76. У своїй доповіді 2002 року про порушення прав людини Міжнародна Гельсінська федерація з прав людини навела такі результати спостережень щодо України:
"Практика катувань та жорстокого поводження з боку правоохоронців продовжувала своє існування, як і в попередні роки, а порушники рідко притягувалися до відповідальності. Як повідомляють, працівники міліції завдавали затриманим ударів руками і ногами та застосовували до них різноманітні методи катувань, включаючи удушення.
Перевірки випадків стверджуваних порушень з боку працівників міліції були повільні та неповні. Згідно з відомостями Уряду було офіційно зафіксовано близько 185 випадків зловживання правоохоронцями владою у той час, коли у таких злочинах у 2000 році було обвинувачено приблизно 200 працівників міліції. Як повідомляють, протягом 2001 року Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, за повідомленнями, отримав більше ніж 300 скарг на порушення працівниками міліції прав людини, при цьому 50 з них стосувались фізичного та психологічного примусу".
77. Доповідь "Amnesty International" 2001 року стосувалася "розповсюджених та наполегливих тверджень щодо катувань правоохоронцями осіб, які тримаються під вартою, та жорстокого поводження з ними". Наступні доповіді містили подібні спостереження.
78. У нещодавній публікації, що стосувалася цього питання, під назвою "Тупа сила: катування та безкарність міліції в Україні" (12 жовтня 2011 року) організація "Amnesty International" зазначила:
"За деякими оцінками, в Україні кожного року сотні тисяч людей, можливо, є потерпілими від знущань співробітників правоохоронних органів. Порушення варіюються від незначних порушень Кримінально-процесуального кодексу до расових образ, вимагань, катувань та інших видів жорстокого поводження і допущення смерті під час перебування під вартою.
Цим порушенням сприяє культура безкарності правоохоронців в Україні. На скарги, які базуються на добре обґрунтованих звинуваченнях у серйозних порушеннях прав людини, часто дають стандартну відповідь щодо відсутності "ознак складу злочину". Однак про переважну більшість випадків, як незначних, так і серйозних, потерпілі зовсім не повідомляють владним структурам, тому що вони бояться помсти з боку співробітників міліції або не вірять у те, що щось можна зробити..."
79. Висновок доповіді пропонував Урядові України "вирішити три найголовніших проблеми: брак регулярного моніторингу місць утримування під вартою, відсутність незалежних органів розслідування та небажання переслідувати працівників міліції за законом".
ПРАВО
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
80. Суд зазначає, що після комунікації справи Уряду держави-відповідача заявник подав скаргу про те, що він не міг отримати допомогу, якої він потребував для забезпечення життєвих потреб, оскільки не мав коштів, аби найняти помічника. Він послався на те, що Пенсійний фонд України відмовив йому у виплаті допомоги у зв'язку з інвалідністю на тій підставі, що він є ув'язненим.
81. На думку Суду, нові скарги не є уточненням початкової заяви заявника до Суду, поданої на шість років раніше, щодо якої сторони надали свої зауваження. Таким чином, Суд вважає, що недоречно зараз обговорювати ці питання в контексті цієї справи (див. рішення від 19 квітня 2005 року у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), № 75788/01, п. 20).
82. Заявник скаржився, що під час тримання його під вартою він зазнав катування з боку працівників міліції і що його скаргу про катування не було належним чином розглянуто. Зокрема, він стверджував, що при проведенні перевірки прокурори безпідставно обмежилися питанням законності застосування сили працівниками міліції під час його затримання.
Він також скаржився, що державні органи не забезпечили його адекватним лікуванням, унаслідок чого він став інвалідом.
Згідно з твердженнями заявника, умови тримання його в Дніпропетровській виправній колонії були такими, що принижують гідність, враховуючи, зокрема, те, що щоразу при виведенні з камери йому надівали наручники.
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
83. Суд зазначає, що скарги заявника за статтею 3 Конвенції стосуються, по суті, кількох окремих категорій питань, а саме: і) стверджуваного катування заявника працівниками міліції та неефективного розслідування його скарг з цього приводу; іі) стверджуваної неадекватності медичної допомоги, яку надавали заявникові; ііі) стверджуваної незадовільності умов тримання заявника в Дніпропетровській колонії. Суд розглядатиме ці питання по черзі.
А. Стверджуване катування працівниками міліції та неефективне розслідування
1. Прийнятність
84. Уряд доводив, що відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції скарга заявника про катування працівниками міліції має бути відхилена з огляду на невичерпання національних засобів юридичного захисту, оскільки заявник не оскаржив постанову від 26 січня 2001 року ані до органів прокуратури вищого рівня, ані до судів. Посилаючись на рішення Суду у справах "Науменко проти України" (Naumenko v. Ukraine), заява № 42023/98, від 10 лютого 2004 року, та "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, від 25 жовтня 2007 року, Уряд зазначив, що в ситуації заявника оскарження постанови до прокурорів і судів слід вважати ефективним засобом юридичного захисту. У відповідь на запитання Суду щодо практики національних органів з розгляду подібних скарг про жорстоке поводження Уряд надав копії кількох рішень, прийнятих прокурорами і судами стосовно двох фізичних осіб (див. пункти 61-62 вище).
85. Згідно з твердженнями Уряду, подання заявником скарги до суду, який розглядав його справу по суті, не звільняло його від обов'язку вичерпати засіб юридичного захисту, передбачений статтею 236-1 Кримінально-процесуального кодексу. Заявник не обґрунтував своєї позиції щодо відсутності у суду першої інстанції повноважень переглянути постанову від 26 січня 2001 року по суті.
Оскільки заявник не скористався процедурою, передбаченою статтею 236-1 Кримінально-процесуального кодексу, він не міг стверджувати про її неефективність.
86. Уряд висловив думку, що, якщо скарги заявника за статтею 3 Конвенції розглядатимуться Судом, то це суперечитиме принципу субсидіарності конвенційної системи.
87. Заявник не погодився.
88. Суд повторює, що вимога, згідно з якою перед зверненням до Суду заявник повинен використати національні засоби юридичного захисту, є важливим аспектом встановленого Конвенцією захисного механізму, який є субсидіарним по відношенню до національних систем захисту прав людини (див. рішення від 16 вересня 1996 року у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), п. 65, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, та нещодавнє рішення від 16 грудня 2010 року у справі "А, В і С проти Ірландії" (А, В and С v. Ireland) [ВП], заява № 25579/05, п. 142). Для цього пункт 1 статті 35 Конвенції надає національним органам, насамперед судам, можливість запобігти стверджуваним порушенням Конвенції або виправити їх до того, як відповідні скарги буде подано до Суду. Проте, вичерпанню підлягають лише ті засоби юридичного захисту, які у відповідний час є ефективними та доступними як теоретично, так і практично. Зокрема, такі засоби юридичного захисту мають бути спроможними забезпечити виправлення ситуації, щодо якої було подано скарги заявника та достатні шанси на успіх (див. рішення від 17 вересня 2009 року у справі "Скоппола проти Італії (№ 2)" (Scoppola v. Italy (no. 2)) [ВП], заява № 10249/03, п. 71 ).
89. Навіть у разі, якщо засіб юридичного захисту є зазвичай доступним у національній системі, можуть існувати особливі обставини, які звільняють заявника від обов'язку скористатися ним (див., наприклад, рішення у справі "Сейдович проти Італії" (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 55, ECHR 2006-II). Крім того, це правило незастосовне до ситуацій, щодо яких доведено існування адміністративної практики неодноразового вчинення дій, несумісних з вимогами Конвенції, та неприховано толерантного ставлення до них з боку державних органів, і характер яких робить відповідне провадження марним та неефективним (див. рішення від 18 грудня 1996 року у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 52, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI).
90. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд зазначає, що зі скаргою про катування працівниками міліції заявник звернувся до прокурора через відносно незначний період часу після відповідних подій. Прокурор встановив, що тілесні ушкодження виникли у заявника внаслідок законного й пропорційного застосування сили працівниками міліції під час його затримання, і відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Через десять місяців після цього заявник звернувся зі скаргою про катування працівниками міліції до суду, який розглядав його кримінальну справу по суті. Суд, посилаючись виключно на висновки прокурора, відхилив скаргу заявника як необґрунтовану.
91. Уряд вважав, що заявник повинен був оскаржити постанову прокурора до вищестоящих прокурорів або до суду, скориставшись відповідною процедурою, передбаченою законодавством України, а не чекати судового розгляду кримінальної справи щодо нього, аби подати цю скаргу.
92. Суд докладно проаналізує ефективність цих засобів.
93. Суд зауважує, що в попередній справі проти України він визнав, що звернення до вищестоящих прокурорів зі скаргою про порушення, допущені при проведенні перевірки за скаргами на катування працівниками міліції є, в принципі, ефективним засобом юридичного захисту (див. згадане вище рішення від 10 лютого 2004 року у справі "Науменко проти України" (Naumenko v. Ukraine), п. 138). У кількох інших справах Суд також встановив, що постанови прокурорів про відмову в порушенні кримінальної справи за подібними скаргами можуть також бути оскаржені до суду згідно з процедурою, передбаченою статтею 236-1 Кримінально-процесуального кодексу, що, в принципі, відповідає вимогам щодо засобу юридичного захисту, вичерпання якого вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції (див. згадане вище рішення від 25 жовтня 2007 року у справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), пп. 70-71; рішення у справах "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, п. 81, від 10 грудня 2009 року, та "Найден проти України" (Naydyon v. Ukraine), заява № 16474/03, п. 46, від 14 жовтня 2010 року). У своїх висновках Суд виходив, головним чином, з того, що згідно зі згаданою процедурою національні суди мають повноваження розглянути всі відповідні докази, скасувати постанову прокурора та порушити кримінальну справу. Тому скарги заявників на жорстоке поводження та неефективність розслідування були відхилені з огляду на невичерпання національних засобів юридичного захисту, оскільки заявники не звернулися з ними до судів (див. згадані вище рішення у справах "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), п. 73, "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), п. 82, та "Найден проти України" (Naydyon v. Ukraine).
94. Однак у низці інших справ проти України, в яких заявники оскаржували до вищестоящих прокурорів і/або судів постанови про відмову в порушенні справи за їхніми скаргами на погане поводження з боку працівників міліції, Суд вказав, що звернення з такими скаргами не забезпечили ефективності відповідної службової перевірки. Зокрема, з огляду на висновки Суду у згаданих вище рішеннях у справах "Козинець проти України" (Kozinets v. Ukraine) (пп. 61-65), "Кобець проти України" (Kobets v. Ukraine) (пп. 53-57), "Ісмаілов проти України" (Ismailov v. Ukraine) (пп. 44-47), "Спінов проти України" (Spinov v. Ukraine) (пп. 56-58), "Вергельський проти України" (Vergelskyy v. Ukraine) (пп. 98-103), "Дрозд проти України" (Drozd v. Ukraine) (п. 67), а також в рішеннях у справах "Білий проти України" (Bilyy v. Ukraine), заява № 14475/03, пп. 70-71, від 21 жовтня 2010 року, "Самардак проти України" (Samardak v. Ukraine), заява № 43109/05, пп. 44-48, від 4 листопада 2010 року, "Ковальчук проти України" (Kovalchuk v. Ukraine), заява № 21958/05, пп. 66-70, від 4 листопада 2010 року, "Силенок і "Техносервіс-плюс" проти України" (Sylenok and Tekhnoservis-Plus v. Ukraine), заява № 20988/02, пп. 75-77, від 9 грудня 2010 року, "Душка проти України" (Dushka v. Ukraine), заява № 29175/04, пп. 56-61, від 3 лютого 2011 року, "Бочаров проти України" (Bocharov v. Ukraine), заява № 21037/05, пп. 57-60, від 17 березня 2011 року, "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пп. 162-164, від 21 квітня 2011 року, "Коробов проти України" (Korobov v. Ukraine), заява № 39598/03, пп. 79-83, від 21 липня 2011 року, "Ошурко проти України" (Oshurko v. Ukraine), № 33108/05, пп. 89-91, від 8 вересня 2011 року, та "Тесленко проти України" (Teslenko v. Ukraine), № 55528/08, пп. 107-119, від 20 грудня 2011 року, вбачається, що, хоча прокурори і суди, розглянувши скарги на неналежність проведеної перевірки, давали (у багатьох випадках - неодноразові) вказівки щодо необхідності вжиття певних заходів під час нової (або триваючої) перевірки, такі вказівки належним чином не виконувались або цілком ігнорувались. Це часто призводило до тривалого і неодноразового розгляду таких скарг прокуратурою і судами, але без будь-якого суттєвого результату (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Вергельський проти України" (Vergelskyy v. Ukraine), пп. 98-99).
95. Надані Урядом на підтвердження аргументу про невичерпання засобів юридичного захисту національні рішення не розвіюють цих сумнівів. У справах, яких вони стосуються, особлива вказівка національного суду допитати під час нової перевірки кількох осіб була виконана лише частково. Зокрема, слідчі не допитали всіх осіб, зазначених у рішенні суду.
96. Суд також зазначає, що згідно з процедурою, встановленою статтею 236-1 Кримінально-процесуального кодексу, національні суди взагалі не мають повноважень проводити незалежне розслідування або встановлювати факти (див. пункт 45 вище та згадане вище рішення у справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), п. 70).
97. Беручи до уваги вищезазначене та особливо враховуючи значний масив практики Суду з цього питання (див. пункт 94 вище), Суд доходить висновку, що процедури оскарження постанов до вищестоящих прокурорів та до судів не виявилися спроможними забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв'язку зі скаргами про жорстоке поводження з боку працівників міліції та неефективне розслідування.
98. Тому Суд визнає, що у справі, яка розглядається, заявник не був зобов'язаний скористатися згаданими процедурами оскарження і що заперечення, наведене Урядом з цього приводу, має бути відхилено.
99. Суд зазначає, що на національному рівні заявник вжив достатніх заходів, аби довести свої скарги про катування працівниками міліції до відома національних органів. Таким чином, він дотримався вимоги пункту 1 статті 35 Конвенції щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. згадане вище рішення у справі "Силенок і "Техносервіс-плюс" проти України" (Sylenok and Tekhnoservis-Plus v. Ukraine), п. 76). Суд також зазначає, що відхилення скарг заявника прокурором 26 січня 2001 року не перешкоджало національним судам розглянути їх по суті під час розгляду кримінальної справи щодо заявника (див. пункти 41 і 43). За цих обставин цілком правомірним є те, що заявник чекав завершення судового розгляду, щоб звернутися з цими скаргами до Суду і, таким чином, ним було дотримано вимогу шестимісячного строку, встановлену пунктом 1 статті 35 Конвенції.
100. Суд також визнає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
a. Доводи сторін
101. Заявник скаржився, що працівники міліції катували його, щоб домогтися від нього зізнання у вчиненні злочину, і що ефективного розслідування цих подій проведено не було.
102. Посилаючись на висновки прокурора, наведені у постанові від 26 січня 2001 року, Уряд стверджував, що скарга заявника на катування його працівниками міліції з метою примусити зізнатись у вчиненні злочину, є необґрунтованою. Уряд також доводив, що держава дотрималась свого обов'язку за статтею 3 Конвенції провести розслідування за цією скаргою.
103. Уряд зазначив, що тілесні ушкодження заявника, виявлені під час медичних обстежень у січні 2001 року, виникли внаслідок законного і пропорційного застосування працівниками міліції сили під час затримання заявника.
104. На думку Уряду, держава дотрималась свого обов'язку за статтею 3 Конвенції провести розслідування за небезпідставною скаргою про катування.
b. Оцінка Суду
105. Суд зауважує, що скарги заявника стосуються як матеріального, так і процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Щодо матеріального аспекту, Суд зазначає, що версії сторін збігаються в тому, що тілесні ушкодження, про які йдеться у скарзі, зокрема, травму очей, заявник отримав під час сутички з працівниками міліції. Ці тілесні ушкодження, які спочатку кваліфікували як легкі, виявилися настільки серйозними, аби становити поводження, заборонене статтею 3 Конвенції (див., для порівняння, згадане вище рішення у справі "Спінов проти України" (Spinov v. Ukraine), п. 50, а також рішення у справі "Ошурко проти України" (Oshurko v. Ukraine), пп. 71-72).
106. Таким чином, скарга заявника на катування працівниками міліції, яку він належним чином заявив на національному рівні (див. пункт 99 вище), була prima facie небезпідставною, і, враховуючи усталену практику Суду з вирішення таких питань, органи влади були зобов'язані провести ефективне офіційне розслідування (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII).
107. Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер свого завдання та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини справи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 4 квітня 2000 року у справі "МакКерр проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95). Отже, Суд вважає за належне спочатку дослідити, чи було належним чином розслідувано скаргу заявника. Потім, з урахуванням відповідних висновків національних органів, Суд розгляне питання, чи мало місце зазначене погане поводження.
і. Стверджуване непроведення розслідування за скаргою заявника про катування працівниками міліції
108. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції вимагає, аби розслідування небезпідставних скарг про погане поводження було ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з'ясувати те, що трапилось, та не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень (див. згадане вище рішення у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 103, та інші рішення). Вони повинні вживати всіх заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають відношення до події, inter alia, показань очевидців та експертних висновків (див. рішення у справах "Танрікулу проти Туреччини" (Tannkulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, п. 104, і наступні після нього, ECHR 1999-IV, і "Ґюль проти Туреччини" (Gul v. Turkey), заява № 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року).
109. Розслідування має бути спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. згадане вище рішення у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102, та рішення від 6 квітня 2000 року у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV).
110. Що стосується обставин справи, яка розглядається, Суд зауважує, що перевірку було проведено прокурором після того, як під час допиту заявника 15 січня 2001 року він помітив у нього ушкодження (див. пункти 9-11 вище). Перевірку було закінчено впродовж відносно короткого строку. Під час перевірки було отримано відповідні медичні докази та відібрано пояснення у працівників міліції, які брали участь у затриманні заявника. Ці докази, разом з показаннями, які заявник дав під час допиту 15 січня 2001 року, послужили підставою для прийняття прокурором постанови про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Прокурор встановив, що деякі тілесні ушкодження заявник отримав під час затримання, а деякі з них були спричинені комахами.
111. Хоча оцінка відповідних доказів і формулювання висновків на підставі такої оцінки є завданням насамперед національних органів (у цій справі - прокурора), Суд не може не звернути увагу на те, що висновки прокурора не містять важливих деталей і відповідного обґрунтування.
112. Зокрема, прокурор не встановив, яким був перебіг подій та яким чином заявникові було заподіяно тілесні ушкодження. Його висновки про те, що "при спробі [заявника] вчинити опір... до нього були застосовані засоби фізичного впливу" і що "[тілесні ушкодження заявника] утворилися від дії тупих твердих предметів", є досить нечіткими та плутаними.
113. Суд також зазначає, що в постанові прокурора не розглядалась скарга заявника про його катування після затримання. Видається, що прокурор не вважав за необхідне проводити перевірку за такою скаргою і спирався на первісні показання заявника, в яких той заперечував факт жорстокого поводження, незважаючи на те, що пізніше заявник став стверджувати протилежне (див. пункти 14-15 вище).
114. У будь-якому разі, навіть припускаючи, що заявник зазнав тілесних ушкоджень унаслідок намагання працівників міліції подолати його опір затриманню, прокурор не зробив жодних спроб дослідити питання законності та пропорційності застосування до заявника сили.
115. Враховуючи зазначені вище недоліки прокурорської перевірки, Суд визнає, що вона не була ретельною і, отже, не відповідала вимогам статті 3 Конвенції.
116. Неодноразові звернення заявника до судів, які розглядали його кримінальну справу, зі скаргами на те, що зізнання у вчиненні злочину було отримано від нього в результаті катування, не були розглянуті ані в контексті оцінки допустимості цих визнавальних показань, ані в контексті окремої перевірки. Суди відхилили ці скарги заявника як необґрунтовані, спираючись виключно на постанову прокурора від 26 січня 2001 року.
117. Перевірка, проведена вищестоящим прокурором у 2005 році, не була суттєвою спробою перегляду цього питання, оскільки вона обмежувалася дослідженням матеріалів попередньої перевірки, яку було завершено майже за чотири роки до того (див. пункт 34 вище).
118. Беручи до уваги вищезазначене, Суд вважає, що національні органи не виконали свого обов'язку розслідувати скарги заявника про катування. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції.
ii. Стверджуване жорстоке поводження з боку працівників міліції
119. Звертаючись до матеріального аспекту скарги заявника, Суд зазначає, що оцінка доказів стверджуваного порушення статті 3 Конвенції має здійснюватися за критерієм доведення "поза розумним сумнівом" (див. рішення у справах "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, п. 161, серія А, № 25, і "Авшар проти Туреччини" (Avsar v. Turkey), заява № 25657/94, п. 282, ECHR 2001-VII (витяги). Однак така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. згадане вище рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy), п. 121). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади - як це має місце у справі щодо ув'язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, - і коли у таких осіб під час їхнього ув'язнення з'являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справах "Рибіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria) від 4 грудня 1995 року, п. 34, серія А, № 336, і "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).
120. Суд зауважує, що у справі, яка розглядається, немає переконливих доказів щодо обставин, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень, зокрема, щодо того, яким саме був характер застосованої до заявника сили і ступінь її застосування. Втім, беручи до уваги відповідні медичні докази і доводи сторін, Суд вважає встановленим, що всю відповідальність за тілесні ушкодження заявника несе міліція. Лише цього висновку Суду достатньо, щоб констатувати порушення статті 3 Конвенції, незалежно від того, чи були заподіяні тілесні ушкодження під час затримання заявника, чи згодом під час допиту його в міліції (див. згадане вище рішення у справі "Силенок і "Техносервіс-плюс" проти України" (Sylenok and Tekhnoservis-Plus v. Ukraine), пп. 69-70).
121. Водночас, Суд не може не прийняти до уваги інформацію, яка, принаймні певною мірою, наводить на думку, що тілесні ушкодження були заподіяні заявникові не лише під час затримання 12 січня 2001 року. З цього приводу Суд надає особливого значення висновкам медичного експерта від 19 січня 2001 року проте, що деякі тілесні ушкодження виникли у заявника за 3-4 дні до моменту обстеження, тобто їх було заподіяно 14 або 15 січня 2001 року (див. пункт 12 вище). Крововиливи в білкові оболонки очей не були зафіксовані під час першого медичного обстеження заявника 13 січня 2001 року і все ж надалі було встановлено, що вони є наслідком проникаючого поранення (див. пункти 8, 12 і 21 вище).
122. Суд також зазначає, що заявник постійно наполягав, хоча і не надаючи деталізованої інформації з цього приводу, що працівники міліції катували його після затримання, тоді як Уряд не спростував ці твердження обґрунтованими доводами.
123. За цих обставин Суд визнає, що скарги заявника до Суду за статтею 3 Конвенції про побиття його працівниками міліції після затримання є цілком правдоподібними, оскільки підтверджуються як документальними доказами, так і заснованими на фактах висновками (див. згадане вище рішення у справі "Тесленко проти України" (Teslenko v. Ukraine), пп. 91-97). Зокрема, Суд вважає, що характер і особлива тяжкість тілесних ушкоджень заявника свідчить про те, що їх було заподіяно заявникові умисно. Мета жорстокого поводження із заявником полягала у спричиненні йому сильного болю і страждань для того, аби домогтися від нього зізнання у вчиненні злочинів, в яких він підозрювався.
124. Враховуючи високі стандарти, які вимагаються у сфері захисту прав людини та основоположних свобод, і більшу рішучість, яка відповідно й неминуче вимагається при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства (див. рішення у справі "Сельмуні проти Франції" (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 101, ECHR 1999-V; згадані вище рішення у справах "Коробов проти України" (Korobov v. Ukraine), п. 73, і "Тесленко проти України" (Teslenko v. Ukraine), пп. 99-102), Суд визнає, що жорстоке поводження, якого заявник зазнав у міліції, має кваліфікуватись як катування з огляду на тяжкість його тілесних ушкоджень та умисний характер їх заподіяння.
В. Стверджувана неадекватність медичної допомоги, що надавалася заявникові, та можливість для заявника відбувати покарання в місці позбавлення волі
126. Заявник скаржився, що державні органи не надавали йому адекватної медичної допомоги у зв'язку з травмою очей.
1. Прийнятність
127. Посилаючись на рішення Суду у справах "Калашніков проти Росії" ( Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, ECHR 2002-VI, "Хохліч проти України" (Khokhlich v. Ukraine), заява № 41707/98, від 29 квітня 2003 року, "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, від 28 березня 2006 року, ухвали щодо прийнятності у справах "Вінокуров проти України і Росії" (Vinokurov v. Ukraine and Russia; заява № 2937/04, від 16 жовтня 2007 року, та "Алієв проти України (№ 2)" (Aliev v. Ukraine (No. 2), заява № 33617/02, від 14 жовтня 2008 року, Уряд доводив, що згідно з вимогами пункту 1 статті 35 Конвенції заявник повинен був звернутися зі скаргою про неадекватність медичної допомоги до національних органів, щоб надати їм можливість отримати відомості про умови, в яких тримався заявник, і запропонувати, в разі визнання такої скарги обґрунтованою, шляхи покращення ситуації. Уряд стверджував, зокрема, що заявник повинен був звернутися до прокуратури, як це передбачено Законом України "Про прокуратуру", або до загальних судів зі скаргою на дії відповідних органів, як це передбачено статтями 440-1, 442 або 455 Цивільного кодексу України 1963 року (у редакції, чинній на час подій).
128. У цьому контексті Уряд зазначив, що заявник не скористався жодною з цих процедур, щоб заявити скаргу про ненадання йому медичної допомоги в ІТТ та Харківському СІЗО. Тому не можна вважати, що він вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо відповідної частини скарги.
129. Уряд також стверджував, що скаргу про ненадання заявникові адекватного лікування - у частині, що стосується періоду тримання заявника в ІТТ і Харківському СІЗО - було подано із запізненням. На думку Уряду, щодо періоду тримання заявника в ІТТ, шестимісячний строк, передбачений пунктом 1 статті 35 Конвенції, почав спливати з 23 січня 2001 року, а щодо періоду тримання в Харківському СІЗО - з 23 лютого 2001 року.
130. Суд зазначає, що подібні заперечення Уряду з посиланням на невичерпання засобів юридичного захисту було відхилено Судом у низці інших справ проти України, в яких скарги заявників стосувалися незабезпечення адекватного лікування під час тримання під вартою. У тих справах Суд встановив, що такі скарги вказують на існування у національній пенітенціарній системі проблем системного характеру (див., наприклад, згадані вище рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), пп. 69-71, і "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), п. 86, та рішення у справах "Похлєбін проти України" (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, пп. 41-42, від 20 травня 2010 року, і "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пп. 57-58, від 14 жовтня 2010 року).
131. У цій справі Суд вважає, що питання, порушені заявником у цьому контексті, також мають системний характер. Суд зауважує, що державним органам було добре відомо про медичні аспекти становища заявника та його потреби (див. пункти 12, 18 і 19 вище). Тому Суд відхиляє заперечення Уряду про невичерпання засобів юридичного захисту щодо цієї скарги.
132. Суд також зазначає, що твердження заявника про неадекватність медичної допомоги, яка надавалася йому в місцях тримання під вартою, стосується триваючої ситуації. Тому Суд відхиляє аргумент Уряду про те, що скаргу стосовно відповідної частини періоду тримання заявника під вартою було подано із запізненням (див. згадане вище рішення у справі "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), п. 60).
133. Суд вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
a. Доводи сторін
134. Згідно з твердженнями заявника, він став інвалідом внаслідок відсутності адекватного і, зокрема, вчасного лікування. На його думку, в січні 2001 року йому не було поставлено правильний діагноз у зв'язку з травмою очей, що призвело до незабезпечення адекватного лікування. Заявник доводив, що одразу після виявлення лікарями цього ушкодження він повинен був бути доставлений до лікарні та обстежений лікарем відповідного профілю.
135. Не відмовляючись від своєї позиції щодо неприйнятності цієї частини заяви, Уряд стверджував, що заявникові надавали адекватну медичну допомогу у зв'язку з наявними у нього проблемами зі здоров'ям. Зокрема, Уряд зауважив, що під час тримання заявника під вартою його оглядали різні лікарі, включаючи лікарів із закладів охорони здоров'я, які не належали до пенітенціарної системи. Призначене лікарями лікування надавалося заявнику медичними працівниками установи, в якій він тримався.
136. Уряд також зазначив, що під час перебування в Дніпропетровській колонії заявник не скористався можливістю пройти за свій рахунок лікування у спеціалізованому медичному закладі охорони здоров'я, який не належав до пенітенціарної системи, хоча про таку можливість його було належним чином повідомлено. Він також неодноразово відмовлявся від огляду лікарем-офтальмологом (див. пункт 24 вище).
137. Уряд доводив, що твердження заявника про погіршення стану його здоров'я - втрату ним зору через неадекватне лікування - не підтверджуються відомостями його медичних документів.
b. Оцінка Суду
138. Суд повторює, що надання необхідної медичної допомоги особам у місцях тримання під вартою є обов'язком держави (див., наприклад, рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пп. 72-74, з подальшими посиланнями). Встановлюючи те, чи виконали державні органи свої обов'язки з надання медичної допомоги особі, яка перебуває під вартою і під їхнім контролем, Суд має оцінити якість медичних послуг, наданих такій особі з урахуванням стану її здоров'я та "практичних вимог ув'язнення", і, якщо її було позбавлено адекватної медичної допомоги, з'ясувати, чи становило це нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження на порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справах "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 78, від 4 жовтня 2005 року, "Алексанян проти Росії" (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 140, від 22 грудня 2008 року, і "Євген Олексеєнко проти Росії" (Yevgeniy Alekseyenko v. Russia), заява № 41833/04, п. 104, від 27 січня 2011 року).
139. У справі, що розглядається, Суд зазначає, що заявник отримав травму очей, відповідальність за яку несуть державні органи, і зрештою втратив зір. Це тілесне ушкодження було зафіксовано лікарями 19 січня 2001 року, приблизно через тиждень після того, як він, як стверджувалось, зазнав його. Приблизно через місяць потому лікарі встановили, що заявник втратив зір. Тим часом, лікування у зв'язку з цією травмою йому не надавали, так само, як і не проводили огляду лікарем офтальмологом. Спеціалізовані обстеження та лікування заявника розпочалися лише у вересні 2001 року.
140. Беручи до уваги особливі обставини цієї справи, Суд вважає за доцільне оцінити дотримання державними органами вимог статті 3 Конвенції протягом таких окремих періодів: тримання заявника під вартою з січня до вересня 2001 року і його подальшого ув'язнення. Щодо останнього періоду Суд зазначає, що така оцінка не може стосуватися періоду, який триває після переведення заявника з Дніпропетровської до Вінницької колонії 3 грудня 2008 року, оскільки заявником не було надано будь-якої інформації з цього приводу (див. пункт 32 вище).
і. Стверджуване ненадання заявникові адекватної медичної допомоги протягом періоду з січня до вересня 2001 року
141. Передусім, враховуючи обмеженість наявної інформації, Суд не вважає за можливе встановити, чи втратив заявник зір внаслідок стверджуваної неадекватності наданої йому медичної допомоги, чи це було неминучим наслідком отриманої ним травми очей.
142. Однак Суд надає особливого значення тому факту, що з боку державних органів відповідної реакції на зазначену травму не було протягом шести місяців з моменту її виявлення в січні 2001 року. Уряд не надав пояснень щодо затримки надання заявникові необхідної медичної допомоги.
143. Не вирішуючи попередньо питання про те, чи могло ненадання заявникові спеціалізованого лікування протягом такого тривалого часу звести нанівець подальші зусилля з покращення стану його здоров'я, Суд визнає той факт, що державні органи оперативно не відреагували на отриману заявником травму очей та на погіршення стану його здоров'я, достатнім для висновку про незабезпечення адекватного лікування заявника під час тримання його під вартою у період до вересня 2001 року.
144. Відповідно мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з ненаданням заявникові з січня до вересня 2001 року адекватної медичної допомоги з приводу отриманої ним травми очей.
іі. Стверджуване ненадання заявникові адекватної медичної допомоги протягом періоду з вересня 2001 року до грудня 2008 року
145. Щодо подальшого періоду тримання заявника під вартою, щодо якого сторони подали відповідну інформацію, Суд зауважує, що заявник неодноразово оглядався лікарями і, зокрема, офтальмологом і отримував певне лікування у зв'язку з втратою зору. Заявник не надав чіткого й обґрунтованого спростування адекватності такого лікування і не стверджував про те, що його було позбавлено доступу до альтернативного лікування для вирішення його проблеми зі здоров'ям.
146. Стосовно цього питання Суд зазначає, що заявник не довів того, що ненадання його матері дозволу передавати йому медичні препарати, перелік яких не зазначався, негативно позначилося на стані його здоров'я (див. пункт 25 вище і згадане вище рішення у справі "Вергельський проти України" (Vergelskyy v. Ukraine), пп. 89-91). Той аргумент, що заявника повинні були перевести до спеціалізованого закладу для тримання засуджених інвалідів, є також нечітким і не підкріпленим конкретними відомостями.
147. Загалом, Суд зазначає, що державним органам не можна дорікати за неадекватне реагування на медичні потреби заявника протягом зазначеного періоду і що немає медичних документів, які б свідчили про неможливість подальшого відбування заявником покарання у вигляді позбавлення волі.
148. У світлі вищезазначеного Суд вважає, що порушень статті 3 Конвенції щодо медичної допомоги, яка надавалась заявникові в період з вересня 2001 року до грудня 2008 року, не було.
С. Умови тримання в Дніпропетровській колонії
149. Заявник скаржився на умови тримання його в Дніпропетровській виправній колонії. Скарга стосувалася, головним чином, застосування до заявника наручників. Водночас, у наявних у Суду матеріалах, заявник також стверджував про деякі інші питання, пов'язані з умовами його тримання в цій колонії (див. пункти 27-28 вище).
Суд розгляне ці питання окремо.
1. Застосування наручників
A. Прийнятність
150. Суд вважає, що скарга про застосування наручників не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
151. Заявник скаржився, що в Дніпропетровській колонії щоразу при виведенні його з камери та під час короткострокових побачень з членами сім'ї йому надівали наручники, незважаючи на те, що це суперечило положенням статті 106 Кримінально-виконавчого кодексу.
152. Уряд стверджував, що застосування наручників до заявника в Дніпропетровській колонії не було нелюдським чи таким, що принижує гідність, поводженням. Згідно з твердженнями Уряду, застосування до заявника наручників при конвоюванні його в межах колонії було неминучим елементом страждань та приниження, пов'язаних з його законним ув'язненням внаслідок засудження до довічного позбавлення волі. Уряд також доводив, що твердження заявника про застосування до нього наручників під час щоденних прогулянок нічим не підтверджені. Уряд також зауважив, що відповідні нормативно-правові акти не передбачають застосування наручників під час щоденних прогулянок.
153. Суд повторює, що погане поводження підпадає під дію статті 3 Конвенції лише у разі, якщо досягнуто певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка такого рівня є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я жертви (див., серед інших джерел, рішення у справах "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 91, ECHR 2000-ХІ, та "Пірс проти Греції" (Peers v. Greece), заява № 28524/95, п. 67, ECHR 2001-III).
154. Хоча мета такого поводження є чинником, який має враховуватися при з'ясуванні, зокрема, чи спрямовувалося воно на те, щоб принизити чи зневажити жертву, відсутність такої мети необов'язково дає підстави для констатації відсутності порушення статті 3 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі "Пірс проти Греції", п. 74).
155. Застосування засобів стримування, зокрема наручників, як правило, не порушує питання за статтею 3 Конвенції, якщо такий захід вживається у зв'язку із законним позбавленням свободи без застосування сили та без його публічної демонстрації, які б перевищували межі, що обґрунтовано вважаються необхідними (див. рішення у справах "Городнічев проти Росії" (Gorodnitchev v. Russia), заява № 52058/99, п. 108, від 24 травня 2007 року, і "Кучерук проти України" (Kucheruk v. Ukraine), заява № 2570/04, п. 139, ECHR 2007-Х). При цьому важливо враховувати ризик втечі цієї особи або заподіяння нею тілесних ушкоджень чи шкоди (див. рішення у справах "Ранінен проти Фінляндії" (Raninen v. Finland) від 16 грудня 1997 року, п. 56, Reports of Judgments and Decisions 1997-VIII, та "Кашавелов проти Болгарії" (Kashavelov v. Bulgaria), заява № 891/05, п. 39, від 20 січня 2011 року).
156. Суд зауважує, що національні суди визнали заявника особливо небезпечним для суспільства (див. пункт 39 вище). Він вчинив вбивство семи осіб, троє з яких були працівниками міліції. Ці працівники міліції були вбиті заявником при спробі зупинити його під час вчинення ним злочинів. Суд вважає цілком можливим те, що заявник, з огляду на його кримінальне минуле, має утримуватися в умовах максимального рівня безпеки.
157. Однак слід розглянути питання щодо того, чи були конкретні заходи, застосовані до заявника за таких умов, зокрема, застосування до нього наручників, виправданими з огляду на його особисту ситуацію.
158. У цьому зв'язку Суд зазначає, що заявнику надівали наручники щоразу при виведенні його з камери. Хоча, як видається, з певного часу у 2005 році (див. пункт 30 вище) застосування наручників до заявника під час щоденних прогулянок у Дніпропетровській колонії було припинено, ці засоби стримування застосовувалися до нього і надалі під час конвоювання та під час побачень із сім'єю.
159. Щодо особистого становища заявника Суд зазначає, що на момент переведення до Дніпропетровської колонії він вже був повністю сліпий і, як свідчать його медичні документи, потребував сторонньої допомоги для забезпечення життєвих потреб (див. пункт 21 вище). Немає відомостей, які б свідчили про те, що заявник намагався втекти чи поводився агресивно під час тримання його під вартою в Харківському і Хмельницькому слідчих ізоляторах та згодом - у Дніпропетровській колонії.
160. Враховуючи особисте становище заявника та практичні заходи, які вживались при його конвоюванні - супроводження заявника трьома охоронцями з собакою - Суд вважає, що застосування до заявника наручників під час його перебування в колонії не могло виправдовуватися міркуваннями безпеки (див., mutatis mutandis, рішення від 27 червня 2006 року у справі "Авджі та інші проти Туреччини" (Avci and Others v. Turkey), заява № 70417/01, пп. 39-43).
161. Суд також вважає, що застосування до заявника наручників, як загалом, так і з огляду на спосіб, в який вони застосовувалися до нього в Дніпропетровській колонії - із закладеними за спину руками, незважаючи на обмежену здатність заявника через повну сліпоту самостійно управляти собою,- неминуче спричиняли йому страждання та породжували у нього почуття приниження такого рівня, що перевищував невід'ємно пов'язаний з відповідною формою законного покарання рівень (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland), пп. 92-94, та рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "Охріменко проти України" (Okhrimenko v. Ukraine), заява № 53896/07, п. 98).
162. Беручи до уваги вищезазначене, Суд не вважає за необхідне визначати, чи суперечило, як стверджував заявник, відповідним вітчизняним нормативно-правовим актам тримання його в наручниках під час побачень із сім'єю. Водночас Суд зазначає, що нормативні документи вимагали застосування згаданих засобів стримування до всіх чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі, без урахування їхнього особистого становища та конкретної небезпеки, яку вони могли чи не могли становити. Крім того, про існування практики систематичного застосування наручників до всіх чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі, при виведенні їх із камер також свідчать висновки делегації Європейського комітету проти тортур (ЄКПТ) за результатами відвідування виправної колонії в Україні в жовтні 2005 року - у період, коли заявник відбував покарання в подібних умовах у Дніпропетровській колонії.
163. Отже, Суд визнає, що застосування до заявника наручників в Дніпропетровській колонії становило нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження і що у зв'язку з цим мало місце порушення статті 3 Конвенції.
2. Інші питання, пов'язані з умовами відбування заявником покарання в Дніпропетровській виправній колонії
164. За твердженням заявника у Дніпропетровській колонії до нього застосовували й інші обмеження, які включали, зокрема, незаконні відмови в наданні триваліших щоденних прогулянок, відсутність вентиляції в камерах, ненадання державними органами дозволу на телефонні розмови та затримки із відправленням його листів.
165. Суд зазначає, що у справах стосовно скарг про умови тримання під вартою від заявника не завжди вимагається підкріплення кожного свого твердження документальними доказами, оскільки Суд усвідомлює, що відповідною інформацією та можливістю розслідування фактів у таких справах володіють передусім державні органи. Але для того, щоб Суд мав змогу перекласти тягар доведення на державу-відповідача і розглянути ці скарги по суті, вони, принаймні, мають бути чітко й послідовно сформульовані (див. згадане вище рішення у справі "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), пп. 64-66).
166. Суд зауважує, що більшість доводів заявника стосовно цієї частини справи обмежуються лише нечіткими і загальними твердженнями. Він не повідомив необхідних деталей та не надав обґрунтування. Заявник також не продемонстрував, якими були характер і рівень його страждань, завданих згаданими обмеженнями, і чи досягли його страждання того рівня, який дає підстави говорити про застосовність статті 3 Конвенції.