ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Алексеєнко проти України" (Заява № 44050/12)
| СТРАСБУРГ 16 травня 2024 року |
Автентичний переклад
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Алексеєнко проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Карло Ранцоні (<…>), Голова,
Маттіас Гуйомар (<…>),
Микола Гнатовський (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 44050/12), яку 01 липня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Віктор Володимирович Алексеєнко (далі - заявник), 1963 року народження, який проживає у с. Новгородське (згодом перейменоване на Нью-Йорк), його представляла пані О. Сібільова - юрист, яка практикує у м. Харкові,
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляли виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, а згодом його Уповноважений, п. І. Ліщина,
зауваження сторін,
після обговорення за зачиненими дверима 11 квітня 2024 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Ця заява стосується невиконання рішення національного суду, ухваленого щодо приватної сторони. Заявник скаржився за статтями 6 і 13 Конвенції, а також за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
2. 24 травня 1999 року Дзержинський міський суд Донецької області задовольнив позов заявника до колективного підприємства "Костянтинівська госпрозрахункова автоколона" (далі - підприємство "Костянтинівська автоколона"), встановивши, що останнє несло відповідальність за безстроково встановлену інвалідність заявника другої групи, та зобов’язавши його виплачувати заявнику суму у розмірі 341,53 українські гривні (далі - грн) щомісяця безстроково як відшкодування втраченого доходу та компенсації за додатковий побутовий догляд.
3. Виконання зазначеного рішення було зупинено 21 грудня 2002 року. Згодом заявник подав позов проти виконавчої служби, і 25 вересня 2006 року Дзержинський міський суд Донецької області задовольнив цей позов, визнавши неправомірною бездіяльність виконавчої служби. Суд встановив, що виконавча служба не перевірила наявність у боржника майна, а також факт, що підприємство "Костянтинівська автоколона" безоплатно передало Костянтинівському райпо 45 транспортних засобів і продало належне йому нерухоме майно у травні 2004 року. Лише в листопаді 2004 року виконавча служба звернулася до Бюро технічної інвентаризації з проханням надати інформацію про будь-яке майно, яке належало боржнику. Через десять днів виконавча служба наклала арешт на банківський рахунок боржника. Це рішення не оскаржувалося і набрало законної сили.
4. 23 квітня 2008 року Донецький окружний адміністративний суд задовольнив позов інспектора місцевого управління податкової служби та припинив діяльність підприємства "Костянтинівська автоколона" як юридичної особи.
5. У березні 2008 року заявник, посилаючись на зазначене рішення від 25 вересня 2006 року, подав позов проти місцевої виконавчої служби та місцевого управління Державного казначейства України, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок бездіяльності державних виконавців.
6. Після декількох повернень справи 03 грудня 2009 року Дзержинський міський суд Донецької області задовольнив позовну вимогу заявника про відшкодування моральної шкоди, але залишив без задоволення позовну вимогу про відшкодування матеріальної шкоди, встановивши, що відповідно до чинного законодавства виконавчу службу не можна було зобов’язати сплатити суму, присуджену рішенням суду щодо третьої особи, як покарання за невиконання нею цього рішення суду вчасно.
7. 29 березня 2010 року та 26 січня 2012 року Апеляційний суд Донецької області та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідно частково скасували зазначене рішення, відхиливши позовні вимоги заявника також і щодо відшкодування моральної шкоди. Аргументація в рішеннях судів ґрунтувалася на тому, що Дзержинський міський суд Донецької області у згаданому рішенні від 25 вересня 2006 року визнав неправомірними дії виконавчої служби й такий висновок становив достатню справедливу сатисфакцію вимог заявника про відшкодування моральної шкоди.
ОЦІНКА СУДУ
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
8. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
9. Загальні принципи щодо зобов’язання держави сприяти виконанню судового рішення, ухваленого щодо приватної сторони, наведені в рішеннях у справах "Сколло проти Італії" (Scollo v. Italy), від 28 вересня 1995 року, пункт 44, Серія A № 315-C, "Фуклєв проти України" (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01, пункт 84, від 07 червня 2005 року), "Руяну проти Румунії" (Ruianu v. Romania), заява № 34647/97, пункт 66, від 17 червня 2003 року, та "Фосіяк проти Румунії" (Fociac v. Romania), заява № 2577/02, пункт 70, від 03 лютого 2005 року.
10. У цій справі заявник скаржився на те, що національні органи влади не допомогли йому з виконанням рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 24 травня 1999 року, ухваленого проти підприємства "Костянтинівська автоколона".
11. Суд зауважує, що виконання відповідного рішення закінчилося в грудні 2002 року. 25 вересня 2006 року Дзержинський міський суд Донецької області визнав, що бездіяльність виконавчої служби була неправомірною (див. пункт 3). Це рішення не оскаржувалося і набрало законної сили. Підприємство-боржника ліквідували у 2008 році (див. пункт 4).
12. Суд посилається на висновки національних судів, що в період з грудня 2002 року по вересень 2006 року виконавча служба не вчиняла жодних дій або її дії були неналежними. Однак Суд не може погодитися з висновком Апеляційного суду Донецької області та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що цей висновок становив достатню справедливу сатисфакцію у зв’язку з вимогами заявника щодо відшкодування моральної шкоди (див. пункт 7). Суд повторює, що ухвалення рішення або вжиття заходів на користь заявника, в принципі, не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу "потерпілого", якщо тільки національні органи влади прямо або по суті не визнали наявність порушення Конвенції та не надали відшкодування шкоди за таке порушення (див., наприклад, рішення у справі "Муртіч і Черімович проти Боснії та Герцеговини" (<...>), заява № 6495/09, пункт 23, від 19 червня 2012 року). Заявнику не було надано належного відшкодування; тому він все ще може вважатися потерпілим від невиконання державою свого зобов’язання надавати заявнику допомогу з виконанням рішення від 24 травня 1999 року.
13. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
II. ІНШІ СКАРГИ
14. Заявник також скаржився за статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Беручи до уваги факти справи, доводи сторін та свої наведені раніше висновки, Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби у розгляді скарг, які залишилися (див. рішення у справах "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014, "Орашанін проти Хорватії" [Комітет] (<...>) [Committee], заява № 24811/16, пункт 19, від 21 березня 2023 року).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
15. Заявник вимагав 47 321,62 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він не подав вимог щодо компенсації судових та інших витрат.
16. Уряд заперечив проти зазначених сум.
17. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. Проте він присуджує заявнику 2100 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє, що немає потреби розглядати прийнятність та суть скарг, поданих за статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
4. Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2100 (дві тисячі сто) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 травня 2024 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .
| Заступник Секретаря | Мартіна КЕЛЛЕР |
| Голова | Карло РАНЦОНІ |