Справа «Івашків проти України» (Заява № 59670/14)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Івашків проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 59670/14), яку 22 серпня 2014 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Іванна Іванівна Івашків, 1963 року народження, яка проживає у м. Львові (далі - заявниця), у Суді її представляв п. К.І. Кіт - юрист, який практикує у м. Львові,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 28 квітня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується питання домашнього насильства, порушеного за статтями 3 і 13 Конвенції, а також за статтею 14 Конвенції та Протоколом № 12 до Конвенції у поєднанні зі статтями 3 і 8 Конвенції .

2. У період з 2007 по 2013 роки колишній чоловік заявниці, І.В., п’ять разів наносив їй тілесні ушкодження. Такі тілесні ушкодження були задокументовані та кваліфіковані як легкі у відповідних актах судово-медичних досліджень. Працівники міліції та прокуратура неодноразово відмовляли у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti. Два з п’яти випадків розглянули національні суди. Перелік дат випадків, актів судово-медичних досліджень і постав про відмову в порушенні кримінальної справи наведені в таблиці у додатку.

3. За другою скаргою, поданою заявницею 02 лютого 2011 року до Шевченківського районного суду міста Львова (далі - районний суд), 11 травня 2011 року суд порушив кримінальну справу у зв’язку з подіями, які відбулися 14 січня та 15 серпня 2010 року. У заяві заявниця стверджувала, що вона подала таку ж скаргу до суду у травні 2010 року, але суд направив справу до прокуратури, оскільки вона містила ознаки іншого кримінального правопорушення, а саме - погрози вбивством. Прокуратура направила її справу до міліції, яка, у свою чергу, відмовила у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti. Заявниця наголошувала, що протягом багатьох років її колишній чоловік вчиняв щодо неї протиправні дії, наприклад, наносив їй тілесні ушкодження, знущався над нею та висловлювався нецензурною лайкою, а її численні скарги до міліції були безрезультатними, хоча згідно зі статтями 3 і 8 Конвенції держава мала позитивне зобов’язання захищати її від нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження приватної особи.

4. І.В. доводив у районному суді, що 14 січня 2010 року він один раз вдарив заявницю по обличчю у зв’язку з тим, що вона пробила колеса його автомобіля. До того ж вона постійно робила умови їхнього спільного проживання нестерпними, наприклад, крала його документи та особисті речі, псувала його їжу або безпідставно скаржилася у міліцію.

5. 27 червня 2012 року районний суд визнав І. В. винним у нанесенні заявниці легких тілесних ушкоджень у зв’язку з випадком 14 січня 2010 року та обрав йому покарання у виді громадських робіт на строк сто годин, проте згідно із Законом України "Про амністію в 2011 році" звільнив його від відбування покарання з огляду на похилий вік його матері, яка перебувала на його утриманні. Цей вирок не був оскаржений.

6. Після ухвалення зазначеного вироку у кримінальній справі заявниця подала цивільний позов проти І.В. про відшкодування моральної шкоди.

7. 08 серпня 2013 року районний суд присудив заявниці 5 000 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування моральної шкоди.

8. 17 грудня 2013 року Апеляційний суд Львівської області зменшив суму відшкодування до 2 000 грн (на той момент близько 180 євро) на тій підставі, що І.В. був визнаний винним лише у зв’язку з випадком від 14 січня 2010 року, а заявниця не надала доказів проходження нею лікування, а лише акт судово-медичних досліджень. Апеляційний суд "врахував причину конфлікту між сторонами по справі, яка була спровокована самою потерпілою [заявницею] та її діями, порушення нормального ритму життя відповідачки, дискомфорт, терпіння болі та страждання".

9. 05 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження.

10. Заявниця скаржилася на те, що розслідування тривалого жорстокого поводження з нею було неефективним і вирок у кримінальній справі від 27 червня 2012 року не міг вважатися належним реагуванням, оскільки не зміг запобігти вчиненню І.В. подальших порушень.

11. Суд відхиляє заперечення Уряду, що скарга заявниці стосовно випадків від 17 квітня 2007 року, 09 серпня 2010 року та 28 травня 2011 року була подана поза межами встановленого шестимісячного строку. Акти насильства слід розглядати у сукупності як послідовність пов’язаних подій (див. рішення у справі "Опуз проти Туреччини" (Opuz v. Turkey), заява № 33401/02, пункт 111, ЄСПЛ 2009).

12. Суд долучає до розгляду по суті заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку з трьома зазначеними випадками (там само, пункт 116).

13. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

14. Загальні принципи стосовно позитивного обов’язку держави забезпечити захист від домашнього насильства наведені в рішенні у справі "Володіна проти Росії" (Volodina v. Russia), заява № 41261/17, пункт 77, від 09 липня 2019 року.

15. У зв’язку з обов’язком створити законодавчу базу Суд зазначає, що в 2017 році в Україні було прийнято спеціальний закон щодо протидії домашньому насильству (див. рішення у справі "Левчук проти України" (Levchuk v. Ukraine), заява № 17496/19, пункти 50 і 51, від 03 вересня 2020 року). До того часу порушення провадження за фактом стверджуваного вчинення злочину - нанесення приватними особами "легких тілесних ушкоджень" - здійснювалося за ініціативою потерпілого (див. рішення у справі "Загубна та Табачкова проти України" [Комітет] (Zagubnaya and Tabachkova v. Ukraine) [Committee], заява № 60977/14, пункти 35 і 37, від 12 листопада 2020 року). Суд уже встановлював, що цей правовий інструмент був недостатнім у контексті домашнього насильства (див. згадане рішення у справі "Володіна проти Росії" (Volodina v. Russia), пункт 82). Немає підстав відходити у цій справі від зазначеного висновку.

16. Суд зазначає стосовно обов’язку держави запобігати відомому їй ризику жорстокого поводження, що заявниця повідомляла про жорстоке поводження працівникам міліції, які відмовляли у порушенні кримінальної справи за більшістю її скарг (див. таблицю у додатку). У травні 2010 року заявниця звернулася зі скаргою до суду на випадок 14 січня 2010 року, але її скаргу було скеровано до прокуратури. За її другою скаргою від 02 лютого 2011 року національний суд порушив кримінальну справу лише 11 травня 2011 року. Порушення кримінальної справи судом не мало превентивного ефекту, оскільки заявницю знову побили 28 травня 2011 року (див. таблицю у додатку). Так само визнання І.В. винним не мало превентивного ефекту, оскільки заявницю знову побили 02 вересня 2013 року (див. таблицю у додатку). Таким чином, вбачається, що заявниця повідомляла органи державної влади про жорстоке поводження з нею її колишнього чоловіка, використовуючи різні канали, однак безуспішно. У зв’язку з цим Суд повертається до заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів юридичного захисту, тобто факту, що заявниця не звернулася із заявами до національного суду про порушення кримінальної справи у зв’язку з випадками 17 квітня і 09 серпня 2010 року та 28 травня 2011 року, і відхиляє це заперечення на підставі неефективності запропонованого засобу юридичного захисту (див. рішення у справі "Беваква та С. проти Болгарії" (Bevacqua and S. v. Bulgaria), заява № 71127/01, пункт 83, від 12 червня 2008 року, та згадане рішення у справі "Володіна проти Росії" (Volodina v. Russia), пункт 82). Крім того, Суд доходить висновку, що бездіяльність працівників міліції разом з неналежним реагуванням суду, дозволили І.В. продовжувати жорстоко поводитися із заявницею. Отже, держава не запобігла відомому їй ризику жорстокого поводження із заявницею.

17. Стосовно зобов’язання провести ефективне розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження Суд зазначає, що працівники міліції допитали І.В. стосовно його версії подій, і він послідовно заперечував побиття заявниці, та/або пояснював, що у неї дуже чутлива шкіра і будь-який дотик залишав по собі слід; вони також допитали сусідів, які стверджували, що не чули шуму. Ці показання стали підставою для відмови у порушенні справи або рішення про закриття кримінальної справи, незважаючи на акти судово-медичних досліджень з описом тілесних ушкоджень заявниці, серед яких були перелом кісток носа, струс головного мозку, розтягнення зв’язок шиї, синці на обличчі, руках, ногах і тулубі, садна, сліди подряпин і висмикнуте волосся (див. таблицю у додатку). Суд вже встановлював, що в контексті домашнього насильства органи державної влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи (див. згадане рішення у справі "Володіна проти Росії" (Volodina v. Russia), пункт 98). Вбачається, що працівники міліції не провели серйозного та ретельного розслідування скарг заявниці на жорстоке поводження, тому Суд доходить висновку, що держава не виконала свого обов’язку стосовно проведення ефективного розслідування жорстокого поводження, якого зазнала заявниця.

18. Суд доходить висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції, та з огляду на цей висновок вважає, що немає необхідності розглядати ту саму скаргу за статтею 13 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Опуз проти Туреччини" (Opuz v. Turkey), пункти 203-205).

19. Заявниця скаржилася на те, що сума відшкодування в її цивільній справі була неналежною, а національні суди дискримінували її за ознакою статі, обвинувативши її в провокації І.В.

20. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

21. Загальні принципи стосовно питань за статтею 14 Конвенції наведені в рішенні у справі "Карвальо Пінто де Суза Мораіс проти Португалії" (Carvalho Pinto de Sousa Morais v. Portugal), заява № 17484/15, пункти 44-47, від 25 липня 2017 року.

22. У цій справі Суд зазначає, що районний суд присудив заявниці суму у розмірі 5 000 грн в якості відшкодування моральної шкоди. Апеляційний суд Львівської області зменшив зазначену суму до 2 000 грн, встановивши, що заявниця спровокувала І.В. своїми діями. Апеляційний суд de facto обвинуватив заявницю, у тому, що її побив чоловік, і це відображає дискримінаційне ставлення до неї як до жінки, та вказує на існуюче в судовій системі упередження.

23. У зв’язку з цим Суд звертає увагу на статистичні дані, наведені в Публікації Міністерства внутрішніх справ Великої Британії "Інформаційна записка щодо державної політики та ситуації з насильством за гендерною ознакою в Україні (травень 2018 року)", в якій зазначалося, що "10% прокурорів, 11% суддів, 12% працівників поліції виправдовують певні випадки насильства у сім’ї" (див. згадане рішення у справі "Левчук проти України" (Levchuk v. Ukraine), пункт 61). Підстави, які апеляційний суд навів у своєму рішенні, щоб зменшити суму відшкодування моральної шкоди, лише посилюють враження, що органи державної влади не сприймають серйозно проблему домашнього насильства.

24. Отже, Суд вважає, що було порушено статтю 14 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

25. Суд вважає, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 8 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції (див., mutatis mutadis, рішення у справі "Єремія проти Республіки Молдова" (Eremia v. the Republic of Moldova), заява № 3564/11, пункт 91, від 28 травня 2013 року) або скаргу за статтею 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Юрчіч проти Хорватії" (<...>), заява № 54711/15, пункт 88, від 04 лютого 2021 року).

26. Заявниця не подала вимогу щодо справедливої сатисфакції. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати їй якусь суму у зв’язку з цим.

1. Відхиляє попереднє заперечення Уряду щодо стверджуваного недотримання шестимісячного строку.

2. Долучає до розгляду по суті скарги за статтею 3 Конвенції попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє його.

3. Оголошує заяву прийнятною.

4. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .