Справа «Аврамчук проти України» (Заява № 65906/13)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Аврамчук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 65906/13), яку 14 жовтня 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Катерина Сергіївна Аврамчук (далі - заявниця), 1991 року народження, яка проживає у м. Вишгороді, її представляла пані Т.М. Олексіюк - юрист, яка практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 14 вересня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується стверджуваної відмови органів державної влади у доступі до інформації, що становила суспільний інтерес, всупереч статті 10 Конвенції.

2. Заявниця - журналіст інтернет-видання "Українська правда".

3. 16 березня 2012 року заявниця звернулася до Верховної Ради України із запитом щодо надання їй інформації про кількість квартир, оплачених з державного бюджету, що були виділені тогочасним народним депутатам, та про вартість і площу цих квартир. Вона також просила зазначити імена народних депутатів, які отримали ці квартири. Заявниця просила за можливості надати відповідну документацію або ж надати інформацію в будь-якій прийнятній формі. Вона посилалася, inter alia, на Закон України "Про статус народного депутата України" та Закон України "Про доступ до публічної інформації" (далі - Закон "Про доступ до інформації").

4. Листом від 29 березня 2012 року Керівник Апарату Верховної Ради України повідомив заявницю, що народним депутатам було виділено загалом п’ятнадцять квартир різної площі, однак їхні імена не могли бути зазначені, оскільки це була конфіденційна інформація про особу, яка не могла поширюватися без згоди цієї особи. У зв’язку з останнім у листі містилося посилання на рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2012.

5. Заявниця оскаржила цю відмову у судах, стверджуючи, що вона отримала неповну відповідь на свій запит щодо надання інформації. Вона зазначила, що було важливо знати імена народних депутатів, які отримали житло, щоб громадськість могла контролювати такі значні витрати бюджету. Вона посилалася на статтю 35 Закону України "Про статус народного депутата України", яка передбачала, що розподіл жилих приміщень народним депутатам мав відбуватися відкрито і гласно, а також на статтю 6 Закону "Про доступ до інформації", згідно з якою інформація про розпорядження бюджетними коштами і користування державним майном не могла бути інформацією з обмеженим доступом, зокрема імена осіб, які отримали таке майно. У цій же статті також було наведено трискладовий тест, який підлягав застосуванню у випадку обмеження доступу до інформації, і який згідно з твердженнями заявниці до її запиту застосований не був.

6. 21 травня 2012 року Окружний адміністративний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову заявниці. У постанові на півтори сторінки він обґрунтовував, що відомості про фізичну особу, у тому числі ім’я, адреса та майновий стан, згідно із Законом України "Про інформацію" та рішенням Конституційного Суду України № 2-рп/2012 становили конфіденційну інформацію, яка не могла бути поширена без згоди цієї особи. Таким чином, відповідь на запит заявниці щодо надання інформації була надана згідно із законодавством.

7. Заявниця подала апеляційну скаргу, по суті повторивши свої аргументи. Вона також зазначила, що окружний суд не розглянув її аргументи і не здійснив оцінку положень законодавства, на які вона посилалася.

8. Остаточною ухвалою від 28 травня 2013 року Київський апеляційний адміністративний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу заявниці, підтримавши висновки окружного суду.

9. Уряд стверджував, по-перше, що заявниці фактично було надано запитувану нею інформацію, тобто інформацію про кількість виділених квартир, їхню площу та вартість. Проте вона оскаржила надану відповідь, стверджуючи про ненадання документів, які містили персональні дані. Крім того, у травні 2012 року вона опублікувала статтю про відповідь Верховної Ради України та суддю окружного суду у її справі; стаття містила "нищівну критику" та твердження, що суддя не перевірила надані відповідачем "неправдиві" факти. Уряд доводив, що з огляду на наведені міркування заявниця зловжила своїм правом на подання індивідуальної заяви.

10. Заявниця заперечила, стверджуючи, що вона явно отримала неповну інформацію, і ніколи не наполягала на наданні відповіді в будь-якій конкретній формі, у тому числі на наданні конкретних документів.

11. У контексті застосовних загальних принципів, наведених наприклад, в рішенні у справі "Жданов та інші проти Росії" (Zhdanov and Others v. Russia), заява № 12200/08 та 2 інших заяви, пункти 79-81, від 16 липня 2019 року, Суд не вбачає у діях заявниці жодних елементів можливого "неналежного користування правом в цілях відмінних від тих, для яких воно призначене", і які перешкоджають належному функціонуванню Суду або належному здійсненню ним провадження. Отже, попереднє заперечення Уряду щодо зловживання правом на подання індивідуальної заяви має бути відхилено.

12. По-друге, Уряд стверджував, що стаття 10 Конвенції не була застосовною з огляду на відсутність втручання у свободу вираження поглядів заявниці, оскільки не було дотримано один з чотирьох критеріїв, наведених в рішенні у справі "Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини" [ВП] (Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary) [GC], заява № 18030/11, пункти 156-157, від 08 листопада 2016 року: критерій щодо "мети запиту на інформацію". Уряд стверджував, що мета запиту заявниці полягала не в отриманні та поширенні інформації, а радше отриманні "підстави для подання позову, спрямованого на захист її, як стверджується, порушеного права на доступ до публічної інформації". Він також зазначив, що заявниця не вказала мету свого запиту ні у самому запиті, ні у своїй заяві до Суду.

13. Заявниця стверджувала, що запитувала інформацію, яка становила значний суспільний інтерес та була необхідною для її професійної діяльності, і як "журналіст високого рівня" вона намагалася отримати інформацію з офіційних джерел. Вона також стверджувала, що оскаржувана інформація була "готовою та доступною".

14. Суд повторює, що порушення права на доступ до інформації, розпорядником якої є орган державної влади, може виникати, якщо такий доступ виступає інструментом реалізації особою свого права на свободу вираження поглядів, і якщо відмова в доступі становитиме втручання у це право. Вихідними критеріями такої оцінки є: мета запиту на інформацію, характер запитуваної інформації, роль заявника та готовність і доступність інформації (там само, пункти 149-180).

15. Стосовно першого з цих критеріїв, якого єдиного, як стверджував Уряд, не було дотримано у цій справі, то необхідною умовою має бути те, що мета особи під час подання запиту на доступ до інформації, розпорядником якої є орган державної влади, полягає у наданні їй можливості реалізувати свою свободу "отримувати та поширювати інформацію та ідеї" іншим. Отже, Суд приділив увагу тому, чи був збір інформації відповідним підготовчим етапом у журналістській діяльності, або в іншій діяльності зі створення майданчика для публічного обговорення, або становив важливий елемент публічного обговорення (там само, пункт 158).

16. Суд зазначає, що всупереч твердженню Уряду заявниця чітко зазначила причини свого запиту у своїх зауваженнях. Вона доводила в національних судах, що її запит був обумовлений необхідністю знати імена народних депутатів, які отримали житло, щоб громадськість могла контролювати витрати бюджетних коштів. У своїй заяві до Суду заявниця зазначила, що мала намір написати статтю про можливе нецільове використання бюджетних коштів у зв’язку з тим, що державне житло було виділено народним депутатам, які його не потребували, оскільки або у їхньому володінні були інші квартири, або вони були відомими та заможними підприємцями, а також, що виділене житло залишилося в їхній власності і ніколи не поверталося державі. Відповідь, яка була неповна у зв’язку з відсутністю імен народних депутатів, практично виключала можливість реалізації нею цього наміру.

17. Суд також зазначає, що сам характер запитуваної інформації, тобто її зв’язок з витратами бюджету і роллю заявниці як журналіста та громадського "наглядача", які не заперечувалися Урядом, роблять - і повинні були зробити - мету її запиту достатньо очевидною.

18. Отже, Суд не має сумніву, що запитувана заявницею інформація була необхідною їй як підготовчий етап у її журналістській діяльності стосовно питання, яке становило суспільний інтерес, і відмова в доступі до цієї інформації становила втручання в її права за статтею 10 Конвенції, тому ця стаття є застосовною. Таким чином, попереднє заперечення Уряду має бути відхилено.

19. Суд також зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

20. Заявниця скаржилася на те, що втручання в її свободу вираження поглядів не було встановлено законом, а також що національні суди не змогли захистити її право. Зокрема, вона стверджувала, що частина друга статті 6 Закону "Про доступ до інформації" передбачала трискладовий тест, досить подібний до закріпленого пунктом 2 статті 10 Конвенції, який передбачав забезпечення балансу між конфліктуючими інтересами. Ні Апарат Верховної Ради України, ні національні суди не застосовували цей тест, а лише посилалися на, як стверджується, конфіденційний характер запитуваної інформації. Крім того, частина п’ята статті 6 Закону "Про доступ до інформації" чітко передбачала, що доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами та державним майном, у тому числі доступ до копій документів з іменами осіб, яким було виділено таке майно, не міг бути обмежений.

21. Уряд не надав жодних коментарів щодо суті скарги.

22. Щоб бути виправданим, втручання у право на свободу вираження поглядів має бути "встановлено законом", переслідувати одну або декілька законних цілей, згаданих у пункті 2 статті 10 Конвенції, і бути "необхідним у демократичному суспільстві".

23. Стосовно законності Суд посилається на рішення у справі "Центр демократії та верховенства права проти України" (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine), заява № 10090/16, пункти 30-34, від 26 березня 2020 року), яке містить виклад Закону "Про доступ до інформації", у тому числі статтю 6, а також рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2012.

24. Таким чином, Суд зазначає, що, відмовляючись надати імена відповідних народних депутатів, органи державної влади, у тому числі суди, посилалися, головним чином, на рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2012, яке, по суті, кваліфікує будь-яку інформацію про особу як конфіденційну (див. згадане рішення у справі "Центр демократії та верховенства права проти України" (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine), пункти 46-48 і 107). З іншого боку, Суд не повинен випускати з уваги можливість, гарантовану Законом "Про доступ до інформації", що певні персональні дані, навіть якщо вони є конфіденційними, можуть бути розголошені за певних обставин. Однак, враховуючи, що національні суди не розглянули аргументи заявниці стосовно цього та не проаналізували зазначені положення законодавства, Суд вважає, що немає необхідності вирішувати, чи було дотримано умову законності, оскільки таке порушення свідчить, що втручання не відповідало умові необхідності.

25. Як зазначалося, національні суди навели надто стисле обґрунтування своїх висновків, по суті підтримуючи висунуті Апаратом Верховної Ради України та посилаючись на рішення Конституційного Суду України. Суди не взяли до уваги неодноразово наведені аргументи заявниці, які ґрунтувалися на положеннях Закону "Про доступ до інформації" та Закону України "Про статус народного депутата України". Зокрема, не було надано пояснень, чому частина п’ята статті 6 Закону "Про доступ до інформації" або її трискладовий тест не було застосовано до справи заявниці. Це також призвело до того, що суди не намагалися забезпечити баланс між відповідними потенційними інтересами, тобто інтересом заявниці в доступі до інформації, що становила суспільний інтерес, і необхідністю захисту прав приватних осіб.

26. З огляду на наведене Суд не може не визнати, що наведені для виправдання втручання підстави були недостатніми, а тому втручання не було "необхідним у демократичному суспільстві".

27. Отже, було порушено статтю 10 Конвенції.

28. Заявниця вимагала 1 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, оскільки вона зазнала "розчарування та почуття несправедливості".

29. Уряд заперечив проти цієї вимоги, повторивши свою позицію про неприйнятність скарги заявниці.

30. Суд вважає, що заявниця зазнала моральної шкоди у зв’язку зі встановленим порушенням, і тому присуджує їй 1 000 євро, як вона вимагала.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 10 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 1 000 (одну тисячу) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 05 жовтня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.