Справа «Кулик проти України» (Заява № 30760/06)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кулик проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<...>), Голова,

Ерік Мьосе (<...>),

Фаріс Вегабовіч (<...>),

Йонко Грозєв (<...>),

Сіофра О’Лірі (<...>),

Мартінш Мітс (<...>), судді,

Сергій Гончаренко (<...>), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (<...>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 31 травня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 30760/06), яку 17 липня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Анатолій Васильович Кулик (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. Д. Гройсман - юрист, який практикує у м. Вінниці, Україна. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов’язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, що не було проведено ефективного розслідування за його скаргами, а також, що було втручання в його право на подання індивідуальної заяви до Суду.

4. 17 січня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. Пані Ганна Юдківська - суддя, обрана від України,- не могла брати участь у розгляді справи ( правило 28 Регламенту Суду ). У зв’язку з цим Голова пятої секції вирішив призначити суддею ad hoc для участі у засіданнях (пункт 4 статті 26 Конвенції та пункт 1 правила 29 Регламенту Суду) п. Сергія Гончаренка.

5. Заявник народився у 1963 році та проживає у м. Шаргороді, Україна.

A. Події 30-31 грудня 2002 року

1. Версія подій заявника

6. За словами заявника, приблизно о 13 год. 30 хв. 30 грудня 2002 року, працюючи на задньому подвір’ї свого будинку, він побачив на території розташованого поблизу Шаргородського молочного заводу (далі - завод) трьох юнаків. Оскільки раніше на території заводу відбувались крадіжки, під час яких через огорожу на подвір’я заявника перекидали металевий брухт, заявник вирішив зайти на подвір’я заводу та впіймати юнаків. Проте, перелізши через огорожу та побачивши, що юнаків там вже не було, заявник пішов оглянути приміщення будівлі, пролізши "через отвір у стіні". Приміщення заводу були порожніми, проте заявник стверджував, що чув голоси дорослих. Він не хотів нікого зустріти, тому виліз через той же отвір і швидко повернувся додому.

7. Через п’ять - десять хвилин до будинку заявника прибув дільничний інспектор Л. За словами заявника, він тримав у руці пістолет, ображав заявника, схопив його за комір та вдарив в голову руків’ям пістолета. Заявник впав на землю, а працівник міліції почав бити його ногами. Коли з’явилася теща заявника та попросила дільничного інспектора не бити заявника, той схопив заявника за рукав і відвів його до відділу міліції. Заявника було обвинувачено у вчиненні крадіжки алюмінієвих листів із заводу.

8. Заявник також стверджував, що у відділі міліції Л. у присутності двох інших працівників вдарив його по нирках, після чого заявник впав на землю. Після того як він встав, один з працівників міліції дав йому трохи води. Потім Л. відвів заявника до одного з кабінетів, де він разом з іншим працівником міліції, П., бив заявника по голові та по різних частинах тіла протягом 15-20 хвилин. До кімнати зайшов ще один працівник міліції, Г., але Л. і П. продовжували бити заявника, бажаючи, щоб він зізнався у вчиненні крадіжки. Через деякий час заявник був поміщений у камеру.

9. У ту ніч заявник поскаржився на головний біль та загальну слабкість. Черговий працівник міліції сказав йому, що прийде лікар. Через деякий час прийшов чоловік, одягнений у білий халат, вилив дві ампули з етикетками "Анальгін" і "Димедрол" (diphenhydramine) в пластикову пляшку з водою і дав її заявнику.

10. Уранці 31 грудня 2002 року заявник був доставлений до суду, де на нього за злісну непокору вимогам працівника міліції зупинитися було накладено адміністративне стягнення у виді штрафу. Згідно з твердженнями заявника він хотів показати судді свої тілесні ушкодження, проте останній відмовився, порадивши заявнику звернутися до лікарні та подати письмову скаргу.

11. Заявника відвезли назад до відділу міліції, де він підписав документ, в якому зазначалося, що ніхто не поводився з ним жорстоко, а всі його особисті речі йому повернули. Матеріали у справі містили нібито підписану заявником і датовану 31 грудня 2002 року записку, в якій зазначалося, що жодних скарг до працівників міліції він не мав і фізична сила до нього не застосовувалась.

12. Того ж дня було ухвалено рішення не порушувати кримінальну справу щодо заявника за вчинення крадіжки алюмінію. Зазначалося, що заявник не мав наміру красти алюмінієві листи, і потрапив до приміщення заводу з цікавості.

13. Заявник повернувся додому та розповів своїй родині, що трапилося. Своячка заявника, яка працює медсестрою, зробила йому ін’єкцію, але заявнику краще не стало. Він страждав на головний біль, нудоту та лихоманку, на які він скаржився впродовж восьми місяців.

2. Версія подій Уряду

14. Уряд не надав детального опису подій 30-31 грудня 2002 року, але з його зауважень вбачається, що він погодився з висновками розслідування, проведеного національними слідчими органами (див. пункти 48-50).

B. Перебування заявника у лікарні

15. 02 січня 2003 року заявник був обстежений у лікарні та наступного дня госпіталізований. Заявник перебував у лікарні по 11 лютого 2003 року. Згідно з медичними записами заявника, після госпіталізації до лікарні його стан був "середньої тяжкості". У нього були крововиливи здебільшого з лівого боку його тіла і садна на спині. На лівому стегні був великий крововилив розміром близько 12 на 6 сантиметрів. Заявник страждав на головний біль та нудоту. Він сказав лікарям, що його побив дільничний інспектор Л.

16. У виданій лікарнею медичній довідці, датованій 11 лютого 2003 року, заявнику було діагностовано множинну та поєднану травму, закриту травму головного мозку, струс головного мозку середньої тяжкості, який спричинив численні неврологічні проблеми, два зламані ребра, посттравматичну пневмонію та ушкодження нирок, обличчя і тіла.

C. Розслідування подій 30 грудня 2002 року

17. 10 лютого 2003 року заявник звернувся до прокуратури Вінницької області із клопотанням ініціювати кримінальну справу щодо працівників міліції. На обґрунтування своєї скарги заявник виклав свою версію подій, які відбулися 30-31 грудня 2002 року (див. пункти 6-13).

18. 18 лютого і 03 березня 2003 року декілька працівників заводу (Ф., С., Ло. (дружина дільничного інспектора Л.), В. і А.) дали показання слідчим органам, що чули в одному з приміщень заводу шум. В. попросив дільничного інспектора Л. перевірити походження цього шуму. Усі перераховані особи підійшли до приміщення та побачили сліди на снігу, які вели до отвору для конвеєрної стрічки в стіні. Двоє з них залишилися на вулиці, а решта у супроводі Л., увійшли до приміщення та побачили навалені на підлозі алюмінієві листи зі стелі і чоловіка, який намагався втекти через отвір для конвеєрної стрічки. В., який залишився на вулиці, намагався упіймати чоловіка, проте останній втік. Стрибаючи з конвеєрної стрічки, чоловік посковзнувся і впав на асфальт, а потім втік. Дільничний інспектор кинувся навздогін чоловіку. Останній переліз через 2,5-метрову огорожу, проте втратив рівновагу і впав на інший бік. Свідки чули гуркіт та крик.

19. Л. дав подібні показання. Він додав, що заявник також впав, коли перестрибував через паркан свого будинку. Л. знайшов заявника в ямі для вугілля на задньому подвір’ї будинку заявника і сказав, що він доставить його до відділу міліції.

20. 03 березня 2003 року теща заявника, М., засвідчила, що Л. прийшов до її будинку та сказав, що шукає злочинця. Пізніше вона почула шум за сараєм і побачила як Л. замахнувся, щоб вдарити руків’ям пістолета заявника, який лежав на землі. М. попросила Л. не бити заявника. Після цього Л. забрав заявника до відділу міліції.

21. Того ж дня Управління МВС України у Вінницькій області затвердило результати внутрішнього розслідування за скаргою заявника. Розслідування встановило, що 30 грудня 2002 року приблизно о 14 год. 00 хв. працівники заводу попросили Л. перевірити джерело підозрілого шуму, який долинав із одного з покинутих приміщень заводу. Л. у супроводі п’яти працівників заводу перевірив приміщення і знайшов алюмінієві листи, які були відірвані від стелі та навалені на підлогу. Він також побачив заявника, який намагався втекти. Втікаючи заявник двічі падав - один раз, коли вилізав через отвір для конвеєрної стрічки, а другий, коли перелазив через огорожу. Він впав утретє, коли стрибав через паркан свого будинку. На подвір’ї свого будинку заявник сховався у вугільній ямі, де його знайшли і доставили до відділу міліції. Працівники міліції засвідчили, що жорстоко із заявником вони не поводилися. Теща заявника підтвердила, що дільничний інспектор Л. намагався нанести удар заявнику, оскільки той лежав на землі, проте вона не бачила, щоб заявника били. Під час збирання показань прокурором заявник не з’являвся на допити, а сусіди, які не бажали зазначати свої імена, описали заявника як алкоголіка, схильного до скандальної поведінки, крадіжок і шахрайства. За результатами службової перевірки, проведеної органами міліції, було зроблено висновок, що, оскільки показання заявника, працівників міліції та свідків були суперечливими, матеріали справи мали бути передані до прокуратури.

22. 07 березня 2003 року заступник прокурора Шаргородського району відмовив у порушенні кримінальної справи за скаргою заявника. Заступник прокурора зазначив, що заявник стверджував про відсутність наміру красти алюміній, а зайшов до приміщення заводу з цікавості та втік, остерігаючись, що його звинуватять у вчиненні крадіжки, що Л. і П. заперечували застосування фізичної сили до заявника, а працівники заводу заявили, що не бачили, щоб Л. бив заявника. Також зазначалося, що заявник не з’явився для проведення судово-медичної експертизи. Заступник прокурора дійшов висновку, що заявник отримав тілесні ушкодження, коли намагався втекти від Л.

23. 10 квітня 2003 року ця постанова була скасована вищим прокурором, оскільки не було встановлено, як заявник отримав тілесні ушкодження.

24. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи від 12 травня 2003 року заявник зазнав таких тілесних ушкоджень: закрита черепно-мозкова травма, два зламані ребра з лівого боку, одне з правого боку, посттравматична пневмонія та ушкодження нирок. У нього були численні крововиливи: на животі (20 x 15 см), лівому плечі (3 x 3 см і 4 x 3 см), лівому стегні (12 x 6 см), під правим коліном (2 x 2 см), на лівій лопатці (5 x 4 см) та садна на спині. Ці травми були середнього ступеня тяжкості і нанесені тупим твердим предметом, можливо, 30 грудня 2002 року.

25. У період з 15 червня 2003 року по 27 жовтня 2004 року прокуратура Шаргородського району двічі відмовляла в порушенні кримінальної справи за скаргою заявника. Ці постанови скасовувались вищими прокурорами з причин, аналогічних тим, які були вказані у постанові від 10 квітня 2003 року, і справа була повернута на додаткове розслідування.

26. У період між 15 червня 2003 року та 27 жовтня 2004 року були проведені такі слідчі дії:

- 30 серпня 2004 року теща заявника засвідчила, що вона бачила, як Л. наносив удар заявнику, коли той лежав на землі;

- 30 серпня - 01 вересня 2004 року були допитані заявник, його дружина та працівники заводу;

- 30 серпня 2004 року судово-медичний експерт дійшов висновку, що заявник зазнав тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості і ці травми могли бути отримані внаслідок ударів тупими предметами або внаслідок декількох падінь з різної висоти;

- 06-08 вересня були допитані працівники міліції П. і Л.;

- 27 вересня 2004 року були оглянуті приміщення заводу;

- згідно з результатами судово-медичної експертизи від 06 жовтня 2004 року заявник міг отримати тілесні ушкодження у період з 30 грудня 2002 року по 02 січня 2003 року внаслідок побиття чи падіння з висоти.

27. 27 жовтня 2004 року прокуратура Вінницької області порушила кримінальну справу за підозрою у зловживанні владою.

28. 30 листопада 2004 року заявник був допитаний, він підтримав свою версію подій (див. пункти 6-10), зокрема, вказавши, що у відділі міліції - у присутності двох працівників міліції - Л. вдарив його у живіт; П. декілька разів вдарив його по голові; П. та Л. били його по різних частинах тіла, а П. ударив його в груди та живіт, а потім продовжив бити його в присутності іншого працівника міліції.

29. 10 січня 2005 року судово-медична комісія підтвердила попередні експертні висновки та додала, що після отримання тілесних ушкоджень заявник міг пересуватися.

30. У період з лютого по червень 2005 року заявник, члени його родини, працівники заводу та працівники міліції знову були допитані, відбулося відтворення обстановки та обставин події у відділі міліції. Теща заявника засвідчила, що бачила, як Л. бив заявника, коли той лежав на землі. Вона також зазначила, що Л. вдарив заявника по голові руків’ям пістолета. Працівники заводу Ф. і А. засвідчили, що бачили, як заявник тікав та падав на шляху до огорожі, а також коли перелізав через огорожу. Відбулася очна ставка між заявником та працівниками міліції П., Л і Г., а також між заявником та працівниками заводу.

31. 19 квітня 2005 року працівникам міліції П. та Л. були пред’явлені обвинувачення у зловживанні владою, яке супроводжувалося насильством.

32. Листом від 05 травня 2005 року прокуратура Вінницької області поінформувала заявника, що на слідчих К. і Т. було накладено дисциплінарне стягнення через затримки у розслідуванні.

33. 18 травня 2005 року П. та Л. були допитані в якості свідків.

34. 26 травня 2005 року прокуратура Вінницької області направила начальнику УВБ у Вінницькій області ДВБ ГУБОЗ МВС України запит з проханням встановити та допитати свідків, які бачили або спілкувалися із заявником під час цих подій. У незазначену дату міліція заявила про неможливість встановити свідків. Подібні запити також були направлені 16 травня 2006 року та 11 січня 2007 року. Відповіді на ці запити також були негативними.

35. 02 червня 2005 року Шаргородське територіальне медичне об’єднання у відповідь на запит прокуратура Вінницької області, повідомило, що 30 та 31 грудня 2002 року медична допомога заявнику працівниками швидкої допомоги не надавалася.

36. Того ж дня був допитаний суддя Тр. Він стверджував, що бачив заявника в суді 31 грудня 2002 року і у того не було жодних тілесних ушкоджень голови чи рук. Заявник також не скаржився на проблеми зі здоров’ям чи на побиття.

37. 10 червня 2005 року слідчий прокуратури Вінницької області закрив провадження щодо працівників міліції за відсутністю corpus delicti. 16 серпня 2005 року Ленінський районний суд міста Вінниці залишив цю постанову без змін. 22 вересня 2005 року Апеляційний суд Вінницької області скасував ці постанови та повернув справу на повторне розслідування. Суд постановив, що слідчий не перевірив, чи викликалася заявнику швидка медична допомога під час його перебування у відділі міліції і не допитав свідків затримання заявника. Також досі не було встановлено, чи отримав заявник тілесні ушкодження внаслідок падінь.

38. 28 жовтня 2005 року Шаргородське територіальне медичне об’єднання повторно засвідчило, що 30 і 31 грудня 2002 року заявник не отримував медичну допомогу працівників швидкої медичної допомоги у відділі міліції.

39. У листопаді 2005 року Л., А. та С. були допитані повторно.

40. 22 грудня 2005 року судово-медичні експерти дійшли висновку, що тілесні ушкодження заявника могли бути отримані внаслідок декількох падінь.

41. 28 грудня 2005 року слідчий прокуратури Вінницької області знову закрив кримінальну справу за відсутністю corpus delicti.

42. 20 лютого 2006 року Ленінський районний суд міста Вінниці скасував цю постанову, оскільки свідків затримання заявника знайдено не було, а лікарів лікарні не допитано. Члени родини заявника та деякі працівники заводу мали бути повторно допитані, а доказовий матеріал з адміністративної справи щодо заявника долучений до справи. Справа була повернута для подальшого розслідування.

43. 13 квітня 2006 року Апеляційний суд Вінницької області відхилив скаргу прокурора на ухвалу від 20 лютого 2006 року.

44. У період з 13 квітня 2006 року по 19 жовтня 2008 року провадження тричі закривалося у зв’язку з відсутністю corpus delicti, проте відновлювалося, зокрема, з огляду на те, що не було витребувано медичну картку заявника з лікарні або не проведено відтворення обстановки та обставин подій за участю Л., свідків і судово-медичного експерта для встановлення, де заявник падав, та за яких обставин він отримав тілесні ушкодження.

45. Листами від 07 липня 2006 року та 07 лютого 2007 року прокуратура Шаргородського району повідомила прокуратуру Вінницької області, inter alia, що теща заявника, дружина та своячка відмовилися давати показання, що працівник охорони заводу, який перебував на службі 30 грудня 2002 року, переїхав до Росії, і що "неможливо було допитати лікарів Шаргородського територіального медичного об’єднання, оскільки не було інформації про медичну допомогу, яка могла бути надана заявнику".

46. 14 жовтня 2008 року відбулося відтворення обстановки та обставин подій на заводі за участю Л. та судово-медичного експерта. У той же день також був додатково допитаний експерт.

47. 19 жовтня 2008 року слідчий прокуратури Томашпільського району закрив кримінальну справу щодо працівників міліції за відсутністю складу злочину.

48. Було встановлено, що 30 грудня 2002 року приблизно о 13 год. 00 хв. працівники Шаргородського молочного заводу попросили дільничного інспектора Л., який знаходився в той час у приміщенні заводу, перевірити джерело шуму, який долинав з однієї із замкнених будівель заводу. Л. разом з В., Ф., А., Ло. і С. пішли до вказаної будівлі. Всередині будівлі Л. і працівники заводу знайшли алюмінієві листи, відірвані від стелі і навалені біля стіни. Вони також побачили заявника, який тікав, декілька разів перечепившись. Пізніше заявник був затриманий в його будинку і доставлений до відділу міліції.

49. Після допитів 30 серпня та 30 листопада 2004 року (див. пункти 26 і 28) заявник визнав, що, коли він тікав, чув людей, які кричали позаду нього, але не звернув на них уваги. Заявник також стверджував, що переліз через огорожу і вступив в купу гною на іншому боці. Проте сусіди заявника засвідчили, що купа гною знаходилася на відстані 1,5 метра від стіни. Прокурор також посилався на показання дільничного інспектора Л., працівників заводу, інших працівників міліції та судді Тр., надані під час проведення розслідування. Численні судово-медичні експерти дійшли висновку, що тілесні ушкодження заявника могли бути отримані внаслідок неодноразового падіння на тверді об’єкти. Судово-медичний експерт, який брав участь у відтворенні обстановки і обставин подій, засвідчив, що тілесні ушкодження заявника, найімовірніше, були отримані внаслідок його неодноразового падіння, враховуючи твердість замерзлого ґрунту, висоту конвеєрної стрічки та огорожі, а також прискорення тіла під час бігу.

50. З огляду на зазначене прокуратура Томашпільського району дійшла висновку про відсутність доказів наявності складу злочину, і, оскільки зазначені події відбулися шість років тому, було неможливо знайти відповідні докази.

D. Обшук офісу представника заявника

51. 22 вересня 2010 року Ленінський районний суд міста Вінниці дозволив провести обшук приміщення за адресою вулиця К., будинок 54/1. Цей обшук проводився в межах кримінального провадження, ініційованого напередодні за фактом розміщення матеріалу порнографічного характеру на Інтернет-сторінці, яка стверджувано належала представнику заявника.

52. 15 жовтня 2010 року Я., яка користувалася приміщенням за адресою вулиця К., будинок 54/3, після отримання дозволу від власника дозволила міліції обшукати це приміщення. Вона підтвердила, що майно в кімнаті за цією адресою належало представнику заявника.

53. Того ж дня працівники міліції оглянули приміщення за адресою вулиця К., будинок 54/3 і вилучили, inter alia, три комп’ютери. За словами представника заявника за цією адресою знаходився офіс правозахисної організації, в якій він працював.

54. Представник заявника оскаржив вилучення майна до прокурора, стверджуючи, що на одному з вилучених комп’ютерів зберігалася частина конфіденційного листування з Судом щодо цієї справи.

55. 05 листопада 2010 року у відповідь на скарги представника заявника щодо стверджуваного порушення законодавства під час обшуку та вилучення, прокуратура міста Вінниці винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Згідно з твердженнями представника заявника він оскаржив цю постанову, але безрезультатно.

56. Згідно з повідомленнями в засобах масової інформації у серпні 2013 року представник заявника був виправданий.

A. Спільний наказ Міністерства охорони здоров’я та Міністерства внутрішніх справ України № 307/105 від 10 травня 1993 року

57. Наказом передбачалося, що керівники медичних закладів мали забезпечувати негайне інформування органів внутрішніх справ про всі випадки звернення за медичною допомогою щодо тілесних ушкоджень (вогнепальних, ножових поранень та тілесних ушкоджень, нанесених іншими предметами), якщо були підстави вважати, що вони були отримані внаслідок кримінальних правопорушень.

B. Доповідь українському Уряду щодо візиту в Україну, здійсненого Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню з 09 до 21 жовтня 2013 року

58. У відповідній частині доповіді зазначено:

"24. У доповіді про візит у 2009 році КЗК закликав органи влади України створити незалежний орган, який би спеціалізувався на розслідуванні скарг на посадових осіб та був би відокремлений від структур органів внутрішніх справ і прокуратури.

"Державне бюро розслідувань" (ДБР) має бути створене щонайпізніше у листопаді 2017 року.

ДБР слід зосередити увагу на особливо тяжких злочинах, а також на кримінальних злочинах, вчинених посадовими особами. Проте до ухвалення закону, яким буде створене таке бюро, структура та повноваження цієї майбутньої установи залишатимуться на стадії обговорення.

У цьому контексті та враховуючи невідкладність питання, КЗК рекомендував у своїй доповіді за результатами візиту у 2012 році запровадження двоступеневого підходу: в якості першого кроку невідкладно зібрати національну спеціалізовану команду, роль якої полягатиме у проведенні розслідувань по всій країні у справах, пов’язаних зі стверджуваним жорстоким поводженням посадових осіб, а також забезпечити її своїм власним персоналом для оперативного проведення розслідувань; в якості другого кроку, розглянути можливість у середньостроковій перспективі цілком відокремити таку команду від прокуратури для створення справді незалежного спеціалізованого агентства для проведення такого типу розслідувань".

59. Заявник скаржився на те, що він був підданий жорстокому поводженню з боку працівників міліції, яке становило катування. Він також скаржився на непроведення ефективного розслідування у зв’язку з його скаргами. Заявник посилався на статті 3 та 13 Конвенції, які передбачають:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

A. Прийнятність

60. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступні йому ефективні національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою на жорстоке поводження, оскільки не оскаржив до прокурора чи суду постанову про закриття провадження у справі. Докази такого оскарження відсутні як у матеріалах кримінальної справи, так і серед документів, поданих заявником до Суду. На думку Уряду, таке оскарження могло вплинути на хід слідства, оскільки всі попередні скарги заявника були задоволені.

61. Заявник стверджував, що до липня 2009 року не отримував копію постанови прокуратури Томашпільського району від 19 жовтня 2008 року про закриття кримінальної справи. Він звернувся до Генеральної прокуратури України зі скаргою на цю постанову, проте відповіді не отримав.

62. Суд зазначає, що заперечення Уряду порушують питання щодо ефективності кримінального провадження у зв’язку із встановленням фактів подій, на які скаржився заявник, та відповідальності за ці події. Таким чином, це питання тісно пов’язане із суттю скарг заявника за статтями 3 та 13 Конвенції, і Суд долучає їх до розгляду справи по суті (див. рішення у справі "Лотарев проти України" (Lotarev v. Ukraine), заява № 29447/04, пункт 74, від 08 квітня 2010 року).

63. Суд також зазначає, що скарги заявника не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції і не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому ці скарги мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Стверджуване жорстоке поводження

(a) Доводи сторін

(i) Заявник

64. Заявник заперечив проти твердження Уряду, що він отримав тілесні ушкодження, зазначені в медичній довідці від 11 лютого2003 року (див. пункт 16), під час переслідування працівником міліції.

65. Заявник стверджував про ненадання Урядом жодних доказів, що він отримав зазначені тілесні ушкодження до його стверджуваної взаємодії з працівником міліції у приміщенні заводу. Крім того, відсутні докази, що заявник отримав тілесні ушкодження після звільнення з-під варти. Отже, було два можливих пояснення походженню тілесних ушкоджень заявника: жорстоке поводження з боку працівників міліції або падіння під час втечі від працівника міліції.

66. Заявник вказав на твердження Уряду про те, що версія подій Уряду була підтверджена показаннями свідків і не була спростована висновками судово-медичних експертиз. Це могло б означати, що заявник отримав всі тілесні ушкодження до затримання, але всупереч юридичним вимогам, жодне таке тілесне ушкодження не було задокументоване після прибуття заявника до відділу міліції. До того ж, якщо заявник дійсно отримав такі тілесні ушкодження під час його затримання, працівники міліції мали доставити його до лікарні, чого зроблено не було.

67. Заявник доводив, що його твердження про жорстоке поводження з боку працівників міліції не суперечило результатам судово-медичних експертиз і було більш правдоподібним поясненням.

68. Насамкінець заявник стверджував, що жорстоке поводження з ним працівників міліції становило катування і порушення статті 3 Конвенції.

(ii) Уряд

69. Уряд заперечив проти версії подій заявника, зазначивши про необґрунтованість тверджень заявника, і доводив, що альтернативна версія подій, запропонована національними органами влади, підтверджувалася матеріалами справи, у тому числі показаннями декількох неупереджених свідків.

70. Уряд зазначив, що працівники міліції заперечили проти тверджень про жорстоке поводження із заявником, а суддя, який бачив заявника наступного дня після зазначених подій, пізніше дав показання, що заявник не мав жодних тілесних ушкоджень і не скаржився на проблеми зі здоров’ям. Враховуючи сумнівну версію подій на заводі, надану заявником, Уряд вважав, що його твердження стосовно подій у відділі міліції також були неправдоподібними.

71. Єдиним свідком жорстокого поводження із заявником була його теща. Проте вона мала родинні зв’язки із заявником і змінила свої показання впродовж провадження. Через два місяці після зазначених подій вона засвідчила, що дільничний інспектор лише намагався ударити заявника, тоді як більш ніж через півтора роки опісля вона зазначила, що дільничний інспектор вдарив його ногою.

72. Уряд зазначив, що у справі заявника було проведено п’ять судово-медичних експертиз. Було встановлено, що зазначені тілесні ушкодження могли бути отримані у період з 30 грудня 2002 року по 02 січня 2003 року внаслідок ударів руками і ногами чи в результаті численних падінь на різні тверді предмети. 14 жовтня 2008 року судово-медичний експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження заявника, скоріш за все, виникли внаслідок численних падінь за описаних обставин.

73. Згідно з твердженнями Уряду було встановлено поза розумним сумнівом, що заявник зазнав серйозних тілесних ушкоджень до того, як був доставлений до відділу міліції. Уряд також зазначив, що "навіть припускаючи, що заявник справді отримав тілесні ушкодження у відділі міліції, враховуючи його попередні падіння до затримання, було неможливо встановити ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, отриманих у відділі міліції". Тому, на думку Уряду, у цій справі неможливо встановити "поза розумним сумнівом", що тілесні ушкодження заявника були отримані у відділі міліції.

(b) Оцінка Суду

74. Як неодноразово зазначав Суд, стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона містить абсолютну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від умов або поведінки потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі "Лабіта проти Італії" [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 119, ЄСПЛ 2000-IV).

75. Суд розуміє субсидіарний характер своєї ролі та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Мак-Керр проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95, від 04 квітня 2000 року). Однак він має провести особливо ретельний аналіз, коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції, навіть якщо на національному рівні вже мали місце певні провадження та розслідування (див. рішення у справах "Авшар проти Туреччини" (<...>), заява № 25657/94, пункт 283, ЄСПЛ 2001-VII (витяги), "Нечипорук та Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункт 148, від 21 квітня 2011 року).

76. Суд нагадує про свою практику, згідно з якою під час оцінки доказів він застосовує стандарт доведеності "поза розумним сумнівом" (див. згадане рішення у справі "Авшар проти Туреччини" (<...>), пункт 282). Така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту.

77. Суд повторює, що жорстоке поводження має досягти мінімального рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, фізичні та психологічні наслідки, а у деяких випадках - від статі, віку та стану здоров’я потерпілого (див. рішення у справі "Валашинас проти Литви" (<...>), заява № 44558/98, пункт 101, ЄСПЛ 2001-VIII). Суд вважав "нелюдським" поводження, яке, зокрема, було умисним, тривало декілька годин поспіль та спричинило або тілесні ушкодження, або сильні фізичні та душевні страждання. Поводження вважалося "принизливим", якщо воно було таким, що викликало у потерпілих відчуття страху, страждання та неповноцінності, здатних образити та принизити (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 92, ЄСПЛ 2000-XI). Суд підкреслює, що стосовно особи, яка позбавлена свободи, або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі "Буід проти Бельгії" [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 88, від 28 вересня 2015 року).

78. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що відповідно до довідки з лікарні та результатів судово-медичних експертиз заявник отримав декілька тілесних ушкоджень середньої тяжкості (див. пункти 16 і 24), у тому числі перелом ребер і струс головного мозку, а також перебував у лікарні протягом майже сорока днів.

79. Суд вважає, що у цій справі тілесні ушкодження заявника були досить серйозними, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Необхідно встановити, чи мають органи державної влади нести відповідальність за заподіяння цих тілесних ушкоджень і бути притягнуті до відповідальності за зазначеним положенням.

80. Суд підкреслює, що коли особа була затримана працівниками міліції здоровою, але при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, це становить спростовну презумпцію про отримання нею цих тілесних ушкоджень у результаті жорстокого поводження. На державу покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення таких ушкоджень, і якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення у справах "Томазі проти Франції" (Tomasi v. France), від 27 серпня 1992 року, пункти 108-111, Серія A № 241-A, "Рибич проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), від 04 грудня 1995 року, пункт 34, серія А № 336). Проте для того, аби скористатися цією презумпцією, особи, які стверджують, що є потерпілими від порушення статті 3 Конвенції, мають надати докази, які свідчать про жорстоке поводження з ними під час їхнього перебування під контролем працівників міліції або аналогічного органу державної влади. Багато справ, які розглядалися Судом, свідчать про те, що з метою опису отриманих тілесних ушкоджень чи слідів від ударів такі особи зазвичай подають медичні довідки, яким Суд надає значну доказову силу (див. згадане рішення у справі "Буід проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункт 92).

81. У цій справі Суд зазначає про відсутність доказів, що у заявника були тілесні ушкодження перед тим, як він потрапив на територію заводу, що сталося максимум за одну годину до його доставлення до відділу міліції. Стосовно подій на заводі Суд зазначає, що версії сторін значно відрізняються між собою. Тоді як заявник стверджував, що покинув завод тихо, згідно з твердженнями Уряду, який посилався на декілька показань свідків, заявник залишав завод поспіхом, тікав від дільничного інспектора Л. і декілька разів впав дорогою назад, у тому числі з двометрової огорожі. Всупереч твердженню заявника, що, перелізши через огорожу, він вступив у купу гною з іншого боку, згідно з твердженнями сусідів заявника ця купа знаходилася в 1,5 метрах від стіни (див. пункт 49). Судово-медичні експерти також неодноразово доходили висновку, що заявник міг отримати зазначені тілесні ушкодження внаслідок падіння з різної висоти на тверді предмети.

82. За цих обставин Суд вважає неочевидним, що на момент, коли заявника доставили до відділу міліції, він був цілковито здоровий (див. рішення у справі "Кобець проти України" (Kobets v. Ukraine), заява № 16437/04, пункти 46-48, від 14 лютого 2008 року). Крім того, заявник не звертався до лікарні протягом двох днів після зазначених подій. Відповідно до результатів однієї з судово-медичних експертиз тілесні ушкодження заявника могли бути отримані у період з 30 грудня 2002 року по 02 січня 2003 року, тоді як заявник був звільнений з-під варти 31 грудня 2002 року. Крім того, Суд зазначає, що твердження заявника щодо висловлення ним скарг судді підтверджені не були (див. пункт 36).

83. За цих обставин і з огляду на всю наявну у нього інформацію та принципи, встановлені Судом в нещодавньому рішенні у справі "Буід проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), в якому існували переконливі докази, що свідчили про жорстоке поводження із заявниками під час їхнього перебування під вартою у поліції, Суд не може дійти висновку "поза розумним сумнівом", що тілесні ушкодження заявника були заподіяні працівниками міліції, як він стверджував. Тому Суд не може зробити висновок, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

2. Належність розслідування

(a) Доводи сторін

(i) Заявник

84. Заявник заперечив проти доводу Уряду щодо існування в Україні ефективного механізму розслідування.

85. Насамперед заявник зазначив про відсутність його вини в тому, що він звернувся зі скаргою на жорстоке поводження більш ніж через місяць після відповідних подій. Заявник сказав лікарям, що працівники міліції піддали його жорстокому поводженню, і тому лікарі мали юридичний обов’язок повідомити про це міліцію. Оскільки це була державна лікарня, заявник стверджував, що саме держава несла відповідальність за затримку у порушенні провадження. У будь-якому випадку, на думку заявника, те, що лікарі не повідомили про жорстоке поводження, зрештою мало позитивний ефект, адже інакше б міліція змусила лікарів підробити його медичні дані.

86. Заявник також стверджував, що протягом двох років в його справі не проводилися допити свідків, оскільки проведення належного допиту було можливим після порушення кримінальної справи.

87. Як один із прикладів затримок у розслідуванні його справи, заявник вказав, що слідчі органи своєчасно не перевірили його твердження про виклик швидкої медичної допомоги під час тримання його під вартою, і пізніше така перевірка стала неможливою. Крім того, ці органи державної влади не розслідували, чому заявника доставили назад до відділу міліції після судового засідання 31 грудня 2002 року, а також не врахували, що зрештою заявника не притягнули до відповідальності за вчинення крадіжки. Тоді як Уряд відхилив версію події заявника, згідно з якою він опинився в приміщенні заводу задля виконання свого громадянського обов’язку та запобігання вчиненню злочину, залишалося незрозумілим, що на заводі робив дільничний інспектор Л.

88. Заявник також зауважив про невчасне надання йому копій постанов про відмову в порушенні кримінальної справи за його скаргами, що спричиняло подальші затримки у розслідуванні.

89. Стосовно судово-медичних експертиз заявник стверджував, що всі вони, за винятком першої, обмежувались поверхневим вивченням його медичних документів. До того ж всі вони були проведені експертами одного бюро судово-медичної експертизи. Питання для експертів ніколи не обговорювалися із заявником, і його не інформували про результати експертиз. Також 27 вересня 2004 року заявник не брав участі у відтворенні обстановки та обставин подій на місці, де відбувся інцидент.

90. Насамкінець заявник стверджував, що розслідування у його справі не було незалежним. Прокуратура неодноразово давала вказівки працівникам міліції провести різні слідчі дії, такі як встановлення свідків затримання заявника. Крім того, працівники міліції Л. і П. продовжували обіймати свої посади впродовж розслідування.

(ii) Уряд

91. Уряд стверджував, що, усупереч твердженням заявника, розслідування його скарг відповідало всім вимогам ефективного розслідування за статтею 3 Конвенції.

92. Насамперед Уряд зазначив, що до 10 лютого 2003 року заявник не скаржився на жорстоке поводження з ним, хоча ці події сталися 30 грудня 2002 року. У період з 03 січня по 10 лютого 2003 року заявник перебував у лікарні, де було задокументовано низку тілесних ушкоджень. Зокрема, заявник стверджував, що його вдарили по голові руків’ям пістолета. Проте в медичній картці заявника не було задокументовано таке тілесне ушкодження і після 10 лютого 2003 року, коли заявник звернувся зі своєю скаргою, судово-медична експертиза медичної картки заявника стала єдиним доступним доказом, оскільки через більше ніж сорок днів сліди від нанесених ударів уже зникли. Подання заявником своєї скарги із значною затримкою підірвало ефективність розслідування.

93. Уряд зазначив, що були проведені всі необхідні слідчі дії, спрямовані на встановлення обставин, за яких були отримані тілесні ушкодження заявника. Були перевірені як версія подій працівників міліції, так і заявника. Всі можливі свідки були неодноразово допитані, зокрема, заявника допитували чотири рази, Л. - сім разів, а П. - двічі. Кожен, хто бачив заявника на заводі, був допитаний три - чотири рази, а теща заявника та інші члени його родини допитувались чотири рази. Були допитані інші численні свідки, у тому числі працівники міліції, які контактували із заявником у відділі міліції, та суддя, який бачив заявника наступного дня після його затримання. Для усунення розбіжностей у показаннях заявника та згаданих осіб були проведені численні очні ставки. Також були проведені інші слідчі дії, такі як судово-медичні експертизи, відтворення обстановки та обставин події, огляди місця події тощо.

94. Уряд стверджував про проведення всіх слідчих дій, необхідних для встановлення істини у справі. Проте не можна було зробити висновок, що заявник зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції Л. і П. До того ж докази свідчили про протилежне.

95. Уряд дійшов висновку, що розслідування у цій справі відповідало вимогам статті 3 Конвенції.

(b) Оцінка Суду

96. Суд повторює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею представників державних органів влади, яке порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування має бути спроможним призвести до встановлення та покарання винних осіб. Інакше загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та покарання, незважаючи на свою фундаментальну важливість, була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник судових рішень і ухвал, 1998-VIII, та згадане рішення у справі "Лабіта проти Італії" [ВП] (Labita v. Italy) [GC], пункт 131).

97. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб слідство розпочиналося, щойно заявник подає небезпідставну скаргу, або, навіть за відсутності безпосередньої скарги, якщо існують достатньо чіткі ознаки, що жорстоке поводження могло мати місце (див. рішення у справі "Бегелурі проти Грузії" (Begheluri v. Georgia), заява № 28490/02, пункт 99, від 07 жовтня 2014 року).

98. Після початку розслідування з практики Суду можна визначити такі елементи для встановлення, чи було воно ефективним.

99. Розслідування має проводитися оперативно. Оперативна реакція органів державної влади під час розслідування скарг на жорстоке поводження загалом є надзвичайно важливою для підтримання громадської довіри в їхню відданість принципу верховенства права та здатність запобігати проявам змови або терпимості до незаконних дій (див. рішення у справі "Баті та інші проти Туреччини" (Bati and Others v. Turkey), заяви № 33097/96 та № 57834/00, пункт 136, ЄСПЛ 2004-IV (витяги)). Збирання та зберігання доказів теж мають бути здійснені оперативно для проведення необхідних слідчих дій (див. рішення у справі "Полторацький проти України" (Poltoratskiy v. Ukraine), заява № 38812/97, пункт 126, ЄСПЛ 2003-V).

100. Розслідування має бути ретельним, тобто органи державної влади повинні докладати значних зусиль для з’ясування того, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки (див. згадане рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), пункт 103 і далі). Зокрема, слід вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, у тому числі показання свідків та висновки судово-медичних експертиз, здатні надати повний та точний опис тілесних ушкоджень та об’єктивний аналіз медичних висновків. Висновки розслідування повинні ґрунтуватися на всебічному, об’єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів.

101. Органи державної влади, які проводять розслідування, мають бути незалежними (як інституційно, так і на практиці) від тих, хто був причетний до подій (див., наприклад, рішення у справі "Барбу Ангелеску проти Румунії" (Barbu Anghelescu v. Romania), заява № 46430/99, пункт 66, від 05 жовтня 2004 року), а потерпілий повинен мати можливість брати активну участь у ньому (див. рішення у справі "Савицький проти України" (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункт 114, від 26 липня 2012 року).

102. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що розслідування зазначених подій почалося після подання заявником скарги 10 лютого 2003 року, тобто через більше ніж сорок днів після цих подій. Хоча заявник стверджував, що лікарі державної лікарні всупереч своєму юридичному обов’язку не поінформували міліцію про його тілесні ушкодження, Суд цікавить питання, якою мірою такий обов’язок звільняв самого заявника від обов’язку звернутися з офіційною скаргою. У цій справі заявник не надав доказів, що він або його захисник не мали можливості подати відповідну скаргу до 10 лютого 2003 року.

103. На думку Суду, ця затримка в понад 40 днів у поданні його скарги відповідним органам державної влади негативно вплинула на подальше розслідування, оскільки ускладнила своєчасний огляд заявника, фіксацію його тілесних ушкоджень та надання правильних висновків на їхній підставі. У результаті цього усі судово-медичні експерти робили свої висновки на підставі медичних документів заявника, які зберігалися у лікарні для відслідковування його діагнозів та наданого йому лікування, а не для документування тілесних ушкоджень з метою проведення кримінального розслідування.

104. Проте Суд зазначає, що, навіть погодившись, що заявник ніс відповідальність за певну затримку в ініціюванні провадження, після його порушення на хід провадження негативно вплинули безліч недоліків, за які відповідальність мають нести саме слідчі органи. Зокрема, постанова про відмову у порушенні кримінальної справи була винесена практично через місяць після того, як заявник звернувся зі своєю скаргою без проведення відтворення обстановки та обставин подій чи висновку судово-медичної експертизи щодо способу утворення зазначених у справі тілесних ушкоджень. Національні органи влади вказували на ці недоліки під час скасування постанов про відмову у порушенні кримінальної справи і повернення справи на додаткове розслідування.

105. Суд також зазначає, що після того, як у жовтні 2004 року кримінальна справа зрештою була порушена, було винесено шість подальших постанов про її закриття. П’ять із них були скасовані вищими прокурорами або судом у зв’язку з різними недоліками. Внаслідок цього провадження тривало більше п’яти з половиною років, і зрештою було закрите у зв’язку з висновком про неможливість знайти докази злочину через сплив часу (див. пункт 50).

106. Суд бере до уваги зауваження Уряду, що до закінчення розслідування декілька разів допитувались свідки і причетні до подій особи, а також було проведено п’ять судово-медичних експертиз та інших слідчих дій. Однак Суд зауважує, що ці слідчі дії, хоча й були відповідними, дуже часто проводилися лише для виконання наданих вищими прокурорами або судами інструкцій та нагадували формальні і поверхневі дії, а не частину оперативного та ретельного розслідування.

107. Насамкінець Суд зазначає, що прокуратура неодноразово просила міліцію провести конкретні слідчі дії, зокрема знайти свідків. Хоча ці прохання були адресовані до установи, в якій не працювали працівники міліції Л. і П., незалежність розслідування щодо працівників Міністерства внутрішніх справ України могло підірвати залучення до нього установи, яка належала до сфери управління цього ж міністерства. Стосовно цього Суд також посилається на висновки КЗК, в яких українські органи влади неодноразово закликали створити незалежну слідчу установу, яка спеціалізуватиметься на розслідуванні скарг на посадових осіб (див. пункт 58).

108. З огляду на зазначене Суд доходить висновку про неефективність розслідування скарг заявника. Крім того, Суд хотів би підкреслити, що хоча заявник не обґрунтував свою скаргу за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції, саме непроведення органами державної влади ефективного розслідування за скаргою заявника залишило нез’ясованими найважливіші питання справи (див. рішення у справі "Джулай проти України" (Dzhulay v. Ukraine), заява № 24439/06, від 03 квітня 2014 року). Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції. У зв’язку з цим попереднє заперечення Уряду (див. пункт 60) має бути відхилене.

109. Беручи до уваги висновок за статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що немає потреби розглядати, чи було у цій справі також порушено статтю 13 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Кобець проти України" (Kobets v. Ukraine), пункт 57).

110. У повідомленні від 12 грудня 2010 року, надісланим засобами факсимільного зв’язку, представник заявника стверджував, що 15-16 жовтня 2010 року працівники міліції провели обшук в офісі, де він працював, і вилучили його комп’ютер, на якому зберігалися певні документи та листи, пов’язані з цією справою.

111. Суд вважає, що ця інформація має розглядатися у контексті статті 34 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

"Суд може приймати заяви від будь-якої особи... Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права".

A. Доводи сторін

1. Заявник

112. Згідно з твердженнями заявника Уряд не навів жодної причини для вилучення комп’ютерів і документів або порушення права на повагу до житла особи, незважаючи на відсутність ухвали суду, якою б санкціонувався обшук і вилучення, та дозволу від власника приміщень на проведення такого пошуку.

113. Згідно з твердженнями заявника представники держави мали у розпорядженні ухвалу суду, яка давала їм право проводити обшук у приміщенні за адресою вулиця К., будинок 54/1, де проживав представник заявника, проте у них не було такої ухвали щодо приміщення за адресою вулиця К., будинок 54/3. Відеозапис обшуку свідчить, що працівники правозахисної організації заперечували проти присутності працівників міліції у приміщенні. Представникам держави було відомо, що в приміщенні не було особистих речей представника заявника, і це підтвердили присутні працівники організації.

114. Заявник стверджував, що хоча працівники міліції, як стверджувалося, шукали "матеріали порнографічного характеру", вони вилучили 15 кілограм документів як щодо біженців, так і щодо справи заявника.

115. Незважаючи на твердження Уряду про протилежне, представник заявника звертався зі скаргою, а потім - з апеляційною скаргою на відмову у порушенні кримінальної справи, проте на момент подання цих зауважень ця апеляційна скарга ще не була розглянута.

116. Згідно з твердженнями заявника той факт, що представники держави, які нібито шукали матеріали порнографічного характеру, незаконно вилучили зазначені документи, незважаючи на те, що вони були поінформовані про їхній зміст, викликає сумніви щодо справжніх намірів представників держави.

117. Насамкінець заявник стверджував, що на вилучених комп’ютерах зберігалися матеріали стосовно психологічної експертизи заявника, проведеної з метою обґрунтування суми відшкодування моральної шкоди, яка вимагалася, листування з відповідними експертами та копії попередніх документів, які на той момент ще не були надіслані Суду. Отже, на думку заявника, держава не дотримувалася процесуальних гарантій щодо конфіденційності листування з Судом, що було порушенням статті 34 Конвенції.

2. Уряд

118. Уряд стверджував, що скарга заявника за статтею 34 Конвенції була явно необґрунтованою та не підтверджувалася жодними доказами. Уряд також доводив, що обшук офісу представника заявника був законним, не мав на меті здійснення будь-якого тиску на заявника чи його представника та не вплинув на розгляд справи у Суді.

119. Зазначений обшук був проведений у квартирі, де знаходилися речі представника заявника, в межах кримінального провадження, порушеного за підозрою у поширенні матеріалів порнографічного характеру.

120. На думку Уряду, обшук і вилучення документів та обладнання не вплинули на представництво заявника в Суді. Представник заявника ніколи не вимагав повернути йому документи і матеріали, яких він нібито потребував для представлення інтересів заявника в Суді. Також він не надав доказів, що обшук мав на меті перешкодити представництву інтересів заявника у Суді, або що цей обшук вплинув на представництво заявника у цій справі.

121. За скаргою на стверджувано незаконний обшук прокурор виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, і представник заявника не оскаржував цю постанову.

122. З огляду на зазначене Уряд вказав на відсутність у цій справі втручання у здійснення права на подання індивідуальної заяви.

B. Оцінка Суду

123. Суд повторює, що скарга за статтею 34 Конвенції має процесуальний характер і тому не порушує жодного питання щодо прийнятності за Конвенцією (див. рішення у справі "Юліан Попеску проти Румунії" (Iulian Popescu v. Romania), заява № 24999/04, пункт 29, від 04 червня 2013 року).

124. Суд також вказує, що надзвичайно важливою умовою ефективного функціонування механізму подання індивідуальних заяв, запровадженого статтею 34 Конвенції, є забезпечення заявникам або потенційним заявникам можливості вільно спілкуватися з Судом без жодного тиску з боку державних органів влади з метою примусити заявників відкликати чи змінити свої скарги (див., серед інших джерел, рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, пункт 105, Збірник судових рішень і ухвал, 1996-IV). У цьому контексті термін "тиск" означає не лише прямий примус і відверте залякування, а й інші неналежні опосередковані дії чи контакти з наміром відмовити заявників або знеохотити їх використовувати засіб юридичного захисту, передбачений Конвенцією (див. рішення у справі "Курт проти Туреччини" (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, пункт 159, Збірник судових рішень і ухвал, 1998-III).

125. Крім того, питання, чи становлять стосунки між органами державної влади та заявником неприйнятну практику з точки зору статті 34 Конвенції, повинно визначатись у контексті конкретних обставин справи. У зв’язку з цим має враховуватися вразливість скаржника та його чутливість щодо впливу з боку органів державної влади (див. згадані рішення у справах "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 105 та "Курт проти Туреччини" (Kurt v. Turkey), пункт 160).

126. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що комп’ютери та документи представника заявника були вилучені органами державної влади під час непов’язаного кримінального провадження, порушеного щодо представника заявника. Проте Суд зауважує про відсутність доказів, що на момент вилучення органи державної влади знали, які матеріали зберігалися на комп’ютері. Також відсутні докази, що їхня справжня мета полягала у перешкоджанні представництву інтересів заявника у цій справі або знеохоченні його підтримувати її. Зокрема, коли представник заявника скаржився на вилучення національними органами влади, він стверджував лише, що "на одному із вилучених комп’ютерів містилася, inter alia, певна частина конфіденційного листування" з Судом у цій справі. Він не вимагав доступу до вилучених документів, і на жодному етапі не стверджував, що не міг обґрунтувати свої доводи до цього Суду через зазначене вилучення документів.

127. За таких обставин Суд не може зробити висновок, що держава не дотрималася свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції.

128. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

129. Заявник не подав вимог щодо справедливої сатисфакції.

1. Долучає до суті заперечення Уряду щодо прийнятності скарги заявника на жорстоке поводження працівників міліції (на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту) та відхиляє це заперечення після розгляду по суті.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що не було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

5. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.

6. Постановляє, що держава-відповідач дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду