ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Миронюк проти України" (Заява № 22566/14)
СТРАСБУРГ
12 вересня 2024 року
Автентичний переклад
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Миронюк проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ладо Чантурія (<…>), Голова,
Стефані Моро-Вікстром (<…>),
Микола Гнатовський (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 22566/14), яку 14 березня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Сергій Степанович Миронюк (далі — заявник), 1970 року народження, що проживає у м. Луцьку,
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,
зауваження сторін,
після обговорення за зачиненими дверима 11 липня 2024 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Справа стосується, як стверджувалося, незаконного та необґрунтованого виселення заявника з державного гуртожитку. Заявник посилався на статтю 8 Конвенції.
2. У 2013 році Волинська прокуратура з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері подала позов про виселення заявника, Л.М. (його дружини) та чотирьох дітей (з них трьох неповнолітніх), стверджуючи, що вони більше не мали законних підстав займати кімнату в гуртожитку для військовослужбовців, оскільки заявника звільнили в запас з військової служби у грудні 2001 року у зв’язку з набранням чинності вироку суду за вчинення кримінального правопорушення.
3. Заявник і Л.М. подали заперечення на позов від свого імені та від імені своїх неповнолітніх дітей. О.М. — повнолітній син подружжя — долучився до них від свого імені. Вони стверджували, зокрема, що у 2001 році, після звільнення заявника, прокуратура з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері вже розглядала їхню ситуацію та вирішила, що вони мали право на кімнату в гуртожитку. Зокрема, застосовне законодавство захищало заявника від виселення як військовослужбовця, що прослужив у збройних силах понад десять років до свого звільнення у запас. Крім того, вони зазначили, що подання позову про виселення через дванадцять років після звільнення заявника порушувало строк давності подання таких позовів і в будь-якому випадку вже не було справедливим, оскільки судимість заявника була давно погашена. На момент розгляду справи сім’я заявника із шести осіб законно займала спірне житлове приміщення як своє житло протягом понад шістнадцять років і сумлінно сплачувала всі платежі. Виселення не було ані законним, ані необхідним, особливо з огляду на те, що троє членів сім’ї були неповнолітніми дітьми та вони не мали іншого місця проживання.
4. Служба у справах дітей департаменту молодіжної політики і спорту Луцької міської ради (далі – служба у справах дітей) долучилася до провадження як третя сторона і просила суд відмовити у задоволенні позову про виселення для захисту інтересів неповнолітніх дітей.
5. 09 липня 2013 року Луцький міськрайонний суд задовольнив позов про виселення, встановивши, що заявник втратив законні підстави займати кімнату в гуртожитку для військовослужбовців у 2001 році, оскільки він був звільнений у запас у зв’язку із набранням чинності вироку суду. Суд також встановив, що норми законодавства, на які посилалися відповідачі щодо строку позовної давності та інших підстав, які забороняли виселення, не застосовувалися до їхньої справи. Він жодним чином не відповів на їхні аргументи щодо захисту інтересів дітей чи інші аргументи стосовно справедливості виселення.
6. Відповідачі подали апеляційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що виселення їхньої сім’ї, окрім того, що було незаконним, завдало б травми дітям і лягло б непропорційним тягарем на їхню сім’ю, оскільки спірне приміщення було їхнім єдиним житлом протягом останніх шістнадцяти років і вони не мали іншого місця проживання.
7. 15 серпня 2013 року Апеляційний суд Волинської області залишив рішення про виселення без змін, встановивши, що суд першої інстанції правильно встановив, що заявник та його утриманці втратили законні підстави займати спірне приміщення, а строк позовної давності не застосовувався в їхній справі.
8. 26 вересня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою відповідачів.
ОЦІНКА СУДУ
9. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявник скаржився на те, що його виселення не було ані законним, ані необхідним.
10. Уряд закликав Суд відхилити цю заяву як явно необґрунтовану з огляду на той факт, що у 2004 році сім’я заявника, як стверджувалося, придбала приватну квартиру, яка могла бути місцем їхнього проживання. Уряд стверджував, що заявник, ймовірно, маніпулював фактами під час провадження про виселення у 2013 році, зокрема щодо фактичного місця проживання дітей. На підтримку своїх тверджень Уряд надав витяг з реєстру речових прав на нерухоме майно, з якого вбачається, що у 2004 році Л.М. зареєструвала купівлю приватної квартири в м. Луцьку. Уряд також надав копію цивільного позову, поданого заявником проти Л.М. у 2020 році, в якому він стверджував, що згадана квартира була їхньою спільною власністю. У цьому позові він зазначив, що пара розлучилася у 2013 році, але продовжувала спільно проживати в цій квартирі до 2019 року, коли Л.М. відмовилася впустити його і змінила замки після побутового конфлікту. Посилаючись на ці документи, Уряд зазначив, що викликало сумніви те, чи був гуртожиток для військовослужбовців фактичним і єдиним житлом заявника та його неповнолітніх дітей на момент розгляду справи про виселення. Уряд не надав копій рішень національних судів, ухвалених у провадженні, ініційованому заявником проти Л.М.
11. Заявник стверджував, що гуртожиток був фактичним і єдиним житлом його сім’ї на момент їхнього виселення. Він не прокоментував твердження Уряду щодо купівлі квартири, зареєстрованої на ім’я Л.М. у 2004 році.
12. Суд зазначає, що під час провадження у справі про виселення заявник та Л.М. стверджували, що гуртожиток був єдиним житлом їхньої сім’ї, а прокуратура, яка виступала як позивач, не вказала на той факт, що Л.М. мала приватну квартиру, зареєстровану на її ім’я. Служба у справах дітей також діяла, виходячи з того, що неповнолітні діти заявника проживали в гуртожитку, а національні суди не розглядали питання про те, чи могла сім’я мати альтернативне місце проживання. У цьому контексті Суд, обмежений своєю субсидіарною роллю, не може розглянути відповідне питання "у першій інстанції" або прийняти доводи Уряду та надані ним документи як підставу для відхилення цієї скарги як явно необґрунтованої у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також не вважає скаргу неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому він відхиляє заперечення Уряду та визнає цю скаргу прийнятною (див., для порівняння, mutatis mutandis, рішення у справі "Дакус проти України" [Комітет] (Dakus v. Ukraine) [Committee], заява № 19957/07, пункти 38 і 39, від 14 грудня 2017 року).
13. Розглядаючи факти цієї справи в контексті своєї усталеної практики (див., серед інших джерел, рішення у справах "МакКанн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, ЄСПЛ 2008, "Косіч проти Хорватії" (<...>), заява № 28261/06, пункти 18–23, від 15 січня 2009 року, та "Кривіцька та Кривіцький проти України"(Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункти 42–44, від 02 грудня 2010 року), Суд вважає, що виселення заявника із гуртожитку, який знаходився у державній власності, становило втручання в його право на повагу до його житла.
14. Суд готовий погодитися з аргументом Уряду, що спірне втручання мало певні підстави у національному законодавстві, як його тлумачили національні суди, і переслідувало законну мету захисту інтересів інших військовослужбовців, які потребували житла.
15. Водночас національні суди ухвалили рішення про виселення заявника та його сім’ї, не проаналізувавши пропорційності цього заходу. Після того, як вони виявили, що проживання родини заявника не відповідало чинним положенням законодавства, вони надали цьому аспекту першочергового значення. У своєму обґрунтуванні суди не розглянули аргументи заявника щодо необхідності його виселення та виселення його неповнолітніх дітей і жодним чином не вказали, що вони намагалися оцінити бажання позивача — державної установи — звільнити спірне приміщення для надання його третім незазначеним особам попри твердження заявника, що збереження цього приміщення, в якому він і його сім’я, ймовірно, проживали понад шістнадцять років загалом (включаючи приблизно дванадцять років після його звільнення у запас з військової служби), було життєво важливим питанням для нього та його неповнолітніх дітей. Стосовно зазначеного Урядом твердження, що заявник маніпулював фактами про своє фактичне місце проживання та місце проживання дітей й нестабільний характер їхнього становища, то ці аргументи не були ані висунуті позивачем у переконливий спосіб, ані відображені в обґрунтуванні національних судів. За таких обставин Суд не може визнати, що національні органи влади навели "достатні підстави", аби довести існування "нагальної суспільної потреби" у спірному виселенні або обґрунтованість "пропорційності" такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Дакус проти України" (Dakus v. Ukraine), пункт 51).
16. Суд уже встановлював порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з державного житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справах "Кривіцька та Кривіцький проти України"(Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 51 і 52, "Дакус проти України" (Dakus v. Ukraine), пункти 52 і 53, та рішення у справі "Садов’як проти України" [Комітет] (Sadovyak v. Ukraine) [Committee], заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року).
17. У цій справі Суд також вважає, що було порушено статтю 8 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
18. Заявник вимагав 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
19. Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.
20. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 1 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.
3. Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 1 200 (одна тисяча двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 вересня 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Мартіна КЕЛЛЕР |
| Голова | Ладо ЧАНТУРІЯ |