статтями 2, 3, 5, 6, 8, 9, 10, 13, 14 та 34 Конвенції щодо обставин цієї справи.
111. Розглянувши ці скарги з урахуванням усіх наявних у нього документів та тією мірою, якою вони охоплюються його компетенцією, Суд визнає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
112. Із цього випливає, що ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
114. Заявник вимагав 20000 євро відшкодування моральної шкоди.
115. Уряд стверджував, що ця вимога є надмірною та необґрунтованою.
116. Суд встановив порушення Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника в Одеському СІЗО та відсутністю національних засобів юридичного захисту щодо вищезазначеної скарги. Вирішуючи на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 7 500 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
117. Заявник також вимагав 4045,60 російських рублів в якості компенсації поштових витрат та 33000 російських рублів на відшкодування витрат на юридичну допомогу від свого імені та імені трьох інших підсудних у кримінальній справі (пп. А. Яковенка, І. Романова та I. Данилова), які також подали заяви до Суду, і їхні інтереси спочатку представляв п. В. Черніков, а надалі п. В. Комаров - юристи, які практикують у м. Москві. На обґрунтування поштових витрат заявник надав поштові квитанції. В одній із квитанцій зазначалося, що оплата здійснювалася л. Г. Журавльовим, у кількох інших, що оплата здійснювалася п. В. Комаровим, а у решті квитанцій платник не був вказаний.
118. На обґрунтування витрат на юридичну допомогу заявник надав копію першого аркуша договору про надання юридичних послуг від 20 січня 2009 року, укладеного між фізичною особою п. Г. та адвокатом п. В. Комаровим з метою представництва інтересів заявника та вищезазначених інших підсудних за винагороду в сумі 30000 російських рублів без врахування витрат, що мали сплачуватися лані Г. Крім того, заявник також стверджував, що 3000 російських рублів було сплачено п. Г. Журавльову у зв’язку зі збором доказів щодо стану здоров’я п. І. Данілова.
119. Уряд стверджував, що залишить на розсуд Суду вирішення питання щодо компенсації поштових витрат. Що стосується витрат на юридичну допомогу, Уряд заперечував дійсність контракту, укладеного пані Г. від імені заявника та інших підсудних. Зокрема Уряд зазначав, що було надано лише перший аркуш договору, на якому не було підписів. Більше того, не було надано жодної довіреності або іншого документа, яким би пані Г. уповноважувалася укладати договір про представництво інтересів заявника та інших підсудних. Уряд також зазначив, що відповідні документи не були достатньо деталізовані, а щодо виплат п. Г. Журавльову не було надано ані рахунку-фактури, ані будь-якого договору.
120. Ґрунтуючись на наданих документах, Суд зауважує, що із цієї заяви не вбачається, що заявник поніс будь-які витрати на юридичну допомогу, на листування тощо або що він мав у зв’язку із цим непогашені зобов’язання перед п. Комаровим, пані Г. або іншими фізичними чи юридичними особами. Суд також зазначає, що згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні у нього документи та вищезазначені критерії, Суд не може визначити суму сплачених або заборгованих заявником судових та інших витрат, тому він нічого не присуджує.
С. Пеня
121. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує прийнятними скарги на матеріальні умови тримання в Одеському СІЗО, порушення права на юридичне представництво та відсутність національних засобів юридичного захисту у зв'язку зі скаргою на умови тримання під вартою, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з матеріальними умовами тримання заявникам Одеському СІЗО.
3.Постановляє, що не було порушення статті 6 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним порушенням права заявника на правову допомогу.
5.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач повинна сплатити заявникові 7500 (сім тисяч п’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 березня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |