118. У підсумку Суд вважає, що скарги заявника за цим пунктом - як ті, про які було повідомлено Уряд держави-відповідача, так і ті, про які Уряд повідомлено не було (див. пункти 109 і 110), - мають бути відхилені за пунктами 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
В. Скарга щодо тривалості судового провадження
119. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, встановлених практикою Суду, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див. рішення у справі "Пелісьє та Сассі проти Франції" (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II).
120. Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо заявника у цій справі тривало менше чотирьох років включно з досудовим слідством, судовим провадженням в судах трьох інстанцій та поверненням справи апеляційним судом на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд не вважає тривалість цього провадження надмірною.
121. Отже, Суд відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану за підпунктом "а" пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.
122. Заявник скаржився, що обшук міліцією його помешкання 2 липня 2004 року порушив його право на повагу до його житла за статтею 8 Конвенції, яка передбачає таке:
"1. Кожен має право на повагу... до свого житла...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
A. Прийнятність
123. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
124. Заявник у загальному підтримав свою скаргу.
125. Уряд визнав, що було втручання у право заявника на повагу до його житла. Проте Уряд вважав, що воно відповідало вимогам пункту 2 статті 8 Конвенції. Уряд зауважив, що обшук помешкання заявника ґрунтувався на постанові суду від 19 травня 2004 року і що він був необхідний для запобігання злочину. І хоча вищезазначена постанова була винесена в рамках кримінальної справи щодо іншої особи - пана Б., слідчому стало відомо, що заявник може бути причетний до незаконного виготовлення та збуту наркотичних засобів. Отже, перевірка цієї інформації за допомогою обшуку була правомірною. Насамкінець Уряд наголошував на тому, що законність обшуку, про який йшлося, була підтверджена судами трьох інстанцій протягом провадження в судах першої та апеляційної інстанцій.
126. Суд констатує, що сторонами не заперечується, що обшук, про який йдеться у скарзі, становив втручання у право заявника на повагу до його житла.
127. Суд також зауважує, що обшук, про який йдеться, проводився на підставі національного законодавства, а саме - статті 177 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 67).
128. Більш того, він був санкціонований в рамках розслідування справи щодо незаконного зберігання наркотичних засобів (див. пункт 11). Отже, він слугував законній цілі, а саме - запобіганню вчинення злочину. Залишається розглянути, чи було втручання "необхідним в демократичному суспільстві".
129. Суд нагадує, що коли держави вважають за потрібне вдаватися до таких заходів, як обшуки житлових приміщень, з метою отримання доказів вчинення протиправних діянь, Суд оцінюватиме, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними та достатніми, і чи було дотримано принцип пропорційності. Суд також вивчить наявність у національному законодавстві ефективних гарантій від зловживань та свавілля та перевірить, як ці гарантії працюють у відповідній справі, що розглядається. Критерії, які враховуватимуться в цьому контексті, перелік яких не є вичерпним, - це спосіб та обставини, за яких було винесено постанову про проведення обшуку, зокрема, чи були у справі також інші докази на той час, а також зміст та обсяг постанови. При цьому особлива увага має приділятись гарантіям, застосованим з метою обмежити розумними рамками вплив цього заходу (див. рішення у справі "Бук проти Німеччини" (Buck v. Germany), заява № 41604/98, пп. 44-45, ECHR 2005-IV).
130. Суд зазначає, що у цій справі обшук помешкання заявника проводився на підставі постанови, винесеної Суворовським судом, отже, підлягав судовому контролю. Проте лише цей факт сам по собі не є достатньою гарантією проти зловживань (див. ухвалу щодо прийнятності від 6 січня 2004 року у справі "Кронін проти Сполученого Королівства" (Cronin v. the United Kingdom), заява № 15848/03), При оцінці пропорційності втручання держави Суд має розглянути конкретні обставини кожної справи (див., наприклад, рішення від 16 грудня 1997 року у справі "Каменцинд проти Швейцарії" (Camenzind v. Switzerland), п. 45, Reports of Judgments and Decisions 1997-VIII).
131. Обшук, щодо якого подано скаргу, проводився в рамках кримінальної справи щодо певного пана Б., який підозрювався у незаконному зберіганні наркотичних засобів, після того, як він заявив, що придбав наркотичні засоби у заявника (див. пункт 9). На той час кримінальну справу за підозрою заявника у незаконному зберіганні або збуті наркотичних засобів порушено не було. Суд погоджується з тим, що необхідність виявлення доказів злочину може обумовити обшук приміщення третьої особи (див., для порівняння, вищезазначене рішення у справі "Бук проти Німеччини" (Buck v. Germany), п. 48). Однак цей фактор слід враховувати при застосуванні оцінки пропорційності (див. також рішення від 2 грудня 2010 року у справі "Ратушна проти України" (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, п. 74).
132. Суд зазначає, що для винесення постанови про проведення обшуку житла чи іншого володіння особи суди в Україні відповідно до законодавства повинні переконатися в тому, що існують достатні підстави вважати, що розшукувані предмети знаходяться там (див. пункт 67).
133. Суд не має підстав сумніватися у тому, що при винесенні 19 травня 2004 року постанови про проведення обшуку Суворовський суд мав певні докази того, що заявник міг мати наркотичні засоби і намір їхнього збуту. А саме стверджувалося, що заявник збуває наркотичні засоби. Це слугувало підставою для проведення розслідування, в тому числі шляхом здійснення обшуку його помешкання.
134. Проте Суд зауважує, що міліція здійснила обшук помешкання заявника на підставі вищезазначеної постанови тільки через півтора місяці. Як відомо, жодного пояснення цій затримці надано не було. Крім того, хоча апеляційний суд при скасуванні вироку від 14 травня 2005 року піддав явній критиці нездійснення судом першої інстанції оцінки строків та контексту винесення постанови про проведення обшуку, про яку йдеться (див. пункт 42), це питання було повністю залишено без уваги у наступних судових рішеннях, винесених у кримінальній справі щодо заявника (див. пункти 47 і 50).
135. Суд звертає увагу на той факт, що обшук, щодо якого подано скаргу, відбувся майже негайно після оперативної закупівлі (навіть не зважаючи на те, що точний час подій є предметом спору - див. пункт 41). Його проведення, ймовірно, було обумовлено певною невідкладністю з метою гарантувати збереження доказів злочину (див., для порівняння, рішення від 14 січня 2010 року у справі "Мастепан проти Росії" (Mastepan v. Russia), заява № 3708/03, пп. 41 і 44). Проте у цій справі той факт, що підставою для проведення обшуку слідчими органами була постанова від 19 травня 2004 року, не вказує на таку невідкладність.
136. Насамкінець Суд не може залишити поза увагою певні фактологічні протиріччя стосовно проведення обшуку, які не були пояснені у переконливий спосіб (див. пункти 16-17, 41 і 47).
137. З огляду на вищезазначене Суд не вважає, що втручання у право заявника на повагу до його житла було пропорційним законній цілі, що переслідувалась.
VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ПРАВА ЗАЯВНИКА НА ПОВАГУ ДО ЙОГО КОРЕСПОНДЕНЦІЇ
139. З огляду на той факт, що низка листів від заявника до Суду мала на перших сторінках печатки установ виконання покарань, Суд вирішив за належне за власною ініціативою порушити питання дотримання Україною статті 8 Конвенції у зв'язку з переглядом кореспонденції заявника із Судом (див. рішення від 19 листопада 2009 року у справі "Глінов проти України" (Glinov v. Ukraine), заява № 13693/05, п. 42). Відповідні частини цієї статті передбачають таке:
"1. 1. Кожен має право на повагу до [своєї] кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
140. Уряд стверджував, що ця частина заяви має бути відхилена через недотримання заявником шестимісячного строку подання заяви в частині скарг на стверджуване втручання адміністрації установ виконання покарань у його кореспонденцію до 21 грудня 2005 року (набрання чинності змінами до законодавства, що забороняли перегляд кореспонденції ув’язнених із Судом), а також у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту щодо стверджуваного перегляду його кореспонденції із Судом після цього.
141. Уряд також стверджував, що заявник надавав адміністрації для відправлення свої листи, адресовані Суду, без будь-яких конвертів та що його кореспонденція відправлялась за рахунок адміністрації. Відповідно відповідальні працівники установи не мали іншого вибору, аніж ставити печатку на першій сторінці кожного листа. Проте це не означало, що вони читали листи, оскільки сам заявник негайно запечатував конверти.
142. Заявник не надав своїх зауважень щодо цього.
143. Суд не вважає за належне виносити рішення щодо заперечень Уряду, оскільки ця скарга у будь-якому випадку є неприйнятною.
144. Суд зазначає, що шість листів заявника, надісланих з СІЗО на його адресу, та два листи, надісланих з виправної колонії, мали печатку СІЗО або колонії на перших сторінках (див. пункт 56). Проте на відміну від вищезазначеної справи "Глінов проти України" (Glinov v. Ukraine), в якій адміністрація установ виконання покарань разом з листами заявника до Суду надіслала супровідні листи зі стислим викладом їхнього змісту (пп. 27, 28 і 55), у цій справі таких стислих викладів до листів заявника не додавалося. Заявник також не посилався на будь-які факти, які б свідчили про те, що адміністрація насправді читала його листи.
145. Суд не вважає неправдоподібним доводи Уряду про те, що заявник надавав адміністрації свої листи без конвертів. Отже, один лише факт, що на перших сторінках його листів стояли печатки, не означає автоматично, що його кореспонденція переглядалася.
146. У підсумку, з огляду на всі обставини цієї справи Суд не переконаний у тому, що у цій справі було будь-яке втручання у право заявника за статтею 8 Конвенції на повагу до його кореспонденції.
147. Отже, Суд вважає, що ця частина заяви не виявляє ознак порушення цього положення та відхиляє її як явно необґрунтовану за підпунктом "а" пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.
148. Насамкінець заявник скаржився, що адміністрація виправної колонії перешкоджала його спілкуванню з Судом, беручи з нього плату за надсилання листів, та що внаслідок цього він був змушений відсилати до Суду листи, а саме - лист від 20 січня 2009 року, через свою матір. Він також скаржився, що не отримав від Суду листа від 12 вересня 2007 року та що його лист від 21 жовтня 2008 року не дійшов до Суду.
"Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права".
149. Уряд доводив, що адміністрація установ виконання покарань жодним чином не перешкоджала спілкуванню заявника із Судом, невідкладно відсилаючи його листи до Суду та передаючи йому листи від Суду. Крім того, Уряд вказував на те, що саме адміністрації цих установ несли витрати за поштові відправлення.
150. Суд нагадує, що стаття 34 Конвенції покладає на Високу Договірну Сторону обов’язок не перешкоджати здійсненню права на подання індивідуальної заяви. Хоча зазначений обов’язок має процесуальний характер і відрізняється від матеріально-правових гарантій, викладених у Конвенції та протоколах до неї, із самої суті відповідного процесуального права випливає, що особи можуть скаржитися на такі порушення під час розгляду їхніх скарг відповідно до Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності від 9 липня 2002 року у справі "Мануссос проти Чеської Республіки і Німеччини" (Manoussos v. the Czech Republic and Germany), заява № 46468/99), Суд також наголошує, що зобов’язання не перешкоджати ефективному здійсненню права на подання індивідуальної заяви не допускає будь-якого втручання у право особи ефективно подавати і підтримувати свою скаргу в Суді (див., серед інших джерел та mutatis mutandis, рішення у справах "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, п. 105, Reports 1996-IV; "Курт проти Туреччини" (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, п. 159, Reports 1998-III; "Танрікулу проти Туреччини" (Tanrikulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, ECHR 1999-IV; "Шарлі проти Туреччини" (<…>), заява № 24490/94, пп. 85-86, від 22 травня 2001 року та "Орхан проти Туреччини" (Orhan v. Turkey), заява № 25656/94, від 18 червня 2002 року).
151. Звертаючись до суті скарги заявника, Суд зазначає, що один з листів, які заявник відсилав до Суду, та один з листів, адресованих йому Судом, не дійшли. Можливо, це сталося внаслідок технічної помилки на певному етапі їхнього відправлення або доставки. У будь-якому разі тільки на цій підставі Суд не може дійти висновку, що державні органи України умисно не відправляли листи заявника або не забезпечили їхню належну доставку, або що вони умисно не передали йому листа від Суду (див. рішення від 26 липня 2012 року у справі "Василь Іващенко проти України" (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, п. 115 з подальшими посиланнями).
152. Що стосується доводу заявника про те, що він був змушений переслати свого листа від 20 січня 2009 року через свою матір, то як видається, він щодо цього припустився помилки, оскільки є доказ того, що цей лист був переданий для поштового відправлення безпосередньо з колонії (див. пункт 60).
153. Насамкінець, що стосується скарги заявника про те, що він не міг дозволити собі сплачувати за поштові відправлення, Суд зазначає, що така скарга не підтримується жодними фактичними свідченнями - такими як, наприклад, відомості про фінансове становище заявника або вартість відповідного поштового відправлення.
154. У підсумку Суд доходить висновку, що держава-відповідач дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
VIII. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
155. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції , що на додаток до проміжку часу з 20 грудня 2005 року до 6 червня 2007 року увесь строк тримання його під вартою був незаконним (див. пункт 89). Він також скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що працівники міліції під час обшуку 2 липня 2004 року пошкодили певне майно. Заявник також у загальному та без посилання на будь-яке положення Конвенції скаржився на неналежну медичну допомогу у виправній колонії. Насамкінець він наводив статті 7 та 17 Конвенції , а також статтю 3 Протоколу № 7 до Конвенції, не надавши додаткових конкретних відомостей.
156. Враховуючи всі наявні у нього матеріали та тією мірою, якою оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд доходить висновку про відсутність обґрунтування цих скарг, а тому вважає, що вони не виявляють будь-яких ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Отже, ця частина заяви має бути відхилена згідно з підпунктом "а" пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
158. Заявник вимагав 2000000 євро в якості відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
159. Уряд заперечив цю вимогу як надмірну та недоречну.
160. Суд не вбачає будь-якого причинно-наслідкового зв'язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою і тому відхиляє цю вимогу. З іншого боку, враховуючи характер констатованих порушень та здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 9000 євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, що може нараховуватись на зазначену суму.
B. Судові та інші витрати
161. Заявник не подав будь-яких вимог за цим пунктом. Отже, Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
162. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує скарги заявника щодо стверджуваного жорстокого поводження з ним з боку працівників міліції, законності тримання його під вартою з 20 грудня 2005 року до 6 червня 2007 року, тривалості усього строку досудового тримання під вартою та стверджуваної відсутності належного судового перегляду його законності, а також щодо стверджуваного порушення його права на повагу до його житла прийнятними, а решту скарг в заяві - неприйнятними.
2.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником з боку працівників міліції.
3.Постановляє, що було порушення підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 20 грудня 2005 року до 6 червня 2007 року.
6.Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з обшуком помешкання заявника працівниками міліції 2 липня 2004 року.
8.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявникові 9000 (дев’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
9.Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 7 листопада 2013 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |
