Справа «Олексейчук проти України» (Заява № 5765/20)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Олексейчук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Лятіф Гусейнов (<...>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<...>),

Микола Гнатовський (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 5765/20), яку 18 січня 2020 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Євгеній Васильович Олексейчук, 1963 року народження, який тримається під вартою у м. Дніпрі (далі - заявник) і якого представляв п. М.О. Сосєдко - юрист, що практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, про скарги за пунктами 3 та 5 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 24 листопада 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується правомірності та обґрунтованості тримання заявника під вартою за пунктом 3 статті 5 Конвенції, а також відсутності забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з цим за пунктом 5 статті 5 Конвенції.

2. 16 вересня 2017 року Ленінський районний суд міста Дніпропетровська обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк шістдесят днів у межах кримінального провадження за підозрою у вчиненні розбійного нападу. У відповідній ухвалі без наведення конкретних відомостей зазначалося, що він обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину і в іншому випадку міг переховуватися та перешкоджати розслідуванню чи продовжити свою злочинну діяльність, а застосування менш суворих запобіжних заходів не змогло б забезпечити належного провадження у справі.

3. 19 жовтня 2017 року суд першої інстанції розглянув обвинувальний акт і матеріали справи та відклав засідання на 31 жовтня 2017 року. Того дня він продовжив строк тримання заявника під вартою ще на два місяці, встановивши, що обставини, які призвели до постановлення первинної ухвали про взяття його під варту під час досудового розслідування, не змінилися. Ухвала суду оскарженню не підлягала.

4. 18 грудня 2017 року, 09 лютого, 04 квітня, 25 травня, 13 липня, 03 вересня, 22 жовтня та 05 грудня 2018 року, а також 23 січня, 14 березня, 10 травня та 25 червня 2019 року суд першої інстанції продовжував строк тримання заявника під вартою на підставах, аналогічних наведеним в його ухвалі від 31 жовтня 2017 року. Жодна із зазначених ухвал оскарженню не підлягала, за винятком ухвали від 25 червня 2019 року, в якій зазначалося без посилання на відповідну процедуру, що вона могла бути оскаржена.

5. 13 червня 2019 року Конституційний Суд України (далі - КСУ) Рішенням № 4-р/2019 визнав неконституційними положення частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), згідно з якими виключалася можливість оскарження ухвал суду про продовження строку тримання під вартою під час судового розгляду. Він встановив, що відповідно до його рішення Верховна Рада України мала внести зміни до КПК України, запровадивши механізм, який гарантував би затриманим особам право на свободу на стадії судового розгляду.

6. 24 липня 2019 року суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні розбійного нападу та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років з конфіскацією всього належного йому майна.

7. 27 травня 2020 року Дніпровський апеляційний суд скасував вирок і призначив новий розгляд. Цією ж ухвалою він продовжив строк тримання заявника під вартою до 15 липня 2020 року на тій підставі, що його обвинувачували у вчиненні тяжкого злочину, а ризики, встановлені під час обрання та продовження строку тримання його під вартою (див. пункти 2 і 3), а саме: можливість його переховування від розслідування чи продовження ним злочинної діяльності - все ще існували. Жодних фактологічних підстав для цієї оцінки наведено не було.

8. 18 серпня 2020 року Дніпровський апеляційний суд залишив без задоволення як необґрунтовану скаргу заявника від 03 липня 2020 року на подальше продовження строку тримання його під вартою судом першої інстанції на період з 03 липня по 30 серпня 2020 року. В ухвалі апеляційного суду не містилося посилання на процедуру, застосовану під час апеляційного розгляду.

9. На момент обміну зауваженнями між сторонами (березень 2021 року) заявник все ще перебував під вартою під час судового розгляду. Суду не було надано копій відповідних судових рішень щодо тримання заявника під вартою після 30 серпня 2020 року.

10. 02 грудня 2020 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1027-IX, яким внесла зміни до КПК України щодо встановлення порядку оскарження ухвал суду першої інстанції про обрання, зміну чи продовження строку тримання під вартою обвинуваченого під час судового розгляду. Зокрема, статтею 422-1 КПК України встановлювався порядок перевірки таких ухвал суду першої інстанції. Зміни набрали чинності 14 січня 2021 року.

11. Після повідомлення про цю справу заявник поскаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на тривалий розгляд його клопотання про звільнення з-під варти, поданого 27 квітня 2019 року. Оскільки ця нова скарга не є уточненням первинних скарг, щодо яких сторони надали коментарі, недоцільно розглядати зазначене питання в контексті цієї справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

12. Заявник скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що тримання його під вартою з 19 жовтня 2017 року було необґрунтованим і тривалим.

13. Уряд посилався на положення статті 392 КПК України та Рішення Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року (див. пункт 5), стверджуючи, що заявник мав право оскаржити ухвали суду першої інстанції, постановлені після ухвалення цього рішення, але не зробив цього, а тому не дотримався вимог статті 35 Конвенції. Заявник заперечив.

14. Суд зазначає, що заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту може мати значення лише стосовно стверджуваного неподання заявником апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції від 25 червня 2019 року, оскільки з 24 липня 2019 року по 27 травня 2020 року він перебував під вартою після засудження для цілей підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції, а остання доступна ухвала суду першої інстанції від 03 липня 2020 року була оскаржена заявником.

15. Відповідні принципи практики Суду щодо правила вичерпання національних засобів юридичного захисту наведені в рішенні у справі "Мокану та інші проти Румунії" [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інших заяви, пункти 220-226, ЄСПЛ 2014 (витяги)).

16. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Рішення КСУ, на яке посилається Уряд, зобов’язало органи державної влади внести зміни до КПК України, запровадивши механізм, який би гарантував затриманим особам право на свободу під час судового розгляду. Хоча положення КПК України, яке обмежує право на оскарження, було визнано неконституційним 13 червня 2019 року, відповідної процедури оскарження не існувало в законодавстві до 14 січня 2021 року, коли Верховна Рада України внесла відповідні зміни до законодавства.

17. Хоча Уряд не надав додаткового обґрунтування і доказів на підтримку свого твердження про невичерпання засобів юридичного захисту, Суд врахує відповідну національну практику. Він вказує на постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 404/1248/19, в якій він задовольнив касаційну скаргу обвинуваченого на відмову судів нижчих інстанцій розглянути апеляційну скаргу на ухвалу про продовження строку тримання під вартою під час судового розгляду. Верховний Суд встановив, що невнесення законодавцем змін до КПК України відповідно до Рішення КСУ від 13 червня 2019 року не могло позбавити відповідача права на оскарження.

18. Суд зауважує, що ані в згаданій постанові Верховного Суду, ані в зауваженнях Уряду не вказується, яка процедура розгляду скарги обвинуваченого мала дотримуватися під час апеляційного перегляду. У зв’язку з цим неможливо оцінити ефективність вказаного апеляційного перегляду та його відповідність вимогам Конвенції щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту.

19. Отже, Суд вважає, що для цілей розгляду справи заявника постанови Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року недостатньо, аби визнати встановленим, що у період з червня 2019 року та січня 2021 року точно існував засіб юридичного захисту, який був доступним і ефективним, аби відповідати вимогам статті 35 Конвенції.

20. З огляду на зазначене Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту.

21. Розглядаючи суть скарги заявника, Суд, посилаючись на свої застосовні загальні принципи щодо правомірності та обґрунтованості тримання особи під вартою (див. рішення у справі "Грубник проти України" (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 110-115, від 17 вересня 2020 року), зазначає, що період позбавлення свободи, який слід розглядати у цій справі, як було зазначено заявником і не оскаржувалося Урядом, почався 19 жовтня 2017 року - дати початку судового розгляду (див. пункт 3), і, як вбачається, все ще триває. Тому тримання його під вартою слід розглядати як триваючу ситуацію (див. рішення у справах "Свіпста проти Латвії" (Svipsta v. Latvia), заява № 66820/01, пункт 116, ЄСПЛ 2006-III (витяги), та "Попович проти України" (Popovych v. Ukraine), заява № 44704/11, пункт 33, від 22 квітня 2021 року). Крім того, Суд зазначає, що йому було надано відповідні ухвали судів, якими санкціонувалося лише тримання заявника під вартою до 30 серпня 2020 року. Таким чином, за вирахуванням періоду з 24 липня 2019 року по 27 травня 2020 року, коли він перебував під вартою після засудження для цілей підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції, загальний період тримання під вартою, який необхідно оцінити на відповідність пункту 3 статті 5 Конвенції становив приблизно два роки.

22. Суд зауважує, що, подовжуючи строк тримання заявника під вартою, національні суди, головним чином, посилалися на підстави для його первинного взяття під варту без будь-яких додаткових деталей. Ухвали про тримання під вартою були викладені у загальних формулюваннях, містили повторювані фрази та не вказували на належну оцінку судами фактів щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за відповідних обставин.

23. Суд також зауважує, що обґрунтування тримання заявника під вартою не змінювалося зі спливом часу і не розглядалася можливість застосування альтернативних запобіжних заходів. Посилаючись, головним чином, на тяжкість пред’явлених обвинувачень та гіпотетичний ризик, що заявник міг переховуватися, органи державної влади залишали його під вартою на підставах, які не можна вважати достатніми.

24. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у контексті його висновків в рішенні у справі "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 41 і 42, від 15 грудня 2016 року.

25. Заявник також висунув скаргу за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність у нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування згідно з національним законодавством, питання, яке охоплюється усталеною практикою Суду. Ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. Розглянувши всі наявні в нього матеріали, Суд доходить висновку, що вона свідчить про порушення пункту 5 статті 5 Конвенції у контексті його висновків в згаданому рішенні у справі "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), пункт 201, з подальшими посиланнями).

26. Заявник вимагав 5 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він також вимагав 1 425 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та 10 євро в якості компенсації поштових витрат. Витрати на правову допомогу підтверджувалися договором про надання юридичних послуг, який передбачав, що заявник мав сплатити гонорар своєму захиснику після завершення провадження в розмірі, який не перевищував би присуджену Судом суму за цим пунктом, і акт виконаних робіт. Поштові витрати були підтверджені квитанцією. Заявник просив, щоб ці суми були сплачені безпосередньо на банківський рахунок його представника.

27. Уряд заперечив проти вимоги заявника.

28. Суд присуджує заявнику 1 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.

29. Стосовно вимог заявника про компенсацію судових та інших витрат, то згідно з висновками Суду у справі "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 115, від 07 листопада 2013 року, вбачається, що витрати на правову допомогу, які має сплатити заявник, були "фактичними". Однак Суд вважає вимогу надмірною і з огляду на наявні у нього документи вважає за доцільне присудити суму у розмірі 500 євро, яка охоплює витрати за всіма аспектами, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, які повинні бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок пана Сосєдка, як зазначив заявник (див. згадане рішення у справі "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), пункти 116 і 117).

30. Суд також вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 1 200 (одна тисяча двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок його представника, п. М.О. Сосєдка-1;

__________

-1 Виправлено 27 січня 2023 року: було додано: "ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок його представника, п. М.О. Сосєдка ".

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 грудня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.