Методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав і основних свобод людини

Суд розглянув кілька справ, у яких заявники-ув'язнені скаржилися на те, що уряд відмовив їм у дозволі укласти шлюб під час їх перебування в місцях позбавлення волі. У відповідь на це уряд-відповідач заявив, що ув'язнені не зможуть проживати із своїми дружинами протягом тривалого часу після укладення шлюбу. Зокрема, у справі "Дрейпер проти Сполученого Королівства" (Draper v the United Kingdom N 8186/78, Corn. Rep., 24 DR 72 (1981) Європейська комісія констатувала порушеннястатті 12, зазначивши що:

"... суть права укладати шлюб... полягає у створенні юридично обов'язкового союзу між чоловіком та жінкою. Тому вони повинні самі вирішити, чи мають бажання укласти такий союз, за обставин, коли вони не зможуть проживати разом".

Крім відмінностей між статтями 12 і 8, необхідно також відзначити інші особливості статті 12. Ця стаття включає в себе положення, яке дозволяє державі обмежувати право відповідно до національного законодавства, що регулює його здійснення. Хоча це застереження, на нашу думку, дає державам майже абсолютне право обмежувати матеріальні права відповідно до цієї статті, воно суперечить меті усієї Конвенції в цілому, а саме - гарантії зазначеного права незалежно від норм внутрішнього законодавства.

Закони можуть, таким чином, встановлювати формальні норми, що стосуються таких процедур, як сповіщення, оголошення та виконання формальних умов, за допомогою яких скріплюється шлюбний союз, а також можуть встановлювати матеріальні норми, засновані на загальновизнаних міркуваннях публічного інтересу. Прикладами є норми, що стосуються правоздатності, згоди, заборонених ступенів родинного зв'язку або попередження двоєженства. Але ... національне законодавство не може іншим чином позбавити особу або категорію осіб повної правоздатності стосовно вступу до шлюбу. Воно також не може суттєво втручатися в здійснення ними цього права (Hamer v the United Kingdom, Corn Rep. Of 13 December 1979, 24 DR 5 (1981)).

Крім цього, Європейський суд констатував, що до змісту права на одруження за статтею 12 не входить право на розірвання шлюбу, навіть з тією умовою, щоб отримати можливість на укладення нового шлюбу. У справі "Джонстон проти Ірландії" (Johnston v Ireland A 112 (1986), де головним заявником був чоловік, який мирно розійшовся із своєю дружиною та проживав протягом останніх кількох років з жінкою і налагодив з нею стабільне сімейне життя, скарга стосувалася того, що заборона ірландським урядом розірвання шлюбу є порушенням його права на одруження відповідно до статті 12 Конвенції. Європейський суд постановив, що ніякого порушення немає, оскільки держава де-факто не втручалася в його сімейне життя і не зобов'язана вживати позитивних заходів для забезпечення яким би то не було чином його права на укладення повторного шлюбу. Суд постановив, що стаття 12 не гарантує права на розірвання шлюбу. В іншій справі Європейська комісія дійшла висновку, що стаття 12:

"... не вимагає навіть від самих держав-учасниць Конвенції організовувати своє шлюбне законодавство таким чином, щоб передбачити можливість остаточного припинення шлюбу у формі розірвання юридичних шлюбних відносин...".Стаття 12 забезпечує право розлученим особам одружуватися без необгрунтованих обмежень у разі, коли національне законодавство дозволяє розірвання шлюбу, що, однак, не є вимогою Конвенції.

Як було зазначено вище, держава має право визначати формальні вимоги щодо права на укладення шлюбу, за умови, що вони не завдають шкоди цьому праву по суті. У ряді випадків, наприклад, щодо ув'язнених, які мають намір укласти шлюб, на державі також лежить позитивний обов'язок сприяння здійсненню цього права. Але це не стосується права створювати сім'ю, щодо якого діє лише принцип невтручання: стаття 12 не передбачає права мати дитину. З прецедентного права Європейського суду та комісії очевидно, що держава не може втручатися в здійснення права створювати сім'ю відповідно до статті 12 шляхом примусової стерилізації або за допомогою інших засобів контролю за народжуваністю. Однак держава не завжди зобов'язана забезпечувати, щоб подружжя мало можливість до відтворення. У справі "Абдулазіз, Кабалес та Балкандалі проти Сполученого Королівства" (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v the United Kingdom judgment of 28 May 1985, Series A, No. 94) Суд визначив концепцію "сімейного життя" за статтею 12:

"... Що б не означало слово "сім'я", воно в будь-якому випадку включає стосунки, які випливають із законного та дійсного шлюбу, навіть якщо сімейне життя все ще не налагоджене повною мірою...

Крім того, вислів "сімейне життя", в застосуванні його до подружжя, як правило, включає сумісне проживання. Останнє твердження підтверджується статтею 12, оскільки навряд чи можна собі уявити, щоб право створювати сім'ю не включало в себе права сумісного проживання".

З цього можна зробити висновок, що за змістом статті 12 Суд бажає визнати, що шлюбу як такого достатньо для створення сім'ї.

Кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли в офіційній якості.

Захист, який передбачається статтею 13 Конвенції, повинен поширюватися на всі випадки обгрунтованих заяв про порушення прав і свобод, що гарантуються Конвенцією.

Особа, яка аргументовано звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання в разі потреби компенсації (Silver and Others v the United Kingdom judgment of 24 October 1983, Series A, No. 67).

Стаття 13 Конвенції вимагає "ефективності" засобу правового захисту. Термін "засіб" може фактично включати "сукупність заходів". Крім того, національною владою, відповідальною за надання обов'язкових ефективних правових засобів захисту, необов'язково повинен бути суд: відповідно до статті 13 звернення до адміністративного органу може бути достатнім (Colder judgment of 21 February 1975, Series A, No. 18). Щодо цього стаття 13 Конвенції відрізняється від пункту 4 статті 5, як і від статті 6 Конвенції, які вимагають доступу до судового органу. Однак необхідно зазначити, що повноваження та процедурні гарантії будь-якого конкретного органу є важливими факторами для визначення ефективності будь-якого конкретного виду правового захисту.

Поняття "ефективний засіб правового захисту" включає в себе, крім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне та ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей, а також покарати осіб, які несуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розслідування (Eur. Court HR, Aksoy v Turkey judgment of 18 December 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI).

Необхідно також зазначити, що ефективність будь-якого внутрішнього засобу правового захисту не залежить від вірогідності позитивного рішення і не потребує засобу для оспорювання на абстрактному рівні сумісності внутрішнього права з положеннями Конвенції чи еквівалентними внутрішніми нормами.

Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.

Для точнішого тлумачення змісту зазначеної статті необхідно насамперед дати визначення поняття рівності за документами, які регулюють цивільні і політичні права. Поняття рівності означає, що закон застосовується правильно і послідовно до кожного члена суспільства окремо незалежно від його або її особистих якостей. Треба зазначити, що як внутрішнє, так і міжнародне право дає змогу проводити різницю між окремими особами або групами окремих осіб. Таким чином, постає важливе питання про те, які відмінності є припустимими, а які є забороненою дискримінацією.

Важливо відзначити, що у статті 14 не йдеться про рівність перед законом або рівний захист законом. Натомість нею гарантується кожному, хто перебуває під юрисдикцією будь-якої держави-учасниці, здійснення прав і свобод, які захищаються Конвенцією. Отже, стаття 14 не зобов'язує держави гарантувати недискримінацію загалом, а закликає гарантувати недискримінацію шляхом забезпечення цих прав і свобод.

Основні ж дилеми, які виникли в практиці Європейського суду з прав людини, пов'язані з тим, що хоча додатковий характер статті 14 не дає підстав трактувати її як самостійну, вона, однак, має такий статус. Цей статус означає, що, якщо навіть жодне з матеріальних положень Конвенції не було-порушене, може бути встановлено факт порушення заборони дискримінації у процесі застосування цього положення.

Ці питання були розглянуті Європейським судом у справі про мови в Бельгії. Група франкомовних батьків оскаржувала, що їхні діти не мали доступу до шкіл з викладанням предметів французькою мовою через те, що вони жили у передмісті Брюсселя. Проте таких обмежень до фламандської общини не встановлювалось. Виявивши порушення статті 2 Протоколу N 1 (гарантія права на освіту), а також статті 14, Суд сформулював ряд принципів:

"...Те, що ця гарантія не існує окремо в тому розумінні, що відповідно до статті 14 вона стосується лише "прав і свобод, викладених у цій Конвенції", - захід, який сам по собі відповідає вимогам статті, що закріплює це право чи свободу" може, проте, порушувати цю статтю, якщо її розглядати у поєднанні із статтею 14, з тієї причини, що вона є дискримінаційною за своїм характером...";

"...У таких випадках наявним буде порушення гарантованого права або свободи, як воно викладається відповідною статтею, взятою у поєднанні із статтею 14. При цьому остання стаття начебто є невід'ємною частиною кожної із статей, у яких визначено права і свободи. Стосовно цього ніяких відмінностей не повинно застосовуватися залежно від характеру цих прав і свобод або їх відносних зобов'язань, а також залежно від того, чи мається на увазі необхідна повага відповідного права вчинення позитивних дій чи просто бездіяльність".

Ці принципи були підтримані у справах, які розглядалися пізніше. Наприклад, у справі "Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Великобританії" (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v the United Kingdom judgment of 28 May 1985, Series A, No. 94), яка стосувалася різного підходу до застосування імміграційних правил щодо одружених чоловіків і жінок, Суд установив порушення права на сімейне життя, яке гарантується статтею 8, у поєднанні з дискримінацією за ознакою статі, забороненою статтею 14. Не встановивши порушення статті 8, Суд відзначив, що держави не зобов'язані поважати вибір сімейними парами місця проживання і у зв'язку з цим давати дозвіл на проживання подружжя, які не є громадянами країни. Однак, на думку Суду, Сполучене Королівство порушило статтю 14 у поєднанні із статтею 8, оскільки поняття дискримінації з огляду на статтю 14 включає в цілому випадки, коли до якої-небудь особи або групи осіб без достатнього обгрунтування ставляться менш толерантно, ніж до іншої групи, навіть якщо більш толерантне ставлення не вимагається за Конвенцією.

Таким чином, на підставі статті 14 необхідно розглядати нерівність конкретного ставлення, а не порівняння різних варіантів, серед яких держава вибирає випадки обмеження здійснення певного матеріального права.

Отже, Суд вважає, що навіть у тих випадках, коли немає порушення одного з основних прав і свобод, гарантованих Конвенцією, може бути, однак, встановлено порушення одного з основних положень, які розглядаються у поєднанні із статтею 14, так званий принцип самостійності. Проте органи Конвенції не визнають цю самостійність у тих випадках, коли фактично встановлено наявність порушення запереченого основного права чи свободи. У ряді справ, за результатом розгляду яких було встановлене таке порушення, вони оголосили зайвим розглядати будь-яку скаргу про дискримінацію на підставі статті 14, таким чином надавши їй скоріше допоміжний, аніж додатковий статус. Суд виклав цю точку зору у справі "Ейрі проти Ірландії" (Airey v Ireland A 32 (1979), у якій матеріально незабезпеченні ірландській жінці було відмовлено у безплатній правовій допомозі, необхідній для подання заяви про винесення судом постанови щодо окремого проживання з її жорстоким чоловіком. Суд установив порушення її прав за статтею 6 (право на справедливий суд) і статті 8 (право на повагу до сімейного життя), але відмовився розглянути її скаргу про дискримінацію, заявивши:

"Стаття 14 не може існувати самостійно; вона є окремим елементом (недискримінацією) прав, які охороняються Конвенцією. Статті, які закріплюють ці права, можуть стати об'єктом самостійного порушення та/чи у поєднанні із статтею 14. Якщо Суд не встановлює окремого порушення однієї з цих статей, які були згадані як самостійно, так і у поєднанні із статтею 14, він повинен також розглянути справу з урахуванням останньої статті. З іншого боку, такого розгляду часто не вимагається, якщо Судом встановлене порушення першої статті, взятої окремо. Ситуація змінюється, якщо явно нерівне ставлення при здійсненні даного права є основним аспектом справи".

Необхідно зазначити, що досі ще не аналізувалися справи, в яких Суд розглядав скарги про порушення одного з основних положень і, не встановивши порушення, вирішив зайвим розглядати будь-яку скаргу про дискримінацію.

Суд установив, що не всі види різного ставлення при забезпеченні прав і свобод є забороненою дискримінацією відповідно до Конвенції. Так, у справі про мови в Бельгії Суд виклав свою схему для визначення факту наявності забороненої дискримінації:

a) встановлені факти свідчать про різне ставлення;

b) різниця є безцільною, тобто вона не може бути об'єктивно і розумно обгрунтована з урахуванням мети і наслідків заходу, що розглядається;

c) немає розумного співвідношення між засобами, які використовуються, і поставленою метою.

Додатково до трьох критеріїв, перерахованих у бельгійській мовній справі, Суд іноді розглядає питання про те, чи є становище заявника достатньою мірою аналогічним становищу осіб, які користуються кращим захистом оскаржуваного права.

У справі "Ван дер Мюсель проти Бельгії" (Van Der Mussele v Belgium judgment of 23 December 1983, Series A, No. 70) Суд не вбачав порушення, коли бельгійський уряд проводив різницю між юристами та іншими професійними групами, статус і функції яких були різними.

Частково непослідовність, яку проявляє Суд при розгляді аналогічних ситуацій, зумовлена тим, що часто він вирішує питання з урахуванням виправдальних аргументів, які висуваються державою.

Для прикладу можна назвати справу "Даджом проти Великобританії" (Dudgeon v the United Kingdom judgment of 22 October 1981, Series A, No. 45), коли Суд погодився із забороною британським урядом гомосексуальних стосунків між чоловіками, які не досягли 21 року, тоді як мінімальний вік для стосунків між лесбіянками та особами різної статі становив 17 років. Усі сторони у цій справі погодилися з тим, що захист молоді є законною метою. Суд також не прийняв до уваги скаргу заявника про дискримінацію і погодився з твердженням уряду про те, що його зацікавленість полягає у захисті "тих, хто є особливо вразливими з огляду на свій вік, фізичну або розумову слабкість, відсутність досвіду або перебуває в стані особливої фізичної, офіційної, економічної залежності". Ні уряд, ні Суд не вважали необхідним розглядати питання про те, чи застосовуються ці виправдальні аргументи головним чином або виключно до осіб чоловічої статі, які не досягли 21 року.

Крім того, Суд інколи утримується від розгляду можливих порушень статті 14, якщо вже встановлено одне чи більше порушень прав, які гарантуються іншими статтями Конвенції. Так, у справі "Джонстон та інші проти Ірландії" (Johnston v Ireland A 112 (1986)) позашлюбна донька батьків заявила про те, що деякі ірландські закони порушували її права на сімейне життя, передбачені статтею 8, у поєднанні із статтею 14. Виявивши порушення за статтею 8, Суд постановив, що не існує необхідності розглядати це питання у поєднанні із статтею 14.

Таким чином, з огляду на прецеденту практику, порушенням статті 14 можна вважати:

1) упереджене ставлення до особи або групи окремих осіб за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин;

2) безцільне, необгрунтоване різне ставлення до окремої особи або групи окремих осіб.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.

Стаття 1 Першого Протоколу є єдиним положенням Конвенції, яке захищає економічні права. Під час укладення тексту статті держави-учасниці Конвенції зарезервували за собою значну свободу вибору стандартів, що застосовуються до визначення обсягу передбаченого права та допустимих обмежень його здійснення. На відміну від більшості положень Конвенції, ця стаття прямо захищає права не лише фізичних, а й юридичних осіб, наприклад компаній. Цей аспект статті 1 Першого Протоколу має важливе значення, оскільки економічна система держав-учасниць Конвенції заснована на праві приватної власності і праві вільно створювати економічні одиниці як "юридичні особи".

Для більш чіткого розуміння змісту статті 1 Першого Протоколу необхідно з'ясувати суть поняття "майно" як його визначає Європейський суд. На практиці поняття "майно" отримало досить широке тлумачення і застосування. При розгляді кількох справ з цієї статті Суд визначив, що всі різноманітні терміни стосуються концепції власності в загальному розумінні цього слова. Більш конкретно прецедентна практика Європейського суду та Комісії свідчить, що це означає як рухому, так і нерухому приватну власність.

Термін "власність", як це передбачено статтею 1 Першого Протоколу, може означати або "існуючу власність" (Van Der Mussele v Belgium judgment of 23 November 1983, Series A, No. 70), або претензії, щодо яких заявник може довести, що він принаймні має "законні підстави" отримати можливість використати право власності (Pine Valley Developments Ltd and Others v Ireland judgment of 9 February 1991, Series A, No. 246-B).

Визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності, оскільки право розпоряджатися своїм майном - загальний та принциповий аспект права власності (Marckx v Belgium judgment of 13 June 1979, Series A, No. 31).

Ця норма застосовується лише до існуючого майна конкретної особи і не гарантує права на отримання майна.Стаття 1, що гарантує по суті право власності, складається з трьох різних норм: перша норма, що виражена в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і встановлює принцип безперешкодного користування майном; друга норма, зафіксована в другому реченні того ж абзацу, регулює випадки позбавлення власності, встановлюючи певні умови; у третій нормі, що зафіксована в другому абзаці, за державами-учасницями визнається серед іншого право регламентувати використання власності відповідно до загальних інтересів. Другу та третю норми, що стосуються конкретних випадків порушення права власності, необхідно тлумачити відповідно до закріпленого в першій нормі принципу (Presses Compania Naviera SA and Others v Belgium judgment of 20 November 1995, Series A, No. 32).

Таким чином, можна зробити висновок, що основною метою статті 1 Першого Протоколу є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень принципу безперешкодного користування своїм майном, до яких дуже часто вдаються або схильні вдаватися на практиці уряди держав.

Суд нагадує, що національна влада наділена певною свободою вибору, вирішуючи, що є загальнокорисним, оскільки вона першою виявляє проблеми, які можуть виправдати позбавлення власності в інтересах суспільства, та знаходить засоби для їх вирішення.

Крім того, саме поняття "в інтересах суспільства" має досить широке значення. Зокрема, рішенню прийняти нормативний акт про відчуження власності передує розгляд політичних, економічних та соціальних питань, суперечливі точки зору на які можуть розумно співіснувати в демократичному суспільстві. Вважаючи цілком нормальним широкі можливості законодавця для проведення соціально-економічної політики, Суд поважає його підхід до проблеми вимог, пов'язаних з "інтересами суспільства", за винятком випадків, коли оцінка законодавця свідомо позбавлена розумних підстав.

Втручання в право безперешкодного користування своїм майном передбачає "справедливу рівновагу" між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини. Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана розумна пропорційність між використаними заходами і тією метою, на досягнення якої спрямовувався будь-який захід, що позбавив особу власності.

Щоб визначити, чи додержується необхідна рівновага і, зокрема, пропорційність тягаря, покладеного на особу, доречно взяти до уваги умови компенсації, передбачені в національному законодавстві. У разі невиплати визначеної суми, що в розумних межах відповідає вартості майна, позбавлення власності є серйозним порушенням прав, передбачених статтею 1 Першого Протоколу.

Жодна людина не може бути позбавлена права на освіту. Держава під час виконання будь-яких функцій, які вона взяла на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань таку освіту і навчання.

Право на освіту - це право на освоєння систематизованих знань та умінь, що є не обхідною умовою підготовки людини до життя і праці.

Це викликало найбільше суперечок під час складання і прийняття Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Право на освіту складається із трьох взаємопов'язаних елементів. У першому реченні цієї статті сказано, що держава нікому не може відмовити в праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатися у здійснення особою її права на освіту, наприклад шляхом створення перешкоди скористатися можливостями для одержання освіти, які надає держава. Друге речення статті свідчить про два інші елементи права на освіту. По-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і обсягу участі держави в освіті та навчанні. І, по-друге, в цій фразі йдеться про гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.

На відміну від багатьох інших статей Конвенції, стаття 2 Першого Протоколу складається з негативних термінів: держава не може заборонити, але й не зобов'язана гарантувати додержання визначеного права. Таке формулювання права дає державі можливість захищатися від обвинувачень у його порушенні. Іншими словами, приватній особі важко навести переконливі докази того, що держава зобов'язана не втручатися та/або діяти позитивно з метою забезпечення її права на освіту. Замість цього особа пошита довести, що держава активно відмовляє їй у праві на освіту, що є значно вищим рівнем порівняно з принципами невтручання або позитивного зобов'язання.

До сьогодні Суд тільки один раз констатував порушення права на освіту згідно з першим реченням статті 2 Першого Протоколу - у справі "Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства" (Campbell and Cosans v UK, A 48 (1982). Матері заявників у цій справі скаржилися на застосування тілесних покарань як дисциплінарного заходу в державних школах Шотландії, які відвідували їхні діти. У спільних заявах стверджувалося, зокрема, що застосування тілесних покарань у школах порушувало права, які гарантуються у другому реченні статті 2 Першого Протоколу. Друга заявниця стверджувала, що виключення її сина із школи порушує право на освіту, яке гарантується в першому реченні цієї статті. Суд дійшов висновку, що порушення мало місце в обох справах. Судом були розглянуті доводи Уряду Сполученого Королівства щодо того, що функції, пов'язані з внутрішнім управлінням школи, не мають відношення до сфери "навчання" і "освіти" за змістом статті 2 Першого Протоколу. Суд зазначив, що навчання і викладання спрямовані передусім на передачу знань та на інтелектуальний розвиток. Застосування тілесних покарань належить до внутрішнього шкільного адміністрування, але водночас воно є складовою процесу, в ході якого школа намагається досягти мети, заради якої її було створено.

У справі "Кемпбелл і Козанс" Суд розглянув також поняття "світоглядні переконання батьків". Це переконання, які не суперечать поняттю людської гідності і не повинні суперечити основному праву дитини на освіту, яке є домінуючим у першому реченні статті 2 Першого Протоколу.

Погляди заявників зачіпають важливий і серйозний аспект людського життя та поведінки - недоторканність особи, законність або незаконність застосування тілесних покарань.

Визнавши порушення другого речення статті 2 Першого Протоколу, Суд розглянув далі питання про те, чи порушила держава тимчасово право дитини на освіту згідно з першим реченням цієї статті.

Якщо стосовно другого речення заявниця оскаржувала відвідування навчального закладу, то стосовно першого - заборону відвідувати школу.Стаття 2 є єдиним цілим, у якому домінує перше речення, а право, сформульоване в другому реченні, є похідним від основного права на освіту. Тобто обидва посилання різняться за своєю правовою основою: перше стосується батьківського права, а друге - права дитини.

Право на освіту, яке гарантується в першому реченні статті 2, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави, але таке врегулювання в жодному разі не повинно заподіювати шкоди змісту цього права чи суперечити іншим правам, проголошеним у Конвенції або протоколах до неї.

У Європейському суді розглядалися й інші справи, які стосувалися статті 2 Першого Протоколу, взятої разом з іншими статтями Конвенції, зокрема справа "Вальсаміс проти Греції" (Eur. Court HR, Valsamis v Greece judgment of 18 December 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). У цій справі заявники (сім'я Вальсаміс) надіслали класному керівникові письмову заяву про звільнення їхньої дочки, Вікторії, від відвідування уроків православної релігії, а також участі у будь-яких інших заходах, які суперечать їхнім релігійним поглядам. Вікторія була звільнена від обов'язкового відвідування таких уроків і православної меси. Через деякий час міс Вальсаміс разом з іншими учнями школи попросили взяти участь у шкільному параді з нагоди початку війни між Італією та Грецію 1940 року. Вона поінформувала свого класного керівника, що її релігійні погляди не дозволяють їй брати участь у святкуванні на честь війни, а отже, "і в параді, на якому вона також не була присутня, незважаючи на наказ класного керівника. Класний керівник заборонив їй приходити до школи наступного дня.

Батьки Вікторії вважають, що стаття 2 Першого Протоколу забороняє зобов'язувати їхню дочку брати участь у заходах, що мають на меті пропагування патріотичних ідеалів, яких вони не підтримують. На їхню думку, освіту необхідно набувати на уроках історії, а не на парадах. Уряд же Греції вважає, що шкільний парад не мав провійськових настроїв і вірування Вальсамісів не можуть розглядатися як переконання у значенні статті 2 Першого Протоколу, а тимчасове призупинення навчання мало мінімальний вплив на навчальну програму та не може розглядатися як порушення права на освіту. Суд не вважає питання про порушення права Вікторії на освіту основним. Суд зауважив, що міс Вальсаміс була звільнена від релігійних уроків і православної меси, як і вимагали її батьки. До компетенції Суду не належить розгляд рішень грецької держави щодо планування та впровадження навчальної програми. Дивує інше, чому учнів карають усуненням від занять, навіть на один день, за відмову взяти участь у параді за межами школи у вихідний день. Суд зауважив, що хоча покарання усуненням від занять не може розглядатися як виключно навчальний захід і може мати певний психологічний вплив на дитину, до якої застосовується, воно було обмеженим у часі та не вимагало відсторонення учня від занять.

Отже, не було порушення статті 2 Першого Протоколу. Суд постановив, що участь у параді не порушує релігійних переконань батьків міс Вальсаміс, і, вивчивши обставини справи, дійшов висновку, що заявники не мали ефективних засобів перед національною владою для підтримання своєї скарги, яка пізніше була подана до Європейської комісії, тобто у цьому випадку мало місце порушення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового захисту), взятої разом із статтею 2 Першого Протоколу, та статті 9 Конвенції (свобода думки, совісті і віросповідання). Суд вважає, що заявникам було заподіяно немайнових збитків. Однак факт визнання порушення статті 13 Конвенції, взятої разом із статтею 2 Першого Протоколу, та статті 9 Конвенції, є достатньою компенсацією. Визнаючи порушення статті 14 Конвенції та здійснюючи оцінку витрат на справедливій основі, як того вимагає стаття 50 Конвенції (витрати суду), Суд компенсував заявникам 600000 драхм для покриття витрат.

Комісія та Суд розглянули також інші справи щодо поваги прав батьків на забезпечення освіти їхніх дітей. Однією з таких справ є справа "К'єльдсеп, Буск Мадсен і Педерсон проти Данії" (Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen case of 7 December 1976, Series A, No. 23). Заявники (батьки дітей шкільного віку) заперечували проти обов'язкового статевого виховання, запровадженого в державних школах. На їхню думку, статеве ви ховання стосується етичних питань, тому краще виховувати дітей у цій сфері самостійно. Однак компетентні органи відмовили їм у проханні звільнити їхніх дітей від відвідування уроків з цього предмета.

Уряд Данії зауважив, що держава не примушує батьків віддавати на навчання своїх дітей до державних шкіл. Батькам дозволяється самостійно організовувати їхнє навчання в домашніх умовах чи приватних навчальних закладах, яким держава надає значні субсидії, чим бере на себе функції "у сфері освіти". Таким чином, щодо статті 2 Першого Протоколу (а точніше другого речення цієї статті) Данія виконує обов'язки, покладені на неї у сфері освіти і навчання, включаючи ті, які полягають в організації і фінансуванні державної освіти. Слід зауважити, що друге речення статті 2 Першого Протоколу повинно тлумачитися разом з першим реченням цієї ж статті, яке закріплює право кожного на освіту. Саме з цим основним правом нерозривно пов'язане право батьків на повагу їхніх релігійних та філософських переконань, а перше речення, як і друге, не проводить розмежування між державним і приватним навчанням.

У цій справі Суд дійшов висновку, що оскаржуване законодавство само по собі жодним чином не посягає на релігійні і філософські переконання, як це забороняється другим реченням статті 2 Першого Протоколу. У Данії, як уже зазначалося, батьки можуть віддавати своїх дітей до приватних шкіл, які не мають таких жорстких зобов'язань і, крім того, добре субсидуються державою. Таким чином, Суд постановив, що не було порушення статті 2 Першого Протоколу чи статті 14 Конвенції (заборона дискримінації) разом з вищезгаданою статтею 2 Першого Протоколу.

Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне виявлення думки народу під час вибору законодавчої влади.

Стаття 3 Першого Протоколу є єдиним основним положенням Конвенції, яким не передбачено право чи свобода і невтручання з боку держави. Навпаки, в цьому положенні чітко викладено позитивне зобов'язання держави.

Комісія і Суд розглянули невелику кількість справ, у яких порушувалися пов'язані із статтею 3 Першого Протоколу питання.

Майже в усіх інших статтях Конвенції і протоколах N 1, 4, 6 і 7 використовуються вислови "кожен має право" чи "ніхто не може". У статті 3 Першого Протоколу говориться: "Високі Договірні Сторони зобов'язуються". Інколи з цього робився висновок, що стаття не передбачає прав і свобод, "безпосередньо визнаних за кожним", хто перебуває під юрисдикцією цих Сторін, а закріплює лише зобов'язання за державами. Це досить обмежене тлумачення.

У Грецькій справі (1969) Комісія підкреслила важливість прав, які гарантуються статтею 3 Першого Протоколу, зазначивши, що "представницька законодавча влада, яка обирається з розумною періодичністю, є основою демократичного суспільства". Так, у справі "Матьє Моап і Клерфейт проти Бельгії" (Mathieu-Mohin and Clerfayt v Belgium judgment of 3 March 1987, Series A, No. 113) Суд заявив, що "згідно з преамбулою Конвенції основні права і свободи людини найкращим чином забезпечуються за допомогою "ефективної політичної демократії". Оскільки стаття 3 Першого Протоколу проголошує характерний принцип демократії, вона має важливе значення в цілях Конвенції.

Щодо прав, закріплених у цій статті, то підхід Комісії трохи змінився, і від поняття "інстутиційне" право на проведення вільних виборів Комісія перейшла до поняття "загального виборчого права", а далі - до поняття суб'єктивних прав участі: "права голосу" і "права висувати свою кандидатуру на виборах органу законодавчої влади".

Отже, у своєму рішенні у справі "Матьє Моан і Клерфейт проти Бельгії" Суд погодився з думкою Комісії, за якою "міждержавне забарвлення формулювання статті 3 не відображає якихось істотних відмінностей від інших істотних положень Конвенції і протоколів". Мається на увазі здійснення державою позитивних заходів з метою проведення демократичних виборів.

Ці права не мають абсолютного характеру. Оскільки в статті 3 вони визнаються, але не називаються і не визначаються, то є можливість для імпліцитних обмежень" (mutatis mutandis Golder judgment of 21.02.1975, Series A No. 18).

У правових системах держав-учасниць право голосу і обирання обумовлюється рядом чинників, які загалом не суперечать статті 3. У цій сфері держави мають певні обмеження щодо власної оцінки, але остаточне рішення про додержання вимог Першого Протоколу приймає Суд: він повинен переконатися, що такі обмеження не зачіпають цих прав до такого ступеня, що вони втрачають реальний зміст; що ці обмеження переслідують правомірну мету і що застосовані засоби є адекватними. Найважливіше, щоб вони це перешкоджали "вільному волевиявленню народу під час вибору законодавчої влади".

Суд підкреслив, що фраза "в таких умовах, які забезпечують вільне виявлення думки народу під час вибору законодавчої влади" передбачає головним чином право "рівного підходу до всіх громадян при здійсненні ними свого права голосу і свого права виступати кандидатом на виборах".

Держава може застосовувати певні обмеження, які мають на меті гарантувати справжнє волевиявлення народу шляхом забезпечення однакових можливостей для всіх кандидатів, як і здійснення в повному обсязі права, гарантованого статтею 3 Першого Протоколу.

Комісія вирішила, що держава може законним чином обмежувати право участі своїх громадян у голосуванні. У багатьох державах законодавство передбачає, що громадяни можуть брати участь у виборах тільки в тому випадку, коли вони мають також постійне місце проживання в цій країні. Це обмеження було визначено таким, що відповідає статті 3. Пояснюючи його, Комісія зазначила, що громадяни, які не мають постійного місця проживання в країні, менш безпосередньо та упродовж менш тривалого часу відчувають на собі вплив ситуації в ній і менше знають про повсякденні проблеми такої країни. Крім того, Комісія відзначила, що кандидати на виборах мають доступ до громадян за кордоном для викладення різних питань, які виносяться на вибори, що дає змогу забезпечити вільне волевиявлення. Комісія також зазначила, що нерезиденти можуть бути позбавлені права участі в голосуванні на тій основі, що, як правило, вони здійснюють менший вплив на вибір кандидатів і на формулювання їхніх передвиборних програм.

Комісія зазначила, що, хоча ця стаття гарантує право тієї чи іншої особи висувати свою кандидатуру на виборах і після обрання стати членом парламенту, держава не здійснює порушення положень цієї статті у тому випадку, коли вона застосовує заходи щодо недопущення тієї чи іншої особи до заняття посади, якщо ця особа вже є членом парламенту іншої держави. Комісія також підтримала виборчі правила, які забороняють урядовим чиновникам одночасно претендувати і на політичну посаду.

Деякі країни встановили, що громадяни зобов'язані брати участь у голосуванні, подавати бюлетень, який при цьому може бути і незаповненим. Комісія вирішила, що таке зобов'язання підпадає під дію статті 3 Першого Протоколу, зазначивши, що "вільні вибори" не означають виборів, участь у яких має добровільний характер, а вибори, у яких (обов'язковий) акт голосування дає можливість вільного вибору, і ця система сумісна із статтею 3 і в інших аспектах". Комісія також визначила, що "обмежена виборцями система голосування на виборах в рамках того чи іншого округу сумісна із статтею 3.

У своєму рішенні у справі "Матьє Моан і Клерфейт" Суд висловив думку, що стаття 3 "не створює якихось "обов'язків" щодо запровадження якоїсь конкретної системи, наприклад, пропорційного представництва чи винесення рішення більшістю голосів за наявності одного або двох бюлетенів".

У справі "Гітопас та інші проти Греції" (Gitonas v Greece judgment of 1 July 1997, Reports of Judgments and Decisions (1997) Суд не визнав порушення статті 3 Першого Протоколу у разі, коли національне законодавство забороняло виставляти свою кандидатуру на виборах будь-якій особі, яка протягом останніх 3 років до часу проведення виборів понад 3 місяці перебувала на керівній посаді в державних органах.

Суд констатував, що обставини, які стосуються періоду роботи заявників на відповідних посадах, тривалість їх роботи і коло посадових обов'язків давали підставу для застосування до кожного з них правила необираності.

Комісія визначила, що поняття "законодавча влада" має роз'яснюватися на основі правил, установлених конституціями Високих Договірних Сторін. До поняття "законодавча влада" віднесено не тільки національний парламент, а й регіональні законодавчі органи. Так, орган, який може лише висувати законопроекти, але не приймає їх самостійно, не підпадає під визначення "законодавча влада". Те ж саме стосується органів, що наділені законодавчими повноваженнями лише в силу делегування повноважень законодавчим органам вищого рівня.

Стосовно способу формування "законодавчого корпусу" в статті 3 говориться лише про необхідність організації "вільних" виборів, що проводяться "з розумною періодичністю", "шляхом таємного голосування" і "на умовах, які забезпечують народу вільне волевиявлення". Крім цієї умови, в статті не передбачається ніякого зобов'язання щодо певної системи; наприклад, пропорційної чи мажоритарної, одного чи двох турів.

Тут Суд визнає за державами-учасницями значні межі для розсуду, враховуючи, що їх законодавство з цих питань різне і час від часу змінюється.

Перед виборчими системами стоять часом несумісні завдання: з одного боку, більш чи менш точно висвітлювати думку народу, і з іншого, об'єднувати різні ідейні рухи і сприяти формуванню достатньо логічної і чіткої політичної волі. Під словами "на таких умовах, які забезпечують народу вільне волевиявлення під час вибору законодавчої влади" мається на увазі принцип рівності всіх громадян при здійсненні ними права голосу і права висувати свою кандидатуру на виборах.

Однак з цього не випливає, що всі виборчі бюлетені мають однакове значення з точки зору остаточного результату і що в усіх кандидатів рівні шанси на перемогу. При будь-якій виборчій системі неможливо уникнути феномену "загублених голосів".

У цілях застосування статті 3 Першого Протоколу будь-яка виборча система повинна оцінюватися з урахуванням політичного розвитку країни, і тому певні її деталі, недопустимі в рамках однієї системи, можуть бути виправдані в іншій, за тієї умови, що діюча система забезпечує "народу вільне волевиявлення під час вибору законодавчої влади".

Суд підкреслив, що обрання такої системи виборів, за якої б забезпечувалося вільне волевиявлення народу під час вибору органу законодавчої влади, є питанням, у вирішенні якого державам надається можливість здійснювати вибір.

У справі "Метьюз проти Сполученого Королівства" (рішення від 18 лютого 1999 р. // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999 р. - N 2. - С. 90) Суд розглядав питання, чи застосована стаття 3 Першого Протоколу до такого органу, як Європейський парламент, і чи має він риси "органу законодавчої влади". Суд відзначив, що "орган законодавчої влади" не обов'язково означає національний парламент і що вибори до Європейського парламенту не можуть виключатися із сфери дії статті 3 Першого Протоколу лише на тій підставі, що він є наднаціональним, а не суто внутрішньодержавним представницьким органом. Суд розглянув повноваження Європейського парламенту в контексті Європейського співтовариства і дійшов висновку, що цей парламент достатньою мірою бере участь у конкретних законодавчих процесах, які сприяють прийняттю певних типів законодавства, та в загальному демократичному, нагляді за діяльністю Європейського співтовариства, для того, щоб його можна було вважати органом законодавчої влади у цілях статті 3 Першого Протоколу.

1. Кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання.

2. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

3. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

4. Права, викладені в пункті 1, у певних районах можуть також підлягати обмеженням, які запроваджуються згідно з законом і виправдовуються в демократичному суспільстві суспільними інтересами.

У пункті 1 статті 2 зазначається категорія осіб, які мають право вільно пересуватися і обирати місце проживання - "особа, що законно перебуває на території будь-якої держави". Тобто основною умовою дії пункту 1 статті 2 є законність перебування особи на території держави, що регулюється національним законодавством. Якщо національним законодавством країни і в установленому ним порядку особі було заборонено залишатися на її території чи в'їжджати на певну територію, ця заборона не буде порушенням пункту 1 статті 2 Протоколу N 4 (Piermont v France judgment of 27 April 1995, Series A, No. 314).

Свобода пересування може обмежуватися законодавством країни за умов, викладених у пункті 3, у разі, якщо вони не мають дискримінаційного характеру (Gillow v the United Kingdom judgment of 24 November 1986, Series A, No. 109).

Комісія зазначила, що якщо особа, звільнена відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції, підпадає під положення, які обмежують свободу її пересування, це втручання може розглядатися як необхідне для запобігання вчиненню злочину (Schmid v Austria N 10670/83, Decision of 9 July 1985, 44 DR 195 (1985) і не тягне за собою порушення статті 2 Протоколу N 4.

Комісія встановила, що держава вправі встановлювати умови "законності" перебування іноземця на її території, у зв'язку з чим перебування є "законним" до того часу, поки особа виконує ці умови (Paramanathan v FRG N 12068/86, 51 DR 237 (1986)).

Суд констатував порушення статті 2 Протоколу N 4 у разі встановлення стосовно особи спеціального політичного нагляду, зокрема заборони залишати свій дім та зобов'язання відмічатися в поліції (Raimondo v Italy judgment of 22 February 1994, Series A, No. 281-A).

Вимога звинуваченому чи засудженому залишити паспорт, щоб бути попередньо або умовно звільненим, є втручанням, яке у разі відповідності закону може розцінюватися як необхідне для запобігання злочинам, тобто відповідає пункту 3 статті 2 Протоколу N 4.

Як установила Комісія, свобода виїжджати з країни, закріплена в статті 2, не включає права вивозити все своє майно з цієї країни без обмежень (X v Sweedn N 3916/69, 32 CD 51 (1969).

Протокол N 7 до Конвенції розширює обсяг прав на справедливий судовий захист і встановлює:

Іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і йому повинна бути надана можливість:

a) наводити аргументи проти свого вислання;

b) вимагати перегляду-своєї справи;

c) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або перед особою чи особами, призначеними цим органом.

Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у підпунктах a, b та c цієї статті, коли таке вислання є необхідним в інтересах громадського порядку або мотивується міркуванням національної безпеки.

На відміну від статті 4 Протоколу N 4, ця стаття стосується швидше індивідуального, а не колективного вислання. Проте у цій статті міститься лише вимога додержання верховенства права, а не загальна заборона вислання.Стаття 1 стосується лише іноземців, які законно перебувають на території певної держави, і таким чином, не поширюється на осіб, що не є іммігрантами (особи, що перебувають на території держави транзитом, особи, що очікують падання дозволу на проживання).

1. Кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначеної міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути здійсненим, регулюється законом.

2. Це право може бути предметом винятків, передбачених законом щодо малозначних злочинів, або у справах, у яких судом першої інстанції, що притяг до відповідальності відповідну особу, був найвищий суд або в яких відповідна особа була засуджена після апеляції на виправдувальний вирок.

Стаття 2 Протоколу N 7 доповнює положення статті 6. Проте стаття 6 тлумачиться як така, що не накладає на державу зобов'язання утворити апеляційну інстанцію в своїй судовій системі, а лише гарантує права особи при розгляді справи в такій інстанції, якщо вона передбачена національним законодавством (Delcourt v. Belgium judgment of 17 January 1970, Series A. no. 11). Стаття 2 Протоколу N 7 нині вже передбачає, запровадження апеляції для перегляду вироків у кримінальних справах, проте залишає для держави певну межу власної оцінки.

Якщо особа була остаточним рішенням визнана винною у вчиненні кримінального злочину і якщо винесений їй вирок був потім скасований або вона була помилувана на тій підставі, що якась нова чи нововиявлена обставина незаперечне доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує відшкодування згідно із законом або практикою відповідної держави, якщо тільки не буде доведено, що зазначена невідома обставина не була свого часу виявлена повністю або частково з вини цієї особи.

1. Жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або покарана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і кримінально-процесуального права цієї держави.

2. Положення попереднього пункту не перешкоджають перегляду судового рішення згідно з законом і кримінально-процесуальним правом відповідної держави за новими нововиявленими обставинами чи внаслідок грубої помилки в попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати процесу.

Основними принципами "справедливості", важливими для розуміння механізму дії статей 6 і 13 та Протоколу N 7 до Конвенції, є:

принцип рівності засобів (змагальності), який передбачає, що кожна сторона повинна мати рівні можливості під час викладення справи і жодна сторона не має ніяких додаткових переваг над опонентом. Це означає, зокрема, що сторони мають бути однаково репрезентовані з усіх питань справи, можуть спростовувати аргументи іншої сторони, протягом судового засідання бути заслуханими, обвинувачений у кримінальній справі повинен бути присутнім та мати право брати участь у будь-якій процесуальній дії;

принцип незалежності та неупередженості суду передбачає, що суд повинен бути створений виключно на підставі закону, а його склад незалежним та неупередженим і ніщо не має давати підстав для сумніву у його об'єктивності при розгляді справи;

принцип розумного строку встановлює стандарти, протягом якого має відбутися судовий розгляд. Позиція Європейського суду зводиться до того, щоб зволікання судового розгляду суттєво не впливало на становище по справі. При вирішенні кримінальних справ відлік розумного строку розпочинається з моменту "офіційного повідомлення, що передається особі компетентним судовим органом з висунутим обвинуваченням";

принцип публічності судового розгляду вимагає прилюдного оголошення рішення суду за будь-яких обставин, незважаючи на те, що з мотивів збереження моральних засад, громадського порядку, національної безпеки або забезпечення конфіденційності приватного життя справа слухається у судовому засіданні.

Суд виносить свої рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою застосування своїх попередніх рішень. Рішення Суду є обов'язковими для держав - учасниць Конвенції. Контроль за їх виконанням паралельно з Судом здійснює Комітет Міністрів Ради Європи.

Чоловік і жінка, що перебувають у шлюбі, мають рівні громадянські права і обов'язки у стосунках між собою і у відносинах з їхніми дітьми, щодо одруження, перебування в шлюбі і його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, які необхідні в інтересах дітей.

Відповідно до положень цієї статті рівність повинна забезпечуватися виключно у стосунках між самим подружжям, що стосується їх особистості, їх майна та в їх стосунках зі своїми дітьми. Тому передбачені права та обов'язки мають приватноправовий характер і не стосуються інших галузей права, зокрема таких, як адміністративне, податкове, соціальне або трудове право.

Оскільки ця стаття забезпечує рівноправність членів подружжя, особи, що не перебувають у шлюбі, не підпадають під сферу її захисту. Крім того, вона не застосовується до умов, що визначають правоздатність осіб для укладення шлюбу, передбачених національним законодавством. Слова "щодо одруження" стосуються правових наслідків укладення шлюбу.

Той факт, що члени подружжя "мають рівні права і обов'язки" у стосунках з дітьми, не перешкоджає державам застосовувати заходи, необхідні для забезпечення інтересів дітей. Тут доречно зазначити, що рівноправність членів подружжя вже забезпечено Конвенцією, зокрема статтею 8 у сукупності із статтею 14. У цьому ж випадку Європейський суд та Комісія підкреслюють необхідність брати до уваги інтереси дітей. Що стосується статті 14, то у справі про використання мов у Бельгії Суд постановив норму, відповідно до якої будь-яка відмінність у ставленні є порушенням зазначеної статті, "якщо така відмінність не має об'єктивного та розумного обгрунтування". Стаття 5 Протоколу N 7 закріплює принцип, відповідно до якого будь-який відхід від норми рівності членів подружжя завжди не може бути ні об'єктивним, ні розумним.

Цю статтю не слід розуміти таким чином, що вона перешкоджає національним органам враховувати всі необхідні фактори при винесенні рішень, що стосуються поділу майна при розірванні шлюбу. Слова ж "його розірвання" не означають ніякого обов'язку держави забезпечувати розірвання шлюбу.