Справа "Ніконенко проти України" (Заява N 14089/03)

Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Ніконенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,

п. Р.Маруст (Mr R.Maruste),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

п. М.Віллігер (Mr M.Villiger),

пані І.Берро-Лєфевр (Mrs I.Berro-Lefevre),

пані М.Лазарова-Трайковська (Mrs M.Lazarova Trajkovska),

пані З.Калайджієва (Mrs Z.Kalaydjieva), судді,

та пані К.Вестердік (Mrs C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 6 травня 2008 року, виносить таке рішення, яке було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою N 14089/03, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянкою України пані Оленою Володимирівною Ніконенко (далі - заявниця) 10 квітня 2003 р.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Юрієм Зайцевим.

3. 7 квітня 2006 р. Суд вирішив направити Уряду скаргу заявниці щодо тривалості провадження. На підставі положень пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця, 1957 року народження, мешкає у місті Макіївка.

5. 1 грудня 1997 року заявниця звернулась до Центрально-міського суду м. Макіївка з позовною заявою щодо поновлення її на посаді лікаря-логопеда у Макіївському міському медичному територіально-педіатричному об'єднанні та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

6. 21 січня 1999 року суд виніс рішення, яким відмовив заявниці у задоволенні позовних вимог. Заявниця подала касаційну скаргу на це рішення.

7. 11 березня 1999 року Донецький обласний суд (1) скасував рішення суду від 21 січня 1999 року та направив справу на новий розгляд на підставі того, що суд першої інстанції не розглянув всі обставини справи.

(1) З липня 2001 року - апеляційний суд у Донецькій області.

8. 18 січня 2000 року справа була знищена внаслідок пожежі, яка сталась у приміщенні Центрально-міського суду. У квітні 2000 року суд відновив провадження у справі.

9. З квітня 2000 року до січня 2001 року Центрально-міський суд призначив близько двадцяти чотирьох судових засідань. Три з них були відкладені у зв'язку з неявкою до суду представників відповідача, два - у зв'язку з неявкою заявниці до суду та шість - у зв'язку з неявкою свідків (більшість з яких є працівниками відповідача). Близько п'яти разів суд виносив ухвали про відкладення судових засідань через клопотання заявниці про виклик свідків та витребування у відповідача додаткових доказів.

10. 12 січня 2001 року Центрально-міський суд виніс рішення, яким відмовив заявниці у задоволенні позовних вимог. Заявниця подала касаційну скаргу на це рішення.

11. 15 лютого 2001 року Донецький обласний суд скасував рішення суду від 12 січня 2001 року та направив справу на новий розгляд, встановивши, що суд порушив процесуальні вимоги, зокрема, що стосується відновлення провадження після знищення матеріалів справи. Крім того, суд зауважив, що не всі відповідні обставини справи були досліджені.

12. У період з квітня до грудня 2007 року суд призначив близько одинадцяти судових засідань, сім з яких були відкладені в зв'язку з винесенням судових ухвал про витребування у відповідача додаткових документів за клопотаннями заявниці.

13. 24 вересня 2001 року суд своїм листом зробив зауваження пані М., головному лікарю відповідача, за неодноразове невиконання представниками ухвал суду щодо надання документів, необхідних для вирішення справи. Зокрема суд зазначав, що відповідач неодноразово надавав неповні, неточні та неналежні документи, внаслідок чого суд був змушений відкладати засідання та зобов'язав пані М. забезпечити надання документів, яких бракувало. Суд також вимагав від головного лікаря забезпечити явку працівників відповідача, залучених в якості свідків.

14. У жовтні та листопаді 2001 року пані М. подала до суду роз'яснення відносно неточностей у раніше наданих документах.

15. 5 грудня 2001 року Центрально-міський суд відмовив заявниці у задоволенні позовних вимог, встановивши, що її було звільнено згідно з чинним законодавством. 21 грудня 2001 року суд виніс обґрунтування висновків суду у відповідь на аргументи заявниці, які не були відображені у його попередніх рішеннях. Заявниця подала апеляційну скаргу на це рішення.

16. 18 лютого 2002 року обласний суд залишив без змін рішення від 5 грудня 2001 року. Заявниця подала касаційну скаргу на це рішення.

17. 4 січня 2003 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявниці.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

18. Заявниця скаржилася на те, що тривалість провадження суперечить вимозі "розумного строку", передбаченій у пункті 1 статті 6 Конвенції, який у відповідній частині передбачає наступне:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,... який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

19. Період, який має розглядатися, починався 1 грудня 1997 року та закінчувався 4 січня 2003 року. Таким чином, розгляд справи тривав п'ять років і один місяць у судах трьох інстанцій.

A. Щодо прийнятності

20. Суд зазначає, що ця скарга не є очевидно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, Суд визнає цю скаргу прийнятною.

B. Щодо суті

21. Уряд зазначив, що тривалість провадження у справі заявниці не є нерозумною. Уряд зауважував, що головними причинами затримки у винесенні остаточного рішення у справі заявниці були пожежа у приміщенні суду, що є форс-мажорною обставиною, та поведінка заявниці, зокрема, неодноразові вимоги заявниці викликати свідків і витребувати додаткові документи.

22. Заявниця не погодилась з аргументами Уряду. Заявниця зазначала, що провадження щодо поновлення її на роботі було надзвичайно важливим для неї, зокрема, оскільки вона була одинокою матір'ю та не мала іншого джерела прибутку. Вона також зазначала, що пожежа сталася внаслідок недбалості органів державної влади, а витребування нею додаткових документів було спричинене тим, що відповідач не подавав документи, необхідні для вирішення справи.

23. Суд нагадує, що "розумність" тривалості провадження має визначатися у світлі обставин справи та з огляду на наступні критерії: складність справи, поведінка заявниці та державних органів, а також важливість предмета спору для заявниці (див., поміж інших, рішення у справі "Фрідлєндер проти Франції" (Frydlender v. France), N 30979/96, п. 43). Суд нагадує, що суди повинні вирішувати справи щодо трудових спорів з особливою сумлінністю (див. рішення у справі "Руотоло проти Італії" (Ruotolo v. Italy), 27 лютого 1992 року, Серія A, N 230-D, стор. 39 п. 17).

24. Повертаючись до фактів справи, Суд не вбачає, що знищення матеріалів справи заявниці мало місце з вини Уряду, оскільки відсутні докази того, що пожежа сталася через недбалість співробітників суду. Суд також зазначає, що суд регулярно призначав засідання у справі заявниці.

25. З іншого боку, Суд зауважує, що значні затримки у провадженні були пов'язані з неодноразовими направленнями справи на новий розгляд у зв'язку з недостатньо ретельним вивченням обставин справи судом першої інстанції та порушенням ним процесуальних норм. Щодо відкладення судових засідань Суд нагадує, що хоча в деяких випадках вони були спричинені поданням заявницею клопотань про витребування додаткових документів та виклик свідків, остаточне рішення про задоволення подібних клопотань залишається за судовою владою, котра несе повну відповідальність за організацію проваджень задля їх швидкості і ефективності (див., наприклад, "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (N 1), N 36813/97, п. 183). Крім того, розглянувши доводи апеляційного суду відносно направлення справи на новий розгляд та листування між Центрально-міським судом та головним лікарем (див. пункти 13-14), Суд доходить висновку, щодо вересня 2001 року достатніх заходів для того, щоб забезпечити надання повної інформації відповідачем, який є державним підприємством, а також роботодавцем більшості свідків, вжито не було.

26. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, в яких порушувались подібні питання (див., наприклад, рішення у справах "Карнаушенко проти України" (Karnaushenko v. Ukraine), N 23853/02, п. 59, 30 листопада 2006 року; "Мороз та інші проти України" (Moroz and Others v. Ukraine), N 36545/02, п. 60, 21 грудня 2006 року, та "Головко проти України" (Golovko v. Ukraine), N 39161/02, п. 63, 1 лютого 2007 року).

27. Розглянувши всі надані матеріали та враховуючи прецедентну практику з питань, що розглядаються, Суд доходить висновку, що тривалість провадження у цій справі була надмірною і такою, що не відповідає вимозі "розумного строку".

28. Таким чином, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

II. ІНШІ СКАРГИ

29. Крім того, заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливий судовий розгляд її справи, зокрема, що суди невірно оцінили факти та застосували норми права.

30. Ретельно вивчивши твердження заявниці в світлі усіх наявних матеріалів та в тій мірі, в якій Суд є повноважним вивчати заявлені скарги, Суд не встановив жодних ознак порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Зокрема Суд зауважує, що заявниця скористалася своїм правом на розгляд її справи на засадах змагальності процесу. В рамках провадження заявниця надала всі необхідні аргументи для захисту своїх інтересів, а судова влада належним чином їх розглянула.

31. Таким чином, Суд визнає цю частину заяви неприйнятною як очевидно необґрунтовану відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

III. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

32. Стаття 41 Конвенції встановлює:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

33. Заявниця вимагала відшкодування 12 000 гривень (грн) за втрату заробітку, нібито спричинену затримкою у провадженні, в якості відшкодування матеріальної шкоди. Крім того, заявниця вимагала 88 000 гривень відшкодування моральної шкоди.

34. Уряд висловив заперечення щодо цих вимог.

35. Суд не вбачає причинно-наслідкового зв'язку між констатованим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою. Таким чином, Суд відхиляє ці вимоги. З іншого боку, Суд вважає, що заявниця зазнала моральної шкоди. Вирішуючи на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 800 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові витрати

36. Заявниця не заявляла окремих вимог з цього приводу. Відповідно Суд нічого не присуджує.

C. Пеня

37. Суд вважає, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, має дорівнювати граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

1. Оголошує скаргу заявниці щодо надмірної тривалості провадження прийнятною, а решту заяви - неприйнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що:

(a) протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці 800 (вісімсот) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з цієї суми. Ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на вказані суми нараховуватиметься пеня (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти;

4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 травня 2008 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.