Справа «Слободян проти України» (Заява № 2511/16)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Слободян проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Івана Джеліч (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 2511/16), яку 24 грудня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Петро Романович Слободян (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктом 1 і підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 18 листопада 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявника визнали винним у порушенні правил безпеки дорожнього руху та відмові пройти медичний огляд для визначення стану алкогольного сп’яніння. За пунктом 1 і підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції він скаржився на неможливість допитати водія іншого автомобіля, причетного до випадку, оскільки згідно з відповідним законодавством України суди не могли дати вказівку працівникам міліції здійснити привід свідків до суду.

2. Заявник народився у 1962 році та проживає в м. Луцьку. Його представляв п. В. Красун - юрист, який практикує у м. Луцьку.

3. Уряд України представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 03 квітня 2015 року заявник, суддя, перебував у автомобілі (позашляховику) разом з п. М. і п. К. Автомобіль зіткнувся з автомобілем, яким керував п. Б., перебуваючи в автомобілі зі своїм родичем, п. П. Автомобіль Б. отримав пошкодження. Не оскаржувалося, що водій позашляховика спричинив зіткнення, оскільки рухався з перевищенням швидкості та не дотримався безпечної дистанції між автомобілями.

6. Коли працівники державної автомобільної інспекції прибули на місце події, Б. вказав на заявника, як на водія позашляховика. Працівники міліції попросили заявника пройти тест із застосуванням алкотестеру для визначення стану алкогольного сп’яніння, але він відмовився, стверджуючи, що за кермом перебував К., а не він. К. підтвердив це.

7. Працівники міліції склали протоколи про адміністративне правопорушення, в яких заявник обвинувачувався у порушенні правил безпеки дорожнього руху та відмові пройти медичний огляд для визначення стану алкогольного сп’яніння. Працівники міліції також відібрали пояснення у Б. і П. (див. пункт 10).

8. Справу заявника розглядав Луцький міськрайонний суд. Заявник підтримав свою позицію, що за кермом перебував К., а не він. К. і М. надали такі самі показання.

9. Суд тричі викликав Б., однак він не з’являвся. Б. надіслав до суду лист, яким повідомив, що у зв’язку із сімейними обставинами постійно перебував за межами міста, однак бажав підтримати свої показання, надані працівникам міліції.

10. 20 травня 2015 року суд першої інстанції визнав заявника винним і позбавив його права керування транспортним засобом на строк два роки. Суд посилався на:

(i) протоколи про адміністративне правопорушення;

(ii) показання П. у суді, що дорожньо-транспортну пригоду спричинив водій позашляховика. У суді П. не зміг однозначно ідентифікувати особу водія. Однак суд зазначив, що у підтверджених ним у судовому засіданні поясненнях, відібраних працівниками міліції, П. описав зовнішність водія, яка відповідала зовнішності заявника, а зовсім не К., який згідно з твердженнями заявника нібито керував автомобілем;

(iii) показання Б., відібрані працівниками міліції, що заявник був водієм позашляховика і спричинив дорожньо-транспортну пригоду;

(iv) показання працівника державної автомобільної інспекції, який склав відповідні протоколи, та громадського активіста, який спостерігав за складанням протоколу. Вони зазначили, що коли прибули на місце, Б. вказав на заявника, як на водія позашляховика, і заявник мав ознаки алкогольного сп’яніння; і

(v) висновок наркологічного диспансеру, де заявника оглянули через декілька годин після дорожньо-транспортної пригоди, згідно з яким у заявника були певні неврологічні та інші ознаки, які відповідно до тверджень автора висновку у суді могли свідчити про сп’яніння.

11. Суд зазначив, що не довіряв показанням заявника та його знайомих К. і М. стосовно того, хто з них керував автомобілем, вважаючи, що вони містили численні суперечності. Суд розглядав показання, надані його знайомими, як спробу виправдати заявника.

12. Заявник подав апеляційну скаргу. Він оскаржив оцінку доказів судом першої інстанції. Зокрема, заявник доводив, що суд першої інстанції не міг посилатися на пояснення Б., оскільки Б. не був допитаний у суді.

13. 01 липня 2015 року Апеляційний суд Волинської області залишив без змін постанову про визнання заявника винним, вважаючи правильною оцінку доказів судом першої інстанції. Зокрема, суд звернув увагу на лист Б. до суду першої інстанції (див. пункт 9) і зауважив, що суд першої інстанції не міг дати вказівку працівникам міліції здійснити привід Б. до суду. Отже, суд першої інстанції обґрунтовано посилався на його показання, надані під час досудового розслідування.

14. Стаття 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення 1984 року передбачає накладення штрафу за неповагу до суду, у тому числі за злісне ухилення від явки до суду свідків або потерпілих за викликом.

15. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року та Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року містять норми, згідно з якими суди можуть дати вказівку працівникам міліції здійснити привід до суду свідків, які не з’явилися за викликом. Кодекс України про адміністративні правопорушення такого положення не містить.

16. Заявник скаржився на порушення пункту 1 і підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, які передбачають:

"1. Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом,..., який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;".

А. Прийнятність

17. Уряд не заперечив проти застосовності у цій справі кримінального аспекту статті 6 Конвенції. Суд уже встановив, що провадження, яке завершується зняттям балів з водійського посвідчення, було "кримінальним" у розумінні статті 6 Конвенції (див. рішення у справах "Маліж проти Франції" (Malige v. France), від 23 вересня 1998 року, пункти 35-40, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VII, та "Варадінов проти Болгарії" (Varadinov v. Bulgaria), заява № 15347/08, пункти 39 і 40, від 05 жовтня 2017 року). Він також дійшов аналогічних висновків у зв’язку з провадженнями у справах про адміністративні правопорушення згідно із законодавством України (див., наприклад, рішення у справах "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, пункт 55, від 06 вересня 2005 року, та "Михайлова проти України" (Mikhaylova v. Ukraine), заява № 10644/08, пункт 46, від 06 березня 2018 року). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі. Таким чином, усі гарантії, закріплені в кримінальному аспекті статті 6 Конвенції, були застосовні у справі заявника (див. рішення у справі "Буліга проти Румунії" (Buliga v. Romania), заява № 22003/12, пункт 44, від 16 лютого 2021 року).

18. Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

19. Заявник стверджував, що неявка Б. не була обґрунтована вагомими причинами. Хоча органи державної влади не могли дати вказівку здійснити привід Б. до суду, вони могли викликати його ще раз і перевірити причини його неявки. Показання Б. були вирішальними для визнання заявника винним, а достатніх гарантій забезпечення справедливості судового розгляду не було.

20. Уряд доводив, що Б. мав вагомі підстави для неявки, оскільки у відповідний момент перебував за межами міста, а суд першої інстанції не мав правових підстав, які б дозволили йому дати вказівку працівникам міліції здійснити привід Б. до суду. Показання Б. не були вирішальними, оскільки вину заявника підтверджували інші докази. Заявник мав можливість оскаржити показання Б. у судах двох інстанцій, де він міг повною мірою реалізувати свої процесуальні права.

2. Оцінка Суду

21. Суд навів відповідні загальні принципи в рішеннях у справах "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [GC], заяви № 26766/05 та № 22228/06, ЄСПЛ 2011, та "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, ЄСПЛ 2015). Повторення цих принципів наведене, наприклад, в рішенні у справі "Боєць проти України" (Boyets v. Ukraine), заява № 20963/08, пункти 74-76, від 30 січня 2018 року).

22. Єдиною причиною неявки Б. у судове засідання було його перебування за межами міста. У справі відсутня інформація щодо характеру або тривалості відсутності Б. Однак суд першої інстанції був готовий погодитися з неявкою Б. у зв’язку з відсутністю повноважень для надання вказівки працівникам міліції здійснити його привід до суду (див. пункти 13 і 20).

23. Серйозне занепокоєння Суду викликає те, що законодавство України не надає національним судам, які розглядають справи про адміністративні правопорушення, такі ж інструменти для забезпечення присутності свідків (у тому числі потерпілих), зокрема повноваження дати вказівку працівникам міліції здійснити їхній привід до суду, які доступні судам у цивільному та кримінальному провадженні (див. пункт 15). Водночас суд першої інстанції, як вбачається, мав право накласти на Б. штраф за його неявку (див. пункт 14), але не зробив цього.

24. Насамперед у зв’язку з цим недоліком національної нормативно-правової бази Суд доходить висновку, що не було продемонстровано вагомої причини для неявки Б. у судове засідання та визнання його неперевірених показань допустимими доказами (див. згадане рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" (Schatschaschwili v. Germany), пункт 107; для порівняння, рішення у справі "Негулеску проти Румунії" (Negulescu v. Romania), заява № 11230/12, пункт 49, від 16 лютого 2021 року). Однак усталена практика Суду передбачає, що відсутність такої вагомої причини сама собою не може бути доказом несправедливості судового розгляду (див. згадане рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" (Schatschaschwili v. Germany), пункт 113).

25. Стосовно ролі відповідних доказів, то Б. був єдиною особою, яка безпосередньо ідентифікувала заявника як водія позашляховика. Усі інші докази у зв’язку з цим випливали з показань Б. Показання П. щодо ідентифікації особи водія були суперечливими (див. підпункти "ii"-"iv" пункту 10). Тому Суд вважає, що показання Б. мали вирішальне значення для визнання заявника винним.

26. Стосовно врівноважуючих факторів, то заявник користувався необмеженою можливістю оскаржити допустимість показань Б. і заперечити проти їхнього використання. Однак Суд встановив, що така можливість сама собою не може вважатися достатнім врівноважуючим фактором (див., для порівняння, рішення у справах "Трампевскі проти колишньої Югославської Республіки Македонія" (Trampevski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 4570/07, пункт 49, від 10 липня 2012 року, та "Ріагі проти Бельгії" (Riahi v. Belgium), заява № 65400/10, пункт 41, від 14 червня 2016 року). Вплив цього фактора на загальну справедливість судового розгляду залежить від того, чи був він достатньо доповнений іншими.

27. Єдиним іншим врівноважуючим фактором була наявність підтверджуючого доказу, який свідчив про те, що заявник дійсно керував автомобілем: П. описав зовнішність водія позашляховика, яка згідно з оцінкою суду першої інстанції відповідала зовнішності лише заявника, а також існували суперечності у показаннях заявника та його знайомих у зв’язку з цим (див. підпункт "ii" пункту 10 та пункт 11).

28. Оцінюючи загальну справедливість судового розгляду, Суд зазначає, що основний аргумент сторони захисту заявника полягав у запереченні, що він керував автомобілем. Єдиним свідком сторони обвинувачення, який безпосередньо знав цей факт, був Б., показання якого були вирішальними для визнання заявника винним. Тому можливість його допиту була ключовою для ефективного здійснення заявником права на захист. Як визнали національні суди та Уряд, заявник не мав такої можливості насамперед у зв’язку з недоліком у національній законодавчій базі.

29. Отже, було порушено пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції.

30. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

31. Заявник вимагав 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

32. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою.

33. З огляду на наслідки порушення та контекст справи Суд присуджує заявнику 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

34. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 і підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 900 (дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 грудня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .