ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Мороз проти України" (Заява № 63648/14)
СТРАСБУРГ
12 вересня 2024 року
Автентичний переклад
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Мороз проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ладо Чантурія (<...>), Голова,
Стефані Моро-Вікстром (<...>),
Микола Гнатовський (<...>), судді,
та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 63648/14), яку 12 вересня 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - пані Валентина Денисівна Мороз та пані Оксана Богданівна Мороз (далі - заявниці), 1955 та 1974 років народження відповідно, що проживають у м. Львові, та яких представляв п. І.М. Мотринець - юрист, який практикує у м. Львові,
рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скарги, викладені у пункті 1, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,
зауваження сторін,
після обговорення за зачиненими дверима 11 липня 2024 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Справа стосується, як стверджувалося, незаконного та необґрунтованого рішення про виселення заявниць - матері та доньки - які проживали у квартирі, що знаходилася у державній власності, і яку вони вважали своїм житлом. Заявниці посилалися зокрема на статтю 8 Конвенції.
2. У 2012 році заявниці звернулися з позовом до Львівської обласної ради (далі - рада) та Управління майном спільної власності Львівської обласної ради з вимогою визнати право власності на квартиру двірника, розташовану в будівлі Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки, за набувальною давністю. Вони стверджували, що архівні документи, датовані щонайменше 1910 роком, свідчили, що спірні приміщення були реконструйовані як "помешкання для двірника". Квартира перебувала у власності їхньої сім’ї з 1951 року, коли вона була виділена як житло їхньому родичу, який на той момент працював двірником бібліотеки. З того часу їхня родина сумлінно сплачувала всі належні платежі за квартиру та повністю відремонтувала приміщення після того, як вони застаріли. Ремонт проводився власним коштом, але з дозволу керівництва бібліотеки. Заявниці також зазначили, що вони були офіційно зареєстровані паспортною службою як мешканці квартири у 1973 та 1990 роках відповідно. Хоча друга заявниця мала інше місце проживання, перша заявниця завжди займала спірні приміщення, вважаючи квартиру своїм єдиним житлом.
3. Рада подала зустрічний позов, вимагаючи виселити заявниць з приміщень бібліотеки на тій підставі, що будівля бібліотеки належала місту, а приміщення, які вони займали, не були частиною житлового фонду, тому заявниці не мали законних підстав для облаштування в них свого житла.
4. 10 квітня 2013 року Личаківський районний суд міста Львова залишив без задоволення обидва позови. Погоджуючись із радою, що підстави, на яких заявниці зайняли спірні приміщення, не відповідали формальним вимогам для зайняття житлових приміщень відповідно до застосовного законодавства, суд встановив наявність достатніх доказів того, що спірні приміщення de facto становили їхнє житло, і що перша заявниця не мала іншого місця проживання. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, суд встановив, що рада не обґрунтувала "необхідність" їхнього виселення.
5. Обидві сторони подали апеляційні скарги.
6. 11 листопада 2013 року Апеляційний суд Львівської області відхилив апеляційну скаргу заявниць і задовольнив апеляційну скаргу, подану радою. Він встановив, що оскільки спірні приміщення ніколи не були належним чином визнані як "житлові" відповідно до застосовного законодавства, вони не могли кваліфікуватися як "житло" заявниць. Тому заявниці не могли користуватися тим же рівнем захисту, який надавався щодо приміщень, зареєстрованих як житлові. Таким чином, рада, як законний власник будівлі бібліотеки, мала право витребувати нежитлові приміщення, які становили невіддільну частину будівлі та були зайняті заявницями без будь-яких законних підстав.
7. Заявниці подали касаційну скаргу. Додатково до своїх попередніх аргументів вони зазначили, зокрема, що суди двох інстанцій відхилили подібний позов про виселення, поданий радою проти їхніх сусідів, які перебували в ідентичній ситуації та займали сусідню службову квартиру у тій же бібліотеці. У справі сусідів суди визнали, що попри формальний статус їхньої квартири як "нежитлових приміщень", її мешканці та бібліотека перебували у de facto договірних відносинах на підставі договору оренди житла. Заявниці стверджували, що рішення про звільнення приміщень фактично становило виселення з їхнього житла, що було несправедливим і свавільним. Заявниці долучили до своєї касаційної скарги рішення у справі їхніх сусідів.
8. 12 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - Вищий спеціалізований суд України) відхилив касаційну скаргу заявниць, встановивши, що апеляційний суд правильно вирішив їхній спір. Заявниці були повідомлені про цю ухвалу 13 березня 2014 року.
ОЦІНКА СУДУ
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
9. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявниці скаржилися на те, що їх свавільно та несправедливо зобов’язали виселитися з їхнього житла. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що ці скарги підлягають розгляду лише за статтею 8 Конвенції.
10. Уряд зазначив, що до того, як вимагати визнання права власності на спірні приміщення за набувальною давністю у відповідному провадженні, заявниці подавали інший позов проти тих же відповідачів, вимагаючи надання їм права приватизувати ці приміщення як захищеним наймачам. Оскільки це провадження завершилося 22 травня 2008 року, коли було встановлено, що рада була єдиним законним власником приміщень, обрахування перебігу шестимісячного строку для подання цієї скарги почалося з цієї дати. Отже, цю скаргу, подану 12 вересня 2014 року, було подано поза межами шестимісячного строку.
11. Суд погоджується з аргументом заявниць, що остаточне судове рішення, яким їх зобов’язали виселитися зі спірних приміщень, було ухвалене 12 лютого 2014 року, і шестимісячний строк для подання цієї скарги слід обраховувати з дати, коли ця ухвала була їм вручена, тобто з 13 березня 2014 року (див. пункт 8). Таким чином, ця скарга не може бути відхилена як така, що була подана поза межами шестимісячного строку, і заперечення Уряду у зв’язку з цим має бути відхилено.
12. Уряд також закликав Суд визнати цю скаргу несумісною за критерієм ratione materiae зі статтею 8 Конвенції або, в якості альтернативи, явно необґрунтованою. У зв’язку з цим Уряд заперечив, що спірні приміщення могли кваліфікуватися як житло заявниць; стверджував, що заявниці не проживали там постійно; зазначив, що друга заявниця мала інше місце проживання; і зауважив, що не було жодних доказів того, що рішення про виселення було фактично виконано.
13. Суд зазначає, що матеріали справи містять достатньо документів для того, щоб спірні приміщення підпадали під поняття "житло" у розумінні статті 8 Конвенції (див., зокрема, ухвалу щодо прийнятності у справі "Лазаренко та інші проти України" (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 27427/02, пункт 53, від 11 грудня 2012 року). Він також зауважує, що наявність рішення про виселення може становити втручання незалежно від того, було воно виконане чи ні (див., зокрема, рішення у справі "Косіч проти Хорватії" (<...>), заява № 28261/06, пункт 18, від 15 січня 2009 року). Тому Суд відхиляє обидва заперечення Уряду. Не вбачаючи інших підстав для неприйнятності, він визнає цю скаргу прийнятною.
14. Розглядаючи факти цієї справи у контексті його усталеної практики (див., серед інших джерел, рішення у справі "МакКанн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, ЄСПЛ 2008, згадане рішення у справі "Косіч проти Хорватії" (<...>), пункти 18-23, та рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункти 42-44, від 02 грудня 2010 року) Суд вважає, що рішення суду про виселення заявниць із приміщень, які знаходилися у комунальній власності та були зайняті ними як їхнє помешкання, становило втручання в їхнє право на повагу до їхнього житла.
15. Суд готовий погодитися з аргументом Уряду про те, що спірне втручання мало певні підстави у національному законодавстві, як його тлумачили національні суди, і переслідувало одну або декілька законних цілей, у тому числі збереження економічного добробуту країни та захист прав третіх осіб.
16. Водночас Суд зазначає, що апеляційний суд зобов’язав заявниць виселитися зі спірних приміщень лише на тій підставі, що ці приміщення були зареєстровані як "нежитлові", без аналізу конкретної ситуації заявниць. У своєму обґрунтуванні апеляційний суд не розглянув аргументи заявниць, що спірні приміщення були спочатку надані їхній сім’ї радою за більш ніж шістдесят років до розгляду питання про надання права власності, щоб бути місцем їхнього проживання, і заявниці офіційно облаштували та зареєстрували в них своє житло, відремонтували за власний кошт і сплачували різні платежі як de facto наймачі протягом усього періоду свого проживання. Його обґрунтування також жодним чином не вказувало на те, що суд намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади - звільнити спірні приміщення попри твердження заявниць, що збереження цього житла, в якому вони до розгляду справи офіційно проживали приблизно сорок і двадцять три роки відповідно, було життєво важливим питанням для них. За таких обставин Суд не може визнати, що апеляційний суд навів достатні підстави, аби довести існування нагальної суспільної потреби у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість пропорційності такого виселення для цілей статті 8 Конвенції. Вищий спеціалізований суд України, до якого заявниці подали подальшу касаційну скаргу, відхилив її, не розглянувши ці питання.
17. Суд уже встановлював порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з приміщень, які знаходилися у державній власності і які використовувалися як житло, заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 51 і 52, рішення у справах "Дакус проти України" [Комітет] (Dakus v. Ukraine) [Committee], заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року, та "Садов’як проти України" [Комітет] (Sadovyak v. Ukraine) [Committee], заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року).
18. У цій справі Суд також визнає, що було порушено статтю 8 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
19. Заявниці не подали вимоги щодо справедливої сатисфакції. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати їм якусь суму у зв’язку з цим.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 вересня 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Мартіна КЕЛЛЕР |
| Голова | Ладо ЧАНТУРІЯ |