Справа "Юртаєв проти України" (Заява N 11336/02)

Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у пункті 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Юртаєв проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста (Mr J.-P.Costa), Голова,

п. І.Кабрал Баррето (Mr I.Cabral Barreto),

п. К.Юнгвірт (Mr K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

п. М.Угрехелідзе (Mr M.Ugrekhelidze),

пані А.Мулароні (Mrs A.Mularoni),

пані Е.Фура-Сандстрьом (Mrs E.Fura-Sandstrom), судді,

а також пані С.Доллє (Mrs S.Dolle), Секретар секції,

після засідання у нарадчій кімнаті 10 січня 2006 року,

виносить таке рішення, яке було прийняте вказаного дня:

1. Справа ґрунтується на заяві (N 11336/02) проти України, яка була подана до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Юрієм Вікторовичем Юртаєвим (далі - заявник) 11 листопада 2001 року.

2. Заявника представляв практикуючий у м. Донецьку адвокат п. Булаєв. Уряд України (далі - Уряд) представляла його представник у Суді пані Валерія Лутковська.

3. 25 жовтня 2004 року Суд вирішив направити справу на комунікацію Уряду. Відповідно до п. 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив одночасно розглядати питання прийнятності та суті.

4. Заявник, 1961 р.н., зараз відбуває покарання в установі виконання покарань N 8 у м. Макіївка, Донецька область.

5. 27 лютого 1998 року заявник разом з іншими вісьмома чоловіками був заарештований за підозрою у вчиненні хуліганства та розбійного нападу.

6. 2 березня 1998 року заявнику було пред'явлено обвинувачення та обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

7. До червня 1998 року попереднє слідство було закінчено, і заявнику було надано матеріали справи для ознайомлення. 26 червня 1998 року він закінчив їх вивчати.

8. 17 липня 1998 року слідчий склав обвинувальний висновок. 3 серпня 1998 року обвинувальний висновок був затверджений районним прокурором, і справа була направлена до Центральноміського районного суду м. Горлівка (далі - районний суд) для розгляду по суті. Прокурор стояв на позиції, що заявник та вісім інших підозрюваних були членами банди, яка вчинила ряд розбоїв та хуліганських нападів (статті 144 та 206 Кримінального кодексу відповідно).

9. З 2 вересня 1998 року до 6 жовтня 1998 року районний суд провів вісім слухань. В останній із зазначених днів він призначив судову експертизу для встановлення тяжкості завданих ушкоджень К. (одному з чотирьох потерпілих).

10. 3 грудня 1998 року суддя відновив слухання і до 16 грудня 1998 року провів іще три засідання.

11. 30 грудня 1998 року заявника було виправдано щодо вчинення розбійного нападу, але засуджено до двох років позбавлення волі за нанесення тілесних ушкоджень (стаття 102 Кодексу). Прокурор подав апеляцію, оскаржуючи перекваліфікацію судом злочинів, у яких обвинувачувався заявник, що призвело до надто м'якого покарання. 23 лютого 1999 року Донецький обласний суд підтримав обвинувачення.

12. 24 лютого 1999 року президія Донецького обласного суду за протестом заступника голови Донецького обласного суду (далі - обласний суд) скасувала ці рішення і направила справу на нове розслідування.

13. До квітня 1999 року додаткове розслідування було закінчене, і заявнику були надані матеріали справи для ознайомлення. 26 травня 1999 року слідчий склав обвинувальний висновок щодо заявника та його співобвинувачених, звинувативши їх у вчиненні розбійного нападу.

14. 22 червня 1999 року в районному суді почався новий судовий розгляд в іншому складі суду. 22 липня 1999 року після десяти слухань районний суд засудив заявника та його співобвинувачених за заподіяння тілесних ушкоджень та незаконне позбавлення волі іншої особи (стаття 123 Кодексу. Крім того, суд звільнив шістьох підсудних у зв'язку з амністією. Проте заявника та двох інших було залишено під вартою. Прокурор оскаржив це рішення, посилаючись на ті самі підстави, як і в попередньому апеляційному поданні (пункт 11 вище).

15. 19 жовтня 1999 року обласний суд повернув справу до районного суду через незабезпечення підсудного можливістю ознайомитися з протоколами судових засідань всупереч вимогам Кримінально-процесуального кодексу.

16. 22 листопада 1999 року районний суд, виконавши відповідні вимоги, повторно направив справу до обласного суду. 30 листопада 1999 року останній скасував рішення від 22 червня 1999 року і направив справу до Куйбишевського районного суду м. Горлівка (далі - Куйбишевський суд).

17. 4 січня 2000 року Куйбишевський суд розпочав судовий розгляд і призначив перше судове засідання на 11 січня 2000 року. Проте це засідання не відбулося у зв'язку з відсутністю підсудних, які були звільнені у червні 1999 року. Суддя відклав слухання до встановлення їх місцезнаходження.

18. 20 березня 2000 року провадження щодо відсутніх підсудних було виділено в окрему справу. Суд призначив наступне слухання на 3 квітня 2000 року, але воно в результаті було перенесене на 17 квітня 2000 року через неявку потерпілого.

19. З 17 квітня до 15 червня 2000 року Куйбишевський суд провів дванадцять слухань. 22 червня 2000 року у закритому судовому засіданні суд засудив заявника до дев'яти років позбавлення волі за розбій. Період тримання під вартою був зарахований до строку відбування покарання. У своїй апеляційній скарзі захисник заявника скаржився на оцінювання судом фактичних та юридичних обставин справи. Проте він не піднімав питання закритого розгляду справи.

20. 20 квітня 2001 року обласний суд встановив, що суд першої інстанції не дотримався певних процесуальних вимог щодо права підсудних бути належно проінформованими про хід апеляційного провадження. У зв'язку з цим суд вирішив повернути справу до Куйбишевського суду.

21. У невстановлену дату справа була знову направлена до обласного суду.

22. 1 червня 2001 року обласний суд по суті підтримав рішення від 22 червня 2000 року, але пом'якшив режим відбування покарання для заявника.

1. Скарги щодо стверджуваної несправедливості провадження

23. Заявник скаржився відповідно до п. 1 статті 6, що його засудження було несправедливим. Зокрема, він скаржився на відсутність незалежності та неупередженості судді, оскільки він повинен був брати до уваги позицію обласного суду, яку він виклав у своєму рішенні від 30 листопада 1999 року. Він також скаржився, що слухання справи 22 червня 2000 року у закритому засіданні було нерозумним та незаконним.

24. Що стосується скарг заявника на те, що його справа розглядалася в закритому засіданні, то Суд вважає, що заявник і його представник не зазначили цієї скарги в своїй апеляції до обласного суду. А тому доступні відповідно до українського законодавства засоби не були вичерпані всупереч п. 1 статті 35 Конвенції. З цього випливає, що ці скарги повинні бути відхилені відповідно до п. 4 статті 35 Конвенції.

25. Оскільки заявник скаржився, що суд першої інстанції не був незалежним та неупередженим, оскільки повинен був у цій справі дотримуватися інструкцій обласного суду, то Суд повторює, що для встановлення, чи суд може розглядатися як "незалежний", увага повинна бути направлена в тому числі і на порядок призначення суддів і на строк їх повноважень, на існування гарантій проти зовнішнього тиску, а також на те, чи суд надає видимість незалежності. Суд повторює, що поняття упередженості має два аспекти: суд повинен суб'єктивно бути незалежним від особистої упередженості чи схильності, а також повинен бути незалежним від об'єктивної точки зору, у зв'язку з чим він повинен мати достатні гарантії, щоб виключити будь-який законодавчий сумнів у цій частині. Суд зазначає, що заявник не висловив жодного сумніву щодо суб'єктивної упередженості суду. Що стосується об'єктивного тесту, то Суд вважає, що він повинен бути розглянутий разом з питанням "незалежності", оскільки ці два поняття тісно пов'язані (Cooper v. the United Kingdom, ECHR 2003-XII).

26. Суд нагадує свою значну прецедентну практику щодо судових гарантій насамперед проти тиску, впливу виконавчої влади (див., mutatic mutandis, Findlay v. the United Kingdom, рішення від 25 лютого 1997 року, Збірник рішень та ухвал 1997-I, параграф 77; Incal v. Turkey, рішення від 9 червня 1998 року, Збірник рішень та ухвал 1998-IV, параграф 68). Проте Суд вважає, що п. 1 статті 6 не може розглядатися як такий, що забороняє судам нижчих інстанцій дотримуватися вказівок судів вищих інстанцій, особливо якщо такі вказівки даються в рамках звичайного апеляційного провадження.

27. Суд зазначає, що заявнику була забезпечена змагальність провадження в національних судах. На різних стадіях цих проваджень він міг надавати докази, які, на його думку, мають відношення до справи. Суд не бачить жодної свавільності або процесуальної несправедливості в рішеннях національних судів.

28. З цього випливає, що цей аспект справи є очевидно необґрунтованим у сенсі п. 3 статті 35 Конвенції, а тому повинен бути відхилений відповідно до п. 4 статті 35 Конвенції.

2. Скарги щодо тривалості провадження

29. Заявник скаржився, що тривалість провадження була несумісною з вимогою "розумного строку", яка закріплює, що:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку...".

а) Заперечення Уряду щодо прийнятності

30. Уряд вважав, що заявник не може розглядатися "жертвою" стверджуваного порушення, оскільки строк тримання під вартою було зараховано до строку відбування покарання.

31. Заявник не погодився.

32. Суд вважає, що таке зарахування строку як не означає вираження чи визнання порушення Конвенції, так і не надає жодного відшкодування за тривалість провадження. З цього випливає, що заявник може до цього часу вважати себе "жертвою" порушення в цій частині.

б) Висновок

33. Суд приходить до висновку, що заява не є очевидно необґрунтованою в сенсі п. 3 статті 35 Конвенції. Він далі зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав.

1. Період, який повинен братися до уваги

34. Кримінальне провадження у цій справі почалося 27 лютого 1998 року, коли заявника було заарештовано, і закінчилося 1 червня 2001 року, коли було винесено рішення обласного суду. Таким чином, воно тривало загалом три роки і три місяці у двох інстанціях, кожна з яких розглядала справу тричі.

2. Розумність тривалості провадження

а) Надані Суду аргументи

35. Уряд стверджував, що справа була складною з точки зору фактів, стосувалася дев'яти обвинувачених і чотирьох жертв і що слідчі та судові органи вжили всіх можливих заходів для забезпечення швидкого розгляду справи.

36. Заявник заявляв, що провадження було надто довге, особливо з огляду на те, що весь цей час він тримався під вартою в поганих умовах.

б) Оцінка Суду

37. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна бути оцінена в світлі конкретних обставин справи та з огляду на вироблені прецедентною практикою Суду критерії: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів. І, нарешті, повинна враховуватися важливість предмета спору для заявника (див., серед іншого, Kalashnikov v. Russia, N 47095/99, параграф 125, ECHR 2002-VI). У зв'язку з цим Суд повторює, що той факт, що протягом періоду розгляду справи заявник перебував під вартою, вимагав від суду певної старанності для швидкого розгляду справи (Smirnova v. Russia, nos. 46133/99 та 48183/99, параграф 83, ECHR 2003-IX (витяги); Abdoella v. the Netherlands, рішення від 25 листопада 1992 року, Серія А, N 248-А, параграф 24, та Henworth v. the United Kingdom, N 515/02, параграф 29, від 2 листопада 2004 року).

38. Суд підтримує точку зору Уряду, що кількість підсудних певним чином вплинула на складність справи. Проте Суд вважає, що вага такого аргументу дещо втрачається з огляду на повторні додаткові розслідування і судові розгляди та зменшення кількості обвинувачених до трьох в останньому розгляді.

39. Суд далі зауважує, що з матеріалів справи не випливає, що поведінка заявника якимось чином вплинула на тривалість провадження.

40. Проте Суд встановлює, що саме державні органи були відповідальні за ряд затримок. Повторне незабезпечення національними судами права підсудних на захист, оскільки підсудним не були надані певні документи з матеріалів справи для ознайомлення, двічі спричинило затримки в апеляційному провадженні: розгляд апеляції було відкладено на чотири місяці в 1999 році і на рік в 2000-2001 рр. (пункти 15-16 і 21 вище). Більше того, розгляд справи не відбувався десь близько трьох місяців, коли встановлювали місцезнаходження відсутніх підсудних (пункти 17-18 вище). Хоча затримки, спричинені приватними особами, не можуть самі по собі перекладатися на відповідну державу (див. для порівняння Foley v. the United Kingdom, N 39197/98, параграф 38, 22 жовтня 2002 року), Суд вважає, що в обставинах справи, особливо при перебуванні заявника під вартою в поганих умовах (до того часу він провів уже близько двох років під вартою), такі затягування здаються нерозумними. Тим більше, що, як показало подальше засудження заявника, присутність цих співобвинувачених не була необхідною для розгляду справи заявника.

41. Суд далі зазначає, що провадження було також затягнуто значною мірою новими розглядами справи. Хоча Суд не в змозі аналізувати якість рішень національних судів, він вважає, що оскільки справа направляється на новий розгляд зазвичай у зв'язку з помилками, яких припустилися суди нижчих інстанцій, то повторні направлення справи на новий розгляд протягом одного такого провадження розкривають серйозні недоліки судової системи (див. Wierciszewska v. Poland, N 41431/98, параграф 46, від 25 листопада 2003 року).

42. Вищезазначені міркування є достатніми для того, щоб Суд прийшов до висновку, що провадження щодо заявника не відповідало меті старанності, яка вимагається. Тому, відповідно, було порушення п. 1 статті 6.

43. Стаття 41 Конвенції проголошує:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

44. Заявник вимагав 100000 ЄВРО для відшкодування моральної шкоди.

45. Уряд заперечив проти цих вимог.

46. Суд дотримується точки зору, що в результаті порушення заявник зазнав певної моральної шкоди, яка не може бути компенсована самою констатацією такого порушення. Виходячи зі справедливих засад, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 1000 ЄВРО для відшкодування моральної шкоди.

Б. Судові витрати

47. Заявник не подав жодної вимоги в цій частині протягом встановленого строку; Суд, відповідно, нічого не присуджує у цій частині.

В. Процентна ставка

48. Суд вважає прийнятним, що процентна ставка повинна базуватися на граничній кредитній ставці Європейського центрального банку, до якої повинно бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Проголошує заяву щодо надмірної тривалості кримінального провадження прийнятною, а всю іншу частину заяви - неприйнятною;

2. Вирішує, що було порушення п. 1 статті Конвенції;

3. Вирішує, що:

a. протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявнику 1000 ЄВРО (одну тисячу ЄВРО) для відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день виплати, та будь-який податок, який може підлягати сплаті з зазначеної суми;

b. після закінчення вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на вказану суму нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме протягом періоду несплати, плюс три відсоткові пункти;

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 31 січня 2006 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту.