55. Суд також відзначає, що, як загально визнано, постанова Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" стосується тимчасового застосування законодавства Радянського Союзу, і досі парламентом України не було введено в дію жодного закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, хоча статті 39 та 92 Конституції чітко вимагають того, щоб такий порядок було встановлено законом, тобто актом парламенту України. Хоча Суд погоджується з тим, що державі може знадобитися певний час для прийняття законодавчих актів протягом перехідного періоду, він не може погодитися з тим, що затримка у понад двадцять років є виправданою, особливо коли йдеться про таке фундаментальне право як свобода мирних зібрань. Таким чином, Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було встановлено законом.
56. Дійшовши такого висновку, Суд не перевірятиме, чи було дотримано інших двох вимог (легітимна ціль та необхідність втручання), визначених у пункті 2 статті 11 Конвенції .
58. За статтею 7 Конвенції заявник скаржився на те, що його було визнано винним у порушенні порядку проведення демонстрацій, незважаючи на те, що такий порядок не було чітко визначено у національному законодавстві. Вищезгадана стаття передбачає таке:
"1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.
2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.".
A. Прийнятність
59. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
B. Суть
60. Уряд висував ті самі аргументи, що наводилися вище (див. пункт 49).
61. Заявник підтримував свою первинну скаргу.
62. Суд повторює, що гарантія, встановлена у статті 7 Конвенції , що є істотним елементом верховенства права, посідає визначне місце у системі захисту за Конвенцією. Це твердження підкреслюється тим, що вона не допускає жодних винятків, навіть за статтею 15 Конвенції під час війни або іншої суспільної небезпеки. Ця гарантія має тлумачитися та застосовуватися, як це випливає з її предмета і цілі, у такий спосіб, щоб забезпечувати ефективний захист від свавільного переслідування, засудження та покарання (див. рішення у справах "С.В. проти Сполученого Королівства" (S.W. v. the United Kingdom), від 22 листопада 1995 року, п. 34, Series А № 335-В, та "К.Р. проти Сполученого Королівства" (С.R. v. the United Kingdom), від 22 листопада 1995 року, п. 33, Series А № 335-С). Відповідно вона втілює, у загальних визначеннях, принцип, за яким лише закон може визначати злочин та передбачати покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege) (див. рішення від 25 травня 1993 року у справі "Коккінакіс проти Греції" (Kokkinakis v. Greece), п. 52, Series А № 260-А). Зокрема, забороняючи поширювати сферу застосування існуючих покарань за правопорушення на дії, що до цього не вважалися кримінальними правопорушеннями, воно також встановлює принцип, за яким кримінальне законодавство не повинно застосовуватися поширювально на шкоду обвинуваченого, наприклад, за аналогією (див. рішення у справах "Коеме та інші проти Бельгії" (<…>), заяви №№ 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, п. 145, ECHR 2000-VII; "Ашур проти Франції" (Achour v. France) [ВП], заява № 67335/01, п. 41, ECHR 2006-IV; та "Кононов проти Латвії" (Kononov v. Latvia) [ВП], заява № 36376/04, п. 185, ECHR 2010).
63. Говорячи про "закон", стаття 7 Конвенції посилається на те ж саме поняття, що й те, на яке посилається Конвенція будь-де у її тексті, - поняття, що охоплює як закони, так і прецеденти (див., mutatis mutandis, вищенаведене рішення у справі "Газета "The Sunday Times" проти сполученого Королівства (№ 1)" (The Sunday Times v. United Kingdom (no. 1)), n. 47; рішення у справах "Круслен проти Франції" (Kruslin v. France), від 24 квітня 1990 року, п. 29, Series А № 176-А; та "Касадо Кока проти Іспанії" (Casado Coca v. Spain), від 24 лютого 1994 року, п. 43, Series А № 285-А). Відповідно Суд завжди розумів термін "закон" у його "сутнісному" значенні, а не у "формальному". Таким чином, він включав до меж цього поняття як акти нижчого ніж закони рівня, так і неписане право (див., зокрема, mutatis mutandis, рішення від 18 червня 1971 року у справі "Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії" (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium), n. 93, Series A № 12). У підсумку, "закон" - це чинне положення, розтлумачене компетентними судами (див. рішення у справі "Лейла Сахін проти Туреччини" (<…>) [ВП], заява № 44774/98, п. 88, ECHR 2005-ХІ).
64. Більш того, термін "закон" несе якісні вимоги, включно із тими, що стосуються доступності та передбачуваності (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France), п. 29, Reports of Judgments and Decisions 1996-V; вищенаведені рішення у справах "Коеме та інші проти Бельгії" (<...>), п. 145, та рішення від 7 лютого 2002 року у справі "Е.К. проти Туреччини" (Е.К. v. Turkey), заява № 28496/95, п. 51). Ці якісні вимоги повинні бути дотримані як у розрізі визначення правопорушення, так і покарання, яке це правопорушення тягне за собою (див. вищенаведене рішення у справі "Ашур проти Франції" (Achour v. France) [ВП], п. 41). Особа повинна знати із тексту відповідного положення та, у разі необхідності, за допомогою його тлумачення судами, які дії та бездіяльність призводять до кримінальної відповідальності та яке покарання буде призначено за дію та/або бездіяльність, про яку йдеться (див., серед багатьох інших джерел, вищенаведене рішення у справі "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France), п. 29). Більш того, закон відповідатиме вимозі "передбачуваності", навіть якщо особа має звернутися за відповідною юридичною консультацією для того, щоб оцінити, у тій мірі, що є розумною за цих обставин, наслідки, до яких може призвести ця дія (див., серед багатьох інших джерел, вищенаведені рішення у справах "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France), п. 35, та "Ашур проти Франції" (Achour v. France) [ВП], п. 54).
65. У своїй практиці Суд визнав, що, як би чітко не було положення сформульоване, у будь-якій галузі права, включно з кримінальним правом, існуватиме неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба у роз’ясненні нечітких норм або тих, що потребують пристосування до обставин, що змінюються. З іншого боку, хоча визначеність є вкрай необхідною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а закон повинен бути здатним встигати за обставинами, що змінюються. Відповідно багато законів неминуче сформульовані у термінах, що тією чи іншою мірою є нечіткими, та тлумачення й застосування яких є питанням практики (див., mutatis mutandis, вищенаведені рішення у справах "Газета "The Sunday Times" проти Сполученого Королівства (№ 1)" (The Sunday Times v. United Kingdom (no. 1)), n. 49, та "Коккінакіс проти Греції" (Kokkinakis v. Greece), п. 40). Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, що залишаються (див., mutatis mutandis, вищенаведене рішення у справі "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France)).
66. За обставин цієї справи Суд зазначає, що заявника було покарано за статтями 185 та 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що встановлювали відповідальність за непокору законним наказам працівників міліції та за порушення порядку проведення демонстрацій. Отже, законною підставою для покарання заявника був закон про адміністративні правопорушення, застосовний на час подій.
67. Суд повторює свої попередні висновки про те, що, хоча таке правопорушення як порушення порядку проведення демонстрацій передбачалося Кодексом України про адміністративні правопорушення, його підстава, тобто, власне порядок проведення демонстрацій, не була з належною чіткістю встановлена національним законодавством (див. пункти 54 та 55 вище). За відсутності чіткого та передбачуваного законодавства, що визначає правила проведення мирних демонстрацій, покарання заявника за порушення неіснуючого порядку було несумісним зі статтею 7 Конвенції . За цих обставин немає потреби окремо розглядати, чи можна вважати накази працівників міліції законними та передбачуваними з точки зору того самого положення.
68. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції , заявник скаржився на те, що рішення судів у його справі були необґрунтованими та що суди не відреагували на його відповідні аргументи. Більш того, у нього не було часу на підготовку свого захисту та можливості допитати свідків або скористатися допомогою захисника, відповідні права на що гарантуються підпунктами "b", "c" та "d" пункту 3 статті 6 Конвенції :
"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
…
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення...".
A. Прийнятність
69. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
B. Суть
70. Уряд висував ті самі аргументи, що наводилися вище (див. пункт 49).
71. Заявник підтримував свою первинну скаргу.
72. Суд повторює, що вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції мають розглядатися як окремі аспекти права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції . Тому суд розглядатиме відповідні скарги за обома положеннями, взятими разом (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Ф.К.Б. проти Італії" (F.С.В. v. Italy), від 28 серпня 1991 року, п. 29, Series А № 208-В, та "Пуатрімоль проти Франції" (Poitrimol v. France), від 23 листопада 1993 року, п. 29, Series А № 277-А).
1. Право мати адекватні час та засоби для підготовки захисту
73. Заявник стверджував, що протоколи про адміністративні правопорушення були складені лише за декілька годин до судового засідання і йому не дозволили ознайомитися з будь-якими іншими матеріалами справи перед цим судовим засіданням.
74. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті.
75. Суд нагадує, що підпункт "b" пункту 3 статті 6 гарантує обвинуваченому "адекватний час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту", а, отже, ця гарантія означає, що підготовка захисту по суті головних обвинувачень може включати проведення з його боку всіх "необхідних заходів". Обвинувачений повинен мати можливість організувати свій захист належним чином і без перешкод можливості викласти суду, який розглядає справу, всі необхідні аргументи захисту, і таким чином вплинути на результат провадження (див. рішення від 30 вересня 1985 року у справі "Кан проти Австрії" (Сап у. Austria), п. 53, Series А № 96; ухвалу щодо прийнятності від 26 червня 1996 року у справі "Коннолі проти Сполученого Королівства" (Connolly v. the United Kingdom), заява № 27245/95, та рішення від 20 січня 2005 року у справі "Майзіт проти Росії" (Mayzit у. Russia), заява № 63378/00, п. 78). Більш того, засоби, доступні кожному, хто обвинувачується у кримінальному правопорушенні, мають включати в себе можливість ознайомитися з результатами розслідування, що проводилося впродовж провадження, з метою підготовки свого захисту (див. ухвалу щодо прийнятності від 15 січня 1997 року у справі "К.Г.П. проти Нідерландів" (С.G.P. v. the Netherlands), заява № 29835/96, та рішення від 18 березня 1997 року у справі "Фуше проти Франції" (Foucher v. France), пп. 26-38, Reports 1997-II). Питання адекватності часу та засобів, наданих обвинуваченому, повинно оцінюватися з огляду на обставини кожної конкретної справи.
76. У цій справі Суд зазначає, що, незважаючи на відсутність чіткого зазначення точного проміжку часу між складанням протоколів про адміністративні правопорушення та розглядом справи заявника, очевидним є те, що він не перевищував кілька годин. Навіть якщо допустити, що справа заявника не була складною, Суд сумнівається в тому, що обставини, за яких проводився розгляд справи заявника, були такими, що надавали йому можливість належним чином ознайомитися з обвинуваченням та доказами проти нього, адекватно оцінити їх і розробити ефективну юридичну стратегію свого захисту. Подальше апеляційне оскарження не могло виправити ситуацію з огляду на те, що на той час, коли апеляційний суд розглянув справу, заявник уже відбув строк свого адміністративного арешту. Більш того, апеляційний суд не відповів на скаргу заявника з цього питання. Отже, Суд доходить висновку, що заявникові не було надано адекватні час та засоби для підготовки свого захисту.
77. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з підпунктом "b" пункту 3 статті 6 Конвенції .
2. Право на юридичну допомогу за власним вибором
78. Суд наголошує, що, хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективний захист, наданий захисником, який у разі необхідності призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду (див. рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France), заява № 29731 /96, п. 89, ECHR 2001-II). Сам факт обмеженого доступу затриманого підозрюваного до захисника може порушити права захисту, навіть якщо в результаті цього визнавальних показань отримано не було (див., наприклад, рішення від 13 жовтня 2009 року у справі "Даянан проти Туреччини" (Dayanan v. Turkey), заява № 7377/03, пп. 32-33).
79. У цій справі право на юридичне представництво гарантувалося заявникові Кодексом України про адміністративні правопорушення і заявник прямо звертався з клопотанням щодо забезпечення представництва адвокатом за його власним вибором. Проте національний суд відмовив йому у задоволенні його клопотання на тій підставі, що заявник сам був правозахисником. Цей факт, тим не менш, не обов’язково означає, що кожен правозахисник є адвокатом та, навіть якщо така особа і є адвокатом, як це має місце у випадку заявника, що він не був вразливим або не потребував підтримки у своєму процесуальному статусі підозрюваного. Якщо заявник вважав, що він потребує юридичної допомоги і національне законодавство гарантує йому право на захисника незалежно від його власної обізнаності в юридичних питаннях, відмова національних органів задовольнити його клопотання про юридичне представництво виглядає незаконною та свавільною. Подальше апеляційне провадження, під час якого заявника представляв захисник, не могло виправити ситуацію з огляду на те, що на час, коли апеляційний суд розглянув справу, заявник вже відбув строк свого адміністративного арешту. Більш того, апеляційний суд також не відреагував на скаргу заявника з цього питання.
80. За цих обставин Суд доходить висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції .
3. Право допитувати свідків або вимагати їх допиту
81. Суд повторює, що усі свідчення зазвичай повинні надаватися під час відкритих засідань, за присутності обвинуваченого, з метою забезпечення змагальності процесу. Існують винятки з цього принципу, але вони не повинні порушувати права захисту. За певних обставин може виявитися необхідним звернутися до свідчень, наданих на етапі слідства. Якщо обвинуваченому було надано адекватну та належну можливість оскаржити такі свідчення, чи то під час їх надання, чи то на більш пізній стадії, їх включення до доказової бази саме по собі не становитиме порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції . Проте наслідком цього є те, що засудження обвинуваченого не повинно базуватися виключно або значною мірою на свідченнях, які він не міг оскаржити (див. рішення у справах "Жогло проти України" (Zhoglo v. Ukraine), заява № 17988/02, пп. 38-40, від 24 квітня 2008 року, з подальшими посиланнями, та "Аль-Хаваджа та Тапері проти Сполученого Королівства" (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [ВП], заяви № 26766/05 та № 22228/06, пп. 118-119, ECHR 2011).
82. З обставин цієї справи вбачається, що заявник був єдиною особою, яку допитував суд. Іншими словами, висновки суду базувалися виключно на письмових свідченнях, головним чином, на протоколах працівників міліції. Ані власне працівники міліції, ані учасники демонстрації, які були свідками подій 12 жовтня 2010 року та вели їхню зйомку, не викликалися та не допитувалися судом, незважаючи на клопотання заявника щодо їх виклику. Апеляційне провадження, в якому брали участь заявник та його захисник, не могло виправити ситуацію, з огляду на те, що на час, коли апеляційний суд розглянув справу, заявник вже відбув строк свого адміністративного арешту. Більш того, апеляційний суд не викликав жодного свідка та не відреагував на скаргу заявника з цього питання.
83. Відповідно Суд доходить висновку, що у цій справі також було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції .
4. Обґрунтування, наведене національними судами у справі заявника
84. Суд зазначає, що відповідно до своєї усталеної практики, яка відображає принцип, пов’язаний з належним відправленням правосуддя, рішення судів мають адекватно вказувати підстави, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування цього обов’язку наводити підстави може змінюватися залежно від характеру рішення та повинен визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі "Гарсія Руіс проти Іспанії" (<…>) [ВП], заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-I, з подальшими посиланнями).
85. Суд також повторює, що за статтею 19 Конвенції до його обов’язків належить забезпечувати дотримання зобов’язань, взятих на себе Договірними Сторонами Конвенції. Зокрема, до його функцій не належить розгляд помилок у питаннях фактів або права, які, як стверджується, допущені національним судом, якщо тільки вони не могли порушити права та свободи, що охороняються Конвенцією, та тільки тією мірою, якою це мало місце (див. рішення у справах "Шенк проти Швейцарії" (Schenk v. Switzerland), від 12 липня 1988 року, пп. 45-46, Series А № 140, та "Тейшераде Кастро проти Португалії" (Teixeira de Castro v. Portugal), від 9 червня 1998 року, п. 34, Reports 1998-IV).
86. У цьому контексті слід звернути увагу, зокрема, на те, чи було заявникові надано можливість оскаржити достовірність доказів та протидіяти їхньому використанню. Враховується також якість доказів, включаючи те, чи не ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їхню надійність та точність (див. рішення у справі "Яллох проти Німеччини" (Jalloh v. Germany) [ВП], заява № 54810/00, п. 96, ECHR 2006-ІХ).
87. У цій справі доводи заявника, подані до зазначених судів, стосувались як фактичних, так і юридичних питань його справи. Зокрема у своїй апеляційній скарзі він висунув низку юридичних аргументів стосовно законодавчого регулювання порядку проведення мирних демонстрацій, здебільшого скаржачись на те, що він був обвинувачений у проведенні такої демонстрації без дозволу, навіть незважаючи на те, що такий дозвіл законодавством не вимагався. На думку Суду, ці доводи були не тільки важливими, але й слушними. Крім того, законодавчі положення, що стосуються здійснення права на свободу зібрань в Україні, ретельно розглянуті у цій справі, чітко демонструють, що відповіді на його доводи не були явними та очевидними. Проте національні суди, включаючи апеляційний суд, які вивчали письмові доводи заявника з цього питання, цілком проігнорували їх, просто зазначивши, що вони спростовуються незазначеними матеріалами справи та сукупністю доказів у справі. Суд також не надав відповіді на скарги заявника про порушення його процесуальних прав, гарантованих пунктом 1 та підпунктами "b"-"d" пункту 3 статті 6 Конвенції (див. пункти 76, 79 та 82 вище).
88. Розглядаючи питання справедливості провадження у кримінальній справі, Суд уже визнавав, що ігноруючи конкретний, доречний і важливий аргумент обвинуваченого, національні суди не виконують своїх зобов’язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення від 21 квітня 2011 року у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280). Суд вбачає у цій справі подібний приклад невиконання зазначеного зобов’язання.
89. З огляду на вищенаведені міркування, Суд доходить висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю в рішеннях національних судів належного мотивування.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
90. Заявник також скаржився, що для його затримання 13 жовтня 2010 року не було підстав. Більш того, його затримання було здійснене з порушенням національного законодавства та він був викликаний до відділу міліції з неправдивого приводу. Він також скаржився, що національні суди не зарахували до строку покарання фактичний час тримання його під вартою - відтак, він провів під вартою додатково двадцять шість годин. Заявник стверджував, що національне законодавство не передбачає компенсації за незаконне тримання під вартою у таких випадках, як його. Він скаржився, що не мав ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого міг би оскаржити законність свого затримання та тримання під вартою після закінчення триденного строку свого адміністративного арешту. Він посилався на підпункти "а" та "с" пункту 1, пункт 5 статті 5 та на статтю 13 Конвенції .
91. Насамкінець, у рамках скарги за статтею 7 Конвенції , заявник також посилався на статтю 18, але не надав будь-яких пояснень щодо того, яким чином це положення стосується його вищезазначеної скарги або будь-якої іншої скарги.
92. Суд доходить висновку, що доводи заявника та наявні матеріали справи не виявляють будь-яких ознак порушення вищезазначених положень. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена згідно з підпунктом "а" пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції .
93. Перед тим, як розглянути вимоги щодо справедливої сатисфакції, подані заявником за статтею 41 Конвенції , Суд, з огляду на обставини справи, вважає за необхідне встановити, які наслідки для держави-відповідача можуть бути встановлені на основі статті 46 Конвенції. Стаття 46 Конвенції передбачає таке:
"1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є Сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який Здійснює нагляд за його виконанням.".
94. Суд повторює, що стаття 46 Конвенції - у світлі її тлумачення в контексті статті 1 - покладає на державу-відповідача юридичний обов’язок вжити під наглядом Комітету міністрів відповідних заходів загального та/або індивідуального характеру для забезпечення права заявника, порушення якого було констатоване Судом. Таких заходів держава-відповідач повинна вжити і стосовно інших осіб, ситуація яких аналогічна ситуації заявника, а саме - усунути проблеми, які призвели до таких висновків Суду (див. рішення у справі "Скоццарі та Джунта проти Італії" (Scozzari та Giunta v. Italy) [ВП], заяви № 39221/98 та № 41963/98, п. 249, ECHR 2000-VIII; "Крістін Гудвін проти Сполученого Королівства" (Christine Goodwin v. the United Kingdom) [ВП], заява № 28957/95, п. 120, ECHR 2002-VI; "Лукенда проти Словенії" (Lukenda v. Slovenia), заява № 23032/02, п. 94, ECHR 2005-Х; та "С. та Марпер проти Сполученого Королівства" (S. and Marper v. the United Kingdom) [ВП], заяви № 30562/04 та № 30566/04, п. 134, ECHR 2008-...). Комітет міністрів, здійснюючи нагляд за виконанням рішень Суду, постійно наголошує на цьому зобов'язанні (див., наприклад, ResDH(97)336, lntResDH(99)434, lntResDH(2001)65 та ResDH(2006)1). Теоретично, Суд не повинен визначати, які заходи з метою виправлення ситуації можуть бути належними для вжиття державою-відповідачем відповідно до її зобов’язання за статтею 46 Конвенції. Проте Суд зацікавлений у сприянні швидкому та ефективному усуненню недоліку, виявленого в національній системі захисту прав людини (див. рішення у справі "Дріза проти Албанії" (Driza v. Albania), заява № 33771 /02, п. 125, ECHR 2007-XII (витяги).
95. У цій справі Суд констатував порушення статей 11 та 7 Конвенції , спричинені наявністю законодавчої прогалини щодо регулювання свободи зібрань, яка існує в законодавстві України протягом більш ніж двох десятиліть. Відповідно до практики Суду, виявляючи недолік у національній правовій системі, він вказує на джерело відповідної проблеми, щоб допомогти Договірним державам у пошуку належного її вирішення, а Комітетові міністрів - у здійсненні нагляду за виконанням рішень (див., наприклад, рішення від 23 лютого 2010 року в справі "Марія Віолета Лазареску проти Румунії" (Maria Violeta Lazarescu v. Romania), заява № 10636/06, п. 27, від 23 лютого 2010 року; вищезазначене рішення у справі "Дріза проти Албанії" (Driza v. Albania), пункти 122-126, та рішення від 20 жовтня 2009 року в справі "Урпер та інші проти Туреччини" (Urper and Others v. Turkey), заяви № 14526/07, № 14747/07, № 15022/07, № 15737/07, № 36137/07, № 47245/07, № 50371/07, № 50372/07 і № 54637/07, пп. 51 та 52). Беручи до уваги системний характер проблеми, яку виявлено в цій справі, Суд наголошує, що слід невідкладно реформувати законодавство та адміністративну практику України для приведення їх у відповідність із висновками Суду, викладеними у цьому рішенні, та вимогами статей 7 та 11 Конвенції .
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
97. Заявник вимагав 6000 євро відшкодування моральної шкоди.
98. Уряд не погодився. Уряд наполягав на тому, що між твердженнями та вимогами заявника не існує причинно-наслідкового зв’язку. Уряд також вважав суму, що вимагалася, надмірною.
99. Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути відшкодована лише констатацією порушення його конвенційних прав. З огляду на обставини справи та здійснюючи оцінку на засадах справедливості згідно з вимогами статті 41, Суд присуджує суму морального відшкодування, що вимагалася, у повному обсязі.
B. Судові та інші витрати
100. Заявник не подав будь-яких вимог за цим пунктом. Відповідно Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
101. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Відхиляє клопотання Уряду про вилучення заяви з реєстру справ.
2.Оголошує скарги за статтями 6, 7 та 11 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятною.
8.Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю належного мотивування рішень національних судів.
9.Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач має сплатити заявнику 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 11 квітня 2013 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |