(c) Період, який має бути розглянуто
119. Суд зазначає, що період, який розглядається, розпочався 5 або 6 червня 2001 року, коли заявника було заарештовано, та закінчився 3 грудня 2004 року, коли апеляційний суд засудив його та призначив йому покарання (див. рішення у справі "Б. проти Австрії" (B. v. Austria), від 28 березня 1990, п. 39, Series A N 175). Таким чином, тримання заявника під вартою тривало 3 роки і 6 місяців. Тривалість тримання заявника під вартою не є короткою в абсолютному вираженні (див. для порівняння "Іловецький проти Польщі" (Ilowiecki v. Poland), заява N 27504/95, п. 52, від 4 жовтня 2001 року).
120. Суд нагадує, що питання, чи є строк тримання під вартою "розумним", не може вирішуватися абстрактно. Питання, чи є обґрунтування залишення особи, щодо якої порушено кримінальну справу, під вартою, має оцінюватись в кожній справі з урахуванням її конкретних обставин. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності конкретних ознак справжньої вимоги суспільного інтересу, що незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи, передбачений статтею 5 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudte v. Poland), [ВП], заява N 30210/96, пп. 110-111, ECHR 2000-X).
(d) Аналіз Суду
121. Суд зазначає, що рішення державних органів щодо тримання заявника під вартою завжди обмежувалися простим перерахуванням підстав для такого тримання без жодного подальшого роз'яснення. Підстави, на які посилалися органи влади, значно різнилися, і за відсутності будь-якого розширеного обґрунтування неможливо сказати, чи були вони відповідними.
122. Пізніше в рішеннях від 18 грудня 2003 року та 16 березня 2004 року, винесених через два роки і шість місяців та два роки і дев'ять місяців після затримання заявника, Верховний Суд України для обґрунтування подальшого тримання заявника під вартою посилався лише на тяжкість висунутого щодо нього обвинувачення. Однак Суд неодноразово встановлював, що тяжкість обвинувачень сама по собі не може бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою (див. рішення у справах "Ольстовський проти Польщі" (Olstowski v. Poland), заява N 34052/96, п. 78, від 15 листопада 2001 року, та "Ілійков проти Болгарії" (Ilijkov v. Bulgaria), згадане вище, п. 81).
123. Суд також зазначає, що суди не розглянули клопотання захисника заявника щодо звільнення заявника за станом здоров'я та що на жодному з етапів провадження національні державні органи не розглядали можливість застосування жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.
124. Насамкінець, Суд зазначає, що проблема тривалого тримання під вартою без жодних відповідних підстав і за обставин, коли національні державні органи просто посилаються на тяжкість обвинувачень, вже визнавалася Судом несумісною з вимогами пункту 3 статті 5 Конвенції у низці справ проти України (див., серед останніх рішень, рішення у справах "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), заява N 20808/02, від 4 березня 2010 року, та "Фельдман проти України" (Feldman v. Ukraine), заяви NN 76556/01 і 38779/04, від 8 квітня 2010 року).
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ ЗІ СКАСУВАННЯМ РІШЕННЯ ПРО ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ
126. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що процедура перегляду в порядку виключного провадження, за якою прокурор оскаржив рішення Верховного Суду України від 18 травня 2004 року щодо відмови в продовженні строку тримання заявника під вартою, була несумісною з принципом юридичної визначеності, оскільки це рішення не підлягало оскарженню в ординарному порядку. У цьому контексті заявник також підкреслив, що клопотання прокуратури про перегляд в порядку виключного провадження не було надано ані йому, ані його захиснику та що вони не могли брати участь в засіданні Верховного Суду України, в якому розглядалося ініційоване прокурором подання. Він також скаржився, що перегляд Верховним Судом рішення від 18 травня 2004 року засвідчив відсутність безсторонності.
127. Суд зазначає, що своїм рішенням від 21 травня 2004 року Верховний Суд України скасував своє попереднє рішення, яким він відмовив у продовженні строку тримання заявника під вартою. Суд вважає, що це рішення було постановлене в межах провадження, в якому вирішувалося питання щодо законності тримання заявника під вартою. Таким чином, ця скарга має бути розглянута за пунктом 1 статті 5 Конвенції.
128. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
129. Питання наслідків скасування рішення від 19 травня 2004 року є таким, що могло мати вплив на законність подальшого тримання під вартою з тієї дати, оскільки це рішення усувало будь-які юридичні підстави, які б могли бути для тримання під вартою з 19 до 24 травня 2004 року.
130. Однак, оскільки Суд вже встановив, що для тримання заявника під вартою протягом вказаного періоду підстав не було (див. пункти 115-116), Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи було в цій справі окреме або ще одне порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку зі скасуванням в порядку виключного провадження рішення про тримання заявника під вартою.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ТРИВАЛІСТЮ ПРОВАДЖЕННЯ
131. Заявник також скаржився, що тривалість провадження у його кримінальній справі перевищувала "розумну" в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції тривалість і що він не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо цієї скарги, як це вимагається статтею 13 Конвенції.
"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ..."
A. Щодо прийнятності
133. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Щодо суті
134. На думку Уряду, тривалість кримінального провадження в справі заявника, яка становить менш, ніж 4 роки, не може вважатися "нерозумною" в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
135. Уряд зазначив, що справа заявника була складною, в межах цієї справи вимагалося проведення розслідування дванадцяти різних злочинів та проведення численних судово-медичних експертиз. У справі було четверо співобвинувачених і десять потерпілих. Було допитано більше сорока свідків. Уряд також підкреслив, що тривалість провадження була спричинена тим, що заявник не зізнався у вчиненні злочинів. На думку Уряду, при встановленні істини суд мав діяти з особливою ретельністю, що виправдовувало тривалість провадження.
136. Уряд зауважив, що відповідальність за деякі затримки в провадженні не може бути покладена на державу. Зокрема, деякі затримки були спричинені при ознайомленні заявника з матеріалами справи. Два рази судові засідання відкладалися у зв'язку з неявкою свідків і потерпілих, і п'ять разів - у зв'язку з неявкою захисників обвинуваченого. Зокрема, 11 жовтня 2004 року суд усунув від участі у справі одного із захисників заявника у зв'язку з "неналежною поведінкою".
137. Таким чином, на думку Уряду, тривалість провадження в цій справі була обґрунтованою, а деякі затримки були спричинені складністю справи та поведінкою сторін.
138. Заявник вважав, що чотирирічна тривалість не була "розумною" в абсолютному вираженні. Його справа не була складною та майже половина загального строку провадження була спричинена поверненням справи на додаткове розслідування 9 грудня 2002 року. Крім того, він ознайомлювався з вісьмома томами кримінальної справи протягом більш ніж одинадцять місяців, оскільки матеріали справи були надані у неналежному вигляді. Крім того, в той самий час новий слідчий також ознайомлювався з матеріалами.
139. Суд зазначає, що відповідний період почався 5 або 6 червня 2001 року та тривав до 24 травня 2005 року, тобто його загальна тривалість складала 3 роки і 11 місяців.
140. Суд нагадує, що "розумність" тривалості провадження повинна визначатись у світлі відповідних обставин справи та з огляду на такі критерії, як складність справи і поведінка заявника та відповідних органів влади (див., серед інших джерел, рішення у справі "Пеліс'є та Сассі проти Франції" (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява N 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II). Важливість вирішення справи для заявника також має бути взята до уваги. У цьому контексті Суд зазначає, що заявник тримався під вартою з червня 2001 року до 3 грудня 2004 року, що вимагало особливої сумлінності від органів влади та судів щодо швидкого відправлення правосуддя (див. рішення у справі "Абдулла проти Нідерландів" (Abdoella v. the Netherlands), від 25 листопада 1992 року, п. 24, Series A N 248-A).
141. Однак Суд зазначає, що справа заявника була складною. У справі було п'ять обвинувачених і вона стосувалася восьми різних епізодів розбою, вбивств, посягань на життя та деяких інших злочинів, вчинених у 1998-2001 роках. Провадження відбувалось в судах трьох інстанцій, а також включало досудове слідство. За відсутності будь-яких суттєвих періодів бездіяльності зі сторони державних органів Суд вважає, що тривалість провадження у справі заявника не може вважатися "нерозумною". Відповідно в цій справі не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю провадження у кримінальній справі заявника.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
142. Насамкінець, заявник надав низку інших скарг за статтями 2, 3, 6, 13 і 14 Конвенції та статтею 2 Протоколу N 7 до Конвенції.
143. Суд розглянув ці скарги та вважає, що в світлі всіх наявних матеріалів справи та настільки, наскільки вони охоплюються його компетенцією, вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
144. Відповідно ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована згідно з пунктами 3 і 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
146. Заявник вимагав 50 000 євро відшкодування моральної шкоди.
147. Уряд стверджував, що права заявника не були порушені, і, відповідно, вимоги заявника повинні бути відхилені.
148. Суд присуджує заявнику 8000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові витрати
149. Заявник також вимагав 4079 євро компенсації витрат, понесених ним під час провадження з національних судах, а також під час провадження у Суді.
150. Уряд зазначив, що деякі із заявлених витрат не мали на меті попередження чи усунення стверджуваних порушень Конвенції (зокрема, витрати на представництво заявника в кримінальному провадженні). Уряд також стверджував, що деякі із заявлених витрат не підтверджувалися жодними документами чи квитанціями та що оскільки Суд задовольнив клопотання заявника про надання юридичної допомоги, його вимоги щодо компенсації судових витрат повинні бути відхилені.
151. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У справі, що розглядається, Суд, беручи до уваги наявну в нього інформацію та зазначені вище критерії, не присуджує компенсації вказаних витрат.
C. Пеня
152. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, плюс три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги за статтею 3 (адекватність медичної допомоги під час тримання під вартою), пунктами 1 і 3 статті 5, пунктом 1 статті 6 (тривалість провадження), статтею 13 (відсутність ефективного засобу юридичного захисту щодо стверджуваної неадекватності медичної допомоги під час тримання під вартою та тривалості провадження) Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з відсутністю адекватної медичної допомоги під час тримання під вартою.
4. Постановляє, що немає необхідності розглядати, чи було в цій справі окреме або додаткове порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку зі скасуванням рішення щодо питання тримання заявника під вартою в порядку виключного провадження.
6. Постановляє, що у цій справі не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю провадження.
7. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективних засобів юридичного захисту щодо оскаржуваної відсутності належної медичної допомоги.
8. Постановляє, що у цій справі не було порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективних засобів юридичного захисту щодо оскаржуваної тривалості провадження.
9. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 8000 (вісім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
10. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 21 жовтня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.
| Голова Секретар | Пеер ЛОРЕНЦЕН Клаудія ВЕСТЕРДІК |