Справа «Єсічко та інші проти України» (Заява № 35659/13)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Єсічко та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 35659/13), яку 21 травня 2013 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) троє громадян України - пані Оксана Геннадіївна Єсічко, 1975 року народження, та її доньки, пані Катерина Володимирівна Поліховська, 2002 року народження, та пані Софія Олегівна Єсічко, 2009 року народження (далі - заявниці), що проживають у м. Севастополі. Їх представляв п. С.А. Заєць - юрист, який практикує у м. Ірпіні,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 18 січня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджується, незаконного та невиправданого виселення заявників із кімнати в комунальній квартирі-1. Заявники посилалися на статті 3 і 8 Конвенції.

__________

-1 У комунальній квартирі проживають члени більш як однієї сім’ї. У такому помешканні кожна сім’я зазвичай займає одну кімнату (або декілька кімнат) для особистого користування, тоді як інші приміщення (найчастіше кухня, ванна кімната та коридор) є спільними та використовуються усіма мешканцями. Концепція комунальних квартир виникла за часів Радянського Союзу у зв’язку з житловою кризою в містах. Деякі комунальні квартири існують досі.

2. У березні 2010 року комунальне підприємство "Р.", що управляло багатоквартирним будинком, в якому проживали заявники та пан Ю. (чоловік першої заявниці), звернулося з позовом, вимагаючи виселити їх з кімнати площею 10 квадратних метрів, яку вони зайняли без отримання ордера на житлове приміщення від Севастопольської міської державної адміністрації (далі - СМДА). Підприємство "Р." стверджувало, що згідно зі статтею 116 Житлового кодексу України 1983 року (далі - ЖК України) відповідачі підлягали виселенню, оскільки самоправно зайняли кімнату.

3. Заявники подали зустрічний позов, вимагаючи зобов’язати СМДА видати їм ордер на житлове приміщення. Вони зазначили, що до переїзду у відповідну кімнату їхня сім’я проживала у сусідній кімнаті площею 14 квадратних метрів, в якій вони жили разом з паном Т. (батьком першої заявниці) та двома іншими родичами. У 2008 році попередній директор підприємства "Р." дозволив сім’ї заявників відремонтувати за власний кошт розташовану у тій же квартирі вільну кімнату, яка перебувала в аварійному стані та використовувалася як комора, і переїхати туди, що вони й зробили. Однак згодом СМДА відмовилася видати їм ордер на відповідну кімнату, хоча стаття 54 ЖК України передбачала, що наймачі комунальних квартир, які потребували більшої житлової площі, мали переважне право перед будь-якими сторонніми особами займати вільні кімнати у таких квартирах.

4. Районна рада опіки та піклування долучилася до провадження як третя сторона та підтримала зустрічний позов, стверджуючи, що повернення двох неповнолітніх дітей до кімнати пана Т. створило б несприятливе середовище для їхнього виховання з огляду на вкрай тісні умови проживання.

5. 23 грудня 2011 року Ленінський районний суд міста Севастополя відмовив у задоволенні позову підприємства "Р." про виселення, задовольнив зустрічний позов відповідачів і зобов’язав СМДА видати їм ордер на житлове приміщення. Зокрема, суд встановив, що відповідачів не можна було вважати такими, що самовільно зайняли спірне приміщення, оскільки попередній директор підприємства "Р." дав їм на це попередній дозвіл. Суд також зазначив, що відмова СМДА видати ордер на житлове приміщення ґрунтувалася, по суті, на обмежувальному тлумаченні терміна "наймач", використаного у статті 54 ЖК України, який стосувався виключно наймачів соціального житла, тоді як пан Т. отримав право власності на кімнату, в якій він проживав і в якій раніше проживала перша заявниця та інші родичі. Суд зазначив, що, враховуючи дату набрання чинності ЖК України (1983 року), використаний у статті 54 термін "наймач" слід було розглядати в історичному контексті. З тексту статті 54 було очевидно, що її загальною метою було зменшення, наскільки можливо, кількості сімей, які проживали у комунальних квартирах, шляхом надання їхнім мешканцям, що жили в умовах обмеженого простору, переважного права на поселення у вільні кімнати в цих квартирах, замість виділення цих приміщень особам, які там не мешкали. Беручи до уваги той факт, що сім’я заявників і пана Т. мали б лише 2,1 кв. метра на особу, якби відповідачі повернулися до кімнати пана Т., було б надуманим і надто формальним тлумачити статтю 54 як таку, що позбавляє сім’ю заявників можливості зайняти вільну кімнату площею 10 кв. метрів, відремонтовану ними з дозволу підприємства "Р.".

6. 18 жовтня 2012 року Апеляційний суд міста Севастополя задовольнив апеляційну скаргу, подану СМДА, та постановив виселити відповідачів. Суд встановив, що у цій справі мала застосовуватися стаття 116 ЖК України, оскільки відповідачі вселилися у спірне приміщення, не отримавши ордера, який відповідно до статті 58 ЖК України був єдиним документом, що слугував законною підставою для вселення у житлове приміщення, яке перебувало у державній власності. Таким чином, відповідачів можна було виселити, оскільки вони самоправно зайняли кімнату. Своєю чергою, СМДА не могли зобов’язати видати ордер на житлове приміщення, оскільки стаття 54 ЖК України надавала переважне право на заселення вільних кімнат у комунальних квартирах "наймачам", тоді як пан Т., у кімнаті якого сім’я заявників проживала раніше, був її "власником". Отже, підстав для існування переважного права на отримання спірного приміщення відповідачами не було. Хоча вони були взяті на соціальний квартирний облік, вони мусили чекати своєї черги.

7. 21 листопада 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявників, в якій вони стверджували, що районний суд ухвалив правильне рішення. 03 червня 2013 року він також відмовив у задоволенні заяви заявників про перегляд, в якій вони стверджували про існування на практиці різних тлумачень застосовних положень ЖК України національними судами.

8. Посилаючись на статті 3 і 8 Конвенції, заявники скаржилися на те, що їхнє виселення не було ані законним, ані необхідним. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що ці скарги підлягають розгляду лише за статтею 8 Конвенції.

9. Суд вважає очевидним з наявних у нього матеріалів і вказує на відсутність заперечень під час провадження на національному рівні стосовно того, що заявники фактично облаштували собі "житло" у спірній кімнаті. Тому він відхиляє заперечення Уряду, що ці скарги є несумісними за критерієм ratione materiae зі статтею 8 Конвенції. Крім того, Суд вважає, що вони не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

10. Уряд стверджував, що у цій справі не було порушено статтю 8 Конвенції, оскільки заявники не надали доказів, що їх справді виселили. У будь-якому випадку рішення про виселення, ухвалене щодо них, було законним і переслідувало законну мету захисту прав інших осіб, які потребували соціального житла. Це також не було непропорційним, оскільки заявники мали змогу продовжувати жити в іншій кімнаті у тій же квартирі.

11. Розглядаючи факти цієї справи з огляду на свою усталену практику (див., серед інших джерел, рішення у справах "МакКанн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, ЄСПЛ 2008, "Чосіч проти Хорватії" (<...>), заява № 28261/06, пункт 18, від 15 січня 2009 року, та "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункти 42-44, від 02 грудня 2010 року), Суд вважає, що рішення суду про виселення заявників із житла, яке знаходилося у державній власності, становило втручання в їхнє право на повагу до їхнього житла.

12. Суд готовий визнати, що оскаржуване втручання могло переслідувати законну мету, як вказав про це Уряд, і воно мало підстави в національному законодавстві, зокрема з огляду на положення статей 58 і 116 ЖК України, як вони тлумачилися Апеляційним судом міста Севастополя.

13. Водночас Суд зазначає, що наведене Апеляційним судом міста Севастополя обґрунтування (див. пункт 6) свідчить про надання ним першочергового значення висновку, що заявники зайняли спірне приміщення без ордера. У своїй аргументації суд не розглянув аргументи заявників щодо нестабільності їхньої ситуації чи особливостей обставин, за яких вони переїхали у спірну кімнату (див. пункт 3). Суд також жодним чином не вказав, що він намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади - звільнити спірну кімнату на користь незазначених третіх сторін попри твердження заявників, що збереження цього житла було життєво важливим питанням для них. За цих обставин Суд не може визнати, що національні органи влади навели "достатні підстави", аби довести існування "нагальної суспільної потреби" у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість "пропорційності" такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції.

14. Суд уже встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з державного житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 51 і 52, рішення у справах "Дакус проти України" [Комітет] (Dakus v. Ukraine) [Committee], заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року, та "Садов’як проти України" [Комітет] (Sadovyak v. Ukraine) [Committee], заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року).

15. У цій справі Суд також вважає, що було порушено статтю 8 Конвенції.

16. Заявники вимагали 3 000 євро кожен в якості відшкодування моральної шкоди та 3 300 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу їхнього захисника, п. С. Зайця, за представництво їхніх інтересів у Суді. Вони надали акт виконаних робіт, з якого вбачається, що п. С. Заєць виставив рахунок за 22 години роботи з погодинною ставкою у розмірі 150 євро за представництво заявників у Суді, починаючи з дати подання заяви.

17. Уряд стверджував, що вимоги були надмірними та неналежно обґрунтованими.

18. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявникам спільно 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

19. Беручи до уваги наявні в нього документи, Суд також вважає за розумне присудити заявникам 2 000 євро, які охоплюють витрати на правову допомогу, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 2 000 (дві тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації витрат на правову допомогу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 08 лютого 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .