71. Суд також зазначає, що заявник не звертався до національних органів зі скаргами на недостатність харчування, опалення та освітлення в камерах колонії (див. ухвалу щодо прийнятності від 16 жовтня 2007 року в справі "Винокуров проти України і Росії" (Vinokurov v. Ukraine and Russia), № 2937/04).
72. Суд доходить висновку, що загалом у справі немає ознак порушення статті 3 Конвенції, а сам заявник не навів доводів, які могли б переконати Суд дійти іншого висновку. Отже, відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ця частина заяви відхиляється як явно необґрунтована.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
73. Заявник скаржився, що тривалість його досудового ув'язнення не була "виправданою" і "розумною", і посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції, який передбачає:
"3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання".
A. Прийнятність
74. Уряд доводив, що заявник не може вважатись потерпілим від порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, оскільки національні суди зрештою визнали тривалість провадження в його справі надмірною, а час досудового ув'язнення було зараховано до строку відбування покарання (див. пункти 32 і 35 вище). Уряд також доводив, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту, оскільки не звернувся з вимогою відшкодувати шкоду на підставі Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" або з вимогою відшкодувати шкоду, завдану внаслідок надмірної тривалості тримання його під вартою, на підставі вказаних вище висновків національних судів.
75. Заявник з цим не погодився.
76. Суд зазначає, що ухвала апеляційного суду, на яку посилається Уряд, не стосується питання надмірної тривалості досудового ув'язнення заявника. Крім того, Уряд не продемонстрував, що в національному законодавстві є належне підґрунтя для вимоги заявника щодо відшкодування шкоди, про яку він стверджує в зазначеній скарзі (див. рішення у справі "Ткачов проти України", № 39458/02, п. 36, від 13 грудня 2007 року, "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), № 16505/02, п. 45, від 19 лютого 2009 року, та "Мироненко і Мартенко проти України" (Mironenko and Martenko v. Ukraine), № 4785/02, п. 61, від 10 грудня 2009 року). Суд також зазначає, що зарахування часу досудового ув'язнення до строку відбування покарання не стосується стверджуваного порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах "Павлетич проти Словаччини" (Pavletic v. Slovakia), № 39359/98, п. 61, від 22 червня 2004 року, "Лебедєв проти Росії" (Lebedev v. Russia), № 4493/04, пп. 47-48, від 25 жовтня 2007 року, та "Фельдман проти України" (Feldman v. Ukraine), №№ 76556/01 і 38779/04, пп. 62-65, від 8 квітня 2010 року).
77. Таким чином, Суд відхиляє зазначені вище заперечення Уряду. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав і тому оголошується прийнятною.
B. Суть
78. Заявник скаржився, що його досудове ув'язнення було надмірно тривалим.
79. Уряд стверджував, що оцінці за пунктом 3 статті 5 Конвенції підлягає період з 12 вересня 2001 року до 24 грудня 2004 року.
80. Суд здебільшого погоджується з Урядом стосовно періоду досудового ув'язнення заявника, хоча він має виключити з розгляду цієї частини справи період із 15 жовтня 2003 року до 25 березня 2004 року, протягом якого заявника було ув'язнено згідно з вироком апеляційного суду від 15 жовтня 2003 року. Отже Суд зазначає, що досудове ув'язнення заявника тривало два роки і близько десяти місяців, що не є коротким періодом в абсолютному вираженні.
81. Суд зауважує, що тяжкість пред'явлених заявникові обвинувачень та ризик його ухилення від суду і перешкоджання встановленню істини, про які зазначалося в першій постанові про взяття заявника під варту у вересні 2001 року, залишалися єдиними підставами, з яких суд не змінював обраний запобіжний захід. Крім того, у багатьох випадках суди, не змінюючи запобіжного заходу щодо заявника, взагалі не зазначали жодних підстав, а лише вказували, що раніше обраний запобіжний захід був правильним.
82. У зв'язку з цим Суд зазначає, що у справах, які порушували такі ж питання, як і ця справа, він часто визнавав наявність порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Ткачов проти України" (Tkachev v. Ukraine), пп. 47-53, рішення у справі "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), № 17283/02, пп. 60-61, від 6 листопада 2008 року, згадане вище рішення у справі "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), пп. 63-64, та рішення у справі "Сергій Волосюк проти України" (Sergey Volosyuk v. Ukraine), № 1291/03, пп. 40-42, від 12 березня 2009 року). У справі, що розглядається, немає жодного доводу, здатного переконати Суд дійти іншого висновку.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
84. Заявник скаржився, що суди не розглядали питання законності його досудового ув'язнення відповідно до вимог пункту 4 статті 5 Конвенції, який передбачає:
"4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним".
A. Прийнятність
85. Уряд доводив, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту, які були в його розпорядженні згідно з національним законодавством, зокрема, згідно з положеннями статей 165-2 і 383 Кримінально-процесуального кодексу та статті 9 Закону України "Про попереднє ув'язнення", оскільки заявник не оскаржив у касаційному порядку постанову від 12 березня та ухвалу від 28 травня 2003 року (див. пункт 47 вище).
86. Заявник стверджував, що він подав до судів касаційну скаргу на ці рішення і що з їхньої вини вона залишилася нерозглянутою.
87. Суд зазначає, що він не може на підставі наявних матеріалів у справі встановити, що заявник оскаржив зазначені рішення в касаційному порядку. Проте, з огляду на міркування, наведені нижче, Суд вважає, що заявник не був зобов'язаний використовувати процедуру, на яку посилався Уряд.
88. Зокрема, Суд зауважує, що постанова від 12 березня та ухвала від 28 травня 2003 року стосувалися, головним чином, повернення справи заявника на додаткове розслідування. Хоча постанова Таращанського районного суду від 12 березня 2003 року також містила припис про тримання заявника під вартою, а в ухвалі апеляційного суду від 28 травня 2003 року було зазначено про клопотання заявника стосовно звільнення з-під варти, їх предмет і мета полягали у вирішенні питання, порушеного в клопотанні прокурора, про неправильну кваліфікацію дій заявника (див. пункти 14 і 15 вище).
89. Зважаючи на формулювання статей 246, 383 і 384 Кримінально-процесуального кодексу та позицію Верховного Суду України, викладену в його постанові стосовно відповідного питання (див. пункти 58, 61 і 64 вище), Суд має сумніви, що заявник міг оскаржити зазначені рішення в касаційному порядку. Щодо статті 165-2 Кримінально-процесуального кодексу та статті 9 Закону України "Про попереднє ув'язнення", на які Уряд також посилався у своїх зауваженнях, Суд зазначає, що ці статті стосувалися затримання та взяття під варту на етапі досудового розслідування і не стосувались цього аспекту справи.
90. У будь-якому разі Суд зауважує, що Уряд не пояснив, яким чином скарга, подана на постанову від 12 березня і ухвалу від 28 травня 2003 року в ординарному касаційному порядку, дала б заявникові можливість порушити питання про законність триваючого тримання його під вартою і яким чином така процедура могла б забезпечити прямий і без зволікань, а не лише опосередкований захист прав, гарантованих статтею 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності від 25 листопада 2003 року у справі "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, та рішення від 27 листопада 2008 року у справі "Соловей і Зозуля проти України" (Solovey and Zozulya v. Ukraine), заяви №№ 40774/02 і 4048/03, п. 77). Уряд також не навів для прикладу справ, коли постанова щодо тримання особи під вартою була розглянута касаційним судом по суті.
91. Суд також зауважує, що статтями 165-2 і 163-3 Кримінально-процесуального кодексу передбачено можливість оскарження особами, взятими під варту, на етапі досудового слідства постанов про взяття під варту або продовження строку тримання під вартою (див. пункт 57 вище). Стосовно судових рішень щодо тримання під вартою протягом наступних етапів провадження у кримінальній справі національний закон не передбачав права оскаржувати такі рішення в апеляційному чи касаційному порядку. Частково це підтверджує той факт, що апеляційний суд відмовився розглядати апеляційну скаргу заявника на постанову суду першої інстанції про продовження строку тримання його під вартою, посилаючись на неможливість оскарження такого рішення (див. пункт 43 вище).
92. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав і тому оголошується прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
93. Заявник скаржився, що суди не розглянули його доводи щодо звільнення з-під варти і що їхні рішення про продовження строку тримання його під вартою були необґрунтованими. Він також скаржився, що його апеляційну скаргу на постанову Таращанського районного суду від 11 березня 2003 року не було розглянуто по суті і що йому не надали копій ухвал апеляційного суду від 4 червня 2004 року та Верховного Суду України від 29 липня 2004 року, які inter alia стосувалися тримання його під вартою.
94. Уряд доводив, що питання законності досудового ув'язнення заявника належним чином розглядалося судами. Клопотання заявника про звільнення з-під варти розглядалися судами без зволікань. Крім того, розгляд питання законності тримання його під вартою здійснювався автоматично щоразу, коли справа надходила до судів або коли її повертали на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
95. Посилаючись на свої доводи щодо прийнятності цієї частини заяви (див. пункт 85 вище), Уряд наполягав, що заявник не скористався можливістю оскаржити в ординарному апеляційному та касаційному порядку судові рішення щодо продовжуваного строку тримання його під вартою.
96. Уряд також стверджував, що заявника своєчасно повідомили про ухвали від 4 червня та 29 липня 2004 року, що дало йому можливість оскаржити перше із зазначених рішень у касаційному порядку.
2. Оцінка Суду
a) Загальні принципи, що випливають з практики Суду
97. Суд повторює, що пункт 4 статті 5 Конвенції передбачає право заарештованої чи взятої під варту особи "ініціювати провадження" з метою перевірки судом процесуальних і матеріально-правових умов, які з точки зору Конвенції мають суттєве значення для "законності" позбавлення її свободи. Це означає, що процедура судового розгляду питання законності тримання під вартою має бути доступною в національній правовій системі. Така процедура має відповідати принципам, що випливають з практики Суду.
98. Зокрема, вона повинна мати судовий характер і забезпечувати належні гарантії, які вимагаються при даному виді позбавлення свободи (див., наприклад, рішення від 28 жовтня 1998 року у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 162, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII). Ця процедура має бути змагальною і завжди забезпечувати "рівність процесуальних засобів" сторін (див. рішення у справі "Ніколова проти Болгарії" (Nikolova v. Bulgaria) [ВП], № 31195/96, п. 58, ECHR1999-II). У випадку, коли йдеться про особу, тримання під вартою якої підпадає під дію підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції, необхідно проводити судове засідання (див. згадане вище рішення у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria).
99. Можливість ініціювати таку процедуру має забезпечуватися невдовзі після взяття особи під варту і, в разі необхідності, з розумною періодичністю в подальшому. Процедура розгляду питання законності тримання під вартою має здійснюватися з належною сумлінністю (див. рішення у справі "Худобін проти Росії" (Khudobin v. Russia), № 59696/00, п. 115, ECHR 2006-XII (витяги).
100. Розглядаючи питання законності тримання під вартою, компетентний суд повинен перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, на підставі якої здійснено затримання, та законність мети, з якою особу затримано і потім взято під варту (див. рішення у справі "Буткевічюс проти Литви" (Butkevicius v. Lithuania), № 48297/99, п. 43, ECHR 2002-II (витяги)).
101. Хоча пункт 4 статті 5 Конвенції не зобов'язує компетентний суд реагувати на кожний довід особи, взятої під варту, при розгляді скарги на застосування такого запобіжного заходу, суд при цьому повинен врахувати наведені особою конкретні факти, здатні поставити під сумнів існування умов, які мають суттєве значення для "законності" позбавлення свободи у світлі цілей Конвенції (див. згадане вище рішення у справі "Ніколова проти Болгарії" (Nikolova v. Bulgaria), п. 61).
b) Застосування цих принципів у справі, що розглядається
102. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд зауважує, що питання законності тримання заявника під вартою неодноразово розглядалося національними судами на різних етапах провадження у справі (див. пункти 40-44, 46 вище). Крім того, заявник мав можливість ініціювати процедуру судового розгляду цього питання і суди загалом без зволікань розглядали його клопотання про звільнення з-під варти.
103. Водночас Суд зазначає, що, незважаючи на конкретні, належні та вагомі доводи заявника, зазначені на підтримку клопотань про звільнення з-під варти (див. пункт 45 вище), національні суди у своїх рішеннях про відхилення клопотань заявника не відреагували на жоден із таких доводів. До того ж у жодному з рішень щодо тримання під вартою, ухваленому після першого судового розгляду питання законності затримання заявника 14 вересня 2001 року, не наводилися особливі обставини чи конкретні міркування, які б виправдовували продовжуване тримання заявника під вартою.
104. Суд вважає, що питання за пунктом 4 статті 5 Конвенції, порушене в цій справі, стосується не просто випадкової відсутності належного реагування національного суду на питання законності тримання заявника під вартою. Воно походить з більш загальної проблеми відсутності чіткої і передбачуваної національної процедури судового розгляду такого питання.
105. Зокрема, хоча Кримінально-процесуальний кодекс вимагає від судів мотивувати свої рішення щодо тримання під вартою протягом досудового слідства та встановлювати строк такого тримання (див. пункт 57 вище), він не містить аналогічної вимоги стосовно рішень про подальше тримання під вартою після того, як справу було передано до суду першої інстанції. Суд також зауважує, що, хоча стаття 237 Кримінально-процесуального кодексу покладає на суддю обов'язок з'ясовувати при попередньому розгляді справи питання щодо застосування запобіжних заходів, такий розгляд справи з огляду на положення статті 240 Кодексу може здійснюватися без участі відповідної особи та її захисника (див. пункт 58 вище).
106. У цьому зв'язку Суд зазначає, що в інших справах проти України, які стосувалися того ж нормативного регулювання, але в контексті скарг за пунктом 1 статті 5 Конвенції, він уже неодноразово встановлював, що норми процесуального законодавства України стосовно тримання під вартою не забезпечували заявникам належного захисту від свавілля (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), п. 54).
107. Стосовно доводу Уряду про те, що заявник мав змогу оскаржити рішення щодо тримання під вартою, Суд зауважує, що цей аргумент уже було розглянуто при вирішенні питання щодо прийнятності цієї частини заяви (див. пункти 91-92 вище).
108. За цих обставин Суд визнає, що всупереч вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції національні суди не дослідили обставини або конкретні міркування, які виправдовували б його продовжуване тримання під вартою після першого судового розгляду 14 вересня 2001 року питання законності його затримання (див. рішення від 27 листопада 2008 року у справі "Свершов проти України" (Svershov v. Ukraine), заява № 35231/02, пп. 71-72, і згадане вище рішення у справі "Сергій Волосюк проти України" (Sergey Volosyuk v. Ukraine), п. 54). На підставі викладеного в пунктах 105 і 106 вище Суд далі визнає, що загалом національне законодавство не передбачає процедури судового розгляду питання законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, яка б задовольняла вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції.
109. Беручи до уваги зазначені вище висновки, Суд не вбачає за необхідне визначати, чи суперечили вимозі адекватного судового реагування за цим самим положенням Конвенції ненадання органами влади заявникові копій певних процесуальних рішень, які inter alia стосувалися тримання його під вартою, і відмова Таращанського районного суду в розгляді клопотання заявника про звільнення з-під варти від 22 січня 2002 року на підставі того, що він вже розглядав це питання раніше.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ТА ПІДПУНКТУ "C" ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
111. Заявник скаржився, що під час провадження в кримінальній справі було порушено його право на захист. Зокрема, він стверджував, що призначений через адвокатське об'єднання захисник був неспроможний ефективно надавати йому допомогу, оскільки його призначили лише за кілька днів до закінчення додаткового слідства в жовтні 2004 року, під час якого заявникові пред'явили нове обвинувачення. Заявник посилався на пункт 1 і підпункт "c" пункту 3 статті 6 Конвенції, у відповідній частині яких зазначено:
"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... [судом]..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя..."
112. Уряд доводив, що порушення статті 6 Конвенції не було, оскільки протягом усього провадження захисником заявника була його мати і що це положення Конвенції не вимагало, щоб інтереси заявника представляв фахівець у галузі права. За твердженням Уряду, навіть якщо припустити, що на етапі досудового слідства у справі заявник не мав належного представника, призначений через адвокатське об'єднання захисник надавав йому допомогу протягом всього судового розгляду. Цей захисник мав змогу заявити в суді першої інстанції скарги стосовно будь-яких порушень, які мали місце під час досудового слідства.
113. Суд не бачить необхідності в детальному розгляді наведених вище доводів Уряду, оскільки вважає скаргу за пунктом 1 і підпунктом "c" пункту 3 статті 6 Конвенції необґрунтованою з причин, наведених нижче.
114. Зокрема, Суд вважає, що скарга заявника стосується періоду, протягом якого у вересні - листопаді 2004 року у справі тривало додаткове досудове слідство. За результатами додаткового слідства кваліфікацію дій заявника було змінено і йому пред'явили нові обвинувачення в тяжких злочинах, за один з яких передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Коли заявникові було пред'явлено нове обвинувачення, для участі в його справі через адвокатське об'єднання було призначено захисника, як цього вимагає стаття 45 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункти 27 і 55 вище). Цей захисник продовжував представляти заявника до закінчення судового розгляду.
115. Суд також зазначає, що національний суд почав судовий розгляд у справі заявника через шість тижнів після закінчення додаткового досудового слідства. Заявник не стверджував про те, що протягом зазначеного періоду він або його захисник не мали доступу до матеріалів справи, що органи влади перешкоджали йому спілкуватись із захисником або якимось іншим чином обмежували можливість заявника отримати пораду та допомогу захисника при підготовці свого захисту.
116. Твердження заявника про те, що призначений захисник не надавав йому допомоги, не є детальними і належно обґрунтованими. Навіть якщо припустити, що, як це стверджує заявник, захисник не з'явився на попередній розгляд справи 2 грудня 2004 року і не надавав йому допомогу для підготовки касаційної скарги, це за даних обставин справи не порушує питання за підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції. Зокрема, заявник не уточнив, чи припинив захисник представляти його після судового розгляду чи просто не виконував своїх обов'язків. Крім того, заявник стверджував, що він не мав можливості найняти нового захисника для участі в подальшому провадженні. У будь-якому разі Суд повторює, що на державу не можна покладати відповідальність за кожен недолік в діяльності захисника, призначеного для участі у справі для цілей надання юридичної допомоги (див. рішення від 19 грудня 1989 року у справі "Камасінські проти Австрії" (Kamasinski v. Austria), п. 65, Series A, № 168).
117. За цих обставин Суд вважає, що скарга заявника не містить ознак порушення його прав за пунктом 1 і підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
119. Заявник вимагав 1 021 596 євро відшкодування матеріальної шкоди, що включали втрату заробітку за період до його затримання у вересні 2001 року, протягом якого держава не забезпечила його роботою, та за період з 12 вересня 2001 року, протягом якого він перебував під вартою. Крім того, вказана сума включала медичні витрати, витрати на санітарно-гігієнічні засоби та продукти, які він поніс, як стверджується, в зв'язку з неприйнятними умовами тримання його під вартою.
120. Заявник також вимагав 670 000 євро відшкодування моральної шкоди, завданої стверджуваним безпідставним засудженням його судом у 1998 році, відмовою Уповноваженого Верховної Ради з прав людини розглянути його скарги щодо засудження в 1998 році, тим, що органи влади не забезпечили його роботою, стверджуваним незаконним затриманням у вересні 2001 року та подальшим триманням під вартою, а також умовами такого тримання.
121. Уряд вважав, що заявлені суми відшкодування надмірні, частково не мають стосунку до питань, порушених у цій справі, і в певній мірі необґрунтовані. Він також доводив, що переривання соціальних зв'язків, включно із втратою можливості працювати й заробляти гроші, було невід'ємним елементом ув'язнення заявника. Уряд звертався з тим, щоб Суд у будь-якому випадку, якщо буде встановлено порушення Конвенції у цій справі, присудив суму відшкодування, керуючись принципом справедливості.
122. Суд зазначає, заявлена матеріальна і моральна шкода прямо не стосується констатованих Судом у цій справі порушень пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції (див. пункти 83, 108 і 110 вище). Однак, вимоги заявника про відшкодування моральної шкоди явно свідчать про те, що заявник мав страждати від стресу та відчаю у зв'язку з тривалістю його досудового ув'язнення та відсутністю судового розгляду питання законності тримання під вартою. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує йому відшкодування моральної шкоди у розмірі 2600 євро.
B. Судові та інші витрати
123. Заявник вимагав 1000 євро компенсації судових та інших витрат, пов'язаних із провадженням у національних судах, і 2000 євро компенсації витрат, пов'язаних із розглядом справи в Суді.
124. Уряд зазначив, що ці вимоги необґрунтовані.
125. Суд зазначає, що заявник не надав документів на підтвердження своїх вимог. Тому Суд відхиляє їх як необґрунтовані.
C. Пеня
126. Суд вважає, що пеня в разі несвоєчасної виплати має визначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує скарги заявника за пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
4.Постановляє, що:
a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним, держава-відповідач повинна виплатити заявникові 2600 (дві тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з цих сум;
b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткові пункти.
5.Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 28 жовтня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Пеер ЛОРЕНЦЕН |
