ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
Р І Ш Е Н Н Я
Справа "Кухарчук проти України"
(Заява N 10437/02)
| Страсбург, 10 серпня 2006 року |
Переклад офіційний
Рішення набуває чинності відповідно до умов, визначених п. 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редагуванню.
У справі "Кухарчук проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою у складі:
п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,
пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),
п. В.Буткевич (V.Butkevych),
пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),
п. Р.Маруст (R.Maruste),
п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),
пані Р.Єгер (R.Jaeger), судді,
та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,
після обговорення у нарадчій кімнаті 3 липня 2006 року,
виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа порушена проти України за заявою (N 10437/02), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Кухарчуком Юрієм Миколайовичем (далі - заявник) 26 лютого 2002 року.
2. Інтереси заявника представляв п. В.Пілганчук, адвокат, який практикує у місті Києві. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженим - пані Валерією Лутковською.
3. 14 червня 2005 року Суд вирішив надіслати на комунікацію Уряду скаргу щодо тривалості провадження. Відповідно до п. З ст. 29 Конвенції Суд вирішив, що прийнятність та суть скарги розглядатимуться разом.
4. 1 квітня 2006 року дану справу було передано на розгляд нещодавно створеній п'ятій секції (п. 5 правила 25 і п. 1 правила 52).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник, 1958 року народження, проживає в місті Києві, Україна.
6. В 1994 році пані С. отримала кредит від банку "Ажіо". Оскільки пані С. не сплатила кредит, у 1995 році банк продав її квартиру п. С. Останній продав цю квартиру пані Сб., яка, в свою чергу, продала її п. Г. 22 січня 1997 року заявник придбав цю квартиру у п. Г.
7. В березні 1997 року заявник подав позов до Ватутинського районного суду м. Києва (надалі Ватутинський суд) щодо виселення пані С. та її неповнолітньої дитини з квартири. Пані С. подала зустрічний позов до суду, у якому просила визнати недійсними всі угоди про купівлю-продаж цієї квартири. Всі сторони угод про купівлю-продаж були викликані для участі у судовому розгляді справи.
8. 18 грудня 1997 року Ватутинський суд виніс рішення на користь заявника і постановив виселити пані С. разом з її дитиною.
9. 25 лютого 1998 року відповідач подала клопотання про подовження строку на касаційне оскарження. 2 березня 1998 року Ватутинський суд поновив строк, дійшовши висновку, що недодержання строку оскарження судового рішення відбулося не з вини відповідача.
10. 1 квітня 1998 року Київський міський суд (далі Київський суд) відхилив касаційну скаргу відповідача на судове рішення від 18 грудня 1997 року.
11. 13 квітня 1999 року у відповідь на скаргу відповідача заступник Генерального прокурора України направив до президії Київського суду протест щодо перегляду справи заявника. 26 квітня 1999 року президія задовольнила протест, скасувала судові рішення від 18 грудня 1997 року і від 1 квітня 1998 року і направила справу на новий розгляд. У постанові президії зазначалось, що суди нижчої інстанції допустили помилки у тлумаченні фактів і права щодо цієї справи.
12. 23 листопада 1999 року Ватутинський суд виніс рішення на користь заявника.
13. 24 грудня відповідач подала позов про подовження строку на подання касаційної скарги. 5 січня 2000 року Ватутинський суд надав відповідачу відстрочку, дійшовши висновку, що прострочення терміну оскарження судового рішення відбулося не з її вини.
14. 23 лютого 2000 року Київський суд скасував рішення від 23 листопада 1999 року і направив справу на новий розгляд.
15. 9 лютого 2001 року Ватутинський суд ухвалив рішення не на користь заявника.
16. 23 лютого 2001 року заявник подав касаційну скаргу на рішення від 9 лютого 2001 року. 12 березня 2001 року Ватутинський суд поновив заявнику строк для оскарження рішення, оскільки його не було своєчасно повідомлено про рішення від 9 лютого 2001 року.
17. 11 квітня 2001 року Київський суд скасував рішення від 9 лютого 2001 року і направив справу на новий розгляд на підставі того, що суд першої інстанції розглядав справу за відсутності пп. Г. і С, пані Сб. і третіх сторін у справі - п. А. та п. К., яких не було повідомлено про судове засідання.
18. Рішеннями від 28 серпня і 26 вересня 2001 року Ватутинський суд припинив розгляд позову заявника і зустрічного позову відповідача у зв'язку з неявкою сторін у судові засідання.
19. 7 березня 2002 року заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України на рішення від 28 серпня 2001 року, про винесення якого його було повідомлено 15 лютого 2002 року.
20. 20 лютого 2003 року Верховний Суд України скасував рішення від 28 серпня 2001 року і направив справу на новий розгляд на підставі того, що Ватутинський суд не повідомив заявника про дату і місце судового засідання, яке відбулось 28 серпня 2001 року.
21. 6 липня 2004 року Деснянський районний суд м. Києва (колишній Ватутинський суд) виніс рішення на користь заявника і постановив виселити пані С. разом з усіма іншими особами, які проживали у квартирі. Суд зазначив у рішенні, що заявник придбав квартиру на законних підставах.
22. 4 серпня 2004 року відповідач оскаржила рішення від 6 липня 2004 року. 25 серпня 2004 року Деснянський районний суд м. Києва надав відповідачу відстрочку для усунення недоліків її апеляційної скарги.
23. У невизначену дату відповідач подала до того самого суду виправлений варіант своєї апеляційної скарги.
24. 9 листопада 2004 року Київський міський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу відповідача на судове рішення від 6 липня 2004 року.
25. 14 квітня 2005 року палата у складі трьох суддів Верховного Суду України відмовила у задоволенні касаційної скарги.
ПРАВО
26. Заявник скаржився, що тривалість судового розгляду його справи не відповідає вимозі "розумного строку", як передбачається п. 1 статті 6 Конвенції, і яка у відповідній частині передбачає наступне:
"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."
А. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
27. Суд дійшов висновку, що дана скарга не є очевидно необґрунтованою, як це визначається п. З статті 35 Конвенції. Суд також зазначив, що скарга не є неприйнятною до розгляду за будь-яких інших підстав. Таким чином, її слід вважати прийнятною до розгляду Судом.
Б. ЩОДО СУТІ ЗАЯВИ
1. Період, який береться до уваги
28. Уряд зазначив, що період, який слід брати до уваги, починається з 11 вересня 1997 року, коли Україною було визнано право на подання індивідуальної заяви до Суду, і закінчується 14 квітня 2005 року, коли Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу відповідача.
29. Заявник стверджував, що період розпочався з 21 березня 1997 року, коли він подав свою скаргу до національного суду.
30. Суд зауважив, що судовий розгляд справи розпочався у березні 1997 року і закінчився у квітні 2005 року. Загальна тривалість становила приблизно сім років, за виключенням періоду з 1 квітня 1998 року по 26 квітня 1999 року, коли справа не розглядалась судами. Суд нагадав, що Конвенція набула чинності відносно України 11 вересня 1997 року і, таким чином, період, розгляд якого входить до компетенції Суду згідно з правилом ratione temporis, складає шість років і вісім місяців.
2. Розумність тривалості судового розгляду
31. Уряд не погодився із скаргами заявника, зауваживши, що у справі не було значного періоду бездіяльності, за які відповідальність несе держава. На думку Уряду, заявник та відповідач були відповідальними за деякі періоди затримки під час судового розгляду справи, оскільки вони декілька раз оскаржували рішення не дотримуючись встановленого судами строку (див. пп. 9, 13, 16, 19 і 22). Уряд також зазначив, що два судових засідання було перенесено у зв'язку з неявкою заявника. Уряд підкреслив, що складність цієї справи була обумовлена вищезгаданими обставинами.
32. Заявник не погодився з цим.
33. Суд нагадав, що розумність тривалості судового розгляду слід оцінювати з огляду на обставини справи, а також брати до уваги наступні критерії: складність справи, поведінку заявника і відповідних державних органів, а також важливість предмету спору для заявника (див., поміж іншого, справу Frydlender v. France [GC], N 30979/96, п. 43, ЄКПЛ 2000-VII).
34. Щодо питання складності даної справи, то Суд зазначив, що воно стосується права власності на квартиру, і національним судам слід було встановити, чи на законних підставах продав банк квартиру третім особам (див. вище п. 6). Суди не призначили жодної експертизи і приймали свої рішення переважно на підставі письмових свідчень сторін. Хоча справу і можна було вважати дещо ускладненою з огляду на подання зустрічного позову відповідачем, Суд зауважив, що зустрічний позов було подано невдовзі після подання позову заявником, і стосувався він того ж самого питання. Таким чином, Суд дійшов висновку, що предмет спору у даній справі не можна вважати вкрай складним.
35. Щодо тверджень Уряду відносно вини заявника у деяких затримках судового розгляду, то Суд зауважив, що, оскільки заявника не було своєчасно повідомлено про судові рішення від 9 лютого та від 28 серпня 2001 року, то він не міг своєчасно їх оскаржити. Суд також зазначив, що згідно з твердженнями національних судів пропущення строку оскарження судових рішень від 18 грудня 1997 року і від 23 листопада 1999 року відбулося не з вини відповідача. Суд також зауважив, що Уряд не вказав дати судових засідань, на які заявник начебто не з'явився, або не представив жодних доказів, які б підтверджували це твердження Уряду.
36. Навіть припускаючи, що деякі періоди затримки судового розгляду мали місце з вини заявника, Суд дійшов висновку, що тривалий процес судового розгляду був значною мірою обумовлений неодноразовими направленнями справи на новий розгляд. Хоча до компетенції Суду не входить аналіз права судової практики національних судів, він зауважив, що, оскільки розгляд справи зазвичай призначається внаслідок помилок, зроблених судами нижчої інстанції, неодноразове звернення до цієї процедури упродовж судового розгляду однієї справи вказує на значну неефективність юридичної системи (справа Wierciszewska v. Poland, N 41431/98, п. 46, 25 листопада 2003 року).
37. Загалом, зважаючи на обставини цієї справи, Суд дійшов висновку, що мала місце необґрунтована тривалість судового розгляду справи заявника.
39. Заявник також посилався на статтю 13 Конвенції і статтю 1 Першого протоколу до Конвенції з огляду на його скаргу щодо необґрунтованої тривалості судового розгляду справи.
40. Беручи до уваги свої висновки щодо п. 1 статті 6 (див. пп. 36 і 37 вище), Суд дійшов висновку, що ця скарга є прийнятною до розгляду, проте вважає, що потреба вирішувати, чи мало у цій справі місце порушення статті 13 Конвенції або статті 1 Першого протоколу до Конвенції відсутня (див. Zanghi v. Italy, судове рішення від 19 лютого 1991 року, серії А N 194-С, ст. 47, п. 23).
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
42. Заявник просив 73 835 грн (1) як компенсацію матеріальної шкоди, що відповідає сумі, яку заявник міг би отримати у випадку передачі в оренду зазначеної квартири. Він також вимагав виплати компенсації у розмірі 30 000 грн (2) як відшкодування моральної шкоди.
----------------
(1) Приблизно 11 810 євро.
(2) Приблизно 4800 євро.
43. Уряд зазначив, що вимоги заявника були необґрунтованими.
44. Суд не знаходить причинного зв'язку між розміром заявленого відшкодування матеріальної шкоди та констатованим порушенням і, таким чином, відхиляє цю вимогу. Проте Суд дійшов висновку, що заявник зазнав моральних збитків. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, Суд присуджує йому 600 ЄВРО з огляду на завдану моральну шкоду.
Б. Судові витрати
45. Заявник також просив 9690 грн (3) за витрати на провадження у Суді.
----------------
(3) Приблизно 1550 євро.
46. Уряд не погодився з цим.
47. Згідно прецедентної практики Суду заявник має право на відшкодування витрат тільки в разі, якщо буде представлено докази того, що ці витрати були необхідні, фактично мали місце, а також були обґрунтованими щодо свого розміру. У цій справі Суд, враховуючи інформацію, яку йому було надано, та вище вказаний критерій, вважає за потрібне присудити заявнику 600 ЄВРО як відшкодування за витрати.
В. Пеня
48. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу прийнятною;
3. Вирішує, що недоцільно проводити окремий розгляд скарги заявника щодо порушення статті 13 Конвенції і статті 1 Першого Протоколу;
4. Вирішує, що:
(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику суму, що складає 600 ЄВРО (шістсот ЄВРО), як компенсацію за нематеріальну шкоду та 600 ЄВРО (шістсот ЄВРО) на відшкодування судових витрат плюс суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника. Валюта платежу має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу;
(b) у випадку невиплати чи несвоєчасної виплати державою-відповідачем належної заявнику суми, на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсотки з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку;
5. Відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено у письмовому вигляді 10 серпня 2006 року згідно з пп. 2 і 3 правила 77 Реґламенту суду.
| Секретар Голова | К.ВЕСТЕРДІК (C.Westerdiek) П.ЛОРЕНЦЕН (P.Lorenzen) |
