Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року "Про Стратегію людського розвитку"

Відповідно до статті 107 Конституції України

1. Увести в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року "Про Стратегію людського розвитку" (додається).

2. Затвердити Стратегію людського розвитку (додається).

3. Контроль за виконанням рішення Ради національної безпеки і оборони України, введеного в дію цим Указом, покласти на Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.

4. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

У сучасних умовах питання людського розвитку є надзвичайно актуальним, оскільки прогрес людського розвитку демонструє нарощування можливостей людини через підвищення її потенціалу для реалізації в усіх сферах життєдіяльності.

Людський розвиток потребує пріоритетної уваги з боку держави. За показником індексу людського розвитку, який відображає узагальнені характеристики людського потенціалу з урахуванням здоров'я, доступу до знань, тривалості і рівня життя населення, Україна посіла 74-ту позицію серед 189 держав і територій, які представлено в Доповіді про стан людського розвитку за 2019 рік, що опублікована на офіційному вебсайті Програми розвитку ООН. З одного боку, це означає належність України до держав із високим рівнем людського розвитку (індекс людського розвитку - 0,779), з іншого боку - Україна з 1991 року демонструє незначний прогрес у зазначеній сфері порівняно з іншими державами цієї групи.

Незважаючи на зростання значення індексу людського розвитку протягом 1991 - 2019 років (відповідно з 0,705 до 0,779), позиція України у світовому рейтингу поступово знижувалася із 47-го місця в 1991 році до 75-го у 2000 році, 82-го у 2010 році та 74-го у 2019 році. Сповільнення темпів людського розвитку зумовлено насамперед низьким рівнем валового національного доходу в розрахунку на душу населення, за яким Україна значно поступається державам із високим рівнем людського розвитку.

Протягом 2000-х років показник очікуваної тривалості життя при народженні також залишається нижчим від середнього у державах цієї групи (72 роки проти 75,1 року). Водночас перевагою України є традиційно висока освіченість громадян, що засвідчує високий потенціал людського розвитку, повноцінна реалізація якого потребує створення сприятливих умов з боку держави.

З огляду на потреби людського розвитку завданням держави повинно бути формування такого економічного та соціального порядку, який буде підґрунтям для реалізації свободи особистості та гарантією реалізації права громадян на індивідуальний розвиток, індивідуальну відповідальність і соціальну захищеність.

Стратегія людського розвитку (далі - Стратегія) визначає цілі та основні завдання, що стоять перед державою, у сфері людського розвитку як напряму забезпечення національної безпеки України, а також індикатори досягнення цілей, що забезпечує можливість проведення моніторингу, ефективного планування, належного оцінювання соціальних інвестицій у людський потенціал.

Правовою основою Стратегії є Конституція та закони України, міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та Стратегія національної безпеки України.

Під час розроблення Стратегії враховано проголошені резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 25 вересня 2015 року № 70/1 глобальні цілі сталого розвитку до 2030 року.

Суттєвий вплив на соціально-економічну ситуацію в державі в цілому та її регіонах протягом останніх років чинять такі виклики, як збройна агресія Російської Федерації проти України і тимчасова окупація частини її території, демографічна криза, епідемічна ситуація, пов'язана з поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - коронавірусна хвороба COVID-19), проблеми у сфері медицини, освіти, науки, культури, фізичної культури і спорту, соціальної підтримки громадян, національно-патріотичного виховання.

Демографічний розвиток України характеризується формуванням і посиленням таких негативних тенденцій, як зменшення чисельності населення (на початок 2010 року - 46 млн, на початок 2021 року - 41,6 млн, без урахування даних щодо населення тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя), старіння населення (частка осіб віком 65 років і більше у загальній чисельності населення у 2020 році становила 17 відсотків).

Відповідно скорочується чисельність молоді. Зокрема, чисельність осіб віком від 14 до 35 років (включно) в Україні станом на 1 січня 2021 року порівняно з початком 2015 року зменшилася на 1,6 млн осіб.

Поточна демографічна ситуація характеризується відносно низькою народжуваністю та високою смертністю, погіршенням медико-демографічних характеристик населення через зростання захворюваності, поширення хронічних, інфекційних хвороб, збереження високого рівня професійної захворюваності, виробничого та побутового травматизму.

Тривалість життя є інтегральним індикатором стану здоров'я населення, його добробуту, а також підсумковою оцінкою умов життєдіяльності населення та показником ефективності системи охорони здоров'я. Українці живуть у середньому на дев'ять років менше, ніж громадяни держав Європейського Союзу: у 2019 році середня очікувана тривалість життя в Україні становила 72 роки, у державах Європейського Союзу - 81 рік.

Гострою проблемою в Україні залишається висока передчасна смертність у працездатному віці, насамперед серед чоловіків, які живуть у середньому на 10 років менше, ніж жінки, що помітно перевищує такий розрив у розвинутих європейських державах, де він становить лише три з половиною - п'ять років.

Також Україна вирізняється значними втратами населення через депопуляцію та на сьогодні належить до числа держав із найвищою інтенсивністю природного скорочення чисельності населення. В останні два роки рівень народжуваності в Україні був найнижчим у Європі.

Мінімізація негативних депопуляційних наслідків для людського розвитку можлива лише за умови реалізації активної соціально-демографічної політики. Завданням держави у цьому напрямі є вироблення послідовної та довгострокової політики, спрямованої на формування і підтримку здорового способу життя, зміцнення здоров'я та профілактику захворювань.

В Україні продовжується реформування системи охорони здоров'я. Із 2018 року запроваджено реалізацію державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій для первинної медичної допомоги, а починаючи з квітня 2020 року - для всіх видів медичної допомоги.

Створено Національну службу здоров'я України - центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення. Відбулися масштабні зміни з реорганізації закладів охорони здоров'я у комунальні некомерційні підприємства, впроваджено електронну систему охорони здоров'я (E-health); завершено кампанію з вибору пацієнтом лікаря та підписання декларації.

Складність і водночас масштабність реформи охорони здоров'я полягає в тому, що вона здійснювалася паралельно з процесами децентралізації, а у 2020 році Україна, як і весь світ, увійшла в пандемію COVID-19.

Результати проведення аналізу причин смертності свідчать про незадовільний стан системи охорони здоров'я та реального доступу населення до медичних послуг. У структурі смертності переважає смертність від серцево-судинних захворювань, до того ж однією з найбільш негативних тенденцій є збереження високих показників смертності з цієї причини у молодому віці. Гострий інфаркт міокарда є причиною смерті у близько 20 випадках на 100 тис. населення, близько 50 відсотків пацієнтів після перенесеного інсульту отримують первинну інвалідність, близько 12 відсотків померлих від інсульту - особи працездатного віку.

Головними чинниками високого рівня неінфекційних захворювань є ризикована поведінка людей (нездорове харчування, низька фізична активність, куріння, зловживання алкоголем), обумовлена неналежним усвідомленням власної відповідальності за своє здоров'я, та недостатня профілактична робота (особливо на рівні первинної медичної допомоги). Поширені серед молоді шкідливі звички, а також безвідповідальна сексуальна поведінка молодих людей є одними з ризиків поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій, що передаються статевим шляхом тощо.

Ще одним визнаним Всесвітньою організацією охорони здоров'я чинником ризику для здоров'я населення, що призводить до збільшення захворюваності та смертності у світі, є забруднення повітря, понад 80 відсотків захворювань тією чи іншою мірою залежать від якості повітря.

Недосконалість системи охорони здоров'я, низький рівень усвідомлення цінності здоров'я як власного капіталу, відсутність просвітницької складової для населення з питань здорового способу життя, перебування переважної більшості населення в умовах соціально-економічної нестабільності призводять до створення несприятливих умов для підтримки здорового способу життя.

За оцінками Світового банку, Україна має конкурентну перевагу у вигляді потужної системи освіти, що є рушієм економічного та соціального розвитку держави, але частка людського капіталу в національному багатстві залишається невеликою. За час незалежності Україні вдалося зберегти значну частину своїх переваг у сфері освіти, що сприяє досягненню учнями та студентами високих результатів у навчанні та розвитку людського капіталу. Однак навички, яких потребує сучасний ринок праці, відрізняються від тих, що формує система освіти, а необхідні трансформації в освітньому секторі відбуваються повільно. Незважаючи на наявність високоосвіченої робочої сили в Україні, на людський капітал припадає лише 34 відсотки національного багатства (середній показник у державах Європи та Центральної Азії - 62 відсотки), а продуктивність праці становить лише 22 відсотки продуктивності праці у державах Європейського Союзу.

Незважаючи на задеклароване на законодавчому рівні право на дошкільну освіту та значний попит на цей вид послуг, доступність закладів дошкільної освіти залишається недостатньою, особливо з урахуванням інфраструктурних аспектів між населеними пунктами. На початок 2020 року чистий показник (за даними Державної служби статистики України) охоплення дітей дошкільного віку (три - п'ять років) закладами дошкільної освіти в Україні становив 76,4 відсотка (у містах - 86,8 відсотка, в сільській місцевості - 56,4 відсотка). Спостерігається перевищення планової наповнюваності груп у функціонуючих дитячих садках (станом на початок 2020 року - 109 на 100 місць). Водночас черга до закладів дошкільної освіти скоротилася на 72,1 відсотка порівняно з 2014 роком (95900 дітей) і на кінець 2019 року становила 26783 дитини.

Якість дошкільної освіти не відповідає сучасним потребам розвитку дитини, а зміст дошкільної освіти потребує оновлення відповідно до потреб у формуванні первинного соціального досвіду та позитивних якостей особистості у дітей.

Повна загальна середня освіта в Україні є обов'язковою та спрямованою, зокрема, на забезпечення формування в учнів ключових компетентностей, необхідних кожній людині для успішної життєдіяльності. Однак учні закладів загальної середньої освіти не повною мірою набувають компетентностей, необхідних для забезпечення їх успішного особистісного та професійного розвитку.

Мережа закладів загальної середньої освіти залишається неефективною через наявність великої кількості малокомплектних шкіл. Лише 2,5 відсотка таких закладів, у яких навчається менш як 50 учнів, розміщені в містах, решта 97,5 відсотка - це сільські школи. Одночасно у великих містах школи переповнені. Кількість закладів загальної середньої освіти у 2020/2021 навчальному році становить 14,8 тис., кількість учнів - 4,4 мільйона.

На початок 2020/2021 навчального року лише 59 закладів загальної середньої освіти не підключені до Інтернету, причому частина з них підлягає оптимізації у 2021 році або наступному році.

Водночас у великій кількості шкіл (близько 2500) підключено Інтернет з недостатньою швидкістю для ефективної організації освітнього процесу.

Педагогічна професія на сьогодні не є престижною. У великій кількості закладів освіти не забезпечено створення гідних умов праці. Певна частка педагогічних працівників, які працюють у школах, з різних причин не володіє інноваційними методиками і технологіями навчання.

Освітнє середовище закладів не завжди є інклюзивним, безпечним і комфортним, недостатньо мотивує та не заінтересовує учнів до навчання, не сприяє використанню сучасних технологій навчання педагогічними працівниками. У період здобуття повної загальної середньої освіти недостатньо уваги приділяється допомозі учням у майбутньому професійному визначенні, усвідомленні ними власного вибору подальшої освіти чи професійної діяльності.

Сучасний розвиток суспільства зумовлює потребу в постійному оновленні змісту освіти і методик навчання, зміні підходів до організації освітньої діяльності, в забезпеченні якості освіти, а також системи оцінювання результатів навчання учнів, модернізації освітнього середовища з використанням новітніх технологій.

У 2018 році розпочато реформу загальної середньої освіти "Нова українська школа" на період до 2029 року, якою на сьогодні охоплено 1 - 3 класи всіх закладів загальної середньої освіти, а також 144 заклади загальної середньої освіти, що є учасниками експерименту з упровадження нового державного стандарту початкової освіти у четвертих класах.

Поточний стан підготовки кваліфікованих кадрів у системі професійної освіти не відповідає повною мірою потребам здобувачів освіти зокрема, а також суспільства та національної економіки в цілому.

Внаслідок погіршення демографічної ситуації, збільшення до 80 відсотків частки молоді, зорієнтованої на здобуття вищої освіти, поступово зменшується кількість учнів закладів професійної (професійно-технічної) освіти. На 1 січня 2020 року загальна кількість учнів, які здобувають професійну (професійно-технічну) освіту, скоротилася порівняно з 2012 роком на 66,6 відсотка і становить 245,8 тис. осіб.

Незважаючи на певні позитивні зрушення, професійна (професійно-технічна) освіта в Україні залишається недостатньо ефективною також з огляду на недосконалу систему управління, недостатній обсяг фінансування, застарілу матеріально-технічну базу закладів професійної (професійно-технічної) освіти, недостатньо ефективну співпрацю закладів освіти з роботодавцями та бізнес-партнерами, що в цілому призвело до зниження соціально-економічної мотивації осіб до здобуття професійно-технічної освіти і в результаті - до зростання дефіциту робітничих кадрів на внутрішньому ринку праці.

Система державного фінансування стимулює заклади вищої освіти працювати насамперед у напрямі нарощування кількості студентів, а не підвищення якості освіти. Заклади вищої освіти позбавлені належної фінансової автономії, тому не можуть оперативно реагувати на виклики, які перед ними постають. Характерними також є недостатній рівень фінансування вищої освіти, зношеність і застарілість матеріально-технічної бази закладів вищої освіти.

Тривалий час якість вищої освіти не підтримувалася системами внутрішнього та зовнішнього забезпечення якості, оскільки ці системи були орієнтовані на формальні показники, а не на забезпечення процесів і потреб заінтересованих сторін. В освітніх програмах закладів вищої освіти все ще недостатньо враховуються потреби роботодавців.

У поточних умовах випускники закладів вищої освіти не мають можливостей повною мірою реалізувати себе на українському ринку праці.

Навчання протягом усього життя, формальна освіта, неформальна, інформальна (самоосвіта) освіта відіграють все більшу роль у набутті умінь і навичок, необхідних для забезпечення соціальної та економічної активності.

Рівень стимулів для провадження молодими людьми в Україні наукової діяльності, зокрема для розвитку кар'єри вченого, залишається низьким. Зв'язок між закладами вищої освіти та науково-дослідними установами є недостатнім або відсутнім.

Причинами цього є, зокрема, незадовільний стан матеріально-технічної бази, в тому числі дослідницької інфраструктури; недостатні можливості залучення українських науковців до міжнародних наукових програм і проектів, доступу до участі в дослідженнях міжнародних об'єднань дослідницької інфраструктури; низький рівень впровадження прикладних досліджень; консервативні системи управління та оплати праці у державному секторі досліджень та розробок, що не стимулює наукових працівників до продуктивної роботи та професійного розвитку.

Науковий потенціал знижується як кількісно, так і якісно. Випускники закладів вищої освіти практично не обирають науку як сферу для продовження кар'єри в Україні. Вікова структура наукових кадрів є загрозливою. Незважаючи на те, що у 2019 році найбільш численною була вікова група від 30 до 39 років, близько третини (30 відсотків) серед українських дослідників становлять особи віком 60 років і більше.

Можливості для кар'єрного та професійного зростання для молодих науковців є на сьогодні обмеженими через консервативну кадрову політику в системі державних наукових установ, недостатність спеціальних програм стимулювання академічної мобільності тощо. Низький рівень заробітної плати також не сприяє залученню молоді до наукової сфери.

Наукоємність валового внутрішнього продукту (витрати на дослідження і розробки за всіма джерелами у відсотках до валового внутрішнього продукту) залишається критично низькою, що призводить до втрачання наукою здатності виконувати економічну функцію. Наукоємність валового внутрішнього продукту у 2019 році становила 0,43 відсотка (найнижчий показник за останні 10 років). До того ж фінансування здійснюється за рахунок бюджетних коштів (38,3 відсотка), коштів вітчизняних замовників (28,1 відсотка) та коштів іноземних замовників (22,3 відсотка). Крім того, ці обмежені кошти розподіляються без урахування якості наукової та науково-технічної діяльності.

Додаткові виклики у сфері освіти і науки спричинила коронавірусна хвороба COVID-19. Заклади освіти намагалися і намагаються компенсувати відсутність традиційного освітнього процесу дистанційними рішеннями, але невизначеність щодо тривалості карантинних заходів суттєво ускладнює такі зусилля. Загрози для системи освіти посилюються нерівним доступом здобувачів освіти та педагогічних працівників до цифрової інфраструктури (високошвидкісного Інтернету і комп'ютерної техніки). Існує реальна загроза суттєвого скорочення доступу до фінансових ресурсів, що є викликом вкрай загрозливим і для України. Йдеться про ймовірне скорочення фінансування сфери освіти як із Державного бюджету України через падіння валового внутрішнього продукту, так і з інших не заборонених законодавством джерел, а також про скорочення витрат на освіту з боку громадян.

Забезпечення рівного доступу до високоякісних культурних послуг є важливою передумовою для формування цілей, завдань та пріоритетів людського розвитку. Проте сьогодні в Україні доступ до культурних послуг є обмеженим і нерівномірним.

Крім фінансової неспроможності громадян, ситуація ускладнюється слабкою спроможністю органів місцевого самоврядування до забезпечення надання культурних послуг комунальними закладами культури. Про це свідчить динаміка зменшення кількості закладів культури (15,6 тис. бібліотек у 2019 році проти 20,7 тис. у 2000 році; клубних закладів відповідно - 16,3 тис. проти 20,4 тис.; мистецьких шкіл - 1309 проти 1482). Першопричиною різкого зменшення кількості закладів культури можна вважати недостатність фінансового ресурсу та фінансування сфери за залишковим принципом.

Серед ключових проблем у наданні високоякісних культурних послуг є неефективна базова мережа закладів культури, низький рівень матеріально-технічного забезпечення, що створює перешкоди в доступі населення до культурних послуг.

Мережа закладів культури постійно скорочується. Органи місцевого самоврядування основними причинами закриття закладів культури називають недостатність бюджетних асигнувань, непридатність та аварійність будівель і споруд, відсутність умов для утримання книжкових фондів та обслуговування, вилучення приміщень для іншого призначення, скорочення кількості жителів у сільських населених пунктах в результаті дії демографічних чинників, в тому числі урбанізації.

Суттєвою проблемою залишається значний відсоток закладів культури місцевого рівня, які не мають комп'ютерної техніки та не підключені до Інтернету.

Наявна мережа бібліотечних закладів потребує оновлення та виваженої оптимізації відповідно до сучасних потреб суспільства. В умовах швидкого інформаційного розвитку бібліотеки необхідно трансформувати в сучасні інформаційні центри, які зможуть задовольняти потреби не тільки в наявній якісній літературі, а й у наданні цифрових інформаційних послуг. Окремої уваги потребує функціонування бібліотек в умовах децентралізації, зокрема створення та/або осучаснення наявних бібліотек у громадах, оновлення їх матеріально-технічної бази.

Лише 41 відсоток публічних бібліотек в Україні обладнано комп'ютерами. Доступ до Інтернету надають своїм користувачам 33 відсотки публічних бібліотек. Серед сільських бібліотек лише 22 відсотки мають змогу надавати таку послугу. Так само низьким є показник доступу до Інтернету в клубних закладах - 22 відсотки. Відповідно до нормативів матеріально-технічного забезпечення мистецьких шкіл усіх типів вони повинні бути обов'язково підключені до Інтернету. Реальний стан дотримання цього нормативу - 87 відсотків.

У контексті реформи децентралізації продовжується пошук ефективних та орієнтованих на потреби територіальних громад моделей функціонування закладів культури, адже рівень розвитку цих закладів є одним з основних чинників, що впливають на культурний та освітній рівень населення.

Більшість інфраструктурних об'єктів театрально-видовищних закладів застаріли та потребують капітального ремонту. За період незалежності побудовано обмежену кількість нових інфраструктурних об'єктів.

Критичність, аварійність стану пам'яток культурної спадщини, застаріла та неефективна система обліку об'єктів культурної спадщини та культурних цінностей (державної та приватної форми власності), відсутність електронного інформаційного ресурсу культурної спадщини та культурних цінностей - все це унеможливлює доступ до інформації та переосмислення культурної спадщини, в тому числі з метою самоідентифікації та створення інноваційного культурного продукту.

Залишаються не повністю врахованими особливі потреби осіб з інвалідністю, пов'язані з облаштуванням інклюзивного середовища та адаптацією культурного продукту для споживання, зокрема осіб з порушеннями слуху та зору.

Актуальним залишається питання формування у населення України української громадянської ідентичності через систему національно-патріотичного виховання, що має стратегічне значення для подальшого розвитку держави, національної безпеки та успішного майбутнього її громадян.

Серйозним викликом для закладів культури стало впровадження карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19. За надзвичайно низького рівня забезпеченості доступом до Інтернету та низького рівня матеріально-технічного забезпечення більшість закладів культури не мають можливості повноцінно надавати культурні послуги. Відповідно складається ситуація, коли велика частка населення, здебільшого жителі сільських населених пунктів, залишаються без доступу до культурних послуг та не мають можливостей для культурного самовираження. Це негативно впливає на розвиток людського капіталу та погіршує емоційний стан населення, яке внаслідок введення карантинних заходів залишається фактично без можливостей для змістовного дозвілля.

Значна частина населення України не веде здорового та фізично активного способу життя. Кількість осіб, охоплених фізкультурно-оздоровчою та спортивною діяльністю в Україні, у 2019 році становила 14,7 відсотка загальної чисельності населення, що набагато менше, ніж у державах Європейського Союзу.

Регулярні заняття фізичною культурою сприяють зниженню рівня захворюваності на хвороби серцево-судинної системи, зменшенню негативного впливу на організм людини шкідливих звичок, підвищенню рівня стресостійкості та уникненню проявів асоціальної поведінки, розвитку всіх сфер суспільства, а також створенню підґрунтя для залучення до занять спортом, які так само допомагають людині сформувати характер, соціалізуватися та зайняти гідне місце в сучасному суспільстві.

Основними проблемами в такій ситуації є наявність бар'єрів для популяризації фізичної культури і спорту серед населення, відсутність належних умов для розвитку вищих досягнень спорту, недостатня доступність інфраструктури для регулярних занять спортом, фізичної активності, зокрема для осіб з інвалідністю, недостатнє використання інформаційних технологій, поточний стан яких не відповідає сучасним вимогам і тенденціям розвитку спорту у світі, відсутність умов підготовки та професійного зростання фахівців сфери фізичної культури і спорту.

У 2017 - 2019 роках в Україні спостерігалися позитивні тенденції у сфері зайнятості населення. Кількість робочої сили, за методологією Міжнародної організації праці, віком 15 - 70 років протягом 2017 - 2019 років збільшилася на 211,6 тис. осіб (1,2 відсотка) і досягла 18,1 млн осіб, а зайнятого населення - на 421,9 тис. осіб (2,6 відсотка) і досягла 16,6 млн осіб. Одночасно рівні представлення населення в робочій силі та зайнятості зросли відповідно з 62 та 56,1 відсотка у 2017 році до 63,4 та 58,2 відсотка всього населення зазначеного віку у 2019 році.

Однак у 2020 році на ринку праці України, як і багатьох держав світу, виникли серйозні соціально-економічні виклики, спричинені поширенням коронавірусної хвороби COVID-19, які змусили значно скоригувати пріоритети державної політики з метою недопущення поширення захворювання.

В умовах карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, роботодавці вдавалися до повного або часткового зупинення виробництва, скорочення штату працівників, переведення їх на неповний робочий день (тиждень) або відправляли працівників у відпустки без збереження заробітної плати. Це призвело до скорочення у 2020 році попиту на робочу силу, зменшення кількості робочої сили та зайнятого населення.

Так, за даними Державної служби статистики України, у 2020 році кількість робочої сили, за методологією Міжнародної організації праці, віком 15 - 70 років порівняно з 2019 роком зменшилась на 476,5 тис. (2,6 відсотка) - до 17,6 млн осіб, а зайнятого населення - на 663 тис. (4 відсотки) - до 15,9 млн осіб. До того ж рівні представлення населення в робочій силі та зайнятості знизилися відповідно з 63,4 та 58,2 до 62,1 та 56,2 відсотка населення зазначеного віку у 2020 році.

Рівень зайнятості залишається меншим від потенційно можливого та бажаного, виходячи з цілей економічного та соціального розвитку, нижчим від рівнів зайнятості у провідних державах Європейського Союзу та характеризується нерівномірною віковою і гендерною диференціацією. Цим обумовлюються значний обсяг активного та прихованого безробіття, накопичення потенційної робочої сили, особливо серед молоді, яка не тільки не працює, а й не навчається та не шукає роботу.

Недостатня кількість робочих місць, значна асиметрія попиту і пропозиції робочої сили за професійно-кваліфікаційними ознаками (розмір оплати праці, види економічної діяльності, захищеність зайнятості на робочих місцях, безпека умов праці) спонукає населення до трудової та незворотної міграції.

У неформальному секторі економіки у 2017 - 2020 роках відбувалися помірні позитивні зміни. Частка зайнятих у неформальному секторі економіки за цей період знизилась із 22,9 до 20,3 відсотка загальної кількості зайнятого населення.

У 2017 - 2019 роках в Україні спостерігалася тенденція до виходу з кризи і були реальні можливості досягти за основними показниками рівня життя 2007 та 2008 років, тобто до фінансово-економічної кризи.

Із 2016 року почала зростати реальна заробітна плата (109 відсотків до значення 2015 року), поступово покращувалися всі показники добробуту, із 2017 року почалося зниження рівня бідності (насамперед за витратами, нижчими від фактичного прожиткового мінімуму, - з 58,6 відсотка у 2016 році до 47,3 відсотка у 2017 році).

У 2018 році закріпилася тенденція до зменшення масштабу бідності в державі та загального підвищення показників рівня життя. Крім того, знизився рівень відносної бідності, тобто бідні верстви населення почали отримувати більшу користь від результатів економічного зростання порівняно з рештою населення. Загалом зниження рівня відносної бідності на фоні стійкого економічного зростання свідчило про позитивні зміни в розподілі доходів, чого не вдавалося досягти з 1999 року.

Дані 2019 року також демонстрували збереження позитивної динаміки показників рівня життя та бідності, зокрема спостерігалося зростання реальних доходів населення в усіх майнових групах і посилення спрямованості системи соціального захисту на цільові групи.

Події 2020 року, пов'язані з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19 та реалізацією спрямованих на її запобігання карантинних заходів, внесли суттєві корективи у показники соціально-економічного розвитку держави. Відтак цілком передбачуваними є негативні зміни у показниках доходів та бідності населення. Згодом це може вплинути на інші сфери життя, зокрема ті, які ототожнюються з немонетарними аспектами, та викликати зростання масштабу соціального відчуження.

Крім того, у 2021 році очікується звуження групи населення із середніми доходами: якщо у 2019 році ця група, об'єднана із групою населення з найвищими доходами, становила 18 відсотків, то у 2021 році вона може зменшитися до 15 відсотків. Причому сама група населення з найвищими доходами зменшується з 5 до 4 відсотків.

Система соціального захисту населення перебуває у стані трансформації через завершення процесів децентралізації та укрупнення районів. Виникла потреба у розподіленні сфер відповідальності та зон управління між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади, забезпеченні для громадян найбільш зручних механізмів для отримання соціальних послуг і виплат.

Водночас виникають різні виклики для ефективності системи соціального захисту в Україні. До основних із них належать застарілі підходи до формування соціальних стандартів, зокрема прожиткового мінімуму, який не відображає реальних потреб людей. Соціальні стандарти та гарантії формуються без урахування купівельної спроможності громадян, яка давала б їм змогу не відчувати себе приниженими та жити, як більшість людей у державі. Чинний на сьогодні метод встановлення прожиткового мінімуму характеризується певним нав'язуванням системи цінностей стосовно вибору між окремими продуктами, товарами та послугами. Визначення нормативу так званих фундаментальних потреб людини відображає більше позицію посадових осіб або уявлення окремих вчених, ніж реальні споживчі потреби людини на достатньому рівні.

Відтак, прожитковий мінімум в Україні став низьким стандартом якості життя, оскільки внаслідок заниження його розмірів були встановлені низькі розміри мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії за віком, допомоги малозабезпеченим сім'ям та інших соціальних виплат.

Залишаються складними адміністративні процедури та дії у забезпеченні соціального захисту. Деякі механізми забезпечення державного соціального захисту та алгоритми дій для отримання відповідних послуг і підтримки залишаються незрозумілими для пересічного громадянина. У різних сферах соціальні питання регулюються значною кількістю нормативно-правових актів (зокрема, понад 200 законів). До вироблення, регулювання та реалізації державної соціальної політики залучено шість основних міністерств, понад 16 центральних органів виконавчої влади, зокрема спеціальних, окремі фонди, а також різні відомчі підприємства та установи. Виникають обтяження для держави, економіки, недовіра громадян до більшості соціальних установ.

Також є характерною неупорядкованість надання соціальних виплат, пільг і різних видів допомоги. Соціальна допомога надається широкому колу представників різних соціальних груп, що дає змогу претендувати на неї майже половині громадян України. У зв'язку з цим виникають зловживання, підприємці та працівники не довіряють системі соціального захисту, уникають участі в ній, що негативно позначається на формуванні та наповненні соціальних фондів, внаслідок чого відбувається недофінансування системи соціального страхування.

Державна соціальна допомога, яку отримують малозабезпечені сім'ї, не стимулює працездатних членів сім'ї, які не працюють, до виходу зі складних життєвих обставин і повернення до активного економічного та соціального життя.

Протягом 2021 та 2022 років передбачається реалізувати пілотний проект, спрямований на організацію в територіальних громадах соціальної роботи з сім'ями та дітьми, які належать до вразливих груп населення та/або перебувають у складних життєвих обставинах, а також провести експеримент з апробації механізму комплексного надання допомоги малозабезпеченим сім'ям та соціальних послуг таким сім'ям. Пілотний проект здійснюватиметься у межах реалізації спільного з Міжнародним банком реконструкції та розвитку проекту "Модернізація системи соціальної підтримки населення України".

Нерозв'язаною залишається проблема забезпечення доступності жителів територіальних громад до адміністративних сервісів для отримання соціальної підтримки. Система адміністрування державних соціальних програм потребує модернізації у зв'язку з такими її недоліками, як відсутність чіткого розмежування (у деяких випадках - наявність дублювання) повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, невідповідність адміністративних аспектів процесу реформування місцевого самоврядування та територіальної організації державної влади в Україні умовам розвитку територіальних громад.

Проблемними у проведенні реформи органів місцевого самоврядування залишаються питання організації надання соціальних послуг населенню територіальних громад та виконання соціальної роботи. Так, із кінця 2020 року розпочато процес ліквідації низки таких надавачів соціальних послуг районного рівня, як центри соціальних служб, територіальні центри соціального обслуговування (надання соціальних послуг), непоодинокими є випадки ліквідації стаціонарних відділень територіальних центрів соціального обслуговування. Водночас утворені сільські, селищні, міські ради не створюють надавачів соціальних послуг комунального сектору та не залучають надавачів соціальних послуг недержавного сектору. Тому виникає ризик неотримання належних соціальних послуг населенням цих територіальних громад.

Прийнято низку законів України, спрямованих на удосконалення системи пенсійного забезпечення. У межах пенсійної реформи запроваджено єдині підходи до пенсійного забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Із 2019 року проводиться щорічний автоматичний перерахунок пенсій з урахуванням 50 відсотків індексу інфляції та збільшення середньої заробітної плати.

Водночас система пенсійного забезпечення потребує значних фінансових ресурсів. В українському суспільстві спостерігається динамічний процес старіння населення. За прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України, до 2050 року питома вага людей віком 60 років і більше в загальній чисельності населення зросте до 33 відсотків. Симптоматичною є тенденція до звуження відтворення населення. Така демографічна динаміка становить суттєву загрозу стабільності пенсійної системи України. Ситуацію ускладнюють повільна економічна динаміка, великий обсяг тіньового сектору економіки та привабливість ринків праці сусідніх держав.

Одним із напрямів державної політики є розвиток інклюзивного ринку праці з метою підвищення рівня працевлаштування осіб з інвалідністю. Протягом 2019 та 2020 років працевлаштовано 25,5 тис. осіб з інвалідністю, з яких 22,7 тис. мали статус безробітного.

Водночас недостатність у роботодавців стимулів для працевлаштування осіб з інвалідністю, у осіб з інвалідністю - до зайнятості, а також карантинні заходи, спрямовані на запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19, призводять до того, що особи з інвалідністю не можуть працевлаштуватися. Потребує значного покращення якість технічних та інших засобів реабілітації, якими забезпечуються особи з інвалідністю. Також необхідними є осучаснення та удосконалення системи надання реабілітаційних послуг в Україні, зокрема уніфікація стандартів надання таких послуг та джерел їх фінансування на принципах доказовості, ефективності та вчасності їх надання.

Залишається нерозв'язаною проблема внутрішнього переміщення громадян і його наслідків, що потребує злагодженого та системного вирішення, координації дій органів державної влади і громадянського суспільства з метою реалізації державної політики в цьому напрямі як одного з важливих пріоритетів держави. До основних проблем у зазначеній сфері належать невизначеність житлових перспектив (стосується насамперед відсутності власного житла), безробіття та низький рівень матеріального забезпечення внутрішньо переміщених осіб.

За час участі в антитерористичній операції та заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях багато ветеранів війни зазнали значних або часткових ушкоджень здоров'я. За медичною допомогою протягом 2019 року звернулося 170430 ветеранів війни, протягом першого півріччя 2020 року - 70830 осіб.

На сьогодні в Україні значна частина з більш ніж 400 тис. учасників антитерористичної операції та заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях потребує періодичного психологічного обстеження, психосоціальної підтримки та супроводу. Крім фізичних травм, ветерани війни зазнають психологічного травмування, що може призводити до погіршення їх психоемоційного стану, виникнення психосоматичних захворювань і соціальної дезадаптації. Отже, гострою є потреба в послугах психологічної та медико-психологічної реабілітації, без отримання яких неможливе повернення ветеранів війни до повноцінного цивільного життя. До того ж вплив їх травматизації поширюється на їхні сім'ї та оточення.

В умовах триваючого здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях забезпечення реінтеграції ветеранів війни до мирного життя є важливим завданням держави.

Жінки в Україні мають рівні з чоловіками права та можливості у здобутті освіти, доступі до медичних послуг і правосуддя. Згідно з тенденціями багатьох держав пострадянського та східноєвропейського простору жінки майже нарівні з чоловіками представлені на ринку праці та в державному секторі зайнятості. Водночас вони найменше представлені у сферах і на посадах із максимальною концентрацією фінансових або владних ресурсів. Однак в Україні зберігається найнижчий серед європейських держав рівень гендерного балансу в політичному представництві та керуванні державними та економічними процесами.

Незважаючи на позитивні зрушення в забезпеченні рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, у 2019 році Україна піднялася в рейтингу гендерної рівності Всесвітнього економічного форуму на шість сходинок і посіла 59-те місце серед 153 держав світу: за показником "економічна участь та кар'єрні можливості" держава на 39-му місці у світі; за рівнем освіти - на 26-му; за рівнем здоров'я та тривалістю життя - на 52-му; за політичними правами та можливостями - на 83-му; за критерієм "жінки у парламенті" - на 88-му; за показником "жінки на міністерських посадах" - на 82-му місці. Це свідчить про те, що приєднанням до міжнародних договорів та декларуванням гендерної рівності, а також забороною на законодавчому рівні дискримінації за ознакою статі не забезпечено достатніх зрушень у зазначеній сфері. Такі зрушення можливі лише за умови коригування значної кількості інших законодавчих актів, сталості інституційного забезпечення відповідної політики, розроблення відповідних нормативних санкцій і стимулів.

Найбільше проблеми гендерної нерівності в Україні проявляються в оплаті праці. Гендерні відмінності у середньомісячній заробітній платі чоловіків і жінок в останньому десятиріччі коливаються в межах 20 - 26 відсотків, що відповідно позначається на пенсійних виплатах. Такий розрив найбільшою мірою спричинений не прямою дискримінацією під час встановлення заробітної плати, а особливостями ринку праці: жінки частіше працюють у менш оплачуваних секторах економіки і на нижчих посадах.

Структурна гендерна нерівність в Україні значною мірою зумовлена нерівним розподілом репродуктивної праці, що спричиняє, зокрема, розриви у розмірах пенсій. На ринку праці, у питаннях кар'єри та зайнятості гендерна нерівність є системною загрозою добробуту українських жінок. Наслідки цих несприятливих явищ найбільше позначаються на жінках передпенсійного віку, жінках з дітьми, жінках з особливими потребами та жінках, які живуть у сільській місцевості. Усі ці негативні впливи загострюються під час економічних криз, критично збільшуючи ризики бідності відповідних категорій населення.

З іншого боку, в питаннях гендерної рівності стосовно людського розвитку є не лише соціально-економічні, але і світоглядно-психологічні складові. Так, неусуненими на сьогодні залишаються стереотипи щодо соціальних і професійних ролей жінок і чоловіків, які мають вплив на психоемоційне благополуччя та фізичне здоров'я представників обох статей.

Метою реалізації Стратегії є створення умов для всебічного розвитку людини протягом життя, розширення можливостей реалізації потенціалу і свободи особистості, її громадянської активності заради формування згуртованої спільноти громадян, здатних до активної творчої співучасті у гармонійному, збалансованому та сталому розвитку держави.

Досягненням цієї мети передбачається покращити такі основні показники людського розвитку, як тривалість життя, доступ до високоякісних фізкультурно-спортивних послуг, доступ до якісної освіти протягом життя, гідний рівень життя, оптимізація зв'язку між економічним зростанням і людським розвитком, зокрема шляхом збільшення інвестицій у якісне оновлення інфраструктури ключових сфер людського розвитку, розбудови соціальної сфери та справедливого розподілу економічних ресурсів.

Стратегію передбачається реалізувати до 2025 року.

Стратегічна ціль 1. Покращення медико-демографічної ситуації в Україні.

Оперативна ціль 1.1. Створення збалансованої системи охорони здоров'я.

Основні завдання для реалізації цілі:

забезпечення для всіх громадян України рівного доступу до своєчасної, безпечної та якісної первинної, вторинної (спеціалізованої), третинної (високоспеціалізованої), екстреної, реабілітаційної та паліативної медичної допомоги;

запровадження обов'язкових періодичних профілактичних медичних оглядів дорослого та дитячого населення шляхом розроблення та впровадження мотиваційних стимулів для пацієнтів та лікарів первинної медичної допомоги;

підвищення якості надання медичної допомоги шляхом затвердження та дотримання розроблених на основі доказової медицини національних протоколів і стандартів надання медичної допомоги; розроблення та запровадження дієвої системи контролю за якістю надання медичної допомоги у закладах охорони здоров'я будь-якої форми власності;

створення умов для розвитку державно-приватного партнерства у сфері охорони здоров'я та забезпечення переходу усіх державних закладів охорони здоров'я на ринкові механізми функціонування;

мінімізація шкідливого впливу самолікування на здоров'я шляхом посилення контролю за дотриманням правил рецептурного відпуску лікарських засобів;

забезпечення високого рівня медичної освіти, науки та розвитку кадрового потенціалу шляхом упровадження нової моделі інтернатури з урахуванням міжнародного досвіду та модернізації системи безперервного професійного розвитку;

трансформування системи фінансування охорони здоров'я шляхом:

залучення додаткових фінансових ресурсів для реалізації програми медичних гарантій шляхом розроблення механізму для введення співоплати медичних послуг, лікарських засобів і медичних виробів, які включено до програми медичних гарантій, в частині рівня сервісу та зручності для пацієнтів;

розроблення механізму повної оплати медичних послуг, які не включено до програми медичних гарантій;

проведення моніторингу ефективного витрачання бюджетних коштів у закладах охорони здоров'я, забезпечення гідної оплати праці медичних працівників.

Оперативна ціль 1.2. Упровадження новітніх технологій у сфері охорони здоров'я.

Основні завдання для реалізації цілі:

розвиток третинної медичної допомоги, зокрема шляхом розвитку трансплантації, застосування нових технологій для проведення міні-інвазивних оперативних втручань; імплементація сучасних інноваційних технологій для удосконалення і розвитку екстреної медичної допомоги, трансплантації, онкологічної, паліативної допомоги, охорони психічного здоров'я, реабілітації; забезпечення населення України доступними, якісними та безпечними лікарськими засобами шляхом розвитку національного виробництва критично необхідної та високотехнологічної продукції (вакцини тощо), приведення процедури допуску лікарських засобів на ринок відповідно до законодавства та практики Європейського Союзу, забезпечення реалізації лікарських засобів виключно з доведеною ефективністю;

упровадження автоматизованої системи подання заявок, контролю результатів та комерціалізації проектів наукових досліджень; оброблення інформації та моніторингу проектів наукових досліджень;

розбудова електронної системи охорони здоров'я та удосконалення сервісів медичних інформаційних систем; зменшення адміністративного навантаження на медичних працівників; забезпечення взаємозв'язку із суміжними сферами;

упровадження ефективної системи реабілітації на основі доказової медицини та єдиних стандартів і правил з урахуванням Міжнародної класифікації функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров'я, яка надається з перших днів травми, захворювання та незалежно від наявності чи відсутності статусу особи з інвалідністю;

удосконалення системи забезпечення громадян технічними засобами реабілітації з перших днів травми, захворювання та незалежно від наявності чи відсутності статусу особи з інвалідністю; упровадження уніфікованих правил, стандартів забезпечення громадян технічними засобами реабілітації, а також єдиних механізмів адміністрування центральними органами виконавчої влади, на які покладено забезпечення громадян технічними засобами реабілітації, обігу таких засобів.

Оперативна ціль 1.3. Розбудова ефективної державної системи громадського здоров'я з метою забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення, біологічної безпеки та біологічного захисту, запобігання інфекційним та неінфекційним захворюванням.

Основні завдання для реалізації цілі:

розбудова системи громадського здоров'я, мережі закладів епідемічного контролю і біологічної безпеки з метою оперативного виявлення загроз для населення;

створення єдиної системи біологічної безпеки, біологічного захисту та забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя, виконання зобов'язань щодо охорони здоров'я людей, тварин, запобігання поширенню на території України особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини, підвищення готовності до протидії спалахам цих хвороб;

запобігання неінфекційним захворюванням, зокрема засобами оздоровчої рухової активності;

подолання епідемії ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та інших інфекційних захворювань;

забезпечення максимального охоплення населення імунопрофілактикою шляхом неухильного виконання програм імунопрофілактики з дотриманням Національного календаря профілактичних щеплень та проведення відповідних інформаційних кампаній;

розвиток національної системи крові шляхом упровадження європейських стандартів і підходів;

проведення інформаційних кампаній з питань важливості вакцинопрофілактики інфекційних захворювань, запобігання неінфекційним захворюванням і їх раннього виявлення, популяризації здорового способу життя, регулярної рухової активності та відповідальної самозбережувальної поведінки.

Оперативна ціль 1.4. Ужиття заходів для стимулювання народжуваності.

Основні завдання для реалізації цілі:

створення мережі потужних перинатальних центрів із передбаченням функціонування у їх складі медико-генетичних консультацій;

збільшення фінансування за такими пакетами програми медичних гарантій, як медична допомога при пологах та новонародженим у складних неонатальних випадках, реабілітація та/або послуги раннього втручання, а також забезпечення розширення скринінгових програм для новонароджених;

розвиток мережі дошкільних закладів усіх форм власності, розбудова активних парків, спортивних закладів з упровадженням принципів універсального дизайну;

розроблення стратегії державної підтримки пацієнтів з рідкісними (орфанними) захворюваннями; забезпечити системну адаптацію законодавства України до потреб надання допомоги хворим (клінічні протоколи лікування, клінічні настанови, метаболічні центри тощо);

розвиток системи підготовки батьків до народження дитини.

Індикатори результативності досягнення цілі:

позитивний природний приріст населення;

зменшення рівнів материнської смертності та смертності новонароджених;

підвищення середньої тривалості життя;

підвищення рівня народжуваності;

зниження смертності від неінфекційних захворювань, зокрема серцево-судинних та онкологічних;

зниження показників захворюваності та інвалідизації населення;

встановлення контролю над поширенням інфекційних захворювань.

Стратегічна ціль 2. Розбудова освіченого, доброчесного, інклюзивного та інноваційного суспільства, в якому кожен громадянин має рівні можливості для навчання та розвитку, а наука є складовою економічного зростання.

Оперативна ціль 2.1. Створення умов рівного доступу до якісної дошкільної освіти.

Основні завдання для реалізації цілі:

забезпечення розвитку мережі закладів дошкільної освіти, її доступності для дітей з особливими освітніми потребами;

оновлення змісту та підвищення якості дошкільної освіти;

створення умов для професійного розвитку педагогічних працівників закладів дошкільної освіти.

Оперативна ціль 2.2. Продовження реформи загальної середньої освіти "Нова українська школа".

Основні завдання для реалізації цілі:

оновлення змісту повної загальної середньої освіти для формування в учнів необхідних для життя компетентностей;

забезпечення рівного доступу кожної дитини, зокрема з особливими освітніми потребами, до якісної шкільної освіти незалежно від місця її проживання;

створення ефективної системи професійної орієнтації для усвідомлення учнями власного вибору подальшої освіти чи професійної діяльності;

створення сучасного, мотивувального, розвивального та цифрового освітнього середовища;

стимулювання створення ефективної мережі закладів загальної середньої освіти, зокрема опорних шкіл та ліцеїв академічного та професійного спрямувань;