Справа «Ошурко проти України» (Заява № 33108/05)

98. Суд наголошує, що коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Отже, важливо, щоб умови, за яких відповідно до національного законодавства та/або міжнародного права здійснюється позбавлення свободи, були чітко сформульовані і щоб застосування цього закону було передбачуваним в тій мірі, щоб він відповідав критерію "законності", передбаченому Конвенцією , що вимагає, щоб все законодавство було сформульовано з достатньою чіткістю для запобігання будь-якого ризику свавілля та надання можливості особі - при потребі за допомогою одержання відповідної консультації - передбачити достатньою за даними обставинами мірою наслідки, до яких може призвести дана дія (див. рішення у справах "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" (Steel and Others v. United Kingtom), від 23 вересня 1998 року, пункт 54, Recueil 1998-VII, Барановський (Baranowski), вищевказане, пункти 50-52, та "Жечіус проти Литви" (Jecius c. Lituanie), № 34578/97, пункт 56, CEDH 2000-IX).

99. У цій справі заявника було звільнено від покарання у виді позбавлення волі. Відповідно до медичного висновку від 9 листопада 2004 року заявник, втративши повністю зір, міг скористатись можливістю бути звільненим від подальшого відбування покарання відповідно до частини другої статті 84 Кримінального кодексу України . Ухвалою від 15 квітня 2005 року апеляційний суд встановив, що він дійсно має це право.

100. Стосовно звільнення від подальшого відбування покарання, то відповідно до українського законодавства такий стан здоров'я заявника, який було констатовано експертами, дозволяв йому скористатись цією можливістю. Хоча ця можливість залежала від розсуду національних судів, її було надано і заявник мав право бути звільненим. Той факт, що обвинувальний вирок залишався чинним і що звільнення від подальшого відбування покарання могло бути скасовано у разі покращення стану здоров'я заявника, жодним чином не впливає на наявність цього права.

101. Суд зазначає, що звільнення заявника могло мати місце лише в день надходження відповідних документів до пенітенціарної установи, як це передбачено частиною п'ятою статті 153 Кримінально-виконавчого кодексу України . У цій справі ухвала апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 квітня 2005 року надійшла до Софіївської виправної колонії № 45 Дніпропетровської області лише 29 квітня 2005 року, хоча вона знаходиться близько 110 км від м. Дніпропетровська (див. вищевказаний пункт 21). Суд визнає, що певна затримка у виконанні рішення про звільнення з-під варти є нормальною та часто неминучою. Проте, національні органи влади повинні намагатись звести її до мінімуму (див. рішення від 1 липня 1997 року у справі "Джулія Мандзоні проти Італії" (Giulia Manzoni с. Italie), Recueil 1997-IV, пункт 25), адміністративні формальності щодо звільнення можуть виправдати затримку лише в декілька годин (див. рішення від 6 березня 2007 року у справі "Гебура проти Польщі" (Gebura с Pologne), № 63131/00, пункт 34).

102. Суд зазначає, що українське законодавство не встановлює жодного строку для повідомлення про рішення щодо звільнення від подальшого відбування покарання, не зазначаючи жодним чином про те, що адміністративні формальності мають бути виконані без затримки (a contrario, див. рішення у справі Гебура (Gebura), пункт 35), таким чином залишаючи національним органам влади повну свободу дій. Посилаючись на це законодавство, Уряд стверджує, що тримання заявника під вартою під час постановлення ухвали апеляційного суду та повідомлення про неї колонію відповідало закону. Проте Суд, який повинен бути особливо уважним при розгляді скарг стосовно затримок звільнення осіб, які тримаються під вартою, не може прийняти цей довід. Як вже було зазначено Судом, основною метою статті 5 Конвенції є запобігання будь-якого ризику свавілля, важливо, щоб умови, за яких здійснюється позбавлення свободи, були чітко сформульовані і щоб закон був достатньо чітким, а його застосування було передбачуваним. З цієї точки зору українське законодавство не відповідає вимогам Конвенції.

103. Проте, Суд не вважає за необхідне детально розглядати питання якості українського законодавства в контексті цієї справи. Достатньо дійти висновку, що адміністративні формальності стосовно звільнення заявника могли бути та мали бути здійснені швидше. Стосовно цього Суд наголошує, що фундаментальна важливість права на свободу покладає на органи влади обов'язок усунути організаційні недоліки, відповідальність за які покладається на державу, що ризикує створити підстави для невиправданого позбавлення свободи. У цій справі Суд вважає, що адміністративні формальності стосовно звільнення заявника не були зведені до мінімуму, як цього вимагає відповідна практика.

104. Таким чином, у цій справі було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції .

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

105. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції , заявник скаржиться на порушення його права на справедливий судовий розгляд. Він також скаржиться на те, що національні суди призначили йому покарання у виді позбавлення волі строком на сім років, не врахувавши його інвалідність, яка виникла в результаті завдання йому ушкодження ока на стадії досудового слідства. Заявник скаржиться, що обвинувальним вироком його засудили за вчинення злочину, щодо якого на початку провадження обвинувачення не пред'являли.

106. Заявник стверджує, що відмова змінити причину його інвалідності, яка зазначена у висновку медико-соціальної експертизи від 17 червня 2003 року № 1531 (див. вищевказані пункти 51 -53), позбавляє його можливості звернутись до ізолятора тимчасового тримання з позовом про відшкодування шкоди, завданої його здоров'ю.

107. Заявник також посилається на статті 2 і 3 Конвенції та статтю 4 Протоколу № 7 до Конвенції , не зазначаючи, в чому саме полягало їх порушення.

108. Стосовно цих скарг у світлі всіх наявних матеріалів та настільки, наскільки вони охоплювалися його компетенцію, Суд дійшов висновку про відсутність будь-яких ознак порушень прав і свобод, передбачених цими положеннями.

109. Відповідно Суд вважає, що ці скарги є явно необґрунтованими у значенні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції і мають бути визнані неприйнятними відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАЛІ 41 КОНВЕНЦІЇ

110. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

111. Заявник вимагає відшкодування матеріальної шкоди у сумі 1899,38 грн (185 євро), що є його витратами на медичне лікування, та у сумі 320,01 грн (31 євро), що є його транспортними витратами.

112. Заявник вимагає 500000 євро відшкодування моральної шкоди. Заявник також вимагає 500000 євро, як він стверджує, для запобігання та усунення наслідків стверджуваних порушень Конвенції .

113. Уряд піддає сумніву стверджувану матеріальну шкоду та вважає вимоги про відшкодування моральної шкоди надмірними.

114. Суд вважає, що заявник, безперечно, зазнав моральної та матеріальної шкоди, яка не може бути відшкодована самим лише визнанням Судом наявності у цій справі порушень. Беручи до уваги тяжкість та кількість порушень, встановлених у цій справі, та керуючись принципом справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції , Суд вважає, що сума у розмірі 21000 євро є справедливим відшкодуванням всієї завданої шкоди.

B. Судові та інші витрати

115. Заявник вимагав 2500 грн (244 євро) компенсації витрат на юридичну допомогу, надану під час проваджень в національних судах; 94 грн (9 євро) - на харчування під час його лікування; 55,19 грн (5 євро) - на бандеролі та листи, які були надіслані заявнику у виправну колонію; 80 грн (8 євро) - на телефонні розмови, 161 грн (16 євро) - на канцелярське приладдя та 60 грн (6 євро) - на ксерокопіювання.

Уряд стверджував, що ці вимоги є необґрунтованими.

116. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У справі, яка розглядається, Суд, беручи до уваги наявні матеріали та вищевказані критерії, вважає обґрунтованим присудити заявнику 30 євро як компенсацію витрат, понесених під час провадження в Суді.

C. Пеня

117. Суд вважає, що пеня в разі несвоєчасної виплати має визначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

1. Оголошує скарги заявника за статтями 3, 5 та 13 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Приєднує попереднє заперечення Уряду щодо стверджуваного порушення статті 3 Конвенції до розгляду по суті та постановляє, що немає необхідності його розглядати окремо.

3. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з поганим поводженням, якому було піддано заявника під час тримання його під вартою.

4. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з відсутністю адекватного та належного лікування.

5. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції в процесуальному аспекті.

6. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку із затримкою звільнення заявника з-під варти.

7. Постановляє, що у цій справі немає необхідності розглядати окремо скаргу за статтею 13 Конвенції .

8. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач має виплатити заявнику 21 000 (двадцять одну тисячу) євро відшкодування моральної шкоди з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) упродовж того ж самого тримісячного строку держава-відповідач має виплатити заявнику 30 (тридцять) євро компенсації судових витрат з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(c) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.

9. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено французькою мовою та повідомлено письмово 8 вересня 2011 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається окрема думка судді Юдківської (Yudkivska).

Я цілком погоджуюсь із висновками та обґрунтуванням палати щодо порушення у цій справі статті 3 Конвенції , яке є очевидним.

Я також проголосувала, хоч і після серйозних сумнівів, що у цій справі мало місце порушення статті 5 Конвенції . Мої сумніви стосувались, на мій погляд, досить важливого питання, а саме, з якого моменту відповідний виняток з загального права на свободу, передбачений підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції, більше не застосовувався за обставин цієї справи.

13 лютого 2004 року заявника було засуджено до тривалого покарання у вигляді позбавлення волі, позбавлення його свободи з цієї дати підпадає під застосування підпункту "а" пункту 1 статті 5. Приблизно через рік суд постановив звільнити його від подальшого відбування покарання у зв'язку зі станом його здоров'я. Таким чином, мова йшла не про право на свободу заінтересованої особи, а про привілей, який було надано йому державою. Оскільки Конвенцією не гарантується таке право на дострокове звільнення, державі дозволяється встановлювати або не встановлювати такий привілей і визначати умови і порядок його надання.

Важливо нагадати, що суддя постановив не негайне звільнення заявника, а подальше. Що потрібно розуміти під цим? Відповідь законодавця дуже чітка: особа в такій ситуації має бути звільнена у день надходження відповідних документів до його пенітенціарної установи (стаття 153 Кримінально-виконавчого кодексу України ). Таким чином, в розумінні статті 5 заінтересована особа трималась під вартою та була звільнена відповідно до закону.

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 84 Кримінального кодексу України заявник у разі свого одужання продовжив би відбувати покарання (якщо не закінчився б строк давності) і вже відбутий строк, включаючи відповідні два тижні, був би зарахований до загального строку покарання. На відміну від більшості суддів, я вважаю, що цей момент є дуже важливим, оскільки він вказує на те, що тримання заявника під вартою під час оскаржуваного періоду все ще підпадає під застосування підпункту "а" пункту 1 статті 5.

Палата вирішила не досліджувати національне законодавство щодо цього, а зосередитись на адміністративних формальностях (див. пункт 103 рішення), щоб дійти висновку, що заявник мав бути звільненим у більш короткий строк, ніж два тижні. Я не можу погодитись з таким обґрунтуванням, і я не впевнена, що, беручи до уваги реальну ситуацію в Україні з усіма існуючими труднощами матеріально-технічного забезпечення, саме затримка в чотирнадцять днів є явно непропорційною. Не слід забувати, що ув'язнення заявника все ще юридично ґрунтувалось на вироку, і ця затримка не могла би бути поглинута новим позбавленням свободи. Проте, я охоче визнаю, що більш тривала затримка могла б дійсно призвести до проблеми за статтею 5.

Отже, на мою думку, саме законодавство створює проблему, оскільки воно не передбачає участі засудженого в судовому засіданні під час дебатів з цього важливого питання, хоча вирішується питання його свободи, і таким чином позбавляє його можливості бути звільненим на цій стадії. Законодавство також не встановлює розумний строк для повідомлення адміністрації пенітенціарної установи про відповідні судові рішення, який би дозволив запобігти свавільному або несумлінному поводженню, що створює ризик надмірної затримки при звільненні на свободу.

Суд неодноразово наголошував, що "важливо, щоб умови, за яких відповідно до національного законодавства здійснюється позбавлення свободи, були чітко сформульовані і щоб застосування цього закону було передбачуваним в тій мірі, щоб він відповідав критерію "законності", передбаченому Конвенцією , що вимагає, щоб все законодавство було сформульовано з достатньою чіткістю (див. рішення у справах "Жечіус проти Литви" (Jecius с. Lituanie), № 34578/97, пункт 56, CEDH 2000-IX, та "Барановський проти Польщі" (Baranowski c. Pologne), №28358/95, пункти 50-52, CEDH 2000 III).

Відповідне законодавство не було явно передбачуваним у своєму застосуванні, я проголосувала за встановлення порушення статті 5 щодо цього.