Справа «Тов «Трейд 2008» проти України» (Заява № 55765/12)

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "ТОВ "Трейд 2008" проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 55765/12), яку 17 серпня 2012 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) ТОВ "Трейд 2008" - юридична особа, зареєстрована згідно із законодавством України (далі - підприємство-заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та статтею 13 Конвенції, а також скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції (право на доступ до суду), а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 18 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується накладення арешту на банківській рахунок підприємства-заявника під час триваючого кримінального провадження щодо посадових осіб іншого підприємства та відсутності у нього можливості оскаржити застосування цього заходу. Підприємство-заявник посилається на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, статтю 13 Конвенції та пункт 1 статті 6 Конвенції.

2. Підприємство-заявник є товариством з обмеженою відповідальністю, зареєстрованим у Донецькій області. Його представляв п. Валентин Бодряга - юрист, який практикує у м. Маріуполі.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 29 березня 2012 року Будьонівський районний суд міста Донецька (далі - Будьонівський суд) за поданням прокуратури наклав арешт на банківський рахунок підприємства-заявника. Аргументи, наведені слідчим і підтримані судом, були такими. Тривало кримінальне провадження щодо посадових осіб приватного підприємства "Б." за підозрою у розкраданні державних коштів. Зокрема, посадові особи підприємства "Б." підозрювались у стягненні плати з комунального підприємства "Р." за послуги, які ніколи не надавалися. Зважаючи на те, що у 2010-2012 роках підприємство "Р." також перераховувало певні кошти на банківський рахунок підприємства-заявника, вважалося за доцільне накласти арешт на цей рахунок з метою забезпечення потенційного цивільного позову у межах кримінальної справи згідно зі статтями 125 та 126 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункти 9 та 10).

6. Будьонівський суд ухвалив зазначену постанову за результатами засідання, про яке підприємство-заявника повідомлено не було. Постанова була остаточною та оскарженню не підлягала.

7. 25 вересня 2012 року також за поданням слідчого Будьонівський суд скасував арешт, оскільки слідство встановило, що підприємство-заявник "не мало відношення до відповідного кримінального правопорушення".

8. Уряд стверджував, що у нього не було можливості надати будь-яку додаткову інформацію стосовно цього провадження, оскільки він втратив доступ до матеріалів справ Будьонівського суду після створення у квітні 2014 року самопроголошеного утворення, відомого як "Донецька народна республіка".

9. Статтею 125 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України)-1 передбачалося, зокрема, зобов’язання слідчого вжити необхідних заходів для забезпечення можливого цивільного позову в межах кримінальної справи.

__________

-1 КПК України 1960 року втратив чинність з 19 листопада 2012 року, коли набрав чинності новий КПК України.

10. Стаття 126 КПК України встановлювала порядок забезпечення цивільного позову в межах кримінальної справи. Вона передбачала, що це мало проводитися шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або інших осіб, які могли нести матеріальну відповідальність за його дії.

11. Згідно з КПК України треті особи, чиї інтереси були порушені внаслідок вилучення та/або конфіскації в кримінальній справі, не мали статусу та процесуальних прав у межах таких проваджень.

12. Підприємство-заявник скаржилося на те, що накладення арешту на його банківський рахунок було порушенням його прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

А. Прийнятність

13. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

14. Сторони дійшли згоди, що накладення арешту на банківський рахунок підприємства-заявника становило втручання у його права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

15. Підприємство-заявник стверджувало, що цей захід був незаконним і свавільним та заблокував його господарську діяльність на шість місяців.

16. Уряд заперечив проти цих аргументів. Він стверджував, що накладення арешту ґрунтувалося на законодавстві та було виправданим за цих обставин.

17. Суд зазначає, що накладення арешту призвело до позбавлення підприємства-заявника можливості розпоряджатися своїм банківським рахунком протягом шести місяців. Отже, це було заходом здійснення контролю за користуванням майном (див., наприклад, рішення у справах "БЕНет Прага, спол. с р.о.в. проти Чеської Республіки" (BENet Praha, spol. s r.o.v. the Czech Republic), заява № 33908/04, пункт 92, від 24 лютого 2011 року, та "Міжнародний банк комерції та розвитку АД та інші проти Болгарії" (International Bank for Commerce and Development AD and Others v. Bulgaria), заява № 7031/05, пункт 123, від 02 червня 2016 року).

18. Суд повторює, що будь-який контроль за користуванням майном органами державної влади повинен бути законним (див. згадане рішення у справі ""БЕНет Прага, спол. с р.о.в. проти Чеської Республіки" (BENet Praha, spol. s r.o.v. the Czech Republic", пункт 93). Принцип законності вимагає, по-перше, щоб такі заходи мали підґрунтя у національному законодавстві. Він також стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був доступним, чітким і передбачуваним у своєму застосуванні для зацікавлених осіб (див., серед багатьох інших, рішення у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 56, від 09 жовтня 2018 року).

19. Суд послідовно встановлює, що його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені та його завдання не полягає у заміні собою національних судів. Однак це не позбавляє Суд необхідності визначити, чи відповідало це втручання вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 108, ЄСПЛ 2000-I, та "Совтрансавто-Холдинг проти України" (Sovtransavto Holding v. Ukraine), заява № 48553/99, пункт 95, ЄСПЛ 2002-VII).

20. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що на банківський рахунок підприємства-заявника було накладено арешт в межах кримінальної справи щодо третьої особи на підставі статей 125 та 126 чинного на момент подій Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункти 9 та 10). Ці положення однозначно визначали категорії осіб, до яких міг бути застосований такий захід: підозрюваний, обвинувачений або особа, яка несла "матеріальну відповідальність" за дії підозрюваного чи обвинуваченого. Підприємство-заявник не належало до жодної із цих категорій. Тому Суд не може не зауважити, що втручання у майнові права підприємства-заявника не відповідало національному законодавству (див., для порівняння, рішення у справі "Рафіг Алієв проти Азербайджану" (Rafig Aliyev v. Azerbaijan), заява № 45875/06, пункти 122-125, від 06 грудня 2011 року). Отже, воно не відповідало вимозі законності, передбаченої статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

21. Наведений висновок виключає необхідність з’ясовувати, чи був забезпечений справедливий баланс між вимогами загального суспільного інтересу і вимогами захисту основоположних прав особи (див. рішення у справі "Юнусова та Юнусов проти Азербайджану (№ 2)" (Yunusova and Yunusov v. Azerbaijan (№2), заява № 68817/14, пункт 169, від 16 липня 2020 року).

22. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

23. Підприємство-заявник скаржилося на відсутність в його розпорядженні ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Воно посилалося на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

24. Уряд заперечив проти цієї скарги. Він зауважив, що згідно з чинним на момент подій національним законодавством підприємство-заявник не мало процесуальних прав у кримінальній справі, в межах якої було накладено відповідний арешт. Посилаючись на принцип практики Суду, що стаття 13 Конвенції не гарантує наявність засобу юридичного захисту, відповідно до якого в національному органі міг бути оскаржений закон, Уряд стверджував, що це положення не застосовувалося у цій справі, і запропонував Суду відхилити скаргу підприємства-заявника у зв’язку з цим.

25. Суд зазначає, що відповідно до його практики стаття 13 Конвенції не зобов’язує держави дозволяти особам оскаржувати національне законодавство у національних органах влади на підставі того, що воно суперечить Конвенції, а прагне лише забезпечити, щоб кожен, хто подає небезпідставну скаргу на порушення конвенційного права, мав ефективний засіб юридичного захисту у національному законодавстві (див., наприклад, рішення у справі "Де Томмазо проти Італії" [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 180, від 23 лютого 2017 року). Це положення гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту здатного забезпечити втілення суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, в якій формі вони закріплені. Таким чином, дія статті 13 Конвенції полягає у вимозі забезпечення національного засобу юридичного захисту, який може по суті врегулювати "небезпідставну скаргу" за Конвенцією та надати відповідне відшкодування (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Н.Д. і Н.Т. проти Іспанії" [ВП] (N.D. and N.T. v. Spain) [GC], заяви № 8675/15 та № 8697/15, пункт 240, від 13 лютого 2020 року).

26. З огляду на свій висновок про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункт 22) Суд вважає, що підприємство-заявник подало "небезпідставну скаргу" за Конвенцією.

27. Суд не погоджується з аргументом Уряду про незастосовність статті 13 Конвенції у цій справі. Суд зазначає, що скарга підприємства-заявника не була спрямована проти чинних положень законодавства (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Рош проти Сполученого Королівства" [ВП] (Roche v. the United Kingdom) [GC], заява № 32555/96, пункти 127 та 137, ЄСПЛ 2005-X). Насправді підприємство-заявник прагнуло оскаржити не положення національного законодавства як таке, що суперечить Конвенції, а втручання органів державної влади в його майнові права, що було порушенням норм національного законодавства (див. пункт 20).

28. Держава-відповідач не забезпечила підприємству-заявнику жодних засобів юридичного захисту для оскарження втручання у його права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

29. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

30. Насамкінець підприємство-заявник скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відсутність доступу до суду для оскарження накладення арешту на його банківський рахунок.

31. З огляду на факти справи, доводи сторін і висновки Суду за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та статтею 13 Конвенції, Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо решти скарг за статтею 6 Конвенції (див. аналогічний підхід в рішенні у справі "Б. Тагліаферро & Сонс Лімітед та Колеіро Бразерс Лімітед проти Мальти" (B. Tagliaferro & Sons Limited and Coleiro Brothers Limited v. Malta), заяви № 75225/13 та № 77311/13, пункт 111, від 11 вересня 2018 року, та наведене у ньому посилання на рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

32. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

33. Підприємство-заявник вимагало 30 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Воно посилалося на неможливість здійснення ним своєї господарської діяльності, а також неспроможність сплачувати заробітну плату своїм працівникам протягом шести місяців, коли його банківський рахунок був арештований. Підприємство-заявник подало копію своїх податкових декларацій, які свідчать, що його доходи склали близько 415 600 євро за 2011 рік і близько 97 200 євро за перший квартал 2012 року.

34. Уряд заперечив проти зазначених вимог як необґрунтованих і надмірних.

35. Суд посилається на свої найбільш відповідні принципи практики, наведені, наприклад, в рішенні у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (East West Alliance Limited v. Ukraine), заява № 19336/04, пункти 245-253, від 23 січня 2014 року).

36. Суд не сумнівається, що накладення арешту на банківській рахунок підприємства-заявника завдало йому матеріальних збитків. Водночас усі відповідні непередбачувані обставини не дають Суду можливість встановити точну суму цих збитків.

37. Суд також вважає, що встановлені ним у цій справі порушення мали призвести до унеможливлення діяльності підприємства-заявника та невпевненості у веденні ним своєї господарської діяльності. Це також мало викликати у його керівників почуття безпомічності та розчарування (див., для порівняння, рішення у справі "Centro Europa 7 S.R.L." та ді Стефано проти Італії" [ВП] (Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy) [GC], заява № 38433/09, пункт 221, ЄСПЛ 2012).

38. З огляду на всі наявні у нього матеріали Суд вважає за доцільне ухвалити рішення на засадах справедливості та здійснити загальну оцінку у цій справі (див. рішення у справі "Агрокомплекс проти України" (Agrokompleks v. Ukraine) (справедлива сатисфакція), заява № 23465/03, пункти 80 та 93, від 25 липня 2013 року, та згадане рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (East West Alliance Limited v. Ukraine), пункт 264). Суд вважає за розумне присудити підприємству-заявнику загальну суму у розмірі 5 000 євро, яка покриває всі вимоги щодо відшкодування шкоди, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Судові та інші витрати

39. Підприємство-заявник також вимагало 2 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат.

40. Уряд стверджував, що підприємство-заявник не надало жодних доказів понесених судових та інших витрат.

41. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Гудмундур Андрі Астрадссон проти Ісландії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 26374/18, пункт 307, від 01 грудня 2020 року).

42. У цій справі з огляду на відсутність будь-яких документів на підтвердження вимоги підприємства-заявника щодо компенсації судових та інших витрат, Суд відхиляє її.

С. Пеня

43. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та статтею 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

5. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику 5 000 (п’ять тисяч) євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.