Справа «Вєлєв проти України» (Заява № 57211/13)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Вєлєв проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Івана Джеліч (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 57211/13), яку 27 серпня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України, п. Іван Іванович Вєлєв (далі - заявник);

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 16 грудня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скасування остаточної ухвали, постановленої на користь заявника. У справі порушуються питання за статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Заявник народився у 1952 році і проживає у м. Запоріжжі. У Суді заявника представляла пані А. Вельможко - юрист, яка практикує у м. Запоріжжі.

3. Уряд представляв його Уповноважений - п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 27 жовтня 2010 року заявник звернувся до Комунарського районного суду міста Запоріжжя (далі - районний суд) з позовом проти Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя (далі - відповідач), вимагаючи здійснити перерахунок пенсії на його користь з 01 червня 2010 року із застосуванням показника середньої заробітної плати в країні.

6. 28 грудня 2010 року районний суд задовольнив позов заявника. Справу було розглянуто у порядку скороченого провадження згідно зі статтею 183-2 Кодексу адміністративного судочинства України.

7. 07 вересня 2011 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд (далі - апеляційний суд) підтримав висновки районного суду та ухвалив перерахувати пенсію заявника із застосуванням показника середньої заробітної плати у країні. Ця ухвала була остаточною та оскарженню не підлягала (див. пункт 14).

8. Згідно зі згаданою ухвалою апеляційного суду відповідач перерахував пенсію заявника і, таким чином, з 25 жовтня 2011 року до 15 липня 2013 року (див. пункт 12) заявник отримував пенсійні виплати у підвищеному розмірі.

9. Тим часом 28 жовтня 2011 року відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) з касаційною скаргою на ухвалу від 07 вересня 2011 року, стверджуючи, що суди нижчих інстанцій неправильно тлумачили та застосували норми матеріального права.

10. 07 листопада 2011 року ВАСУ постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.

11. 04 липня 2013 року ВАСУ встановив, що суди нижчих інстанцій неправильно застосували норми матеріального права. Зокрема, суд встановив, що відповідний закон слід було тлумачити таким чином, що розмір показника середньої заробітної плати у країні, на який посилався заявник, мав використовуватися для обчислення розміру його пенсії під час первинного призначення, а не з метою її подальшого перерахунку. Тому ВАСУ задовольнив касаційну скаргу відповідача, скасував ухвалу від 07 вересня 2011 року та відмовив у задоволені позову заявника.

12. 15 липня 2013 року розмір пенсії заявника було перераховано згідно з постановою ВАСУ від 04 липня 2013 року, і до 01 жовтня 2017 року (коли пенсію було перераховано згідно з новим законом) він отримував меншу за розміром пенсію у порівнянні з тією, що виплачувалася згідно з постановленою на його користь остаточною ухвалою суду від 07 вересня 2011 року.

Кодекс адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року

13. Відповідні витяги з Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній на момент подій, передбачали таке.

14. Стаття 183-2 передбачала, inter alia, що позови стосовно пенсійних виплат мали розглядатися у порядку скороченого провадження без виклику сторін. Постанова могла бути оскаржена до апеляційного суду. Ухвала апеляційного суду була остаточною і оскарженню не підлягала.

15. Згідно зі статтею 211 сторони провадження мали право подати касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду, крім випадків, передбачених Кодексом.

16. Стаття 214-5 передбачала, що суддя-доповідач мав відмовити у задоволенні заяви про перегляд справи у касаційному порядку, якщо, inter alia, Справа не підлягала касаційному розгляду.

17. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що, скасувавши постановлену на його користь апеляційним судом ухвалу від 07 вересня 2011 року, яка набрала законної сили та підлягала виконанню, Вищий адміністративний суд України порушив принцип юридичної визначеності і, як наслідок, позбавив його вищих за розміром пенсійних виплат, які він отримував після постановлення цієї остаточної ухвали. Відповідні частини цих положень передбачають:

"Кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права …".

А. Аргументи сторін

1. Уряд

18. Уряд стверджував, що скарга заявника на порушення принципу юридичної визначеності була подана поза межами шестимісячного строку, перебіг якого, на думку Уряду, почався з моменту постановлення ухвали ВАСУ від 07 листопада 2011 року про відкриття касаційного провадження. Заявник знав про відкриття касаційного провадження, але не заперечив проти цього та не брав участі у провадженні. У будь-якому випадку його скарга була необґрунтованою, оскільки ВАСУ законно скасував остаточну ухвалу, щоб виправити судові помилки та недоліки правосуддя, а саме: неправильне застосування норм матеріального права судами нижчих інстанцій.

19. Насамкінець, Уряд погодився, що до скасування ВАСУ ухвала від 07 вересня 2011 року становила "майно" у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак заявник не звертався із заявою про відкриття виконавчого провадження у зв’язку з цим, поки ухвала мала законну силу, і це означало, що це питання не було для нього важливим.

2. Заявник

20. Заявник стверджував, що ухвала ВАСУ від 07 листопада 2011 року про відкриття касаційного провадження, на яку посилався Уряд, була проміжною і не могла вважатися остаточною для цілей статті 6 та пункту 1 статті 35 Конвенції. Результати розгляду касаційної скарги ще не були відомі і провадження могло бути закрите у будь-який момент. У будь-якому випадку заявнику не було відомо про відкриття касаційного провадження і жодних повідомлень від ВАСУ щодо цього він не отримував. А тому ухвала ВАСУ від 07 листопада 2011 року не могла бути підставою для початку перебігу шестимісячного строку, який мав рахуватися з дати, коли була зрештою скасована остаточна ухвала на користь заявника.

21. Заявник не мав звертатися із заявою про відкриття виконавчого провадження за остаточною ухвалою від 07 вересня 2011 року, оскільки територіальний орган Пенсійного фонду України виконав цю ухвалу добровільно та виплачував йому підвищену пенсію до 15 жовтня 2013 року, коли розмір його пенсії був перерахований та зменшений внаслідок скасування ВАСУ згаданої ухвали.

22. Скасування постановленої на його користь ухвали суду, яка набрала законної сили та підлягала виконанню, внаслідок розгляду касаційної скарги, яка не мала законних підстав, непоправно підірвало принцип юридичної визначеності та позбавило заявника права на отримання передбачених йому пенсійних виплат.

В. Оцінка Суду

1. Прийнятність

(а) Правило шестимісячного строку

23. Сторони не дійшли згоди щодо відправного моменту перебігу шестимісячного строку (див. пункти 18 і 20).

24. Суд зазначає, що за конкретних обставин цієї справи, навіть припустивши, що шість місяців мали рахуватися від дати, коли ВАСУ прийняв до розгляду касаційну скаргу на остаточну ухвалу та відкрив провадження у справі, Уряд не надав доказів, що заявник був належним чином повідомлений про ухвалу ВАСУ у зв’язку з цим. Всупереч твердженням Уряду, надані ним Суду матеріали провадження на національному рівні не містять доказів надіслання будь-якого документа, який інформував би заявника про відкриття касаційного провадження, або складання такого документа взагалі.

25. Отже, Суд доходить висновку, що заявнику не можна дорікнути неподанням скарги до Суду протягом шести місяців від дати постановлення ухвали ВАСУ, на яку посилався Уряд, і тому Суд відхиляє його заперечення.

(b) Інше щодо прийнятності

26. Суд також зазначає, що ця заява не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(а) Стверджуване порушення статті 6 Конвенції

27. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у контексті Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує принцип верховенства права спільною спадщиною Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення лише з метою повторного розгляду справи і її нового вирішення. Відхід від цього принципу виправданий, лише коли він обумовлений особливими та непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пункти 51 і 52, ЄСПЛ 2003-X). Відповідне рішення може бути скасовано виключно, щоб виправити помилку, яка має дійсно суттєве значення для судової системи (див. рішення у справі "Щуров проти Росії" (Shchurov v. Russia), заява № 40713/04, пункт 21, від 29 березня 2011 року).

28. Суд зазначає, що ця cправа стосується не перегляду у межах виключного провадження остаточного та обов’язкового для виконання рішення суду у порядку нагляду або за нововиявленими обставинами або внаслідок поновлення строку на звичайне апеляційне оскарження (див., серед інших джерел, рішення у справах "Трегубенко проти України" (Tregubenko v. Ukraine), заява № 61333/00, пункти 34-38, від 02 листопада 2004 року, "Правєдная проти Росії" (Pravednaya v. Russia), заява № 69529/01, пункти 27-34, від 18 листопада 2004 року, та "Пономарьов проти України" (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, пункти 40-42, від 03 квітня 2008 року), а звичайного перегляду судом касаційної інстанції ухвали, постановленої апеляційним судом у порядку скороченого провадження.

29. Як було зазначено у тексті ухвали від 07 вересня 2011 року, стаття 183-2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачала, що ухвала, постановлена апеляційним судом у порядку скороченого провадження була остаточною і оскарженню не підлягала (див. пункт 14). Уряд також не заперечував остаточний характер ухвали, постановленої апеляційним судом у цій справі. Таким чином, на підставі статей 211 та 214 Кодексу адміністративного судочинства України, ВАСУ мав залишити без задоволення заяву відповідача про перегляд справи у касаційному порядку (див. пункти 15 та 16). Натомість суд відкрив касаційне провадження та розглянув справу, тим самим підірвавши принцип юридичної визначеності.

30. Уряд не навів жодного аргументу, що провадження у судах нижчих інстанцій характеризувалося суттєвим недоліком, який би виправдовував дії ВАСУ. Справді, ухвала на користь заявника була скасована на тій підставі, що суди нижчих інстанцій неправильно застосували норми матеріального права (див. пункти 18 і 11). Суд повторює свій послідовний підхід у зв’язку з цим, зазначаючи, що за відсутності суттєвих недоліків у попередньому провадженні незгода з оцінкою, здійсненою судами нижчих інстанцій, не є особливою та непереборною обставиною, яка виправдовує скасування рішення суду, яке набрало законної сили та підлягало виконанню, і відновлення провадження за позовом заявника (див. рішення у справах "Довгучіц проти Росії" (Dovguchits v. Russia), заява № 2999/03, пункт 30, від 07 червня 2007 року, "Кот проти Росії" (Kot v. Russia), заява № 20887/03, пункт 29, від 18 січня 2007 року, та "Лучкіна проти Росії" (Luchkina v. Russia), заява № 3548/04, пункт 21, від 10 квітня 2008 року).

31. З огляду на наведені міркування Суд вважає, що, скасувавши ухвалу апеляційного суду від 07 вересня 2011 року, яка набрала законної сили та підлягала виконанню, ВАСУ порушив принцип юридичної визначеності та право заявника на суд для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції.

32. Отже, було порушено цю статтю.

(b) Стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції

33. Суд повторює, що борг, достатньо встановлений остаточним судовим рішенням, яке підлягало виконанню, становить "майно" для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі "Грецькі нафтопереробні заводи "Стрен" та Стратіс Андреадіс проти Греції" (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 59, Серія А № 301-В). Скасування такого рішення після набрання ним законної сили становитиме втручання у право власника на мирне володіння цією власністю (див., серед інших джерел, рішення у справі "Брумареску проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 28342/95, пункт 74, ЄСПЛ 1999-VII, та згадане рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), пункт 61).

34. Суд зазначає, що в результаті скасування остаточної ухвали на користь заявника його щомісячна пенсія була встановлена у меншому розмірі. З огляду на свої висновки у зв’язку зі скаргою за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд вважає, що скасування остаточної ухвали у спосіб, несумісний з принципом юридичної визначеності, позбавило заявника впевненості в обов’язковості судового рішення та можливості отримати грошові кошти, які він законно очікував отримати згідно з цією ухвалою.

35. За цих обставин Суд вважає, що скасування ухвали від 07 вересня 2011 року поклало на заявника надмірний тягар усупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. згадане рішення у справі "Пономарьов проти України" (Ponomaryov v. Ukraine), пункти 46 і 47). Отже, було порушено цю статтю.

36. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

А. Шкода

37. Заявник вимагав 67 337,76 українських гривень (далі - грн, що еквівалентно 2 022 євро) в якості відшкодування матеріальної шкоди. Його розрахунок ґрунтувався на різниці між розміром пенсії, яку він фактично отримував з 15 липня 2013 року до 01 жовтня 2017 року, та розміром, який він продовжував би отримувати протягом цього періоду, якби остаточну ухвалу від 07 вересня 2011 року не скасували. Заявник також вимагав 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

38. Уряд стверджував, що ці вимоги були надмірними та необґрунтованими. Заявник не надав жодних документів для доведення стверджуваної моральної шкоди. Ухвалу було скасовано у зв’язку із суттєвим недоліком у провадженні. Заявнику не слід присуджувати якусь суму, оскільки порушення його прав не було.

39. Суд зазначає, що заявник отримував суму, присуджену судом на його користь,- перераховану (підвищену) пенсію - до скасування відповідної ухвали ВАСУ (див. пункт 8). Таким чином, до цього моменту йому не було завдано жодної матеріальної шкоди. Стосовно періоду з 15 липня 2013 року до 01 жовтня 2017 року Суд зазначає, що заявник продовжував би отримувати підвищену пенсію протягом цього періоду, якби остаточну ухвалу на його користь не було незаконно скасовано. За цих обставин та за відсутності коментарів Уряду щодо розрахунку, поданого заявником у зв’язку з цим, Суд вважає за доцільне задовольнити вимогу заявника щодо відповідного періоду у повному обсязі та присуджує йому 2 022 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

40. Суд також вважає, що за конкретних обставин цієї справи встановлення порушення статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції само собою становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди.

В. Судові та інші витрати

41. Заявник також вимагав 35 420 грн (1 063 євро) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, у тому числі 1 420 грн (42 євро), сплачених захисником за послуги перекладу.

42. Уряд заперечив проти цих вимог.

43. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявну у нього інформацію та низький рівень складності справи Суд вважає за доцільне присудити заявнику 500 євро за цим пунктом і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику на цю суму.

С. Пеня

44. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє, що встановлення порушення само собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої міг зазнати заявник.

5. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 2 022 (дві тисячі двадцять два) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(іі) 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 січня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.