Справа «О.М. і Д.С. проти України» (Заява № 18603/12)

79. Суд також вважає, що скарги першої заявниці за статтею 3 Конвенції, а також за статтею 13 Конвенції мають певну доказову базу. Таким чином, без розгляду цих скарг по суті Суд не може відхилити їх як явно необґрунтовані у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Також ці скарги не можуть бути відхилені як неприйнятні з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

2. Суть

(а) Загальні принципи

80. Відповідні загальні принципи наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі "Іліас і Ахмед проти Угорщини" [ВП] (Ilias and Ahmed v. Hungary) [GC], заява № 47287/15, пункти 124-141, від 21 листопада 2019 року.

81. Зокрема, Суд визнав важливість принципу невислання (див., наприклад, рішення у справах "M.С.С. проти Бельгії та Греції" [ВП] (M.S.S. v. Belgium and Greece) [GC], заява № 30696/09, пункт 286, ЄСПЛ 2011, та "M.A. проти Кіпру" (M.A. v. Cyprus), заява № 41872/10, пункт 133, ЄСПЛ 2013 (витяги)). Він повторив, що вислання іноземця Договірною державою може призвести до порушення питання за статтею 3 Конвенції, і, таким чином, стосуватися відповідальності цієї держави за Конвенцією, якщо буде доведено наявність суттєвих підстав вважати, що у випадку депортації у країні призначення відповідній особі загрожуватиме поводження, яке становить порушення статті 3 Конвенції.

82. Суд зазначав, що точний зміст обов’язків держави, яка висилає особу, за Конвенцією може відрізнятися залежно від того, чи висилає вона заявників до країни їхнього походження, чи до третьої країни (див. згадане рішення у справі "Іліас і Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 128). У справах, коли органи державної влади вирішили вислати осіб, які шукають притулку, до третьої країни, Суд зазначав, що відповідальність Договірної держави щодо її обов’язку не висилати їх залишається без змін, якщо було доведено існування вагомих підстав вважати, що в результаті таких дій вони будуть піддані прямо (тобто в цій третій країні) або опосередковано (наприклад, у країні походження чи іншій країні) поводженню, яке суперечить, зокрема, статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі "M.С.С. проти Бельгії та Греції" (M.S.S. v. Belgium and Greece), пункти 342, 343 і 362-368).

83. Отже, Суд вказував, що коли Договірна держава намагається вислати особу, яка шукає притулку, до третьої країни без розгляду заяви про надання їй притулку по суті, основне питання, на яке мають відповісти органи державної влади, які висилають особу,- чи матиме ця особа доступ до належної процедури надання притулку в приймаючій третій країні. Це обумовлено тим, що країна, яка висилає особу, діє з огляду на те, що саме приймаюча третя країна повинна буде розглянути заяву про надання притулку по суті, якщо таку заяву буде подано до відповідних органів державної влади цієї країни (див. згадане рішення у справі "Іліас і Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 131). Суд також роз’яснив, що у всіх випадках вислання особи, яка шукає притулку, з Договірної держави до третьої країни-посередника без розгляду заяви про надання притулку по суті, незалежно від того, чи є приймаюча третя країна державою - учасницею Конвенції, обов’язком держави, що висилає особу, залишається ретельне вивчення питання існування реального ризику, що особі, яка шукає притулку, буде відмовлено в доступі в приймаючій третій країні до належної процедури надання притулку, яка захистить її від вислання. Якщо встановлено, що існуючі у зв’язку з цим гарантії є недостатніми, стаття 3 Конвенції передбачає обов’язок не висилати особу, яка шукає притулку, до відповідної третьої країни (див. згадане рішення у справі "Іліас і Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 134).

84. Зокрема, хоча саме особи, які шукають притулку, повинні посилатися та обґрунтовувати свої індивідуальні обставини, про які національним органам влади може бути невідомо, ці органи державної влади повинні з власної ініціативи провести актуальну оцінку, зокрема, доступності та функціонування системи надання притулку приймаючої країни та гарантій, які вона надає на практиці. Оцінка повинна проводитися насамперед з посиланням на факти, відомі національним органам влади на момент вислання, але обов’язком цих органів державної влади є збір усієї відповідної загальнодоступної інформації у зв’язку з цим питанням. Загальні недоліки, належно задокументовані в авторитетних звітах, зокрема УВКБ ООН, Ради Європи та органів ЄС, в принципі, вважаються відомими. Держава, яка висилає особу, не може просто припускати, що з особою, яка шукає притулку, в приймаючій третій країні поводитимуться згідно зі стандартами Конвенції, а, навпаки, спочатку повинна перевірити, як органи державної влади цієї країни застосовують законодавство про надання притулку на практиці (там само, пункт 141).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

85. Повертаючись до цієї справи, Суд спочатку має визначити, чи довела до відома органів державної влади України перша заявниця своє особисте занепокоєння щодо ризику прямого або опосередкованого повернення до Киргизької Республіки, тим самим призвівши до виникнення обов’язку України за статтею 3 Конвенції не висилати особу, яка шукає притулку, якщо внаслідок таких дій вона прямо чи опосередковано буде піддана поводженню, яке суперечить цьому положенню (див. пункти 82-84, з подальшими посиланнями).

86. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Уряд не оскаржував твердження першої заявниці, підтверджене матеріалами справи, що перед її прибуттям в Україну вона повідомила ДМС про намір шукати притулку в Україні і використання нею підроблених документів, що посвідчують особу, для подорожі до цієї країни (див. пункти 13-18). Хоча працівники Державної прикордонної служби України заперечували, що перша заявниця повідомила їм свою справжню особу та намір шукати притулку, вони чітко визнали, що "виконували доручення Служби безпеки України, згідно з яким [О.М.] [було] заборонено в’їзд в Україну" (див. пункт 34).

87. Згідно з листами від 29 березня 2012 року, копії яких містяться у матеріалах справи, у той день Представництво УВКБ ООН у м. Києві звернулося до Державної прикордонної служби України з проханням надати дозвіл представникам УВКБ ООН зустрітися з першою заявницею у транзитній зоні аеропорту "Бориспіль" у зв’язку з її бажанням подати заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні (див. пункт 39).

88. Подібна інформація стосовно прибуття та перебування першої заявниці в аеропорту "Бориспіль", а також її бажання шукати притулку в Україні була передана Уряду пізніше 29 березня 2012 року, щонайменше за годину до її вильоту з України, разом з рішенням Суду, в якому було зазначено, inter alia, що Уряд не мав видворяти заявників до подальшого повідомлення. Ця інформація містила посилання на справжню особу першої заявниці та факт використання нею підробленого паспорта з власною фотографією на ім’я Дар’ї Подольської (див. пункти 43 і 44).

89. Отже, є достатньо документів, які свідчать про те, що до її вильоту з України 29 березня 2012 року органи державної влади України, у тому числі працівники прикордонної служби, знали справжню особу першої заявниці та про її бажання просити притулку в Україні.

90. Крім того, вбачається дуже малоймовірним, що перша заявниця, звернувшись до органів державної влади України під час перебування в Республіці Казахстан з метою отримання захисту, отримавши запевнення про допомогу від ДМС (див. пункти 15 і 17) і прибувши зі своїм чотирирічним сином в Україну без наміру повертатися до Республіки Казахстан, за відсутності чітких причин вирішила відмовитися від своїх зусиль і не скористалася можливістю попросити притулку на кордоні України. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що перша заявниця подала свою заяву про надання притулку після прибуття до Грузії (див. пункт 31).

91. З огляду на наведене Суд більше схильний до версії першої заявниці щодо відповідних подій під час її перебування в Україні і вважає, що її твердження про загрозу жорстокого поводження в Киргизькій Республіці були доведені до відома органів прикордонного контролю України мірою, необхідною для виникнення обов’язку України за статтею 3 Конвенції (див. пункти 82-84).

92. Суд також зазначає, що детальний, чіткий та послідовний виклад відповідних подій в Україні першої заявниці свідчить про те, що працівники прикордонної служби відмовили їй у можливості подати заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а її вислали з України проти її волі. Хоча вона не подала задокументованих доказів стосовно всіх цих доводів, Суд вважає, що під час перебування в транзитній зоні аеропорту "Бориспіль" вона мала дуже обмежений контакт із зовнішнім світом і небезпідставно не мала можливостей для збору доказів або подання офіційної скарги. У зв’язку з цим він зазначає, що клопотання за правилом 39 Регламенту Суду з метою запобігання видворенню заявників з України подала не перша заявниця самостійно, а її захисник, який діяв від її імені та стверджував, що йому було відмовлено у доступі до першої заявниці під час її перебування в аеропорту "Бориспіль" (див. пункти 41 і 42).

93. Таким чином, Суд не може прийняти версію відповідних подій Уряду, яка викладена в більш загальних формулюваннях і не охоплює деяких важливих аспектів справи, таких як, наприклад, спілкування першої заявниці з ДМС перед її поїздкою та відмова працівників прикордонної служби у наданні дозволу захиснику з ХІАС і представникам УВКБ ООН зустрітися з першою заявницею (див. пункти 17-19, 39 і 41).

94. Суд також враховує інформацію, подану УВКБ ООН, яка свідчить про ризик свавільної відмови особам, які шукають притулку, на кордоні України (див. пункти 60, 75 і 76). Дійсно, інформація про цей ризик також підтверджується висновками Суду в згаданому рішенні у справі "Кебе та інші проти України" (Kebe and Others v. Ukraine), пункти 104-108), справі, основні події якої відбулися приблизно за місяць до подій, що розглядаються в цій справі. В рішенні у справі "Кебе та інші проти України" (Kebe and Others v. Ukraine) під час проведення прикордонного контролю у лютому 2012 року працівники прикордонної служби вирішили відмовити особі, яка шукає притулку, у перетинанні кордону України без розгляду питання наявності у неї потреби в міжнародному захисті або допомозі (там само).

95. З огляду на наведене Суд вважає встановленим, що у цій справі органи прикордонного контролю вислали першу заявницю з України без розгляду її заяви про потребу у міжнародному захисті у зв’язку зі стверджуваним ризиком жорстокого поводження в Киргизькій Республіці.

96. Оскільки першу заявницю вислали не до Киргизької Республіки, а до третьої країни - Грузії - необхідно встановити, чи перевірили ретельно органи державної влади України, що процедура надання притулку в Грузії надавала достатні гарантії для уникнення її вислання, прямо чи опосередковано, до Киргизької Республіки без належної оцінки ризиків, з якими вона могла зіткнутися, з точки зору статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Іліас і Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункти 134 і 137). Таку оцінку повинні були здійснити органи державної влади України з власної ініціативи та на підставі всієї відповідної та актуальної інформації (див. згадане рішення у справі "Іліас і Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 141).

97. У цій справі ніщо не свідчить про те, що органи державної влади України здійснили яку-небудь оцінку у зв’язку з цим під час вислання першої заявниці до Грузії.

98. Цих міркувань достатньо для встановлення Судом, що Україна не виконала свого процесуального зобов’язання за статтею 3 Конвенції щодо оцінки стверджуваних ризиків зазнання поводження, яке суперечить цьому положенню, перед висланням першої заявниці з України. Отже, було порушено це положення.

99. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо статусу потерпілої першої заявниці у зв’язку з цим, яке було раніше долучено до розгляду по суті (див. пункт 78).

100. З огляду на обґрунтування, яке привело його до висновку про порушення органами державної влади України процесуального зобов’язання за статтею 3 Конвенції у цій справі, Суд не вважає за необхідне розглядати окремо ці ж факти з точки зору статті 13 Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі "Іліас і Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 179, та рішення у справі "М.С. проти Словаччини та України" (M.S. v. Slovakia and Ukraine), заява № 17189/11, пункт 131, від 11 червня 2020 року, з подальшими посиланнями).

101. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконне та свавільне затримання 29 березня 2012 року працівниками прикордонної служби України. Вони доводили, що їхня ситуація була подібною до ситуації одного із заявників в рішенні у справі "Нолан і К. проти Росії" (Nolan and K. v. Russia), заява № 2512/04, від 12 лютого 2009 року).

102. Посилаючись на пункт 2 статті 5 Конвенції, заявники скаржилися на неповідомлення їм підстав їхнього затримання.

103. Заявники скаржилися за пунктом 4 статті 5 Конвенції на те, що у зв’язку з відсутністю рішення про їхнє затримання вони не змогли оскаржити його законність. До того ж вони не мали доступу до правової допомоги.

104. Відповідні частини статті 5 Конвенції, на які посилалися заявники, передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

...

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

...".

А. Доводи сторін

105. Уряд доводив, що 29 березня 2012 року заявників не позбавляли свободи. У діях органів державної влади щодо заявників не було жодного примусу. Їхня свобода пересування в транзитній зоні аеропорту "Бориспіль" не обмежувалася. Їм також не перешкоджали у виїзді з України. Їхнє перебування в цій зоні залежало "виключно від волі першої заявниці та наявності квитків". Уряд вважав, що ці скарги були несумісними за критерієм ratione materiae зі статтею 5 Конвенції.

106. Заявники заперечили, повторивши свою версію подій в Україні (див. пункти 20-31).

107. УВКБ ООН стверджувало, що особи, які шукали притулку і прибували в міжнародні аеропорти України, піддавалися de facto затриманню у транзитних зонах аеропорту, що не було врегульовано жодним положенням законодавства. Отже, у цих зонах осіб, які шукають притулку, тримали ізольовано від зовнішнього світу, без прав чи можливостей контактувати зі своїми родинами чи законними представниками.

В. Оцінка Суду

108. Не оскаржується, що перебування заявників в аеропорту "Бориспіль" не вважалося затриманням згідно з українським законодавством. Надані Суду документи не містять жодного рішення чи запису, яке вказувало б на можливе застосування положень стосовно затримання мігрантів (див. пункти 47 і 50-53). Проте сторони не дійшли згоди, чи було, тим не менш, перебування заявників в аеропорту "Бориспіль" de facto позбавленням свободи і, таким чином, чи була застосовною стаття 5 Конвенції.

1. Загальні принципи

109. Суд повторює, що пункт 1 статті 5 Конвенції не стосується простих обмежень свободи пересування, які регулюються статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Для встановлення того, чи був хтось "позбавлений свободи" у розумінні статті 5 Конвенції, відправним пунктом повинна бути конкретна ситуація особи та має враховуватися ціла низка критеріїв, таких як вид, тривалість, наслідки, спосіб і контекст застосування відповідного заходу (див. рішення у справах "Крянге проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 29226/03, пункт 91, від 23 лютого 2012 року, та "Остін та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Austin and Others v. the United Kingdom) [GC], заяви № 39692/09, № 40713/09 і № 41008/09, пункт 59, ЄСПЛ 2012). Різниця між позбавленням та обмеженням свободи є питанням ступеня або інтенсивності (а не характеру), або суті (див. рішення у справі "Нада проти Швейцарії" [ВП] (Nada v. Switzerland) [GC], заява № 10593/08, пункт 225, ЄСПЛ 2012).

110. Під час визначення різниці між обмеженням свободи пересування та позбавленням свободи в контексті тримання іноземців у транзитних зонах аеропорту та центрах прийому для ідентифікації та реєстрації мігрантів, Суд має врахувати фактори, які можуть бути узагальнені так: (i) індивідуальна ситуація заявників і наявний у них вибір, (ii) застосовний правовий режим відповідної країни та його мета, (iii) відповідна тривалість тримання, особливо з огляду на мету та процесуальний захист, якими користуються заявники, очікуючи на результат, і (iv) характер та ступінь фактичних обмежень, накладених на заявників або яких вони зазнали (див. згадане рішення у справі "Іліас та Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункти 215-217 з подальшими посиланнями, та рішення у справі "З.А. та інші проти Росії" [ВП] (Z.A. and Others v. Russia) [GC], заява № 61411/15 та 3 інші заяви, пункт 138, від 21 листопада 2019 року).

111. У зв’язку з цим Суд також повторює, що контекст вживання заходів є важливим фактором, оскільки у сучасному суспільстві зазвичай трапляються ситуації, коли громадськість може бути змушена терпіти обмеження свободи пересування або позбавлення свободи в інтересах загального блага. У зв’язку з цим авіапасажир може розглядатися як такий, що погоджується на низку перевірок безпеки, обравши подорож літаком. Зокрема, такі перевірки безпеки можуть включати перевірку документів, що посвідчують особу, або огляд чи обшук багажу, а також очікування проведення подальших дій для встановлення особи або визначення того, що він не являє собою ризик для безпеки рейсу (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Гахраманов проти Азербайджану" (Gahramanov v. Azerbaijan), заява № 26291/06, пункт 40, від 15 жовтня 2013 року з подальшими посиланнями).

2. Застосування зазначених принципів у цій справі

112. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що сторони не дійшли згоди стосовно багатьох аспектів подій із заявниками у період між їхнім прибуттям в Україну та відльотом до Грузії. З огляду на його відповідні висновки щодо скарг першої заявниці за статтею 3 Конвенції, Суд готовий прийняти її детальний, чіткий і послідовний виклад подій також у частині щодо скарг заявників за статтею 5 Конвенції (див. пункти 92-95).

113. Згідно з цією версією після прибуття в Україну заявників допровадили до кабінетів працівників прикордонної служби в транзитній зоні аеропорту "Бориспіль". Працівники прикордонної служби вилучили у заявників документи, що посвідчують особу, які ті мали із собою, і не дозволили їм залишати ці приміщення. Вони також не дозволили юристу ХІАС та представникам УВКБ ООН зустрітися з першою заявницею. Зрештою заявників супроводили до літака, який мав доставити їх до Грузії. Особи, які супроводжували заявників, покинули літак перед самим відльотом. Отже, вбачається, що, перебуваючи в Україні приблизно одинадцять годин, з 10 год. 15 хв. і до 21 год. 17 хв. заявники перебували під постійним контролем та наглядом працівників прикордонної служби України у їхніх приміщеннях (див. пункти 20-31).

114. Водночас Суд надає важливого значення контексту, в якому такі заходи контролю та нагляду були вжиті в цій справі. Відповідні доступні Суду документи свідчать, що це було зроблено в контексті виконання працівниками прикордонної служби України їхніх повноважень щодо контролю державного кордону, передбачених Законом України "Про прикордонний контроль", у тому числі вжиття заходів для забезпечення вислання заявників з території України (див. пункт 46 та, для порівняння, згадане рішення у справі "З.А. та інші проти Росії" (Z.A. and Others v. Russia), пункт 142).

115. Справді, протягом цього часу працівники прикордонної служби не з’ясували, чи призведе вислання першої заявниці, прямо або опосередковано, до ризику піддання її поводженню, яке суперечить статті 3 Конвенції (див. пункт 97). Однак ніщо не свідчить про те, що тривалість, ступінь або інтенсивність оскаржуваних заходів контролю та нагляду перевищували ті, які були строго необхідні для дотримання працівниками прикордонної служби України відповідних формальностей та забезпечення вислання заявників (див., mutatis mutandis, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Гахраманов проти Азербайджану" (Gahramanov v. Azerbaijan), пункт 44 і в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі "З.А. та інші проти Росії" (Z.A. and Others v. Russia), пункт 148).

116. У зв’язку з цим Суд надає особливе значення факту, що перша заявниця подорожувала з другим заявником, свідомо використовуючи підроблені документи, що посвідчують особу. Отже, перша заявниця мала передбачити, що в їхній ситуації перевірки та інші формальності під час прикордонного контролю в Україні можуть зайняти значний час, протягом якого вони не зможуть покинути територію аеропорту та залишатимуться під контролем і наглядом органів державної влади.

117. Таким чином, ситуація у цій справі відрізняється від ситуації в рішенні у справі "Каспаров проти Росії" (Kasparov v. Russia), заява № 53659/07, від 11 жовтня 2016 року). У тій справі Суд встановив, що обмеження та перевірки, яким піддали заявника у зв’язку з його спробою зареєструватися на внутрішній рейс в Російській Федерації, перевищили "час, суворо необхідний для перевірки формальностей, зазвичай пов’язаних з подорожжю літаком" (там само, пункти 37-47). До того ж у тій справі не виникало питань стосовно ідентифікації заявника.

118. Суд також нагадує, що в рішенні у справі "Махдід і Хаддар проти Австрії" (Mahdid and Haddar v. Austria) він встановив, що заявники, які перебували в транзитній зоні аеропорту у м. Відні і були поміщені під нагляд працівників поліції протягом декількох годин задля забезпечення їхньої депортації рейсом до Тунісу, не були "позбавлені (своєї) свободи" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Махдід і Хаддар проти Австрії" (Mahdid and Haddar v. Austria), заява № 74762/01, ЄСПЛ 2005-XIII (витяги)).

119. Суд також зазначає, що в рішенні у справі "Нолан і К. проти Росії" (Nolan and K. v. Russia), в якому було встановлено, що умови перебування одного із заявників в аеропорту "Шереметьєво" у м. Москві на практиці прирівнювалися до позбавлення свободи після того, як працівники прикордонної служби заборонили йому перетинати кордон Російської Федерації і замкнули його на ніч у кімнаті в транзитній зоні цього аеропорту (див. згадане рішення у справі "Нолан і К. проти Росії" (Nolan and K. v. Russia), пункти 20-26). У цій справі заявників не замикали у цих приміщеннях, а вони перебували під наглядом працівників прикордонної служби, поки останні проводили необхідні перевірки та інші формальності (див. пункт 115). Ніщо не свідчило про те, що у випадку згоди першої заявниці полетіти з України, заявникам не дозволили б залишити приміщення працівників прикордонної служби (див. пункти 27, 114 і 115).

120. У контексті наведеного Суд вважає, що оскаржувані заходи контролю та нагляду, застосовані до заявників під час перебування в Україні, не становили позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.

121. З цього випливає, що скарги заявників за статтею 5 Конвенції є несумісними за критерієм ratione materiae з її положеннями, і ця частина заяви має бути визнана неприйнятною на підставі підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

122. Заявники скаржилися на те, що Україна не виконала тимчасових заходів, вказаних Судом згідно з правилом 39 Регламенту Суду у цій справі. Вони посилалися на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:

"Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права".

123. Правило 39 Регламенту Суду передбачає:

"1. Палата або, коли це доцільно, її голова може - на прохання сторони чи будь-якої іншої заінтересованої особи або з власної ініціативи - вказати сторонам, який тимчасовий захід, на її думку, слід вжити в інтересах сторін або в інтересах належного провадження у справі.

2. Повідомлення про ці заходи негайно передається до Комітету міністрів.

3. Палата може вимагати від сторін надання інформації стосовно будь-якого питання, пов’язаного із здійсненням будь-якого тимчасового заходу, визначеного нею".

124. Уряд заперечив цей аргумент, зазначивши, що заявники мали можливість подати та підтримати розгляд своєї заяви в Суді, коли вони перебували в Україні та/або в Грузії. Уряд також повторив, що 29 березня 2012 року перша заявниця за власним бажанням вирішила залишити Україну.

125. Суд повторює, що згідно зі статтею 34 Конвенції Договірні держави зобов’язуються утримуватися від будь-яких дій чи бездіяльності, які можуть перешкодити ефективному здійсненню права на подання індивідуальної заяви, яке постійно підтверджувалося як фундаментальний елемент системи Конвенції. Невиконання державою-відповідачем тимчасового заходу призводить до порушення цього права (див. рішення у справі "Маматкулов і Аскаров проти Туреччини" [ВП] (Mamatkulov and Askarov v. Turkey) [GC], заяви № 46827/99 і № 46951/99, пункти 102-129, ЄСПЛ 2005-I). Такі заходи вказуються Судом з метою забезпечення ефективності права на подання індивідуальної заяви та запобігання завданню неминучої передбачуваної непоправної шкоди. Факт того, що шкода, для запобігання якої вказувався тимчасовий захід, згодом завдана не була, незважаючи на невжиття державою дій для повного виконання тимчасового заходу, або отримана згодом інформація свідчить, що ризик завдання шкоди міг бути перебільшений, не стосується оцінки виконання державою-відповідачем її зобов’язань за статтею 34 Конвенції (див. рішення у справі "Паладі проти Молдови" [ВП] (Paladi v. Moldova) [GC], заява № 39806/05, пункти 88, 89 і 104, від 10 березня 2009 року).

126. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що, незважаючи на поінформованість про рішення Суду, в якому було вказано, inter alia, що заявників не слід було видворяти з України, органи державної влади України вислали їх до Грузії (див. пункти 43, 44 та 95). Жодного обґрунтування чи прийнятного пояснення невиконання органами державної влади рішення Суду надано не було.

127. Справді, Уряд повідомили про це рішення лише приблизно за дві години до вильоту літака заявників, і коли він передав цю інформацію Державній прикордонній службі України, літак мав вилетіти приблизно через сорок хвилин (див. пункти 31, 35, 43 і 44). Проте Уряд не стверджував, що органи державної влади не мали достатньо часу або технічних засобів, аби перешкодити висланню заявників з України. У цьому контексті Суд посилається на наведені ним висновки, що працівникам прикордонної служби було відомо справжню особу першої заявниці і про її бажання подати заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні (див. пункт 89), і зазначає про відсутність інформації, яка б вказувала на які-небудь факти, здатні об’єктивно перешкодити органам державної владі виконати захід, вказаний Судом згідно з правилом 39 Регламенту Суду.

128. Крім того, у зв’язку з вказівкою Уряду, що заявники могли подати цю заяву і потім підтримати її під час провадження у Суді (див. пункт 124), Суд зауважує, що це не виключає можливості втручання у їхнє право на подання індивідуальної заяви (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Василь Іващенко проти України" (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, пункт 109, від 26 липня 2012 року).

129. З огляду на наведене Суд вважає, що, проігнорувавши його рішення за правилом 39 Регламенту Суду, Україна не виконала свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції жодним чином не перешкоджати ефективному здійсненню заявниками права на подання індивідуальної заяви.

А. Стверджувані погрози органів державної влади

130. Перша заявниця скаржилася на порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з погрозами працівників прикордонної служби України повернути її до Киргизької Республіки або передати іншим способом під контроль органів державної влади Киргизької Республіки. Вона скаржилася, що з огляду на її вразливе становище та можливе жорстоке поводження, яке загрожувало їй в Киргизькій Республіці, погрози були такими, що принижували гідність.

131. Суд не вважає, що душевні страждання, які, як стверджувалося, зазнала заявниця, у будь-якому випадку досягли рівня суворості, який зазвичай асоціюється з нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням, забороненим статтею 3 Конвенції. Хоча можливість бути переданою органам державної влади Киргизької Республіки могла здатися реальною для першої заявниці, подорож насправді була організована до третьої країни. Отже, Суд вважає, що ця скарга має бути відхилена як явно необґрунтована на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

В. Умови тримання другого заявника під час перебування в Україні

132. Без посилання на жодне конкретне положення Конвенції, заявники скаржилися на те, що під час перебування в аеропорту "Бориспіль" другого заявника "тримали" протягом одинадцяти годин у "замкненій кімнаті" без належного харчування.

133. Суд уже встановив, що під час перебування в Україні жоден із заявників не тримався під вартою у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції (див. пункт 120). Суд також встановив, що заявники не були замкнені в приміщеннях працівників прикордонної служби України (див. пункт 119).

134. Наскільки можна зрозуміти першу заявницю, як таку, яка скаржиться від імені другого заявника на порушення статті 3 Конвенції, Суд вважає, що у контексті всіх наявних у нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції ця скарга або не відповідає критеріям прийнятності, передбаченим статтями 34 та 35 Конвенції, або не виявляє жодних ознак порушення цього положення Конвенції. З цього випливає, що вона має бути відхилена на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.

135. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

136. Заявники вимагали 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди у зв’язку зі стверджуваним свавільним затриманням в Україні, стверджуваним тиском органів державної влади України та стверджуваним ризиком їхнього вислання до Киргизької Республіки.

137. Уряд доводив відсутність причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями та стверджуваною моральною шкодою і вважав суму вимоги надмірною.

138. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд вважає за належне присудити першій заявниці 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму, а також відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

В. Судові та інші витрати

139. Заявники не висунули вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати їм якусь суму у зв’язку з цим.

С. Пеня

140. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Долучає до розгляду по суті заперечення Уряду про статус потерпілої першої заявниці у зв’язку з її скаргою за статтею 3 Конвенції та відхиляє його.

2. Оголошує прийнятними скарги першої заявниці за статтями 3 і 13 Конвенції на її вислання з України та стверджувану відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим, а решту скарг заявників за статтями 3, 5 і 13 Конвенції - неприйнятними.

3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу першої заявниці за статтею 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

5. Постановляє, що держава-відповідач не виконала свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити першій заявниці 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.