Заява N 10205/04, подана Олексієм Андрійовичем Мирошниченком проти України

Європейській суд з прав людини (п'ята секція) 3 квітня 2007 року, засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

розглянувши вищезазначену заяву, подану 13 березня 2004 р.,

з огляду на рішення застосувати п. 3 статті 29 Конвенції та розглядати питання прийнятності і суті заяви одночасно,

з огляду на рішення щодо першочерговості розгляду вищевказаної заяви відповідно до правила 41 Реґламенту Суду,

врахувавши зауваження, надані Урядом-відповідачем, та коментарі заявника щодо цих зауважень,

після обговорення виносить таке рішення:

Заявник, пан Олексій Андрійович Мирошниченко, 1928 року народження, - громадянин України та проживає у місті Ієні (Jena) Федеративної Республіки Німеччини. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Юрієм Зайцевим.

A. Обставини справи

Обставини справи, надані сторонами, можна підсумувати таким чином.

У 1988 році заявник вийшов на пенсію та почав отримувати пенсію за віком. 12 липня 1998 року заявник та його дружина поїхали до Федеративної Республіки Німеччини на постійне місце проживання, де отримали статус біженців. З липня 1998 року, до їх від'їзду, їм наперед виплатили пенсію за шість місяців (12 липня 1998 року - 12 лютого 1999 року) з подальшим зупиненням виплат відповідно до статті 92 Закону "Про пенсійне забезпечення".

У жовтні 2003 року заявник звернувся зі скаргою до Конституційного Суду України, стверджуючи, що зупинення виплати пенсії є неконституційним. Листом від 23 жовтня 2003 року секретаріат Конституційного Суду повідомив заявника, що він має право подати конституційне звернення.

У жовтні 2003 року заявник звернувся з аналогічною скаргою до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Листом від 29 квітня 2004 року секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини повідомив заявника, що єдине можливе вирішення його проблеми є внесення змін до чинного законодавства, оскільки припинення виплати пенсії у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон прямо передбачене законом.

За інформацією, наданою заявником, у січні 2004 року він звернувся до Київського районного суду м. Полтави, але не отримав жодної відповіді.

Листом від 9 грудня 2003 року Верховний Суд України у відповідь на лист заявника повідомив його, що він не має компетенції діяти як суд першої інстанції щодо його скарги.

У 2005 році заявник знов подав свою скаргу до Конституційного Суду, а також до Генеральної прокуратури та Президента України. Листом від 3 березня 2005 року Конституційний Суд надав відповідь заявнику, яка за змістом була аналогічною їх відповіді від 23 жовтня 2003 року. Скарги заявника, адресовані Генеральній прокуратурі та Президенту України, були перенаправлені до Конституційного Суду, щодо яких останній повідомив заявника, що відповідь на його скаргу вже надавалась листами від 23 жовтня 2003 року та 3 березня 2005 року.

12 січня 2006 року заявник подав адміністративний позов до Печерського районного суду м. Києва на дії Верховного Суду, Конституційного Суду, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Генеральної прокуратури та Президента України, скаржачись на їх небажання захистити людей похилого віку, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, та на відсутність розгляду його скарг. 27 січня 2006 року суд відмовив у розгляді скарги заявника в зв'язку з недотриманням процесуальних вимог.

В. Відповідне національне законодавство

1. Конституція України

Відповідні положення передбачають наступне:

Стаття 8

"...Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується".

Стаття 24

"Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками"....

Стаття 147

"Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України".

Стаття 150

"До повноважень Конституційного Суду України належить:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

актів Президента України;

актів Кабінету Міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п'яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені".

2. Закон України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року

Стаття 92. Виплата пенсій громадянам, які виїхали за кордон "Громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються. Пенсії, призначені в Україні до виїзду на постійне проживання за кордон, виплачуються за 6 місяців наперед перед від'їздом за кордон. За час перебування цих громадян за кордоном виплачуються тільки пенсії, призначені внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. Порядок переведення пенсій, призначених внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, в інші країни визначається Кабінетом Міністрів України".

3. Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003 року

Стаття 51. Виплата пенсії у разі виїзду за кордон Стаття 51 цього Закону містить норми, аналогічні нормам частини 2 статті 92 Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування", що вказана вище. Ця стаття також передбачає, що під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Міжнародної угоди про соціальне забезпечення між Україною та Федеративною Республікою Німеччини немає.

Заявник скаржився, що Україна не захищає його соціальних прав. Він посилався на статтю 1 Конвенції. Також він скаржився, що його скарги, адресовані різним державним органам, були безрезультатними. Він посилався на статтю 13 Конвенції. Він також скаржився за статтею 14, стверджуючи, що його було піддано дискримінації в зв'язку з його місцем проживання.

Уряд надав заперечення щодо прийнятності заяви. Він зазначив, що заявник дізнався про положення статті 92 Закону України "Про пенсійне забезпечення" не пізніше липня 1998 року, коли воно було до нього застосовано. Уряд вважав, що у цій справі перебіг шестимісячного строку має відраховуватись з 3 липня 1998 року, тобто з дати, коли заявнику стало відомо про стверджуване порушення його прав.

Заявник не погодився з зауваженнями Уряду.

Суд зазначає, що відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" до виїзду на постійне проживання за кордон у липні 1998 року заявнику було виплачено пенсію за 6 місяців наперед та в подальшому виплату пенсії було зупинено. Таким чином, подія, щодо якої скаржиться заявник, відбулась у липні 1998 року, коли йому стало відомо або мало стати відомо про подальше припинення виплати пенсії відповідно до статті 92 Закону України "Про пенсійне забезпечення".

Суд нагадує, що шестимісячний строк в принципі починається з дати події, яка оскаржується, якщо відсутні доступні юридичні засоби захисту або якщо вони визнані неефективними (див. ухвалу у справі Nazar and Others v. Turkey від 10 січня 2002 року, заява N 62566/00).

Суд зазначає, що скарга заявника безпосередньо стосувалась чітко викладеного та однозначного положення законодавства. Суди загальної юрисдикції в Україні, включно з Верховним Судом, не мають повноважень визнавати недійсними норми закону (див. рішення у справі Glova and Bregin v. Ukraine, від 28 лютого 2006 року, заяви NN 4292/04 та 4347/04, п. 14). Більше того, система права України не передбачає права особи на індивідуальне звернення до Конституційного Суду України, до повноважень якого входить визнання законодавчих положень недійсними (див. рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, п. 24). У рішенні у справі "Проніна проти України" Суд також встановив, що з огляду на відповідне законодавство система права України не може розглядатись як така, що передбачає вимогу, відповідно до якої суди загальної юрисдикції мають детально розглядати будь-яке питання щодо конституційності, яке порушується стороною у цивільному провадженні, або зобов'язані передавати кожне з таких питань на розгляд Конституційного Суду (див. вищевказане рішення у справі "Проніна проти України", п. 24). Суд нагадує, що Конвенція як така не гарантує право доступу до суду, який має повноваження визнати закон недійсним чи позбавити його юридичної сили або давати офіційне тлумачення закону (див., mutatis mutandis, ухвалу у справі Gorizdrav. Moldova, заява N 53180/99 від 2 липня 2002 року; а також рішення у справі James and Others v. the United Kingdom від 21 лютого 1986 року, Серія А, N 98, с. 81). Таким чином, Суд вважає, що заявник не мав юридичного засобу захисту, який може вважатись ефективним за обставин цієї справи.

Суд вважає, що за цих обставин шестимісячний строк почався 3 липня 1998 року, коли заявнику стало відомо про зупинення виплати його пенсії. Враховуючи викладене, ця заява була подана на п'ять років пізніше, тобто 13 березня 2004 року. Суд приймає попередні заперечення Уряду та доходить висновку, що заява була подана з пропущенням строку та має бути відхилена відповідно до пп. 1 та 4 статті 35 Конвенції.

Відповідно застосування п. 1 статті 29 Конвенції у цій справі має бути припинено.

Визнає заяву неприйнятною.