Справа «Шевчук проти України» (Заява № 30854/09)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Шевчук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 30854/09), яку 06 червня 2009 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Олена Сильвестрівна Шевчук, 1953 року народження, яка проживає у с. Кам’янка (далі - заявниця), її представляв п. Б. Фокій - юрист, який практикує у м. Чернівці,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції, про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 10 лютого 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява, головним чином, стосується скарг заявниці за пунктом 1 статті 6 і статті 8 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції на хід і результати цивільного провадження, внаслідок якого вона, як стверджувалося, була необґрунтовано позбавлена права на користування квартирою, була виселена з неї та втратила право власності на неї.

2. Заявниця проживала разом з В.Г. у цивільному шлюбі в його квартирі у смт Глибока з 1985 року до смерті В.Г. у липні 2005 року. У 1993 році В.Г., який на той момент був єдиним зареєстрованим наймачем квартири, приватизував її та отримав у Глибоцькій сільській раді свідоцтво про право власності. У 2003 році В.Г. склав заповіт, в якому заповів квартиру своєму онуку А.Г.

3. У січні 2006 року заявниця звернулася до Глибоцького районного суду Чернівецької області (далі - Глибоцький суд) з позовом проти А.Г. та Глибоцької селищної ради, вимагаючи суд визнати, що вона проживала в квартирі з В.Г. однією сім’єю, а тому мала право на користування квартирою (далі - перше провадження). У межах цієї позовної заяви вона також вимагала визнання недійсним розпорядження про передачу квартири у власність В.Г. у 1993 році, про що їй, як стверджувалося, стало відомо лише після його смерті. 10 листопада 2006 року Глибоцький суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці, встановивши, що вона проживала в квартирі на правах тимчасового жильця, не набула права на правомірне користування квартирою, і була офіційно зареєстрована в будинку своєї матері в іншому селі - Кам’янка. 25 січня 2007 року Апеляційний суд Чернівецької області (далі - апеляційний суд) скасував рішення Глибоцького суду та задовольнив апеляційну скаргу заявниці. 10 жовтня 2007 року колегія суддів Верховного Суду України у складі трьох суддів відхилила касаційні скарги сторін на рішення апеляційного суду від 25 січня 2007 року.

4. 25 грудня 2008 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України (далі - Судова палата у цивільних справах ВСУ), засідаючи in camera, як стверджувалося, без виклику сторін, задовольнила "скаргу А.Г. у зв’язку з винятковими обставинами" від 22 травня 2008 року, скасувавши рішення від 25 січня та 10 жовтня 2007 року, і залишила без змін рішення Глибоцького суду від 10 листопада 2006 року. Судова палата у цивільних справах ВСУ постановила, що оскаржувані судові рішення у справі заявниці призвели до неоднакового застосування відповідного законодавства, посилаючись на ініційовану у м. Києві справу, в якій, згідно з твердженням Уряду, Верховний Суд України у своєму рішенні від 17 жовтня 2007 року ухвалив, що позивач, який на час приватизації був зареєстрований за іншою адресою, не міг вважатися таким, що набув право на користування квартирою, де він не був зареєстрований.

5. Коли у січні 2009 року заявницю повідомили про ухвалу Судової палати у цивільних справах ВСУ від 25 грудня 2008 року, 12 лютого 2009 року вона звернулася до Верховного Суду України зі "скаргою у зв’язку з винятковими обставинами" на цю ухвалу, стверджуючи, що вона суперечила іншим ухвалам Верховного Суду України і призвела до неоднакової практики. Верховний Суд України відмовив у прийнятті скарги заявниці.

6. Тим часом розпорядженням від 03 грудня 2007 року Глибоцька селищна рада задовольнила заяву заявниці про приватизацію квартири. На цій підставі вона отримала свідоцтво про право власності на своє ім’я та продовжила проживати в квартирі.

7. У 2009 та 2010 роках А.Г. подав два позови до Глибоцького суду, вимагаючи визнати недійсною приватизацію квартири заявницею у грудні 2007 року та виселити її з квартири (далі - друге і третє провадження). Суд задовольнив ці позовні заяви 11 червня 2009 року та 23 листопада 2010 року відповідно. 14 жовтня 2009 року апеляційний суд залишив без змін рішення від 11 червня 2009 року, а касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не подавалася. Рішення від 23 листопада 2010 року було частково змінено, а 30 березня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив його без змін своєю остаточною ухвалою.

8. У незазначену дату у 2011 році заявницю виселили з квартири і вона переїхала до будинку в с. Кам’янка (див. пункт 3), яким на той момент володіла її дочка.

9. У своїх первинних доводах у червні 2009 року заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що розгляд справи за "скаргою А.Г. у зв’язку з винятковими обставинами" відбувся без її відома та участі і призвів до необґрунтованого скасування судових рішень, ухвалених на її користь, а також на необґрунтованість рішення Глибоцького суду від 10 листопада 2006 року та ухвали Судової палати у цивільних справах ВСУ від 25 грудня 2008 року. Вона також скаржилася за статтею 8 Конвенції на зазначене скасування рішень. Посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, заявниця скаржилася на визнання недійсним свідоцтва на її право власності на квартиру згідно з рішенням Глибоцького суду від 11 червня 2009 року (див. пункт 7).

10. У березні 2018 року заявниця висунула додаткові скарги: за статтею 6 Конвенції - на те, що склад Судової палати у цивільних справах ВСУ не відповідав закону; за статтею 8 Конвенції - на її виселення з відповідної квартири, а також на провадження, яке до цього призвело (див. пункти 7 і 8); за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції - на те, що її майнові права на квартиру було порушено рішенням Судової палати у цивільних справах ВСУ від 25 грудня 2008 року (див. пункт 4).

11. Суд, до компетенції якого належить здійснення юридичної кваліфікації фактичних обставин справи, вважає, що скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції щодо ходу і результатів провадження в Судовій палаті у цивільних справах ВСУ (див. пункт 4) мають розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

12. Сторонами не оскаржується, що до цього провадження був застосовний цивільний аспект пункту 1 статті 6 Конвенції. У своєму рішенні у справі "Бочан проти України (№ 2)" [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2)) [GC], заява № 22251/08, пункти 24 і 53, ЄСПЛ 2015) Суд встановив, що це положення застосовується до подібних проваджень за статтями 353-360 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року у редакції, чинній на момент подій. Крім того, "перегляд у зв’язку з винятковими обставинами" у цій справі передбачав повторний розгляд цивільного спору по суті. Отже, Суд вважає, що відповідні гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції застосовувалися до відповідного провадження (там само, пункти 46 і 56).

13. Суд вважає, що скарги за цим положенням щодо ходу такого провадження не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

14. Загальні принципи права на змагальний судовий процес, тісно пов’язаного з основоположним принципом рівності сторін, яких стосуються скарги заявниці, наведені в рішеннях у справах "Регнер проти Чеської Республіки" [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19 вересня 2017 року, "Беер проти Австрії" (Beer v. Austria), заява № 30428/96, пункти 17 і 18, від 06 лютого 2001 року, "Худакова та інші проти Словаччини" (Hudakova and Others v. Slovakia), заява № 23083/05, пункти 27 і 29, від 27 квітня 2010 року, та "Лазаренко та інші проти України" (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 70329/12 та 5 інших заяв, пункти 36 і 37, від 27 червня 2017 року.

15. Надані Суду матеріали, у тому числі ухвала Судової палати у цивільних справах ВСУ від 25 грудня 2008 року, не містять вказівок, що "скарга у зв’язку з винятковими обставинами" опонента заявниці була надіслана їй, як вимагалося статтею 356 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року у редакції, чинній на момент подій (див. згадане рішення у справі "Бочан проти України (№ 2)" (Bochan v. Ukraine (no. 2)), пункт 24), або що їй була надана можливість прокоментувати цю скаргу до її розгляду Судовою палатою у цивільних справах ВСУ. Уряд доводив, що заявниця мала бути поінформована про "скаргу А.Г. у зв’язку з винятковими обставинами" від 22 травня 2008 року, проте це неможливо було довести, оскільки на той момент матеріали справи на національному рівні щодо першого провадження, яке закінчилося 10 жовтня 2007 року (див. пункт 3), не були передані до Верховного Суду України, а тому матеріали провадження в Судовій палаті у цивільних справах ВСУ (див. пункт 4) не були включені до нього та, зрештою, були знищені у зв’язку із закінченням строку зберігання. Однак Уряд не зазначив період, протягом якого оскаржувані матеріали мали зберігатися у Верховному Суді України, і не пояснив, чому вони не були долучені до матеріалів першого провадження після того, як перегляд справи "у зв’язку з надзвичайними обставинами" був завершений. Уряд також не доводив, що було неможливо підтвердити стверджуване відправлення скарги заявниці будь-якими іншими засобами, як-то, наприклад, інформація від поштової служби щодо надісланої кореспонденції Верховного Суду України та отриманої заявницею кореспонденції у відповідний проміжок часу. У цьому контексті не можна виключати, що скарга була надіслана на адресу заявниці, але не була нею отримана.

16. Крім того, вбачається дуже малоймовірним, що заявниця, яка брала активну участь у першому провадженні та зверталася до судів трьох інстанцій (див. пункт 3), отримавши копію скарги опонента "у зв’язку з винятковими обставинами" на остаточне рішення, ухвалене на її користь, до якої мало бути долучено рішення про визнання скарги прийнятною (це передбачала стаття 356 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року у редакції, чинній на момент подій, наведена в згаданому рішенні у справі "Бочан проти України (№ 2)" (Bochan v. Ukraine (no. 2)), пункт 24), вирішила утриматися від подання коментарів щодо цієї скарги за відсутності чітких причин. У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявниця намагалася оскаржити ухвалу Судової палати у цивільних справах ВСУ від 25 грудня 2008 року невдовзі після того, як їй стало про неї відомо (див. пункт 5).

17. Таким чином, за цих обставин Суд більше схильний до версії заявниці щодо відповідних подій, яку вона послідовно підтримувала під час провадження у Суді, і вважає, що вона не була поінформована про скаргу свого опонента від 22 травня 2008 року або про її розгляд Судовою палатою у цивільних справах ВСУ.

18. Суд також зазначає, що перегляд Судової палати у цивільних справах ВСУ був зосереджений на новому елементі у справі - стверджуваній невідповідності оскаржуваних судових рішень практиці Верховного Суду України з цього питання. Крім того, невідповідність, встановлена Судовою палатою у цивільних справах ВСУ, призвела до повторного розгляду справи по суті, скасуванню цих рішень і зміні остаточних результатів справи - зрештою заявниці було відмовлено у розгляді скарги.

19. З огляду на наведене Суд вважає, що заявниця була позбавлена можливості ознайомитися зі скаргою, поданою у зв’язку з винятковими обставинами іншою стороною, та прокоментувати її в межах провадження, яке мало вирішальне значення для вирішення її спору, і це суперечило принципу рівності сторін та її праву на змагальність судового процесу.

20. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції під час провадження, яке призвело до постановлення ухвали Судової палати у цивільних справах ВСУ від 25 грудня 2008 року.

21. За цих обставин немає потреби розглядати, чи виправдовували або вимагали будь-які розбіжності у відповідній судовій практиці повторного розгляду справи Судовою палатою у цивільних справах ВСУ. Також немає необхідності встановлювати, чи навела Судова палата у цивільних справах ВСУ достатнє обґрунтування для своєї ухвали від 25 грудня 2008 року.

22. Суд розглянув решту скарг заявниці за статтями 6 і 8 Конвенції, а також за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункти 9 і 10) і вважає, що з огляду на всі наявні у нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції ці скарги не відповідають критеріям прийнятності, встановленим у статтях 34 та 35 Конвенції, та не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. З цього випливає, що ці скарги мають бути відхилені на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.

23. Заявниця вимагала 28 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що, як стверджувалося, відповідало ринковій вартості відповідної квартири, і 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

24. Заявниця також вимагала 3 112 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді, у тому числі компенсацію судових зборів, поштових витрат і витрат на переклад, а також витрат на правову допомогу. Щодо останніх витрат вона просила сплатити суму в розмірі 2 900 євро безпосередньо на банківський рахунок її представника, п. Б. Фокія.

25. Уряд зазначив, що вимоги заявниці були необґрунтованими та/або надмірними.

26. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він присуджує заявниці 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

27. З огляду на наявні у нього документи Суд вважає за належне присудити заявниці 1 000 євро, які охоплюють витрати на правову допомогу, понесені під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може їй нараховуватися. Остання сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок, вказаний п. Б. Фокієм.

28. Суд також вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує прийнятними скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 і статтею 8 Конвенції щодо провадження, яке призвело до постановлення ухвали Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2008 року, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу заявниці за статтею 8 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний п. Б. Фокієм;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .