80. Відповідні частини цих статей передбачають таке:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
А. Прийнятність
1. Стверджуване жорстоке поводження під час затримання заявника
81. Суд повторює, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту, передбачене пунктом 1 статті 35 Конвенції, зобов'язує заявників спочатку використати засоби юридичного захисту, які, як правило, доступні й достатні в національній правовій системі, щоб домогтися відшкодування за стверджувані порушення. Суд зазначає, що в цій справі немає доказів того, що заявник коли-небудь порушував перед відповідними національними органами питання застосування сили або жорстокого поводження з ним під час затримання (див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі "Алієв проти України (№ 2)" (Aliev v. Ukraine no. 2), заява № 33617/02, від 14 жовтня 2008 року). Зокрема, у заявника була можливість звернутися зі скаргою до прокурора - у справі "Науменко проти України" (Naumenko v. Ukraine) такий засіб юридичного захисту було визнано ефективним (див. рішення у справі "Науменко проти України" (Naumenko v. Ukraine), заява № 42023/98, п. 136, від 10 лютого 2004 року). Прокурор зобов'язаний розглянути скаргу заявника та прийняти відповідне рішення про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи. У разі відмови в порушенні кримінальної справи заявник може оскаржити її до суду, який уповноважений дослідити всі необхідні докази та в разі потреби призначити проведення додаткового розслідування.
82. Отже, Суд визнає, що відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції ці скарги мають бути відхилені у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
2. Умови тримання під вартою
83. Уряд визнав той факт, що заявник скаржився прокуророві на неналежні умови медичного обслуговування в СІЗО, але зауважив, що заявник не звертався до відповідних національних органів з іншими скаргами (на загальні умови тримання під вартою, незабезпечення медичним лікуванням в ІТТ і на умови етапування). Зокрема у заявника була можливість звернутися з такими скаргами до судів або до прокурора. Крім того, заявник не звертався зі своїми скаргами до адміністрації відповідних установ тримання під вартою.
84. Заявник вважав, що законодавство України не передбачає ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на умови тримання під вартою, ненадання медичної допомоги та умови етапування затриманих. Зокрема не передбачаються засоби юридичного захисту, які могли б забезпечити заявникові відшкодування та змінити його становище. Він також доводив, що адміністрації згаданих установ було відомо про його проблеми зі здоров'ям.
85. Суд повторює, що відповідно до його усталеної практики правило вичерпання національних засобів юридичного захисту за пунктом 1 статті 35 Конвенції має на меті надати Договірним державам можливість запобігти стверджуваному порушенню прав або виправити такі порушення ще до того, як відповідні скарги буде подано до Суду. Проте вичерпанню підлягають лише ті засоби юридичного захисту, які є ефективними. Уряд, який стверджує про невичерпання, повинен переконати Суд у тому, що на час подій у справі відповідний засіб юридичного захисту існував як у теорії, так і на практиці та був ефективним (див., inter alia, рішення у справах "Вернілло проти Франції" (Vernillo v. France) від 20 лютого 1991 року, п. 27, Series А, № 198, і "Далія проти Франції" (Dalia v. France) від 19 лютого 1998 року, п. 38, Reports 1998-I). Якщо цю вимогу щодо тягаря доведення буде виконано, заявник, у свою чергу, повинен довести, що зазначений Урядом засіб юридичного захисту було фактично вичерпано, або що він, з якихось причин, є неадекватним і неефективним за конкретних обставин справи, або існують особливі обставини, які виправдовують недотримання цієї вимоги (див. рішення від 29 квітня 2003 року у справі "Данькевич проти України" (Dankevich v. Ukraine), заява № 40679/98, п. 107).
86. У цій справі Уряд запропонував звернення до суду та до прокурора в якості ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку з умовами тримання під вартою та етапування, які, як стверджувалось, були нелюдськими і такими, що принижують гідність. Суд зазначає, що він уже неодноразово відхиляв подібні заперечення Уряду, посилаючись, зокрема, на структурний характер оскаржуваних питань (див. рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69-71, від 28 березня 2006 року). Суд не вбачає жодних підстав для того, щоб дійти іншого висновку у цій справі.
87. Стосовно невикористаної заявником можливості звернення зі скаргами до адміністрації відповідних установ тримання під вартою - що, за твердженням Уряду, могло бути ефективним засобом юридичного захисту - Суд зазначає, що скарги заявника на умови тримання в ІТТ і СІЗО, а також умови етапування стосуються проблем, які вже протягом досить тривалого часу існують в українській пенітенціарній системі. Зокрема, починаючи з 2000 року як міжнародні, так і національні правозахисні організації неодноразово повідомляли, що умови тримання в Севастопольському ІТТ і Сімферопольському СІЗО не відповідають стандартам прав людини. З огляду на такі обставини та враховуючи той факт, що Уряд докладно не пояснив, яким чином звернення заявника зі скаргою до керівників ІТТ і СІЗО покращило б його ситуацію, Суд вважає, що такий засіб юридичного захисту не був би адекватним і ефективним у цій справі.
Отже, ця частина скарг заявника не може бути визнана неприйнятною у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Так само її не може бути відхилено як явно необґрунтовану та оголошено неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
а) Загальні принципи
88. Суд зауважує, що згідно з його практикою жорстоке поводження підпадає під дію статті 3 Конвенції, якщо досягнуто певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка такого мінімального рівня жорстокості є відносною і залежить від таких обставин справи, як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення від 18 січня 1978 року у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), п. 162, Series A, № 25). Крім того, оцінюючи, чи було покарання або поводження таким, що "принижує гідність" у розумінні статті 3 Конвенції, Суд повинен також визначити, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу та, якщо йдеться про його наслідки,- чи позначилося воно несприятливо на її особистості у спосіб, не сумісний з вимогами статті 3 Конвенції. Але навіть за відсутності такої мети не можна остаточно виключати висновок про наявність порушення цього положення (див. рішення у справах "Пірс проти Греції" (Peers v. Greece), заява № 28524/95, пп. 67-68 і 74, ECHR 2001-III, та "Валашинас проти Литви" (Valasinas v. Lithuania), заява № 44558/98, п. 101, ECHR 2001-VIII).
89. Суд послідовно наголошував, що рівень страждань і приниження, про які йдеться, повинен у будь-якому разі перевищувати той рівень страждань і приниження, який є невід'ємним складником певної форми легітимного поводження чи покарання. Заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий складник. Зазначене положення покладає на державу обов'язок забезпечувати те, щоб умови тримання особи під вартою відповідали принципу поваги до людської гідності, щоб характер і спосіб застосування такого заходу не піддавали її стресу чи випробуванням, інтенсивність яких перевищує той неминучий рівень страждань, що завжди є невід'ємним складником тримання під вартою, і щоб з урахуванням практичних вимог ув'язнення належним чином забезпечувалися охорона здоров'я такої особи та її благополуччя (див. рішення у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).
90. Суд також повторює, що твердження про жорстоке поводження мають підкріплюватися відповідними доказами. При оцінюванні доказів Суд, як правило, застосовує критерій доведення "поза розумним сумнівом". Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення у справі "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).
b) Застосування зазначених принципів у цій справі
i. Побутові умови тримання заявника в ІТТ
91. Уряд пояснював переповненість камер тим, що на той час на розгляді в судах м. Севастополя перебувала значна кількість кримінальних справ, і що всі особи, яких тримали в ІТТ, брали участь у розгляді їхніх кримінальних справ судами. Щодо інших умов тримання заявника під вартою Уряд зауважив, що вони не досягли відповідного мінімального рівня жорстокості, щоб стверджувати про застосовність статті 3 Конвенції, оскільки заявника тримали в ІТТ протягом нетривалих проміжків часу - 10 і 4 днів відповідно. Ситуація заявника не відрізнялася від ситуації будь-якої іншої особи, яка зазнавала обмежень, пов'язаних із позбавленням свободи.
92. Заявник не погодився з цим і вказав, що численні представники міжнародних і національних організацій визнали умови тримання в ІТТ жахливими. Він посилався на висновки КЗК та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
93. Суд зазначає, що у справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, від 25 жовтня 2007 року) він уже констатував порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з умовами, у яких заявника тримали в Севастопольському ІТТ в 2003-2006 роках. У цій справі заявник перебував у ІТТ протягом 10 і 4 днів у липні та серпні 2007 року відповідно. Хоча заявник та Уряд надали два суперечливих виклади побутових умов утримання в ІТТ, версія заявника підтверджується подальшими висновками Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини відвідала ІТТ через рік після перебування там заявника, і в прес-релізі, оприлюдненому після цього візиту, йдеться про такі самі умови тримання, що й ті, на які скаржився заявник. Крім того, Уряд не надав доказів на підтвердження свого викладу умов тримання в цьому ІТТ. Уряд також утримався від коментарів щодо скарг заявника на те, що він страждав від постійного паління співкамерників.
94. Суд також зазначає, що про проблему переповненості камер у Севастопольському ІТТ КЗК повідомив ще в 2000 році. Наявність цієї проблеми підтверджується й висновками, яких Суд дійшов у справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), і згідно з прес-релізом, оприлюдненим Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, така проблема залишалась і станом на середину 2008 року. Уряд також не прокоментував скарги заявника на те, що затримані мусили спати по черзі, і, з огляду на розмір камери та кількість осіб, яких тримали в ній, Суд не має підстав ставити під сумнів твердження заявника. За таких обставин нестача спальних місць робить проблему переповненості камер у справі заявника ще гострішою.
95. Отже, Суд констатує, що загальні умови тримання заявника в ІТТ, навіть протягом відносно коротких проміжків часу, становили нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження на порушення статті 3 Конвенції.
ii. Побутові умови тримання заявника в СІЗО
96. Уряд стверджував, що умови тримання заявника в СІЗО є належними і не досягли тієї критичної межі, яка вимагається статтею 3 Конвенції. На підтвердження своїх доводів Уряд надав документ, підписаний начальником СІЗО, що містить опис камер, у яких тримали заявника. Зокрема, у документі повідомляється, що в кожній камері є вікно розміром 120 х 40 см, природне і штучне освітлення та система вентиляції.
97. Заявник заперечував ці відомості. Він повторив свої скарги на те, що мав можливість митися лише один раз на тиждень, а іноді навіть рідше. Заявник також вказував на те, що Уряд надав лише загальну інформацію про умови тримання під вартою, але не довів, що система вентиляції функціонувала і що освітлення було достатнім.
98. Суд зазначає, що зауваження Уряду не містять достатнього підтвердження його тверджень про те, що вентиляція та освітлення в камерах, у яких тримали заявника, були достатніми. До того ж, Уряд не прокоментував твердження заявника про те, що всі затримані постійно палили, чим спричиняли йому додаткові страждання, оскільки він хворіє на бронхіальну астму. Враховуючи те, що стосовно скарг на неналежні умови тримання під вартою Уряд має кращі можливості з отримання доказів на підтвердження своєї позиції (див. згадане вище рішення у справі "Яковенко проти України" , п. 106), Суд вважає, що за обставин цієї справи Уряд не обґрунтував свої доводи.
99. Щодо скарг заявника на переповненість камер у Сімферопольському СІЗО Суд зазначає, що за інформацією Уряду у будь-який час на одного ув'язненого в камері заявника припадало від 1,47 до 3,25 кв. м. Суд нагадує, що за рекомендацією КЗК приблизною, бажаною нормою для в'язничної камери є 7 квадратних метрів на одного ув'язненого (див. 2-гу Загальну доповідь - CPT/lnf (92)3, п.43).
100. Суд нагадує свої висновки у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia, заява № 47095/99, ECHR 2002-VI...) і констатує, що було порушення у зв'язку з умовами тримання заявника в Сімферопольському СІЗО.
iii. Медична допомога заявникові
101. Уряд повідомив, що під час перебування в ІТТ заявник не скаржився на проблеми зі здоров'ям, а в СІЗО його забезпечували належним лікуванням.
102. Заявник це заперечував і стверджував, що всі необхідні медичні препарати йому передавала дружина.
103. Суд зазначає, що доводи заявника у цьому зв'язку обмежуються загальним посиланням на те, що він хворіє на бронхіальну астму. Він не подав конкретних відомостей про гостроту та частоту проявів цієї хвороби. Як свідчить наданий Урядом медичний документ, у СІЗО заявник регулярно проходив огляд і забезпечувався певним лікуванням. Суд не може ставити це під сумнів, з огляду на відсутність свідчень того, що стан здоров'я заявника значно погіршився чи в період його перебування в ІТТ, чи в СІЗО. Зважаючи на такі обставини, Суд визнає, що у зв'язку з медичним обслуговуванням заявника під час тримання його під вартою не було порушено статтю 3 Конвенції.
iv. Умови етапування
104. На думку Уряду, з огляду на те, що заявник не звертався зі скаргами до національних органів на умови етапування з СІЗО та до нього, тягар доведення щодо цих скарг покладається на заявника. Уряд також заявив, що умови перевезення заявника відповідали вимогам національного законодавства та не досягли рівня жорстокості, який вимагається статтею 3 Конвенції.
105. Заявник на підтвердження своїх скарг повторно навів свої попередні доводи та послався на висновки КЗК.
106. Суд знову наголошує на тому, що саме Уряд-відповідач має обґрунтувати свою позицію, оскільки за конкретних обставин цієї справи він має кращі можливості з надання всіх необхідних доказів (див. пункт 98 вище). Суд зазначає, що доводи Уряду з цього приводу доволі нечіткі й обмежуються посиланням на кількість наявних у транспортних засобах чи залізничних вагонах місць, без наведення додаткових відомостей про простір, який припадає на одного ув'язненого, та про інші умови етапування (наявне обладнання, освітлення, вентиляцію тощо).
107. Суд зазначає, що заявника тричі перевозили на відстань 70 км. Суд також нагадує, що скарги заявника підтверджуються висновками КЗК, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та висновками самого Суду у справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine) (див. згадане вище рішення).
108. Отже, Суд визнає, що у зв'язку з умовами етапування заявника було порушення статті 3 Конвенції.
110. Суд наголошує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечувати втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Отже, дія статті 13 Конвенції вимагає, аби національний засіб юридичного захисту забезпечував вирішення поданої за Конвенцією "небезпідставної скарги" по суті та надання відповідного відшкодування (див. "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI).
111. Зміст зобов'язань за статтею 13 залежить від характеру скарги, поданої заявником за Конвенцією . Але засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути ефективним як на практиці, так і в теорії.
112. Беручи до уваги свої попередні міркування щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту (пункти 85-87 вище), а також свої попередні рішення з цього питання (див. згадані вище рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), п. 115, та рішення від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, п. 72), Суд констатує, що стосовно скарг заявника на умови тримання під вартою не було ефективного та доступного засобу юридичного захисту. Отже, було порушення статті 13 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
114. Заявник вимагав відшкодування моральної шкоди в розмірі 15000 євро.
115. Уряд доводив, що немає причинно-наслідкового зв'язку між стверджуваними порушеннями і заявленою вимогою про відшкодування моральної шкоди, тому ця вимога має бути відхилена.
116. Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути відшкодована лише встановленням порушення його конвенційних прав. Беручи до уваги обставини справи і здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявникові за цим пунктом 7000 євро.
B. Судові та інші витрати
117. Заявник не вимагав компенсації судових та інших витрат, тому Суд не присуджує відшкодування за цим пунктом.
C. Пеня
118. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якого має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу заявника за статтею 3 Конвенції про стверджуване жорстоке поводження під час його затримання неприйнятною, а решту скарг у заяві - прийнятними.
2. Постановляє, що у випадку екстрадиції заявника до Республіки Білорусь буде порушено статтю 3 Конвенції.
3. Постановляє, що немає потреби розглядати скарги щодо екстрадиції заявника в контексті статей 2 і 6 Конвенції.
4. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з побутовими умовами тримання заявника в ІТТ і СІЗО.
5. Постановляє, що не було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з медичним обслуговуванням заявника під час тримання його під вартою.
10. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції щодо скарг заявника за статтею 3 Конвенції на умови тримання під вартою.
11. Постановляє, що:
a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявникові 7000 (сім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
12. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 10 грудня 2009 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Пеер ЛОРЕНЦЕН |