101. Заявник стверджував, що публікації про нього у ЗМІ порушили щодо нього презумпцію невинуватості.
102. Уряд стверджував, що зазначені публікації стосувалися важливої теми суспільного інтересу та що у цих публікаціях не було зазначено жодного імені.
103. Суд зазначає, що публічні заяви Президента України та Голови Державної податкової адміністрації стосовно справи заявника були частиною обґрунтування висновку про те, що заявник не мав справедливого розгляду справи незалежним і безстороннім судом (див. пункт 98 вище). Таким чином, Суд не вбачає за необхідне розглядати це питання окремо.
104. Заявник стверджував, що втручання у діяльність його захисників становило порушення його прав.
105. Уряд зазначив, що заявника не було позбавлено права подавати клопотання до суду. Уряд також стверджував, що суд надав заявнику достатню можливість проголосити останнє слово та що переривання його промови було виправданим. Крім того, Уряд стверджував, що заявник мав доступ до своїх адвокатів у слідчому ізоляторі та що обмеження спілкування між заявником та його адвокатами у залі судових засідань було виправданим. Уряд доводив, що інцидент, коли адвоката заявника пана Ф. було зупинено міліцією, не мав жодного відношення до справи заявника та що зазначені дії було проведено в межах окремого розслідування щодо власника автомобіля.
106. Суд зазначає, що дії щодо адвокатів заявника були частиною обґрунтування висновку про те, що заявник не мав справедливого розгляду справи незалежним і безстороннім судом (див. пункт 98 вище). Таким чином, Суд не вбачає за необхідне розглядати це питання окремо.
107. Посилаючись на подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, внесене Державною податковою адміністрацією, інтерв'ю з начальником Слідчого управління та на відновлення цивільного провадження, в якому одне з підприємств заявника було стороною (див. пункти 42, 45 та 52), заявник скаржився на те, що державні органи обґрунтували тримання під вартою його наміром подати заяву до Суду і, таким чином, спонукали його відкликати заяву. Заявник скаржився також на те, що відновлення провадження у його цивільній справі здійснювалось з цією ж метою. Він посилався на статтю 34 Конвенції, в якій зазначено:
"Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права".
A. Доводи сторін
108. Уряд стверджував, що формулювання, використане правоохоронними органами, стосувалось оцінки ризику ухилення заявника від слідства та жодним чином не мало на меті перешкодити заявнику подати заяву до Суду. Уряд також зазначив, що національні суди не висловлювались з приводу того, що тримання заявника під вартою було необхідним для запобігання його комунікації з Судом. Більш того, відсутні будь-які ознаки того, що право заявника на подання заяви до Суду було будь-коли порушено національними державними органами. Те, що заявник продовжував комунікацію з Судом, демонструє відсутність такого наміру.
109. Стосовно додаткової скарги заявника на відновлення провадження у цивільній справі, в якій стороною було одне з його підприємств, Уряд вважав, що вона не мала жодного зв'язку з цією справою та що заявник не продемонстрував такий зв'язок.
110. Заявник вважав, що національні державні органи чітко висловили свою позицію стосовно того, що підставою для його тримання під вартою була його спроба звернутися до міжнародних судів (яким може бути лише Європейський суд з прав людини).
B. Загальні принципи
111. Згідно з практикою Суду скарга за статтею 34 Конвенції має процесуальний характер і тому не порушує ніякого питання щодо прийнятності за Конвенцією (див. рішення у справах "Кук проти Австрії" (Cooke v. Austria), N 25878/94, п. 46, від 8 лютого 2000 року; та "Ергі проти Туреччини" (Ergi v. Turkey), від 28 липня 1998 року, п. 105, Reports 1998-IV).
112. Суд повторює, що стаття 34 Конвенції покладає на Договірну державу обов'язок не перешкоджати здійсненню права на індивідуальну заяву. Хоча встановлений обов'язок має процесуальний характер, відмінний від матеріально-правового характеру гарантій, викладених у Конвенції та протоколах до неї, із самої суті цього процесуального права випливає, що особи можуть скаржитися на його порушення під час провадження за Конвенцією (див. рішення у справі "Мануссос проти Чеської Республіки та Німеччини" (Manoussos v. the Czech Republic and Germany), N 46468/99, від 9 липня 2002 року). Суд також наголошує, що зобов'язання не перешкоджати ефективному здійсненню права на індивідуальну заяву вимагає не допускати втручання у право особи ефективно представляти і підтримувати свою скаргу в Суді (див., серед інших джерел та mutatis mutandis, рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey) від 16 вересня 1996 року, Reports 1996-IV, п. 105; "Курт проти Туреччини" (Kurt v. Turkey) від 25 травня 1998 року, Reports 1998-III, п. 159, "Танрікулу проти Туреччини" (Tanrikulu v. Turkey) [GC], N 23763/94, ECHR 1999-IV, "Шарлі проти Туреччини" (Sarli v. Turkey), N 24490/94, пп. 85-86, від 22 травня 2001 року, та "Орхан проти Туреччини" (Orhan v. Turkey), N 25656/94, від 18 червня 2002 року).
113. Суд також повторює, що надзвичайно важливою умовою ефективного функціонування інтитуційного механізму індивідуальної заяви, передбаченого статтею 34 Конвенції, є забезпечення заявникам, реальним або потенційним, можливості вільно спілкуватися з Судом, не зазнаючи тиску в будь-якій формі з боку органів влади з метою примусити заявників відкликати чи змінити скаргу (див. пункти зазначених вище рішень у справах "Акдівар та інші" (Akdivar and Others) та "Курт" (Kurt)). У цьому контексті термін "тиск" означає не лише прямий примус та очевидні дії для залякування, а й інші неналежні непрямі дії чи контакти з наміром відрадити заявників або знеохотити їх від використання механізму індивідуального звернення, наданого Конвенцією (див. зазначені вище рішення у справах "Курт"(Kurt), пп. 160 та 164, а також "Шарлі" (Sarli), пп. 85-86).
C. Оцінка Суду
114. Суд зазначає, що заявник не стверджував, що його будь-коли було допитано державними органами з приводу його заяви, поданої до Суду. Також він не надав жодного доказу того, що національні органи колись запобігали його комунікації з Судом на будь-якому етапі провадження. На думку Суду, є прикрим те, що згадка про Суд з'явилася у контексті подання слідчого до суду про тримання заявника під вартою, але Суд не впевнений, що з такого формулювання зазначеного подання, окремо від висловлювання побоювання в тому, що заявник може залишити територію України, вбачається зв'язок подання заявником заяви до цього Суду та необхідністю тримання його під вартою (див. пункт 42 вище). Інші наведені заявником аргументи стосовно поведінки національних органів (див. пункти 45 та 52), яку він тлумачив як втручання у його право на індивідуальну заяву, є ще менш переконливими.
VI. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
116. Заявник подав низку інших скарг за статтями 3, 6, 7 та 8 Конвенції, а також статтею 2 Протоколу N 7 до Конвенції.
117. Суд розглянув решту поданих заявником скарг. Однак, виходячи з сукупності наявних матеріалів, Суд не встановив в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги, жодних ознак порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією чи протоколами до неї.
118. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
120. Заявник вимагав 437 019 230 євро відшкодування матеріальної шкоди та 5 000 000 євро моральної шкоди.
121. Уряд наполягав на відсутності причинного зв'язку між стверджуваними порушеннями і заявленою вимогою про відшкодування матеріальної шкоди. Він також вважав вимогу про відшкодування моральної шкоди необґрунтованою.
122. Суд зазначає, що коли особу було засуджено судом у результаті провадження, яке не відповідало вимогам Конвенції щодо справедливості, як це було у даній справі, новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника в принципі є належним способом виправлення порушення (див. рішення у справі "Надточій проти України" (Nadtochiy v. Ukraine), N 7460/03, п. 55, від 15 травня 2008 року). Таким чином, Суд вважає, що констатація порушення сама по собі становить достатнє відшкодування у зв'язку з порушенням статті 6 Конвенції. В частині інших констатованих порушень Суд не вбачає жодного причинного зв'язку між встановленими порушеннями та заявленою матеріальною шкодою. У той же час Суд бере до уваги, що заявник зазнав моральної шкоди внаслідок порушення статті 5 Конвенції. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 8000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові витрати
123. Заявник також вимагав 456 261 500 гривень (66 238 131,87 євро) компенсації судових витрат.
124. Уряд вважав, що заявник не продемонстрував, що витрати, компенсацію яких він вимагав, були обґрунтованими та фактично понесеними.
125. Згідно з практикою Суду, заявник має право на компенсацію судових витрат лише тоді, коли доведено, що такі витрати були необхідними і фактично понесеними, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд, беручи до уваги наявну в нього інформацію та виходячи із зазначених вище критеріїв, відхиляє цю вимогу.
C. Пеня
126. Суд вважає за доцільне обраховувати пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги за пунктами 1, 3 та 4 статті 5, пунктами 1 (безсторонність суду), 2 та 3 (c) статті 6 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
5. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з браком безсторонності національних судів.
6. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо скаргу заявника за пунктом 2 статті 6 Конвенції.
7. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо скаргу заявника за пунктом 3 статті 6 Конвенції.
9. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявникові 8000 (вісім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на названу вище суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, чинної у період несплати, плюс три відсоткові пункти.
10. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 8 квітня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.
| Секретар Голова | Клаудія ВЕСТЕРДІК Пеер ЛОРЕНЦЕН |
