Заяви № 25726/07 та № 11063/09 Конош Валерій Павлович проти України та Кукіс Сергій Анатолійович проти України

10 травня 2012 року Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Андре Потоцький (Andre Potocki), судді,

та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції,

беручи до уваги зазначені заяви, подані 22 травня 2007 року та 13 лютого 2009 року, після обговорення постановляє таке рішення:

Заявники, Валерій Павлович Конош (далі - перший заявник) та Сергій Анатолійович Кукіс (далі - другий заявник), є громадянами України, 1973 та 1960 років народження відповідно та проживають у м. Олександрії. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, пан Назар Кульчицький з Міністерства юстиції України.

20 березня та 22 листопада 2006 року Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області ухвалив два рішення на користь першого заявника та зобов'язав ЗАТ "Енерговугілля" (далі - підприємство-боржник) виплатити йому певні суми відшкодування.

20 березня 2006 року вищезазначений суд ухвалив рішення на користь другого заявника та зобов'язав підприємство-боржника виплатити йому певні суми відшкодування (у подальшому рішення було змінено ухвалою апеляційного суду від 30 травня 2006 року).

Ці рішення на користь заявників набрали законної сили, проте залишаються невиконаними через відсутність коштів у підприємства-боржника.

Заявники скаржилися на невиконання вищезазначених рішень суду.

1. Суд вважає, що відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду заяви повинні бути об'єднані, враховуючи спільність їх фактичного та юридичного підґрунтя.

2. У ході виконання пілотного рішення "Юрій Миколайович Іванов проти України" ("Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine"), листом від 7 листопада 2011 року Уряд повідомив Суд, що підприємство-боржник за рішеннями, ухваленими на користь заявників, було юридичною особою приватної форми власності. Однак з 28 листопада 2005 року до 30 липня 2010 року підприємство-боржник було включено до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" (далі - Реєстр), і всі виконавчі провадження щодо нього були зупинені. Тому Уряд ніс відповідальність за дії підприємства-боржника з дати, коли рішення щодо заявників набрали законної сили, і до виключення підприємства-боржника з Реєстру. Щодо будь-яких наступних періодів Уряд зазначив, що держава не несе відповідальність за борги приватного підприємства, оскільки її відповідальність поширюється лише на дії державних органів у виконавчому провадженні. При цьому заявники не оскаржували до національних судів стверджувану бездіяльність Державної виконавчої служби України щодо виконання рішень, ухвалених на їхню користь, та не вимагали від неї відшкодування шкоди.

Уряд також направив Суду свою односторонню декларацію з метою вирішення питань, порушених у заявах заявників. Зокрема, Уряд визнав надмірну тривалість виконання рішень суду, ухвалених на користь заявників, та відповідальність за дії підприємства-боржника з дати, коли ці рішення набрали законної сили, і до виключення підприємства-боржника з Реєстру. Уряд також запропонував виплатити 780 та 750 євро першому та другому заявникам відповідно.

Уряд також просив Суд вилучити заяви з реєстру справ та запропонував розглянути цю декларацію як "будь-яку іншу підставу" для вилучення заяв з реєстру справ відповідно до підпункту "c" пункту 1 статті 37 Конвенції.

Декларація також передбачала, що вищезгадані суми є відшкодуванням будь-якої матеріальної та моральної шкоди та компенсацією судових витрат, сплачуватимуться разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися, та будуть конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Кошти мають бути виплачені протягом трьох місяців з дня повідомлення про ухвалення Судом рішення відповідно до пункту 1 статті 37 Конвенції. У разі несплати цих сум протягом трьохмісячного строку Уряд зобов'язувався сплачувати з моменту спливу цього строку і до моменту розрахунку простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Заявники не погодилися з умовами декларації, вважаючи, що запропоновані Урядом суми є недостатніми.

Суд повторює, що на будь-якій стадії провадження у справі він має право вилучити заяву з реєстру справ, якщо обставини справи дають підстави дійти одного з висновків, визначених у підпунктах "a"-"c" пункту 1 статті 37 Конвенції. Зокрема, підпункт "c" пункту 1 статті 37 Конвенції надає Суду право вилучити заяву з реєстру справ, якщо з будь-якої іншої підстави, встановленої Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.

Пункт 1 статті 37 in fine передбачає:

"Проте Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї".

Суд також нагадує, що за певних обставин заяву може бути вилучено з реєстру справ відповідно до підпункту "c" пункту 1 статті 37 Конвенції на підставі односторонньої декларації Уряду держави-відповідача, навіть якщо заявник бажає, щоб справа розглядалася далі (див. рішення у справі "Тахсін Аджар проти Туреччини" (Tahsin Acar v. Turkey) (попередні заперечення) (ВП), заява № 26307/95, пункти 75-77, ECHR 2003-VI).

Суд також нагадує, що у вищезазначеному пілотному рішенні він зобов'язав Україну надати відшкодування заявникам, скарги яких вже було комуніковано Уряду до ухвалення цього рішення чи будуть комуніковані після його ухвалення та які стосуються тривалого невиконання рішень національних органів, відповідальність за які несе держава (див. згадане вище рішення "Юрій Миколайович Іванов проти України" ("Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine"), п. 99 та п. 6 резолютивної частини рішення). Розглянувши умови, викладені в декларації Уряду, Суд сприймає її як намір надати заявникам відшкодування відповідно до пілотного рішення.

Суд задоволений, що Уряд однозначно визнав надмірну тривалість виконання рішень, ухвалених на користь заявників, у період з дати набрання ними законної сили до виключення підприємства-боржника з Реєстру. Суд також зазначає, що суми відшкодування, які Уряд запропонував заявникам та які покривають ці періоди, відповідають сумам, які Суд присуджує у подібних справах, з урахуванням, inter alia, конкретного строку затримки у кожній окремій справі.

Тому Суд не вважає виправданим подальший розгляд відповідних частин цих заяв. Суд переконаний, що повага до прав людини, передбачених Конвенцією та протоколами до неї, не вимагає продовження розгляду Судом цих частин заяв. Відповідно ці частини заяв мають бути вилучені з реєстру справ Суду.

3. Щодо скарг заявників стосовно невиконання рішень, ухвалених на їхню користь, після виключення підприємства-боржника з Реєстру Суд нагадує, що держава не може нести відповідальність за відсутність коштів у підприємства приватної форми власності та її відповідальність поширюється тільки на дії державних органів у виконавчому провадженні. Законодавство України передбачає можливість оскаржити до суду стверджувану бездіяльність Державної виконавчої служби України щодо виконання рішень та вимагати відшкодування нею шкоди (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Новицький проти України" ("Novitskiy v. Ukraine"), заява № 20324/03, від 16 жовтня 2007 року).

Вирішує об'єднати заяви.

Бере до уваги умови декларації Уряду держави-відповідача щодо скарг заявників на невиконання рішень, ухвалених на їхню користь, з дати, коли рішення набрали законної сили, та до виключення підприємства-боржника з Реєстру.

Вирішує вилучити заяви з реєстру справ в частині вищезгаданих скарг відповідно до підпункту "c" пункту 1 статті 37 Конвенції.

Оголошує решту скарг у заявах неприйнятними.