Справа "Гурська проти України" (Заява N 35185/04)

Це рішення стане остаточним відповідно до умов, визначених п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Гурська проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті 20 листопада 2006 року,

виносить таке рішення, яке було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за заявою (N 35185/04), поданою проти України до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянкою України пані Анелею Вацлавівною Гурською (далі - заявниця) 24 вересня 2004 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим, паном Юрієм Зайцевим.

3. 5 грудня 2005 року Суд прийняв рішення направити заяву на комунікацію з Урядом. Відповідно до п. З статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви і її прийнятності одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилась в 1956 році та проживає у с. Соболівка Житомирської області.

5. Трьома рішеннями від 18 лютого, 5 березня та 20 травня 2003 року Дзержинський міський суд зобов'язав Соболівську сільську раду виплатити заявниці 4097,01 грн (1) заборгованості із заробітної плати та інших виплат.

(1) Приблизно 679 євро.

6. Романівський відділ державної виконавчої служби відкрив виконавче провадження першого рішення від 3 березня 2003 року. 26 червня 2003 року було відкрито виконавче провадження щодо двох інших рішень.

7. 14 червня 2003 року виконавча служба припинила виконавче провадження через те, що Кабінет Міністрів України не передбачив порядок виплати заборгованості за рішенням суду.

8. У січні 2004 року заявниця подала скаргу до того ж суду на виконавчу службу у зв'язку з невиконанням судових рішень, винесених на її користь. 5 лютого 2004 року суд відхилив її позов у зв'язку з невстановленням вини державної виконавчої служби. 8 квітня 2004 року апеляційний суд Житомирської області залишив в силі рішення суду першої інстанції. Суди постановили, що рішення не можуть бути виконані, оскільки не існувало процедури накладення арешту на рахунки Держказначейства. Касаційна скарга заявниці все ще розглядається Верховним Судом України.

9. Невизначеної дати заявниця отримала 364,92 грн (1). Рішення залишається в більшій частині невиконаним (3732,09 грн (2).

(1) Приблизно 61 євро.

(2) Приблизно 618 євро.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

10. Відповідне національне законодавство викладене в рішенні у справі "Войтенко проти України" (N 18966/02, пункти 20-25, рішення від 29 червня 2004 року).

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

11. Заявниця скаржилась стосовно невиконання органами державної влади у повному об'ємі та в належний час рішення Дзержинського районного суду від 18 лютого, 5 березня та 20 травня 2003 року. Вона посилалась на п. 1 статті 6, статтю 13 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, в яких у відповідних частинах зазначається таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

12. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала всіх національних засобів юридичного захисту, оскільки провадження, в яких вона оскаржувала стверджувану бездіяльність виконавчої служби, все ще триває в національних судах. Далі Уряд стверджував, що заявниця не подала повторно виконавчі листи за рішеннями від 18 лютого, 5 березня та 20 травня 2003 року до виконавчої служби. Тому Уряд запропонував оголосити заяву неприйнятною.

13. Суд нагадує, що він уже відхилив аналогічні заперечення Уряду у подібних справах (див., наприклад, справу "Войтенко проти України", згадану вище, пункти 29-31, та справу "Гаркуша проти України", N 4629/03, пункти 18-19, від 13 грудня 2005 року), та не вбачає підстав дійти іншого висновку по цій справі.

14. Суд вважає, що ця частина заяви порушує питання факту та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Тому Суд не вбачає причин для проголошення її неприйнятною.

II. ЩОДО СУТІ

15. У своїх зауваженнях Уряд надав аргументи, подібні до тих, що він виклав у справі "Войтенко проти України", стверджуючи, що п. 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції порушено не було (див. справу "Войтенко проти України", згадану вище, пункт 37).

16. Заявниця не погодилась.

17. Суд зазначає, що до цього часу рішення Дзержинського міського суду від 18 лютого, 5 березня та 20 травня 2003 року залишаються невиконаними близько трьох років та семи місяців, трьох років та чотирьох місяців, відповідно.

18. Суд повторює, що він уже визнав порушення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу у справах, подібних до цієї (див. справу "Войтенко проти України", згадану вище, пункти 39-43 та 53-55).

19. Розглянувши матеріали справи, Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактичних доказів і переконливих аргументів, які могли б змусити Суд дійти іншого висновку у цій справі. Відповідно було порушення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

20. Стаття 41 Конвенції зазначає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

21. Заявниця вимагала невиплачену частину заборгованості, яка була присуджена рішеннями суду (див. п. 9 вище), як компенсацію матеріальної шкоди. Вона також вимагала 46 000 грн (1) нематеріальної шкоди.

(1) Приблизно 7641 євро.

22. Уряд стверджував, що заявниця не обґрунтувала свої вимоги, і заявив, що визнання порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію.

23. Оскільки заявниця вимагала виплатити їй суму, присуджену їй за судовими рішеннями, що розглядаються, Суд вважає, що Уряд повинен виплатити заявниці невиплачену частину боргу за рішеннями національного суду як відшкодування її матеріальних збитків.

24. Що стосується вимоги заявниці стосовно нематеріальної шкоди, Суд, здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, присуджує заявниці суму в 1300 євро.

Б. Судові витрати

25. Заявниця вимагала суму в 600 грн (2) як відшкодування витрат, понесених нею на юридичну допомогу під час провадження в національних судах та в Суді. Вона надала довідку, видану їй паном П.Веремчуком, адвокатом, що працює в місті Романів Житомирської області.

(2) Приблизно 100 євро.

26. Уряд оскаржив ці вимоги.

27. Згідно із прецедентною практикою Суду заявник має право на відшкодування своїх судових витрат, якщо він доведе, що вони були необхідними та дійсно понесеними, а також обґрунтованими щодо розміру. У цій справі, з огляду на наявну у нього інформацію, Суд вважає за необхідне присудити заявниці 100 євро як відшкодування судових витрат, понесених в ході провадження в Суді.

В. Пеня

28. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що у цій справі було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Постановляє, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявниці заборгованість за рішеннями національного суду, яка досі їй належить, а також наступні суми, які повинні бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 1300 (тисяча триста) євро як компенсацію нематеріальної шкоди;

(іі) 100 (сто) євро як компенсацію судових витрат;

(ііі) з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявниці;

(б) зі сплином зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

5. Відхиляє інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 14 грудня 2006 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.