Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року

Відповідно до статті 3 Закону України "Про стимулювання розвитку регіонів" Кабінет Міністрів України

1. Затвердити Державну стратегію регіонального розвитку на період до 2015 року (далі - Стратегія), що додається.

2. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям розробити у тримісячний строк проекти регіональних стратегій розвитку на період до 2015 року та подати їх на розгляд відповідних рад.

3. Міністерству економіки разом з іншими центральними органами виконавчої влади розробляти і подавати до 1 липня починаючи з 2007 року Кабінетові Міністрів України план заходів щодо реалізації Стратегії в наступному році.

4. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям надавати щороку до 25 лютого наступного періоду Міністерству економіки інформацію про хід виконання плану заходів щодо реалізації Стратегії для її узагальнення та подання до 20 квітня Кабінетові Міністрів України.

Україна вступає у XXI століття державою, що динамічно розвивається і прагне більш активно включитися у світові суспільно-економічні процеси, інтегруватися в європейське співтовариство.

Така спрямованість розвитку потребує нових підходів до використання економічного, людського та природно-ресурсного потенціалу регіонів, що забезпечить досягнення якісно нового рівня ефективності і конкурентоспроможності економіки та життя населення.

Маючи значний економічний та інтелектуальний потенціал, Україна в цілому, як і регіони, зокрема, за інтегрованою оцінкою ефективності економіки, рівнем життя та екологічної безпеки, а також конкурентоспроможності суб'єктів господарювання поки що значно поступається країнам Західної і Центральної Європи.

Нерівномірність регіонального розвитку і рівня життя населення створює передумови для соціальної напруги в суспільстві, загрожує територіальній цілісності країни, стримує динаміку соціально-економічних показників, уповільнює ринкові перетворення та знижує їх ефективність.

У зв'язку з цим державна регіональна політика повинна бути спрямована на створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів як основи їх динамічного розвитку та усунення значних міжрегіональних диспропорцій.

Мета цієї Стратегії полягає у визначенні ключових проблем регіонального розвитку, пріоритетів державної регіональної політики з точки зору загальнонаціональних потреб та інтересів на період до 2015 року. Стратегію розроблено відповідно до законодавства з урахуванням досвіду регіонального розвитку у країнах Європейського Союзу, Центральної та Східної Європи і СНД.

У світовій практиці для оцінки рівня розвитку господарського сектору регіонів та визначення їх потенціалу використовуються дві групи показників, які характеризують динаміку валового внутрішнього продукту (ВВП) та стан ринку праці.

Незважаючи на постійне зростання ВВП в Україні протягом останніх шести років, різниця в рівні розвитку порівняно з країнами ЄС залишається досить істотною, але поступово зменшується (таблиця). Так, у 2003 році частка ВВП на одного громадянина України становила лише 5491 долар США (з урахуванням паритету купівельної спроможності), що в 11,3 раза менше, ніж у Люксембурзі - країні ЄС, яка має найбільший у світі рівень ВВП, тоді як у 1999 році ця різниця становила 12,4 раза. Співвідношення між більшістю країн ЄС та Україною коливається в межах 6 - 4 : 1. З країнами, які у 2004 році вступили до ЄС (Кіпр, Польща, Словаччина та інші), диспропорційність коливається від 3,4 : 1 (Кіпр : Україна) і від 1,9 : 1 (Латвія : Україна). У цілому така диференціація характерна для європейського континенту і не суперечить європейським стандартам. Так, пропорційність між Польщею та Люксембургом становить 1 : 5,5, а Польщею та Україною - 2,1 : 1. Разом з тим соціально-економічний розвиток України та країн, які лише претендують на вступ до ЄС, перебуває майже на однаковому рівні (Туреччина : Україна - 1,2 : 1, Румунія : Україна - 1,3 : 1 та Болгарія : Україна - 1,4 : 1).

Порівняно з країнами СНД Україна має нижчий рівень ВВП на одного жителя, ніж, наприклад, Росія, де це співвідношення становить 1 : 1,7, Казахстан - 1 : 1,2. Разом з тим в Україні його значення вище, ніж у Вірменії та Азербайджані (1,5 : 1) і Молдові (3,6 : 1).

Порівняно низький рівень ВВП в Україні пояснюється структурою його утворення. Незважаючи на спад виробництва в агропромисловому комплексі у 2004 році, частка сільського, мисливського та лісового господарства в обсязі ВВП України залишається досить високою (2004 рік - 11,4 відсотка), тоді як у країнах ЄС приблизно 2,1 відсотка, у тому числі в Польщі - 3 відсотки. Одночасно зберігається високий рівень зайнятості найманих працівників в цьому секторі економіки (2004 рік - 11,7 відсотка загальної кількості працюючих проти 5,4 відсотка у країнах ЄС). Частка найманих працівників у будівництві та промисловості становить 32,6 відсотка (приблизно 21 відсоток у країнах ЄС, у тому числі в Польщі - 25 відсотків), у сфері послуг - 32,1 відсотка (48,8 відсотка у країнах ЄС, у тому числі в Польщі - 46,1 відсотка).

Українська економіка відзначається не тільки несприятливою для розвитку структурою, а й низьким рівнем інноваційності. Незважаючи на збільшення протягом 2002-2005 років фінансування інноваційної діяльності приблизно в 1,6 раза, у 2005 році його загальний обсяг становив 5751,5 млн. гривень, або 1,37 відсотка ВВП (у 2004 році - 1,14, 2003 - 1,36, 2002 - 1,18, у 2001 році - 1,19 відсотка). Для порівняння: в країнах ЄС у 2003 році витрати на проведення науково-дослідницьких робіт становили 1,93 відсотка ВВП. Крім того, в Україні протягом останніх років спостерігалося зменшення кількості промислових підприємств, які впроваджували інновації. Загалом з 1995 року по 2004 рік вона зменшилась удвічі - до 958.

Одним із факторів модернізації економіки є залучення інвестиційних ресурсів, у тому числі іноземних. Слід відзначити, що протягом останніх років економічне зростання в Україні досягалося завдяки динамічному збільшенню прямих іноземних інвестицій (2000 рік - 18,1 відсотка, 2001 - 17,6, 2002 - 20,1, 2003 - 24,2, 2004 - 33,2, 2005 рік - 81 відсоток) та інвестицій в основний капітал, приріст яких протягом останніх шести років становив від 1,9 до 31,3 відсотка. Незважаючи на зростання прямих іноземних інвестицій в економіку України, їх частка у складі ВВП становить лише 2,7 відсотка (2005 рік), тоді як у країнах, що у 2004 році приєдналися до ЄС, 9,8 відсотка в Естонії, 3,4 - у Чеській Республіці, а також 3,4 відсотка у Словаччині.

Економічне зростання протягом 2000-2005 років сприяло покращенню ситуації на ринку праці. Так, починаючи з 2000 року в Україні спостерігалося збільшення чисельності зайнятих. На початок 2006 року рівень зайнятості становив 57,7 відсотка, тоді як у 2000 році - 55,8, що значно менше, ніж у країнах ЄС, де він становить 63,8, та більше, ніж у країнах, що претендують на вступ до ЄС (Туреччина - 46,1 і Хорватія - 54,7 відсотка у 2004 році). Рівень безробіття, який на початок 2006 року становив 7,2 відсотка, нижчий, ніж у країнах ЄС (7,9) та країнах, що претендують на вступ до ЄС (Туреччина - 10,3 і Хорватія - 13,6 відсотка на початок 2005 року).

Якщо протягом останніх років рівень безробіття в Україні знижувався, то в країнах ЄС зростав - з 8,4 відсотка у 2001 році до 8,7 - у 2002 році, 9 - 2003, 9,1 - 2004, 8,7 - у 2005 році. Значну групу безробітних в Україні становлять жінки (приблизно 47,5 відсотка). Однак рівень безробіття жінок поступово зменшується з 8,3 відсотка у 2004 році до 6,8 - у 2005 році (проти 9,8 відсотка у 2005 році у країнах ЄС).

Рівень безробіття в Україні та країнах Європи

Водночас в Україні зберігається нераціональна структура зайнятості. Частка працівників промисловості та сільського господарства, враховуючи осіб, що самостійно організовують свою економічну діяльність, майже однакова (відповідно 19,7 та 20,1 відсотка на початок 2005 року). Потреба підприємств промисловості у працівниках на початок 2005 року досягала 63,1 тис. осіб. При цьому попит на робочу силу задовольняється переважно за рахунок робочих місць для працівників низької кваліфікації. Така структура зайнятості не відповідає інноваційному напряму розвитку.

Динаміка ВВП у порівнянних цінах 1995 року (відсотків до попереднього року)

Демографічна ситуація. На 1 січня 2006 р. загальна чисельність населення України становила 46929,5 тис. осіб. Упродовж 2005 року чисельність населення зменшилася на 351,3 тис. осіб, що на 2,8 відсотка більше, ніж у 2004 році. При цьому чисельність міського населення зменшилася на 131,8 тис., сільського - на 219,5 тис. осіб.

Основним фактором зменшення чисельності населення України є його природне скорочення, яке на початок 2006 року фіксувалося в усіх регіонах. Природне скорочення населення - це перевищення кількості померлих над кількістю народжених. Коефіцієнт природного скорочення в цілому по країні на початок 2006 року становив 7,5 проміле на 1 тис. осіб, а в деяких областях значно більше, зокрема у Чернігівській - 16,4 проміле, Кіровоградській - 15,6, Сумській - 14,3, Луганській - 12,8, Черкаській - 11,6 і Житомирській області - 11,4 проміле.

Причинами зменшення народжуваності є низький рівень отримання доходів та соціального захисту, медичного обслуговування на фоні загального погіршення здоров'я населення, складна екологічна ситуація. Крім того, протягом останніх трьох десятиріч в Україні спостерігаються зміни, пов'язані з орієнтацією на мало- та середньодітну сім'ю чисельністю менше трьох осіб, що характерно для більшості економічно розвинутих країн. Так, уже на початку 90-х років рівень народжуваності був найнижчий серед країн СНД (у 1991 році в Україні - 12,1 проміле на 1 тис. осіб, Казахстані і Вірменії - 21,6, Азербайджані - 26,6, Киргизстані - 28,5, Туркменистані - 32,4, Молдові - 16,5 проміле; у 2003 році в Україні - 8,5 проміле, Киргизстані - 20,9, Казахстані - 16,6, Таджикистані - 27,1, Туркменистані - 32,4, Росії - 10,2 проміле).

Рівень смертності та народжуваності на 1000 осіб у 1990 році (%)

Рівень смертності та народжуваності на 1000 осіб у 2005 році (%)

Проблема зменшення чисельності населення особливо зачепила сільське населення, що пояснюється здебільшого високим рівнем смертності (20,5 проміле на 1 тис. осіб проти 14,8 проміле у міській місцевості). Загалом природний приріст населення у 2005 році в сільській місцевості становив 11,1 проміле, тоді як у міській місцевості - 5,9 проміле. Крім того, протягом останніх років спостерігається міграція сільського населення у пошуках роботи в міста. Так, за статистичними даними, із села у 2005 році переїхало жити у міські населені пункти 197,8 тис. осіб. Цей процес триватиме і в майбутньому, відображаючи загальну тенденцію урбанізації в останні 50 років в усіх розвинутих європейських країнах. Разом з тим 144,9 тис. осіб переїхали з міст у сільську місцевість.

Проте якщо зменшення чисельності населення в розвинутих країнах компенсується за рахунок позитивного сальдо зовнішньої міграції, то в Україні протягом 2000-2004 років воно залишалося від'ємним і становило 351,4 тис. осіб.

Наслідком зниження народжуваності та збереження її протягом тривалого періоду на рівні, що не забезпечує відтворення населення, є процес старіння населення, який у майбутньому створить в Україні демографічні проблеми. Так, уже станом на 1 січня 2006 р. на 1 тис. осіб працездатного віку припадало 657 осіб непрацездатного віку.

Динаміка демографічних процесів в Україні у 1992-2005 роках

Питома вага осіб старше працездатного віку (жінки віком 55 років і старше, чоловіки - 60 і старше) становила 23,8 відсотка і є одна з найвищих у світі. Найбільш "старим" (частка осіб старше працездатного віку в загальній кількості постійного населення перевищує 26 відсотків) є населення Вінницької, Кіровоградської, Полтавської, Черкаської та Чернігівської областей. Найбільш "молодим" (частка осіб старше працездатного віку становить 18,1-20 відсотків) є населення Закарпатської і Рівненської областей та м. Києва. Але якщо "демографічна молодість" західних регіонів зумовлена порівняно високою народжуваністю, то в Києві основним фактором є постійний міграційний приріст молоді.

Разом з тим слід відзначити, що після чотирнадцятирічного періоду зниження народжуваності у 2002 році вже спостерігалося її зростання, що тривало і протягом двох наступних років (у 2004 році порівняно з 2003 роком збільшення загального показника народжуваності мало місце у 24 регіонах, по Україні - 5,9 відсотка). Однак позитивна тенденція мала тимчасовий характер, що пояснюється досягненням жінками, які народилися у 80-х роках, дітородного віку (20-30 років). Уже за підсумками 2005 року кількість народжених зменшилася у 16 регіонах (від 0,4 відсотка у Рівненській області до 4,2 - у Кіровоградській), що й зумовило загальне її зменшення по Україні на 0,3 відсотка.

Статево-вікова піраміда населення на початок 2005 року

Значну роль у формуванні чисельності населення у майбутньому відіграватиме зовнішня міграція. Процес глобалізації, формування транснаціональних ринків праці та значне відставання України в економічному розвитку від країн з розвинутою економікою спонукає найактивніші та конкурентоспроможні верстви населення до пошуків роботи за кордоном. Однак, за прогнозними розрахунками, очікується поступове зменшення відпливу населення за межі країни, а починаючи з 2009 року сальдо міграції зміниться на позитивне (у 2005 році сальдо міграції було позитивне - 4,6 тис. осіб).

Від'ємне сальдо зовнішньої міграції у 2004 році дорівнювало 7,6 тис. осіб і формувалося переважно за рахунок міграційних потоків до економічно розвинутих країн, зокрема таких, як Німеччина, США, Ізраїль, Канада, Угорщина, Чехія. Міграція до цих країн має переважно "еміграційний характер": кількість вибулих до них у 2-20 разів перевищує число прибулих з них до України. Так, у 2004 році з України до Німеччини виїхало на постійне проживання 7 тис. осіб, а прибуло 0,4 тис., до Ізраїлю - відповідно 2,4 тис. і 1,4 тис., Канади - 493 і 53 особи.

У розрізі регіонів від'ємне сальдо міждержавної міграції упродовж 2004 року спостерігалося у 21 регіоні України. Найвищий рівень міграційного скорочення зареєстровано у Закарпатській області - 0,9 особи на 1 тис. жителів, Луганській - 0,7, Чернівецькій та Рівненській - 0,6. У шести регіонах (Одеська область, Автономна Республіка Крим, Київська область, мм. Севастополь та Київ і Миколаївська область зареєстровано позитивне сальдо зовнішньої міграції - від 0,5 до 0,01 особи.

Рівень економічного розвитку. У період 1996-1999 років спостерігалося зниження валової доданої вартості (у 1996 році - на 9,6 відсотка, що мало місце в усіх регіонах країни; 1997 - 4,2 (у 26 регіонах), 1998 - 3 (у 24 регіонах), 1999 - 0,4 відсотка (у 16 регіонах). Починаючи з 2000 року активізується виробничий сектор економіки, про що свідчить зростання валової доданої вартості протягом 2001-2004 років в усіх регіонах. У 2001 році приріст валової доданої вартості варіював від 3,6 (Київська область) до 21,4 відсотка (м. Київ), 2002 - від 1,3 (Херсонська область) до 17,1 (Полтавська область), 2003 - від 1,9 (Кіровоградська область) до 18,7 (Закарпатська область) та у 2004 році - від 7 (Тернопільська область) до 22 відсотків (Волинська область).

Найвищого рівня розвитку серед регіонів досягнуто в м. Києві (валова додана вартість у фактичних цінах на одну особу у 2001-2004 роках утричі перевищувала середнє значення по Україні), а найнижчого, за підсумками 2004 року, у Тернопільській області (на 51 відсоток менше середнього рівня). У цілому з 27 регіонів лише у п'яти (м. Київ, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька та Полтавська області) частка валової доданої вартості, що припадала на одну особу, була вища за середню по Україні. На ці п'ять регіонів припадає 48 відсотків усієї валової доданої вартості. Концентрація економічного потенціалу в зазначених регіонах значно впливає на рівень і темпи розвитку країни в цілому.

Валова додана вартість у розрахунку на одного жителя у 2003 році, гривень

Валова додана вартість у розрахунку на одного жителя у 2004 році, гривень

Зростання протягом останніх чотирьох років обсягу валової доданої вартості в усіх регіонах країни супроводжується незначною їх диференціацією за цим показником: співвідношення мінімального та максимального його значення у фактичних цінах на одну особу зросло з 2,3 раза у 2001 році до 2,7 - у 2004 році (без урахування м. Києва). За аналогічний період диференціація регіонів за цим же показником з урахуванням м. Києва зросла до 6,8 проти 5,9 у 2001 році. Це пояснюється особливим столичним статусом, потужним ресурсним потенціалом міста, що об'єктивно зумовлює переваги його розвитку порівняно з іншими регіонами.

Зберігаються значні відмінності за структурою валової доданої вартості, яка в усіх регіонах (крім м. Києва) істотно відрізняється від структури європейських країн. Зокрема, частка промисловості у виробництві валової доданої вартості у 10 регіонах становить менш як 20 відсотків, а у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Полтавській та Запорізькій областях - 40 відсотків. У 12 регіонах дуже висока питома вага сільського господарства у виробництві валової доданої вартості - понад 20 відсотків. У 17 регіонах зросла питома вага сфери послуг, проте їх якість залишається невисокою.

Структура валової вартості за економічними видами діяльності у 2004 році

Галузева інфраструктура. Регіони відзначаються низьким рівнем розвитку транспортної мережі.

Мережа автомобільних доріг. Протяжність мережі автомобільних доріг загального користування становить 169,4 тис. кілометрів, з них 164,8 тис., або 97,2 відсотка, - з твердим покриттям. Для порівняння: у Франції протяжність автомобільних доріг більша у 5,8 раза, в Італії - 4,8 (815 тис. кілометрів), Великобританії - 2,4 (416 тис.), Польщі - 2,2 (373 тис.), Фінляндії - 1,9 (317 тис.), у Німеччині - 1,4 (231 тис. кілометрів). Приблизно на одному рівні з Україною перебуває Іспанія (164 тис. кілометрів).

Найбільша щільність автомобільних доріг загального користування на 1 тис. кв. кілометрів спостерігається у Львівській (382 кілометри), Тернопільській (367,5) та Чернівецькій (354 кілометри) областях, а найменша - в Херсонській (172,8 кілометра), Миколаївській (197,6) та Луганській (217,6 кілометра). Середнє значення щільності автомобільних доріг по Україні становить 280,7 кілометра, різниця між максимальним і мінімальним значенням дорівнює 2,2 раза.

Частка доріг з твердим покриттям порівняно низька в областях Кіровоградській (91,2 відсотка), Сумській (89,6) та Волинській (92,3 відсотка). Найкраще становище в Автономній Республіці Крим, Івано-Франківській та Полтавській областях, де майже 100 відсотків автомобільних доріг з твердим покриттям.

Наближеними до європейських стандартів є автомобільні дороги загальнодержавного значення першої категорії (з чотирма і більше смугами руху та шириною проїзної частини понад 15 метрів), протяжність яких 2254 кілометри, або майже 1,4 відсотка загальної протяжності мережі автомобільних доріг України з твердим покриттям. До доріг першої категорії насамперед належать автомагістралі Київ - Бориспіль та Київ - Одеса. По регіонах дороги першої категорії розподілені таким чином: Київська область - 401,5 кілометра, Донецька - 236, Житомирська - 232, Дніпропетровська - 229,5, Харківська - 171 кілометр.

У сільській місцевості важливе значення мають автомобільні дороги внутрішньогосподарського підпорядкування. Майже 30 відсотків таких доріг без твердого покриття, які в період несприятливих погодних умов стають непридатними для експлуатації.

Для досягнення забезпеченості України автомобільними дорогами рівня європейських країн слід побудувати і модернізувати майже 200 тис. кілометрів, у тому числі 60 відсотків у сільській місцевості. Для налагодження міждержавних зв'язків необхідне будівництво автомагістралей світового рівня з бетонним або асфальтобетонним покриттям і багаторядним рухом.

Залізнична мережа. В Україні довжина залізничних колій загального користування становить 22 тис. кілометрів. У всьому світі існує тенденція до скорочення загальної довжини залізничних колій. У Німеччині цей показник дорівнював 36,6 тис., у Франції в 1990 році - 34,1 тис., у Польщі - 22,6 тис., Іспанії - 12,3 тис., Австрії - 5,6 тис. кілометрів.

Щільність залізничних колій загального користування на 1 тис. кв. кілометрів території України становить 36 кілометрів. Цей показник по регіонах нерівномірний. Різниця між максимальним та мінімальним показником щільності доріг становить 3,8 раза. Найбільша щільність залізничних колій на 1 тис. кв. кілометрів в областях Донецькій (61 кілометр), Львівській (59), Дніпропетровській (49), Харківській (48), Запорізькій (36) та Закарпатській (48 кілометрів); найменша щільність - в областях Херсонській (16 кілометрів), Автономній Республіці Крим (24), Чернігівській та Київській (по 28 кілометрів).

Телекомунікації. Галузь зв'язку та інформатизація є однією з найбільш науко- та капіталоємних складових інфраструктури держави, що, з одного боку, відбиває стан її економіки, а з іншого, ця галузь повинна випереджати розвиток економіки, щоб не стримувати розвиток суспільного виробництва.

Розвиток галузі зв'язку та інформатизації зберігає позитивну тенденцію. Забезпечення населення стаціонарними телефонними апаратами в середньому становить 54 одиниці на 100 сімей. Найвищий рівень забезпеченості в мм. Севастополі (94) та Києві (92), а також в Одеській (69) та Запорізькій (68) областях, а найменша - у Вінницькій (39), Закарпатській (41), Кіровоградській (41) та Івано-Франківській (44) областях. Причому, у сільській місцевості цей показник у 2,6 раза нижчий, ніж у міській. Телефонна забезпеченість досягла 256 одиниць на 1 тис. жителів. У Латвії цей показник становить 307 одиниць, Литві - 313, Естонії - 354, Іспанії - 434, Італії - 471 та Франції - 573. Інтенсивно розвивається мережа мобільного зв'язку та національний сегмент Інтернет. У 2005 році мобільним стільниковим зв'язком користувалося понад 29,9 млн. осіб, тобто на 1 тис. населення припадало 637 абонентів. За 2005 рік Інтернет користувалися 711,4 тис. абонентів. Для порівняння: у Норвегії у минулому році мобільним зв'язком та Інтернет користувалися відповідно 815 та 463,8 чоловік на 1 тис. населення, у Великобританії - 770 та 329,6 чоловік, Польщі - 259 та 98,4 чоловік. У провідних країнах Європейського Союзу показники забезпеченості населення традиційними засобами зв'язку вже протягом певного часу практично не підвищуються, оскільки досягнуто високого рівня насиченості ринку.

Фактичний стан справ галузі зв'язку характеризується в основному низькою телефонною щільністю, фізично зношеним і застарілим обладнанням, недостатньо розвинутою цифровою первинною мережею, невеликою кількістю телевізійних каналів для потреб державних, комунальних та приватних телерадіоорганізацій, високою питомою вагою ручної праці в поштовій галузі і низькою якістю поштових послуг. Спостерігається велика диспропорція у рівні розвитку зв'язку між містами та сільськими населеними пунктами.

У первинній мережі, а також у розгалуженій вторинній мережі телефонного і телеграфного зв'язку дуже значна частка аналогових систем передачі і комутаційного обладнання. Низька якість каналів зв'язку в них особливо дається взнаки при передаванні дискретних сигналів.

Для розв'язання проблем у галузі зв'язку та інформатизації необхідно провести значні структурні зміни з метою її демонополізації, залучення вітчизняного та іноземного приватного капіталу, створення сучасного регульованого ринку телекомунікацій.

Географічне розташування України вигідне з точки зору створення транзитних маршрутів з Європи в Азію. Цим зумовлена участь України в багатьох міжнародних інвестиційних проектах у сфері розвитку телекомунікацій.

Основним напрямом реконструкції та розширення ємності мереж є подальше створення цифрових систем передачі, що дасть змогу значно збільшити ємність станцій телефонного зв'язку, а також створити комбіновані станції, що використовуються у місцевих, міжміських та міжнародних мережах.

Житлово-комунальне господарство є однією з тих галузей, розвиток яких безпосередньо впливає на рівень життя населення. Найгострішою проблемою залишається забезпеченість населення високоякісною питною водою. Середній показник споживання води становить 320 літрів на добу на одну людину, що в 2-3 рази перевищує аналогічні показники країн Європейського Союзу.

Результати аналізу сучасного стану водогосподарської галузі у багатьох регіонах свідчать, що екологічні проблеми зберігають масштабний характер, спостерігається різке погіршення стану основних джерел питного водопостачання.

Значна кількість населення не має належного доступу до якісної питної води. У 260 населених пунктах питна вода за окремими фізико-хімічними показниками не відповідає вимогам чинного стандарту. Передусім це стосується міст Донецької, Запорізької, Луганської, Одеської та Херсонської областей. Згідно з оцінками, близько 40 відсотків існуючих водоочисних споруд потребують відновлення або вдосконалення відповідно до вимог стандарту на питну воду. Через відсутність місцевих джерел велика кількість населених пунктів, у тому числі понад 1200 сільських в Автономній Республіці Крим та південних областях, частково чи повністю споживає привізну воду.

У більшості міст (56,3 відсотка) з населенням понад 100 тис. чоловік через значну зношеність основних фондів, нераціональні витрати питної води в зовнішніх мережах, відсутність її обліку послуги з водопостачання надаються не цілодобово, а за графіком.

Недостатність обігових коштів на підприємствах галузі та незначні обсяги інвестицій не дають можливості здійснювати заходи щодо модернізації інженерних споруд і мереж водопостачання та водовідведення.

Четверта частина водопровідних очисних споруд (у вартісному виразі) відпрацювала нормативний строк амортизації. Фактично амортизовано 3697 насосних агрегатів, з яких 40 відсотків потребує заміни.

Загальна протяжність комунальних водопровідних мереж становить 127,4 тис. кілометрів, з яких 45,2 тис., або 35,4 відсотка (при 34 відсотках у 2004 році), перебуває в аварійному стані. Нераціональні витрати питної води досягли 31,6 відсотка, а в окремих містах вони перевищують цей показник. Із загальної протяжності мереж каналізації, яка становить 37,6 тис. кілометрів, до аварійних належать 11,6 тис. кілометрів, або майже 31 відсоток.

Напружена ситуація склалася в Автономній Республіці Крим, де в аварійному стані перебуває 40 відсотків каналізаційних мереж (439,4 кілометра), Донецькій (38 відсотків, або 711,7 кілометра), Луганській (29 відсотків, або 303,3 кілометра), Херсонській (45 відсотків, або 214,9 кілометра) та в ряді інших областей.

Найбільш напружений стан з якістю питної води зберігається в містах Донецької, Запорізької, Луганської, Одеської та Херсонської областей.

В Автономній Республіці Крим та 13 областях налічується близько 1200 сільських населених пунктів, які частково або повністю користуються привізною водою, у тому числі 383 тис. жителів у 737 населених пунктах - постійно.

Критична ситуація з експлуатації каналізаційних колекторів склалася у Києві, Чернігові, Львові, Кіровограді, Дніпропетровську, Керчі, Рівному, Херсоні, Ялті, Севастополі та інших містах.

Зношеність основних фондів та відсутність належного фінансування робіт з реконструкції і капітального ремонту інженерних споруд та мереж водопостачання та водовідведення (лише 8-10 відсотків потреби) спричинили збільшення кількості аварійних об'єктів та призвели до виникнення надзвичайних ситуацій у поточному році у мм. Алчевську, Щолкіному, Керчі, Орджонікідзе, в інших регіонах.

Одним з основних напрямів підвищення ефективності і надійності функціонування систем водопостачання та водовідведення є ефективне енергозбереження.

Навколишнє середовище. Аналіз показників техногенного навантаження на навколишнє середовище в останні роки свідчить про тенденцію до стабілізації, хоча в цілому його рівень залишається досить високим.

У розрахунку на 1 кв. кілометр території обсяг викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря становив 7,4 тонни, на одну особу - 94,8 кілограма. У 2005 році найбільший обсяг викидів від стаціонарних джерел забруднення (підприємств) спостерігався в областях Донецькій (1637,7 тис.), Дніпропетровській (993,5 тис.), Луганській (474,6 тис.), Запорізькій (262 тис.) та Івано-Франківській (204,2 тис. тонн). Це пов'язано передусім з розміщенням у названих регіонах промислових об'єктів таких екологічно небезпечних видів економічної діяльності, як металургійна, хімічна, у тому числі нафтопереробна, промисловість, видобування кам'яного вугілля та металевих руд, виробництво електроенергії тощо.

Найменше забруднювальних речовин викидається в атмосферне повітря в м. Севастополі (4,2 тис. тонн), областях Чернівецькій (5,2 тис.), Херсонській (11 тис.), Закарпатській (11,4 тис.) та Волинській (11,8 тис.).

У більшості регіонів забруднення атмосферного повітря спричинялося переважно викидами шкідливих речовин від транспортних засобів (у 2005 році 2,2 млн. тонн). Так, у 19 регіонах такі викиди перевищили обсяг шкідливих речовин від стаціонарних джерел забруднення (підприємств), зокрема більш як у 5 разів у Чернівецькій області, мм. Києві та Севастополі.

Площа територій, які було радіоактивно забруднено внаслідок Чорнобильської катастрофи та віднесено до зон радіоактивного забруднення, становить майже 54 тис. кв. кілометрів, у тому числі 25 тис. - ліси. Існує потреба у здійсненні заходів з реабілітації зазначених територій.

Протягом останніх десятиліть загострилася проблема підтоплення, що загрожує безпеці проживання населення, знижує сейсмічну стійкість територій, негативно впливає на ведення сільського господарства. У 1984-2002 роках загальна площа підтоплених земель збільшилася з 88,7 до 196,2 тис. гектарів. Процеси підтоплення набули значного розвитку в областях Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Одеській, Херсонській. Щорічні економічні збитки від підтоплення тільки міських територій оцінюються у 2,2 млрд. гривень.

Процеси підтоплення спостерігаються на 17 відсотках території України, а на 11-25 відсотках зрошуваних земель - вторинного засолення.

Потребує невідкладного вдосконалення система поводження з відходами виробництва та споживання. Найбільше скидалося забруднених зворотних вод в Автономній Республіці Крим (частка їх у загальному водовідведенні становила 43 відсотки), в областях Миколаївській (75 відсотків), Кіровоградській (73), Донецькій (54), Київській (51), у мм. Києві (57) та Севастополі (44 відсотки).

Протягом останніх років спостерігається збільшення витрат свіжої води на одиницю виробленої продукції, що значно перевищує такий показник у розвинутих країнах Європи, зокрема у Франції - в 2,5, ФРН - 4,3, Великобританії та Швеції - у 4,2 раза. Найгірший екологічний стан у басейнах річок Дніпра, Сіверського Дінця, річок Приазов'я, на окремих притоках Дністра і Західного Бугу, де вода класифікується як "дуже брудна".

Тривале екстенсивне використання чорноземів зумовило прискорення деградації земельних угідь. Інтенсивною ерозією охоплено 18 відсотків території України - переважно в Хмельницькій, Вінницькій, Чернівецькій, Одеській, Київській, Черкаській і Кіровоградській областях, Автономній Республіці Крим.

Промисловість. Україна є промислово-аграрною державою, про що свідчить частка промислового виробництва в обсязі ВВП - 28,3 відсотка. За структурою економіки у 2004 році 15 регіонів країни належали до промислово-аграрних, основна частка валової доданої вартості в яких припадає на промисловість і варіює у межах від 50,9 відсотка (Донецька область) до 14,5 відсотка (Одеська область).

Найбільш розвинутими промисловими регіонами є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська і Харківська області та м. Київ, на які припадає понад 70 відсотків загальнодержавного обсягу реалізованої промислової продукції, тоді як питома вага кожної з таких областей, як Волинська, Тернопільська, Херсонська, Чернівецька, Закарпатська, Кіровоградська, та м. Севастополя не досягає навіть одного відсотка.

З початку 90-х років спостерігалися високі темпи зменшення обсягів промислового виробництва, пік якого припав на 1998 рік, коли виробництво промислової продукції становило лише 49 відсотків обсягу 1990 року. Позитивні тенденції до стабілізації обсягів промислового виробництва намітилися у 1999 році. Випуск продукції дещо стабілізувався за рахунок експортно-орієнтованих та базових галузей.

У 2005 році тенденції щодо активізації функціонування виробничого сектору економіки, започатковані протягом п'яти останніх років, зберігалися. Так, зростання промислового виробництва мало місце майже у 22 регіонах країни (зменшення спостерігалося у Донецькій, Львівській, Одеській, Полтавській та Херсонській областях), у 21 регіоні темпи зростання випереджали середні по Україні (3,1 відсотка). У розрізі регіонів темпи зростання промислового виробництва варіюють у межах від 1,6 відсотка у Луганській області до 21,9 відсотка у Волинській області.

Структура промисловості у регіонах за останні роки не зазнала істотних змін. У більшості з них вирішальне значення мають, як і раніше, одна - дві галузі: у 15 регіонах - харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів, у Дніпропетровській та Донецькій областях - металургія та обробка металу, Запорізькій - металургія та обробка металу, машинобудування, Луганській - нафтопереробка, металургія та обробка металу, Полтавській - виробництво продуктів нафтопереробки, Рівненській та Хмельницькій - виробництво та розподілення електроенергії, у Сумській області - машинобудування та видобування енергетичних матеріалів.

Динаміка промислового виробництва у порівнянних цінах, % (1990=100)

Основним пріоритетом у розвитку промисловості є підвищення конкурентоспроможності продукції, посилення інноваційної спрямованості шляхом впровадження систем управління якістю. Системи управління якістю (стандарт ISO серії 9000) та системи екологічного управління (стандарт ISO серії 14000) є найкращим загальновизнаним у світі запобіжним механізмом, який забезпечує якість продукції на всіх етапах її виробничого (життєвого) циклу і сприяє підвищенню результативності роботи підприємств.

На 1 жовтня 2005 р. до Реєстру системи УкрСЕПРО внесено лише 921 сертифікат на системи управління якістю (ДСТУ ISO 9001 - 2001) та 21 - на системи екологічного управління (ДСТУ ISO 14001 - 97). У цілому за поточний рік прогнозується приріст на рівні не вище ніж 25 відсотків, що дуже мало порівняно з розвинутими європейськими країнами та країнами - членами Європейського Союзу (Чеська Республіка, Угорщина, Польща, Словаччина, Словенія).

Динаміка кількості сертифікованих систем екологічного управління в окремих країнах за 2002-2004 роки (у тому числі країнах - членах Європейського Союзу)

На сьогодні найбільшу кількість систем управління якістю впроваджено на підприємствах м. Києва (160), а також у Дніпропетровській (117), Харківській (104) та Донецькій (70) областях, а найменшу - у Закарпатській (1), Черкаській (6), Рівненській (7) і Херсонській (8) областях.

Питання створення на вітчизняних підприємствах і в установах систем управління набуває особливої гостроти у зв'язку з необхідністю захисту національних економічних інтересів в умовах підготовки вступу України до СОТ та європейської інтеграції.

Впровадження і сертифікація систем управління якістю відповідно до вимог національних міжнародних стандартів дасть змогу насамперед підвищити конкурентоспроможність продукції вітчизняних виробників.

Сільське господарство. Україна має сприятливі природні умови для розвитку сільськогосподарського виробництва. Це давній і традиційний вид занять українського населення.

Загалом Україна є провідною аграрною державою Європи із значними можливостями для подальшого розвитку сільського господарства та перетворення його у високоефективний, експортоспроможний сектор економіки. На нашу країну припадає майже третина запасів чорнозему та 27 відсотків орних земель у Європі (на одну особу в Україні припадає 0,68 гектара орної землі, тоді як у Європі цей показник становить у цілому 0,25 гектара, зокрема у Польщі - 0,3 і Франції - 0,31 гектара).

Значною проблемою в Україні є висока розораність ґрунтів. Відсутність фінансування спричиняє низький рівень відновлення продуктивності земельних угідь, їх родючості.

Сільське господарство є домінуючою галуззю виробництва в одинадцяти регіонах країни. У 2004 році його частка у валовій доданій вартості варіювала у межах від 19,9 відсотка (Закарпатська область) до 29,8 відсотка (Кіровоградська та Вінницька області).

За роки незалежності в агропромисловому комплексі в усіх регіонах відбувся значний спад, що зумовлено переважно невирішеністю питань власності на землю, значною зношеністю виробничих фондів та складними економічними умовами. Пік такого спаду припав на 1999 рік, коли виробництво сільськогосподарської продукції становило лише 48,6 відсотка від рівня 1990 року.

Протягом останніх років у більшості регіонів виробництво валової продукції сільського господарства зростало (у 2000 році - у 22 регіонах, 2001 - 21, 2002 - 16, 2004 - 24, у 2005 році - у 14 регіонах). Це дало можливість забезпечити його приріст у цілому по країні у 2000 році на 9,8 відсотка, 2001 - 10,2, 2002 - 1,2, 2004 - 19,9 відсотка і лише у 2005 році виробництво сільськогосподарської продукції залишилось на рівні 2004 року.

Винятком став 2003 рік, коли несприятливі погодні умови зумовили зменшення виробництва сільськогосподарської продукції у 23 регіонах (від 27,2 відсотка у Миколаївській до 0,4 відсотка у Житомирській областях). Приріст виробництва сільськогосподарської продукції забезпечено лише в Закарпатській (3,4) та Чернігівській (1,7 відсотка) областях.

Основними галузями агропромислового комплексу є рослинництво та тваринництво. У 2005 році зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції спостерігалося лише у галузі тваринництва, де приріст по Україні становив 4,4 відсотка, що мало місце у 19 регіонах (варіював від 0,7 у Чернігівській області до 13,4 відсотка у Вінницькій). Складною є ситуація у галузі рослинництва, де зменшення обсягів виробництва продукції порівняно з 2004 роком становило 2,5 відсотка, що мало місце у 16 регіонах країни. Найвищі темпи спаду спостерігалися в Одеській (на 16,2 відсотка), Миколаївській (15,7) та Чернігівській (на 15,4 відсотка) областях.

Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції у 2005 році

Для сільського господарства характерні значні регіональні диспропорції, які протягом останніх років набули тенденції до пом'якшення. Так, якщо у 1998 році регіональне співвідношення між максимальним та мінімальним значеннями обсягу виробництва валової продукції сільського господарства у розрахунку на одну особу становило 4,1 раза (максимальне значення: Вінницька область - 1914 гривень, мінімальне значення: Донецька область - 468 гривень), то у 2004 році - понизилося до 3,5 раза (максимальне значення: Кіровоградська область - 2548 гривень, мінімальне значення: Луганська область - 721 гривня).

Розвиток малого підприємництва. Мале підприємництво поступово стає одним з важливих факторів розвитку економіки та забезпечення зайнятості населення. У 2004 році порівняно з попереднім роком кількість малих підприємств збільшилася на 3,9 відсотка, з 2000 року - на 30, а з 1995 року - у 3 рази.

Територіальний розподіл кількості малих підприємств у розрахунку на 10 тис. осіб населення має значну амплітуду коливання - від 38 у Тернопільській області до 180 одиниць у м. Києві.

Майже 40 відсотків загальної кількості малих підприємств зосереджено у східних регіонах (Донецька, Дніпропетровська та Харківська області) та м. Києві, на яких зайнято 35,1 відсотка працівників всіх малих підприємств України.

Вагоме місце займають малі підприємства в економіці західних регіонів (Чернівецька та Тернопільська області), Автономної Республіки Крим, зокрема м. Севастополя, деяких північних та центральних регіонів (Вінницька, Кіровоградська, Сумська, Черкаська та Чернігівська області), де частка у загальних обсягах реалізованої продукції (виконаних робіт, наданих послуг) варіює у межах 10-14,3 відсотка при середній величині цього показника по Україні 5,3 відсотка.

Разом з тим порівняно із загальноприйнятими показниками у світі рівень розвитку малого бізнесу в Україні ще явно недостатній. Так, на 1 тис. осіб в середньому припадає шість малих підприємств, тоді як у країнах - членах Європейського Союзу - не менш як 30. За цим показником Україну можна порівняти з Росією, а проти Білорусі він майже у 2 рази вищий.

Питома вага малих підприємств в Україні у загальній кількості підприємств майже досягає показника країн - членів Європейського Союзу - відповідно 85,6 та 90 відсотків. Однак питома вага зайнятих на малих підприємствах працівників дорівнює 20,7 відсотка, тоді як у зазначених країнах цей показник в середньому становить 65 відсотків.

Серед багатьох факторів, що негативно впливають на конкурентоспроможність підприємств, особливо вирізняються три - інвестиційний клімат, далекий від рівня, необхідного для швидкої модернізації економіки; виробнича інфраструктура здебільшого нерозвинута; провідні галузі, зокрема фінансова та інформаційно-комунікаційна, поки що не відіграють визначену їм роль в інноваційній діяльності та сприянні залученню інвестицій. Суттєвого спрощення потребують регулятивні процедури, які застосовуються до малого і середнього бізнесу.

Інвестиційний розвиток. Протягом останніх семи років в Україні активізувалась інвестиційна діяльність, зросли обсяги як інвестицій в основний капітал, так і прямих іноземних інвестицій. У 2005 році обсяг інвестицій в основний капітал зріс у 16 регіонах (на 0,5 відсотка у Запорізькій області, 22,7 відсотка - у Луганській), прямих іноземних інвестицій - у 24 регіонах (на 5,1 відсотка у Тернопільській, у 2 рази - у Дніпропетровській), що дало змогу досягнути приросту відповідних інвестицій в цілому по країні відповідно на 1,9 та 81 відсоток.

Прямі іноземні інвестиції в регіони України на одного жителя на початок 2005 року, доларів США

Прямі іноземні інвестиції в регіони України на одного жителя на початок 2006 року, доларів США

Регіони значно відрізняються можливостями в залученні інвестицій. Так, іноземні інвестори надають перевагу регіонам урбанізованим, з розвинутою інфраструктурою, з наявністю кваліфікованих трудових ресурсів. У 2005 році основна частина прямих іноземних інвестицій припадала на м. Київ (22,1 відсотка) та Дніпропетровську область (10,5 відсотка), у той час як питома вага кожного другого регіону (Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька і Чернігівська області, м. Севастополь) не перевищує 1 відсотка загального обсягу по країні.

Починаючи з 2001 року намітилася тенденція до зниження диференціації регіонів за прямими іноземними інвестиціями у розрахунку на одну особу. Так, у 2005 році різниця між максимальними (м. Київ - 1371,6 долара США) та мінімальними (Чернівецька область - 33,1 долара США) їх обсягами знизилась до 41,4 раза проти 51,5 раза в 2000 році. Без урахування м. Києва ця різниця значно менша і становить 9,6 раза.

Освіта. За останні десять років спостерігається тенденція до зменшення кількості з 21,4 тис. до 15,1 тис. дошкільних навчальних закладів як у міській, так і у сільській місцевості, так само, як і кількості дітей в них.

Спостерігається дисбаланс в охопленні дошкільною освітою дітей, які проживають у містах і селах. Так, у Львівській та Рівненській областях дошкільні заклади відвідують відповідно лише 9 та 10 відсотків дітей, що проживають у сільській місцевості.

Найбільшим структурним елементом системи освіти як за кількістю закладів, так і за чисельністю учнів є середня освіта. У 2005/06 навчальному році нараховувалося 21,5 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, де навчалося 5,4 млн. учнів. Найбільше загальноосвітніх навчальних закладів у Львівській, Донецькій, Дніпропетровській, Хмельницькій та Вінницькій областях, найменше - у Чернівецькій, Херсонській та Кіровоградській областях.

У світі рівень розвитку суспільства характеризується рівнем розвитку інформатизації. На даний час забезпеченість загальноосвітніх навчальних закладів I-III ступеня навчально-комп'ютерними комплексами нового покоління становить 56 відсотків (міських - до 64 відсотків, сільських - до 45 відсотків). У м. Києві, Закарпатській та Рівненській областях майже всі навчальні заклади обладнані сучасними навчально-комп'ютерними комплексами.

В Україні на початок 2005 року припадав один комп'ютер на 34 учні. В інших країнах кількість комп'ютерів на 100 учнів шкільного віку становить: Угорщина - шість; Латвія і Словенія - п'ять, а у Франції - один комп'ютер на три учні. Отже, необхідно орієнтуватися на показники країн Європейського Союзу.

До Інтернет у 2005 році підключено лише 17 відсотків загальноосвітніх навчальних закладів I-III ступеня. Понад 1 млн. учнів (близько 20 відсотків) навчаються у школах, де немає жодного сучасного комп'ютера. Найскладніша ситуація у Запорізькій, Кіровоградській, Житомирській (64 відсотки), Херсонській (53), Миколаївській (54 відсотки) областях, що негативно впливає на забезпечення рівного доступу до високоякісної освіти, обмежує впровадження в освітній процес електронних засобів навчального призначення, створення єдиної освітньої інформаційної мережі.

У 2005 році в Україні функціонувало 1023 професійно-технічних навчальних заклади, в тому числі 188 вищих професійних училищ та центрів професійно-технічної освіти, 460 професійних ліцеїв. Найбільше професійно-технічних навчальних закладів зосереджено в областях Дніпропетровській (65), Донецькій (113), Луганській (74), Львівській (55) та Харківській (53), найменше - у Волинській (19), Закарпатській (20), Івано-Франківській (20) та Чернівецькій (14).

На початок 2005/06 навчального року у розрахунку на 10 тис. населення у вищих навчальних закладах I-II рівня акредитації навчалося 108, III-IV рівня акредитації - 470 студентів.

В Україні функціонує 951 вищий навчальний заклад I-IV рівня акредитації, де навчається 2,71 млн. студентів, у тому числі у закладах I-II рівня акредитації - 0,51 млн., III-IV рівня акредитації - 2,2 мільйона.

Найбільше зосереджено вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації державної та комунальної форми власності в м. Києві (116), Харківській (75), Донецькій (90), Дніпропетровській (57), Львівській (61), Луганській (42) та Одеській (45) областях; найменше - у Волинській (18), Рівненській, Миколаївській, Сумській (по 17 закладів).

Залишається гострою ситуація з кадровим забезпеченням навчальних закладів. Намітилася тенденція старіння науково-педагогічних кадрів вищої освіти. У зв'язку з невирішенням ряду соціальних питань, відсутністю належних умов праці існує проблема відпливу педагогічних працівників з шкіл, особливо сільських.

Наука. Україна традиційно вважається державою з вагомим науковим потенціалом, визнаними у світі науковими школами, розвинутою системою підготовки кадрів.

Індикатором забезпеченості науковими кадрами країн - членів Європейського Союзу є кількість працівників, які займаються дослідницькою діяльністю в загальній чисельності зайнятих в економіці (у розрахунку на 1 тис. осіб). Найвищий рівень концентрації спеціалістів з науковими ступенями у економічно розвинутих регіонах, де зосереджена значна кількість наукових установ та вищих навчальних закладів. Так, у 2004 році дослідницькою діяльністю займалося в Україні 1505 установ, у тому числі 384 - академічного профілю науки, 870 - галузевого, 168 - вищої освіти і 83 - заводського профілю. Майже дві третини загальної кількості наукових установ розташовано в економічно розвинутих регіонах: 25,8 відсотка - у м. Києві, 15,5 - у Харківській області, 7,2 - Дніпропетровській, 6 - Львівській, 5,5 - Донецькій, 4,9 відсотка - в Одеській області.

На кінець 2004 року в зазначених установах наукові та науково-технічні дослідження проводили 85,7 тис. науковців, 20,9 тис. техніків і 33,7 тис. осіб допоміжного персоналу (без урахування сумісників). Тенденція постійного зменшення дослідників та техніків припинилася і вперше за останні роки їх чисельність порівняно з відповідним періодом попереднього року збільшилася на 1,7 відсотка. Разом з тим кількість допоміжного персоналу зменшилася на 2,7 відсотка. При цьому загальна чисельність працівників наукових установ практично не змінилася і становила 173,6 тис. осіб.

У різних галузях економіки на кінець 2004 року працювало понад 77 тис. докторів і кандидатів наук, з яких 27 відсотків проводили наукові дослідження і здійснювали розробки за основним місцем роботи, третина - працівники, які поєднували викладацьку діяльність у вищих навчальних закладах з науковою.

Протягом останніх років питома вага фахівців з науковими ступенями серед тих, що проводять наукові дослідження і здійснюють розробки, залишається незмінною і становить близько 20 відсотків. При цьому їх чисельність порівняно з 2003 роком збільшилася на 1,6 відсотка і становить 21,1 тис. (4,1 тис. докторів і 17 тис. кандидатів наук). Понад дві третини загальної чисельності докторів і кандидатів наук, зайнятих науково-технічною діяльністю, працювало в наукових установах академічного профілю, 18,5 відсотка - у галузевих науково-дослідних та проектно-конструкторських установах, 12,9 відсотка - у наукових частинах та лабораторіях вищих навчальних закладів і лише 9 докторів і 153 кандидати наук (0,8 відсотка) залучені до виконання науково-технічних робіт у заводському секторі науки.