Справа «Клименко проти України» (Заява № 14301/14)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Клименко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 14301/14), яку 07 лютого 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) троє громадян України - п. Микола Олексійович Клименко, 1951 року народження, пані Юлія Миколаївна Клименко (донька першого заявника), 1983 року народження, та п. Ігор Миколайович Клименко (син першого заявника), 1986 року народження (далі - заявники), яких представляла пані О. Сєришева - юрист, що практикує у м. Харкові,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скарги, зазначені у пункті 1, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 02 лютого 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджується, незаконного та невиправданого виселення заявників з державного гуртожитку. Заявники також скаржилися на те, що національні суди не навели належного обґрунтування для своїх рішень і не забезпечили наявність у них ефективного засобу юридичного захисту. Заявники посилалися на статті 6, 8 і 13 Конвенції.

2. У травні 2012 року заявники звернулися з позовом проти Харківського національного медичного університету (далі - університет), вимагаючи визнання їхнього права на користування квартирою в державному студентському гуртожитку, яким управляв відповідач. Вони зазначили, що спірна квартира, яка була виділена їм у 1998 році у зв’язку з роботою першого заявника в університеті, була їхнім єдиним житлом.

3. Адміністрація університету подала зустрічний позов, вимагаючи виселити заявників. Вона стверджувала, що не була зобов’язана продовжувати договір найму із заявниками, строк дії якого мав закінчитися у серпні 2012 року, оскільки весною 2011 року перший заявник припинив роботу в цьому закладі.

4. Заявники оскаржили цю вимогу. Вони стверджували, що в 1998 році, коли їм вперше виділили спірне приміщення (яке на той момент складалося з трьох окремих кімнат), Дзержинська районна рада міста Харкова видала спеціальний ордер, згідно з яким ці три кімнати були визначені як "ізольована квартира", та уклали безстроковий договір найму. Заявникам довелося провести ремонтні роботи, необхідні для переобладнання трьох кімнат в одну квартиру за власний кошт. У зв’язку з виданням спеціального ордеру сім’ю заявників на той момент було знято з черги очікування на отримання соціального житла. У 2009 році рішення 1998 року було скасовано районною радою на тій підставі, що воно порушувало чинне законодавство. На той момент заявники вже не могли повернути місце, яке вони втратили в черзі на житло, і були змушені підписувати з університетом щорічні договори найму. Незважаючи на це, вони вважали, що їхнє право на користування квартирою було захищено, оскільки перший заявник працював на факультеті університету з 1974 року. Згідно зі статтею 125 Житлового кодексу України, яка забороняла роботодавцям, що володіли службовим жилим приміщенням, виселяти колишніх працівників, які працювали не менше десяти років, перший заявник і члени його сім’ї не могли бути виселені без надання їм іншого житла.

5. 12 червня 2013 року Дзержинський районний суд міста Харкова (далі - районний суд) відмовив у задоволенні позову заявників і задовольнив зустрічний позов університету, посилаючись у своєму обґрунтуванні на припинення роботи першим заявником і закінчення строку дії договору найму. Суд зазначив, що перший заявник працював в університеті завідувачем кафедри патологічної фізіології з 2004 року на підставі строкового контракту, який згодом був продовжений і зрештою припинений у 2011 році. Він також вказав, що стаття 132 Житлового кодексу України передбачала відсутність у сезонних, тимчасових працівників і осіб, які працювали за строковим трудовим договором, права на проживання в службовому гуртожитку після припинення ними роботи. Районний суд не розглянув доводи заявників щодо їхніх особистих обставин або їхніх аргументів, що вони мали особливе право відповідно до статті 125 Житлового кодексу України на продовження проживання у своєму житлі з огляду на те, що перший заявник протягом тривалого часу безперервно працював викладачем в університеті.

6. Заявники подали апеляційну скаргу, повторивши свої попередні аргументи та зазначивши, зокрема, що перший заявник присвятив всю свою кар’єру університету та обіймав там різні посади безперервно з 1974 року. Він працював викладачем на постійній основі, поки не обійняв свою першу "строкову" конкурсну посаду в 1999 році; і він припинив працювати на факультеті у 2011 році після досягнення встановленого законодавством пенсійного віку. Заявники також зазначили, що у 2012 році друга заявниця народила дитину, й органи опіки та піклування мали бути залучені до провадження про виселення.

7. 05 серпня 2013 року Апеляційний суд Харківської області відхилив апеляційну скаргу заявників. Він підтримав аргументацію районного суду та зазначив, що доводи заявників стосовно їхнього попереднього користування спірним житлом згідно з рішенням про укладення договору житлового найму та народження дитини другою заявницею були несуттєвими, оскільки зазначене рішення вже було скасовано, а право дитини займати спірне приміщення було похідним від права користування приміщенням першим і другою заявниками.

8. 06 вересня 2013 року Вищий спеціалізований суд України у межах письмового провадження відмовив у задоволенні скарги заявників про відкриття касаційного провадження, а 09 грудня 2013 року він також відмовив у задоволенні їхнього клопотання стосовно подання заяви про перегляд до Верховного Суду України.

9. 07 жовтня 2013 року заявників виселили.

10. Заявники скаржилися на те, що їхнє виселення не було ані законним, ані необхідним, а національні суди не навели належних відповідей на їхні основні аргументи та не оцінили їхні особисті обставини. У відповідь на заперечення Уряду, що скарга другої заявниці була явно необґрунтованою, оскільки на момент провадження вона навчалася за кордоном, де і народила свою дитину, заявники стверджували, що друга заявниця залишалася резидентом України та не мала іншого житла, куди могла б повернутися після закінчення навчання.

11. Суд вважає, що другу заявницю не можна вважати такою, що втратила свій зв’язок зі спірною квартирою як "житлом" у зв’язку з її тимчасовою відсутністю (див., зокрема, ухвалу щодо прийнятності у справі "Лазаренко та інші проти України" (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 27427/02, пункт 53, від 11 грудня 2012 року). З рішень національних судів також не вбачається, що її навчання за кордоном, про яке їм було відомо, було суттєвим критерієм під час ухвалення рішення про її виселення чи виселення її дитини (див., для порівняння, рішення у справі "Дакус проти України" [Комітет] (Dakus v. Ukraine) [Committee], заява № 19957/07, пункт 51, від 14 грудня 2017 року). Суд вважає, що відповідне заперечення слід відхилити. Він також вважає, що ця скарга, висунута всіма трьома заявниками, не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, і тому вона має бути визнана прийнятною.

12. Уряд стверджував, що виселення заявників було законним і необхідним та у цій справі не було порушено статтю 8 Конвенції.

13. Розглядаючи факти цієї справи з огляду на свою усталену практику (див., серед інших джерел, рішення у справах "МакКанн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, ЄСПЛ 2008, та "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункти 42-44, від 02 грудня 2010 року), Суд зазначає, що виселення заявників з державного гуртожитку становило втручання в їхнє право на повагу до їхнього житла, і цей факт не оскаржувався сторонами.

14. Суд готовий визнати, що оскаржуване втручання могло переслідувати законну мету, а саме: захист прав студентів та інших осіб, пов’язаних з університетом, які потребували житла, а тому воно мало підстави в національному законодавстві, зокрема, з огляду на положення статті 132 Житлового кодексу України, як її тлумачили національні суди.

15. Водночас Суд зазначає, що наведене національними судами у своїх рішеннях обґрунтування (див. пункти 5 і 7) свідчить про надання ними першочергового значення факторам, що строк дії договору найму заявників і строкового трудового договору першого заявника в університеті закінчилися. Вони не навели додаткових причин для відхилення основного аргументу заявників за статтею 125 Житлового кодексу України щодо важливості загальної тривалості безперервної роботи першого заявника. У своїх міркуваннях суди також не розглядали інші аргументи заявників щодо їхньої особистої ситуації та не вказали у будь-який спосіб, що вони намагалися оцінити рішення державного відповідача повернути квартиру на користь незазначених третіх осіб і твердження заявників, що продовження строку дії договору найму було життєво важливим для них. За цих обставин Суд не може визнати, що національні органи влади навели "достатні підстави", аби довести існування "нагальної суспільної потреби" у спірному виселенні або обґрунтованість "пропорційності" такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції.

16. Суд уже встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з державного житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадані рішення у справах "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 51 і 52, "Дакус проти України" (Dakus v. Ukraine), пункти 52 і 53, та рішення у справі "Садов’як проти України" [Комітет] (Sadovyak v. Ukraine) [Committee], заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року).

17. У цій справі Суд також вважає, що було порушено статтю 8 Конвенції.

18. Заявники також посилалися на статті 6 і 13 Конвенції. З огляду на факти справи, доводи сторін і зазначені висновки Суд вважає, що він уже розглянув основне юридичне питання, порушене у цій справі, і немає потреби у розгляді решти скарг (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

19. Заявники разом вимагали суму у розмірі 60 000 євро, яка, на їхню думку, становила середню вартість придбання квартири, подібної до тієї, з якої їх виселили, 475 євро в якості відшкодування витрат на вивезення та зберігання їхніх речей після виселення і 141 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що становила компенсацію медичних витрат, як стверджувалося, понесених у зв’язку зі стресом, який вони зазнали через виселення. Вони також вимагали 10 000 євро кожен в якості відшкодування моральної шкоди. Насамкінець вони вимагали 2 572 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, 78 євро в якості компенсації витрат на сплату судових зборів на національному рівні та 19 євро в якості компенсації витрат на листування. Вони надали різні документи на підтвердження зазначених витрат.

20. Уряд зазначив, що, оскільки заявники не були власниками спірного житла, а у справі не порушувалося питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, причинно-наслідкового зв’язку між відшкодуванням матеріальної шкоди, яке вимагалося, та стверджуваним порушенням не було. Крім того, Уряд зазначив, що вимоги про відшкодування моральної шкоди та компенсації судових витрат були надмірними і необґрунтованими. Уряд не висунув заперечень щодо вимог про компенсацію витрат на сплату судового збору та листування.

21. Суд не вбачає причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. Однак він присуджує заявникам спільно 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

22. Беручи до уваги наявні в нього документи, Суд вважає за розумне присудити заявникам 2 669 євро та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватися, які охоплюють витрати за всіма аспектами.

1. Оголошує скаргу за статтею 8 Конвенції прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги за статтями 6 та 13 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 2 669 (дві тисячі шістсот шістдесят дев’ять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 02 березня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.