78. Суд вважає, що цю частину скарг заявника не можна оголосити неприйнятною на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту. Так само її не можна відхилити і як явно необґрунтовану або оголосити неприйнятною на будь-яких інших підставах.
B. Суть справи
1. Загальні принципи
79. Суд повторює, що загальні принципи сформульовано в його рішеннях у справах, у яких умови тримання під вартою розглядалися за статтею 3 Конвенції (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Двойних, пп. 62-63 з додатковими посиланнями).
80. Суд також нагадує, що на органи влади покладено обов'язок забезпечувати охорону здоров'я осіб, позбавлених свободи (див. рішення у справі "Гуртадо проти Швейцарії" (Hurtado v. Switzerland) від 28 січня 1994 року, серія A, N 280-A, висновок Комісії, п. 79). Ненадання належної медичної допомоги може становити поводження, несумісне з гарантіями статті 3 (див. справу "Ільхан проти Туреччини" (Ilhan v. Turkey) [GC], N 22277/93, п. 87, ECHR 2000-VII, та справу "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), N 3456/05, п. 90, від 4 жовтня 2005 року).
2. Матеріально-побутові умови тримання під вартою
81. Суд зазначає, що в загальному підсумку з 21 червня 2003 року до 28 квітня 2006 року заявник провів у Севастопольському ІТТ приблизно один рік.
82. У цій справі версії сторін розійшлися стосовно кількості осіб, яких тримали під вартою разом із заявником у камері, та стосовно кількості камер, у яких його тримали в Севастопольському ІТТ. Уряд доводив, що протягом усього періоду, який розглядається, заявник залишався в одній камері площею 16 квадратних метрів, у якій разом з ним перебувало ще 4-6 затриманих. Але Уряд не назвав номера цієї камери. Заявник доводив, що його тримали в камерах NN 9, 4 і 5. Камера N 9 мала площу приблизно 15 квадратних метрів, і, як правило, у ній перебувало до 25 затриманих. Камера N 4 і камера N 5 мали по 22 квадратні метри, і в них перебувало до 30 затриманих.
83. Суд зазначає, що під час візиту делегації СРТ до Севастопольського ІТТ у 2000 році було встановлено, що в камерах площею 15 квадратних метрів перебувало під вартою до 10 осіб. З листа начальника Управління МВС України в м. Севастополі від 10 травня 2005 року (див. пункт 24 вище) та нещодавно оприлюднених внутрішніх і міжнародних матеріалів стосовно умов тримання під вартою в Севастопольському ІТТ (див. пункти 54-56 і 62-63 вище) не видно, що після 2000 року ця ситуація поліпшилася.
84. Отже, Суд зауважує, що в камерах, у яких перебував заявник, на одного затриманого припадало не більше ніж 1,5 квадратного метра площі. Це, на думку Суду, означає, що камери постійно були надзвичайно переповнені. Такі обставини вже самі по собі є підставою для порушення питання за статтею 3 Конвенції (див. справу "Калашников проти Росії", N 47095/99, п. 97, ECHR 2002-VI).
85. Беручи до уваги наведені вище обставини та згаданий вище лист начальника Управління МВС України в м. Севастополі, в якому визнається, що кількість затриманих, які перебувають під вартою в Севастопольському ІТТ, утричі перевищує кількість наявних у ньому місць, Суд доходить висновку, що твердження заявника про нестачу ліжок і про те, що затримані були змушені спати по черзі, є достатньо обґрунтованими. Умови для сну в камері також погіршувало й постійне освітлення. Позбавлення заявника сну внаслідок цього було для нього, вочевидь, тяжким фізичним і психологічним тягарем.
86. Суд також бере до уваги твердження заявника про те, що камери, в яких він перебував, містилися у підвалі, тому не вистачало природного освітлення та вентиляції. Хоч Уряд не дав прямої відповіді на цей аргумент, за його інформацією, у камері заявника були вікна, завдяки яким затримані мали достатньо природного освітлення, і його камера була обладнана вентиляційною системою.
87. Суд не вважає за необхідне вирішувати цей спір між сторонами. Суд зазначає, що в будь-якому разі надходженню природного світла перешкоджала щільна металева сітка на вікнах, тим часом як штучне освітлення було недостатнім (див. пункт 58 вище). Також Суд зауважує, що вентиляція в камері, у якій перебувала під вартою надмірна кількість затриманих, була недостатньою (там само). З подань сторін зовсім незрозуміло, чи дозволялися заявникові під час його перебування в Севастопольському ІТТ прогулянки на свіжому повітрі, але, навіть якщо й дозволялися, вони тривали не більше однієї години на день, і, отже, решту часу він перебував у межах тьмяно освітленої камери з надзвичайно обмеженим життєвим простором і важким повітрям.
88. Крім того, заявник скаржився на незадовільні санітарні умови та неналежне харчування в Севастопольському ІТТ. Суд нагадує, що в доповіді СРТ 2000 року ця установа згадується як показовий виняток серед інших ІТТ в Україні, оскільки камери в ньому були чистими і затримані мали основні засоби індивідуальної гігієни (див. пункт 58 вище). Щодо скарг заявника стосовно харчування Суд зауважує: заявник не довів, що харчування не відповідало законодавчо передбаченим нормам і було недостатнім.
89. Отже, зважаючи на наведені вище висновки стосовно переповненості камер, позбавлення сну та нестачі природного освітлення і повітря (див. пункти 83-87), Суд визнає, що умови тримання заявника під вартою в Севастопольському ІТТ становили поводження, яке принижує гідність. Таким чином, було порушено статтю 3 Конвенції.
3. Медична допомога
90. Заявник скаржився, що він, як ВІЛ-інфікований і хворий на туберкульоз, не отримував належної медичної допомоги.
91. Уряд посилався на те, що у квітні 2006 року адміністрація Севастопольського ІТТ двічі викликала швидку медичну допомогу заявникові і двічі його обстежували в інфекційній лікарні. Тобто щоразу, коли заявник скаржився на погіршення стану здоров'я, йому надавали належну медичну допомогу.
92. Суд зазначає, що за інформацією, наведеною Урядом в його зауваженнях, вперше заявникові діагностували ВІЛ-інфекцію 20 квітня 2006 року. У зауваженнях заявника стверджується, що це відбулося 21 лютого 2006 року. Він надав Суду копію листа начальника Управління МВС України в м. Севастополі від 25 квітня 2006 року, яким підтверджується ця версія. Уряд цей аргумент не коментував.
93. Зважаючи на ці обставини, Суд не вбачає підстав не вірити версії заявника. Таким чином, як зазначає Суд, попри те, що адміністрація ІТТ дізналася про ВІЛ-позитивний статус заявника 21 лютого 2006 року, жодних медичних заходів, про які йдеться в наказі N 186/607 (див. пункт 49 вище), вжито не було. Заявника не доправили до лікаря-інфекціоніста для антиретровірусного лікування і, зокрема, не здійснювали контролю щодо можливості його зараження опортуністичними захворюваннями. Натомість органи влади й далі направляли його до Севастопольського ІТТ, в якому не було штатного лікаря.
94. Немає свідчень того, що Сімферопольський СІЗО передав інформацію про ВІЛ-позитивний статус заявника до адміністрації Севастопольського ІТТ. У будь-якому разі заявника зареєстрували як ВІЛ-інфікованого в місцевому центрі профілактики і боротьби зі СНІДом лише у травні 2006 року, хоча згідно з наказом N 186/607 це належить робити негайно після оформлення прибуття такого затриманого до відповідної установи.
95. До того ж, коли заявник заразився туберкульозом, який за цих умов був опортуністичним захворюванням, його відмовилися прийняти в Сімферопольському СІЗО і, на порушення національного законодавства, розпорядилися залишити в Севастопольському ІТТ на строк, що перевищував десять діб (див. пункти 21 і 53-54 вище).
96. Уряд доводив, що відсутність лікаря чи фельдшера в штаті Севастопольського ІТТ компенсувалася можливістю виклику швидкої медичної допомоги щоразу, коли стан заявника потребував медичного втручання. Так було зроблено 8 і 12 квітня 2006 року.
97. У цьому зв'язку Суд нагадує: для того, щоб викликати швидку медичну допомогу, адміністрація Севастопольського ІТТ мала спочатку дати відповідний дозвіл, а це для неї було складним завданням за відсутності професійної медичної поради (див. згадане вище рішення у справі Сарбана, п. 87). До того ж обладнання в машині швидкої допомоги, яку викликали заявникові 8 квітня 2006 року, було явно не придатним для встановлення точного діагнозу, і лікар запропонував направити заявника до спеціалізованої лікарні для додаткового обстеження (див. пункт 37 вище). Проте адміністрація ІТТ відмовилася зробити це. Оскільки стан здоров'я заявника і далі погіршувався, 12 квітня 2006 року знову було викликано швидку допомогу. Вона так само не змогла поставити точний діагноз і надати заявникові допомогу, якої він потребував з огляду на свій стан (див. пункт 38 вище). Лише після цього, 14 квітня 2006 року, адміністрація ІТТ нарешті вирішила доправити заявника до інфекційної лікарні для обстеження та лікування (див. пункт 39 вище).
98. Версії сторін розходилися стосовно того, чи лікарі інфекційної лікарні, які обстежували заявника 14 квітня 2006 року, рекомендували його госпіталізувати. Ані заявник, ані Уряд не подали документів, які стосуються цього обстеження. Тому Суд не в змозі встановити з достатньою чіткістю обставини тієї події. Водночас Суд зазначає, що Уряд, повідомивши у своїх зауваженнях про призначення лікарями подальшого лікування заявника, не довів, що адміністрація Севастопольського ІТТ справді забезпечила його таким лікуванням.
99. Друге обстеження заявника в інфекційній лікарні відбулося 20 квітня 2006 року. Беручи до уваги лист головного лікаря цього закладу від 21 квітня 2006 року, Суд не може погодитися з твердженням Уряду про те, що лікарі, які обстежували заявника того разу, не рекомендували госпіталізувати його (див. пункт 41 вище). 21 квітня 2006 року консиліум лікарів інфекційної лікарні підтвердив необхідність стаціонарного лікування заявника у спеціалізованому медичному закладі. Заявника перевели до Севастопольського протитуберкульозного диспансеру лише 28 квітня 2006 року - після запиту, який Суд надіслав відповідно до правила 39 Реґламенту Суду. Заявник стверджував, що така затримка була спричинена небажанням адміністрації Севастопольського ІТТ виділити чотирьох охоронців для тримання його під вартою в лікарні. Уряд не дав ніяких пояснень стосовно цієї затримки.
100. Хоч і 20 квітня, і 21 квітня 2006 року лікарі інфекційної лікарні призначали заявникові протитуберкульозне лікування, немає жодних свідчень того, що це було забезпечено, коли він перебував у Севастопольському ІТТ.
101. На думку Суду, ненадання заявникові вчасної і належної медичної допомоги, якої він потребував як ВІЛ-інфікований і хворий на туберкульоз, становило нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження у значенні статті 3 Конвенції.
4. Умови перевезення між Сімферопольським СІЗО і Севастопольським ІТТ
103. Заявник стверджував, що умови перевезення між Сімферопольським СІЗО і Севастопольським ІТТ були нелюдськими і такими, що принижують гідність. Пасажирські відділення фургонів і залізничних вагонів були надзвичайно переповнені, в них не було доступу природного світла та повітря. Протягом усієї поїздки йому не давали ані їжі, ані питва, і в загальному підсумку такі умови призводили до психічного та фізичного виснаження.
104. Уряд доводив, що умови перевезення відповідали національним стандартам і не становили нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження.
105. Суд повторює, що твердження про жорстоке поводження мають підкріплюватися відповідними доказами. При оцінюванні доказів Суд, як правило, послуговується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Водночас така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту (див. справу "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [GC], N 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).
106. Суд зауважує, що викладена Урядом версія про умови перевезення з однієї конкретної установи тримання під вартою до іншої є показово лаконічною. Суд повторює, що в такому конвенційному провадженні, яким є розгляд цієї справи, не завжди можливе неухильне застосування принципу affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження), оскільки в деяких випадках лише Уряд-відповідач має доступ до інформації, яка може підтвердити або спростувати відповідні твердження. Ненадання Урядом такої інформації без переконливого пояснення може служити підставою для відповідного висновку про обґрунтованість тверджень заявника (див. справу "Ахмет Озкан та інші проти Туреччини" (Ahmet Ozkan and Others v. Turkey), N 21689/93, п. 426, від 6 квітня 2004 року).
107. У цій справі заявник не мав змоги точно виміряти розміри камери у в'язничному фургоні чи дістати довідки про пасажировмісність. З іншого боку, для Уряду не було складним завданням навести конкретні дані на підтвердження своїх доводів, але він не зробив цього і не дав жодних пояснень, чому він утримувався від надання такої інформації. По суті, Уряд обмежився твердженням, що умови відповідали чинним нормам і що тривалість поїздки була втричі менша, ніж стверджував заявник. Копій документів із зазначеними нормами чи інструкцій стосовно в'язничних фургонів подано не було. Зважаючи на ці обставини, Суд розглядатиме цю скаргу по суті виходячи з інформації, поданої заявником, тією мірою, якою вона підтверджується згаданими вище результатами перевірок, які проводив СРТ.
108. Що стосується перевезення ув'язнених, СРТ вважає одиночні камери транспортного засобу, площа яких становить 0,4, або 0,5, або навіть 0,8 квадратного метра, неприйнятними для перевезення особи, хоч би якою короткою була тривалість поїздки (див. CPT/Inf (2004) 36 [Азербайджан], п. 152; CPT/Inf (2004) 12 [Люксембург], п. 19; CPT/Inf (2002) 23 [Україна], п. 129; СРТ/lnf(2001) 22 [Литва], п. 118; та CPT/Inf (98) 13 [Польща], п. 68). У справі, що розглядається, заявник стверджував, що у в'язничних фургонах площею шість квадратних метрів, як правило, перевозили тридцять затриманих. Уряд доводив, що у фургоні ніколи не було більше двадцяти або двадцяти однієї особи, але не зазначив загального розміру камер, у яких тримали заявника під час поїздок. Отже, навіть якщо виходити з твердження Уряду про те, що на одного ув'язненого у фургоні припадало 0,3 квадратного метра, такий показник все одно явно нижчий, ніж це допускають стандарти СРТ.
109. Суд далі зазначає, що твердження заявника про слабке освітлення та недостатню вентиляцію в камерах фургонів підтверджують результати перевірки, проведеної делегацією СРТ, яка в 2000 році оглянула такі фургони у Сімферопольському СІЗО (див. пункт 60 вище).
110. Щодо перевезення залізничним транспортом Суд зауважує, що версії сторін розходилися стосовно кількості осіб, яку зазвичай перевозили у вагонах. Суд зазначає: якщо враховувати те, що за національними нормами на одного ув'язненого припадає 0,3 квадратного метра простору (див. пункт 60 вище) у разі нетривалої залізничної поїздки, тоді виходить, що в разі поміщення 70 ув'язнених у вагон, розрахований на 104 місця, на одного ув'язненого припадатиме 0,4 квадратного метра простору, а це, як уже зазначено вище (див. пункт 108), є неприйнятним для перевезень на будь-які відстані.
111. Суд також бере до уваги висновки СРТ про незадовільність вентиляції у вагонах, незабезпечення харчуванням та недостатнє забезпечення водою.
112. Суд зауважує, що заявник мусив терпіти такі незадовільні умови двічі на місяць при переїзді до Севастопольського ІТТ і назад протягом двох років і восьми місяців, тобто загалом протягом приблизно 64 таких поїздок.
113. Суд доходить висновку, що поводження, якого зазнав заявник під час багаторазових переїздів між Севастопольським ІТТ і Сімферопольським СІЗО, перевищило мінімальний рівень жорстокості (див. справу "Худойоров проти Росії" (Khudoyorov v. Russia), N 6847/02, пп. 116-120, ECHR 2005-... (витяги)) і що було порушено статтю 3 Конвенції.
114. Заявник також скаржився, що загальна тривалість тримання його під вартою не була "виправданою" і "розумною". Він посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції, у відповідному положенні якого зазначено:
"Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання".
115. Уряд доводив, що заявник не виконав вимогу шестимісячного строку, передбачену пунктом 1 статті 35 Конвенції. При цьому Уряд наголошував, що перша заява від 26 квітня 2006 року не містила скарги з посиланням на пункт 3 статті 5. Заявник подав таку скаргу до Суду лише 24 червня 2006 року, тоді як шестимісячний строк почав спливати з 23 листопада 2005 року, коли заявник був визнаний винним і засуджений районним судом.
116. Заявник заперечував ці доводи, стверджуючи, що, хоч він і справді не подавав окремої скарги за пунктом 3 статті 5 у своєму першому листі від 26 квітня 2006 року, він посилався в ньому на факти, які стосувалися його подальшої скарги на безпідставно тривалий строк досудового ув'язнення - наприклад, на дату свого арешту.
117. Суд повторює, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції Суд може розглядати справу лише "впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні". Сплив шестимісячного строку, як правило, переривається першим листом заявника з повідомленням про намір подати заяву і певним зазначенням характеру заявлених скарг. Що стосується скарг, не включених у перше повідомлення, то сплив шестимісячного строку не переривається до тієї дати, коли скаргу вперше було подано до Суду (див. справу "Божиновський проти колишньої Югославської республіки Македонії" (Bozinovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) (ухвала), N 68368/01, від 1 лютого 2005 року).
118. Сторони погодилися, що шестимісячний строк стосовно скарги заявника за пунктом 3 статті 5 почав спливати з 23 листопада 2005 року, коли районний суд визнав його винним у крадіжці зі зломом і засудив його до трьох років і семи місяців ув'язнення. Скарга на тривалість досудового ув'язнення заявника згадується лише у формулярі заяви від 24 червня 2006 року. Хоча фактом є те, що попередній формуляр заяви було подано 26 квітня 2006 року, він не містив ніяких скарг із посиланням на статтю 5 Конвенції. Суд не вважає переконливим аргумент про те, що посилання на дату арешту заявника, зроблене в контексті його скарги на незадовільні медичні умови тримання під вартою, можна розглядати як намір подати згодом скаргу за пунктом 3 статті 5. Для того, щоб було внесено скаргу і тим самим було перервано сплив шестимісячного строку, потребується певне зазначення характеру стверджуваного порушення Конвенції.
119. Отже, ця частина заяви є неприйнятною з огляду на недотримання вимоги шестимісячного строку, встановленої пунктом 1 статті 35 Конвенції, і тому має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35.
120. Посилаючись на пункт 3 (c) статті 6 Конвенції, заявник також скаржився на те, що під час кримінального провадження йому не надали безоплатної юридичної допомоги.
121. Суд зазначає, що заявник не подав касаційної скарги до Верховного Суду стосовно засудження за крадіжку зі зломом. До того ж він не порушив цього питання, й оскаржуючи обвинувальний вирок суду від 23 листопада 2005 року.
122. Отже, ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції з огляду на невичерпання національних засобів юридичного захисту.
123. Заявник стверджував, що не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту стосовно скарг за статтею 3 Конвенції, як цього вимагає стаття 13 Конвенції. Ця стаття передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
124. Уряд не подав ніяких зауважень стосовно цієї скарги.
125. Суд наголошує, що стаття 13 Конвенції гарантує можливість використання на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечувати втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Отже, дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією "небезпідставної скарги" та відповідне відшкодування (див. справу "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [GC], N 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI).
126. Зміст зобов'язань за статтею 13 залежить від характеру скарги, поданої заявником на підставі Конвенції. Але засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути ефективним як у практичному, так і в юридичному сенсі.
127. Беручи до уваги свої попередні міркування стосовно вичерпання національних засобів юридичного захисту (пункти 75-78 вище), а також свої попередні рішення з цього питання (див. згадані вище рішення у справі Мельника, п. 115, та у справі Двойних, п. 72), Суд доходить висновку, що стосовно скарг заявника на умови тримання під вартою не було ефективного і доступного засобу юридичного захисту. Отже, мало місце порушення статті 13 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
129. Щодо матеріальної шкоди заявник вимагав 2958,16 грн (434 євро) як компенсацію за медичні витрати під час стаціонарного лікування в Севастопольському протитуберкульозному диспансері і подав документи на підтвердження цієї вимоги. Він також вимагав 42 000 грн (6163 євро) компенсації за продуктові передачі, які він одержував під час свого перебування під вартою в Севастопольському ІТТ.
130. Крім того, заявник вимагав 50 000 євро як компенсацію за моральну шкоду.
131. Уряд заявив, що, оскільки права заявника за статтею 3 Конвенції порушено не було, на державу не можна покладати відповідальність за його медичні витрати. Щодо заявленого розміру компенсації за продуктові передачі Уряд зазначив, що він не підкріплений ніякими доказами.
132. Суд передусім зазначає, що порушення статті 3 у зв'язку з харчуванням, яким забезпечували заявника під час перебування в Севастопольському ІТТ, встановлено не було. Тому компенсація стосовно витрат на продуктові передачі не може бути присуджена.
133. Далі Суд зазначає, що Уряд не заперечував розміру медичних витрат заявника. Взявши до уваги висновки стосовно скарги заявника на незадовільність медичної допомоги, яку надавали йому в Севастопольському ІТТ, Суд присуджує компенсацію медичних витрат заявника у повному обсязі заявленої вимоги.
134. Щодо моральної шкоди Суд нагадує про наведені ним висновки про виявлені в цій справі порушення статей З і 13 Конвенції (див. пункти 89, 101-102, 113 і 127 вище). Беручи до уваги свою практику у подібних справах і керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 10 000 євро за цим пунктом (див. згадане вище рішення у справі Мельника, п. 121).
B. Судові та інші витрати
135. Заявник вимагав 31 188,64 грн (4577 євро) як компенсацію дорожніх витрат його представника, пов'язаних із провадженням у кримінальній справі заявника. Він також вимагав 155,90 грн (23 євро) як компенсацію поштових витрат, пов'язаних із конвенційним провадженням, і подав відповідні документи на підтвердження.
136. Уряд оспорював цю вимогу.
137. Суд зауважує, що заявник не надав документів на підтвердження заявленої ним суми дорожніх витрат його представника. Тому Суд присуджує заявникові додаткові 23 євро за поштові витрати.
C. Відсотки в разі несвоєчасної сплати
138. Суд вважає, що відсотки у разі несвоєчасної сплати мають визначатися на підставі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги заявника, подані з посиланням на статті 3 і 13 Конвенції, прийнятними, а решту заяви - неприйнятною.
2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв'язку з матеріально-побутовими умовами тримання заявника під вартою в Севастопольському ІТТ.
3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв'язку з незабезпеченням органами влади своєчасної та належної медичної допомоги заявникові як ВІЛ-інфікованому і хворому на туберкульоз.
4. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв'язку з поводженням, якого заявник зазнав під час неодноразових переїздів між Севастопольським ІТТ і Сімферопольським СІЗО.
6. Постановляє, що:
a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявникові наведені нижче суми компенсації, які мають бути переведені в національну валюту держави-відповідача за курсом, чинним на день розрахунку:
i) 434 (чотириста тридцять чотири) євро - за матеріальну шкоду;
ii) 10 000 (десять тисяч) євро - за моральну шкоду;
iii) 23 (двадцять три) євро - за судові та інші витрати;
iv) плюс будь-який податок у разі стягнення його із зазначених вище сум;
b) зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 25 жовтня 2007 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.
| Секретар Голова | Клаудія ВЕСТЕРДІК Пеер ЛОРЕНЦЕН |