Справа «Удовенко проти України» (Заява № 33040/08)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Удовенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Лятіф Гусейнов (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 24 червня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Павло Павлович Удовенко (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скаргу на перешкоджання заявнику у здійсненні його права на подання заяви за статтею 34 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 11 лютого 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується питань, порушених за статтею 34 Конвенції, щодо побачень захисника та клієнта наодинці в установі виконання покарань і заборони обміну документами між заявником та його захисником під час цих побачень, а також відмови адміністрації установи виконання покарань надати матері заявника, що також була його представником, копії документів з особової справи заявника, які він мав намір надіслати до Суду.

2. Заявник народився у 1966 році та проживає у м. Ялті.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. 19 вересня 2017 року заявник повідомив Суд, що 29 квітня 2016 року він змінив своє прізвище з Удовенко на Гордєєв. Суд вирішив продовжити розгляд заяви під назвою "Удовенко проти України" (див. рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, пункт 2, ЄСПЛ 2015). 06 листопада 2017 року заявнику було надано право самостійно представляти свою справу.

5. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

6. 21 березня 2006 року заявника затримали за підозрою у вчиненні низки насильницьких злочинів щодо двох його колишніх подруг.

7. 02 березня 2007 року Ялтинський міський суд визнав заявника винним у катуванні, вимаганні, грабежі, залякуванні свідків і незаконному заволодінні офіційними документами та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк десять років.

8. 15 травня 2007 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі - апеляційний суд) залишив вирок заявника без змін.

9. 20 січня 2009 року Верховний Суд України скасував ухвалу апеляційного суду та направив справу заявника на новий апеляційний розгляд.

10. 04 червня 2009 року апеляційний суд залишив вирок заявника без змін.

11. 16 вересня 2010 року Верховний Суд України закрив справу щодо заявника у частині стосовно залякування свідків і незаконного заволодіння офіційними документами, а решту вироку залишив без змін.

12. 01 лютого 2016 року заявник був звільнений, відбувши покарання.

13. 03 лютого 2008 року заявник прибув до Бердичівської виправної колонії № 70 у Житомирській області (далі - колонія), де він мав відбувати покарання. Він мав із собою близько тисячі сторінок документів, пов’язаних з різними провадженнями. За результатами згодом проведеної прокуратурою області перевірки на національному рівні (див. далі) було встановлено, що охоронці колонії вилучили документи та долучили їх до особової справи заявника, оскільки у заявника була більша кількість документів, ніж максимально дозволена для зберігання при собі - десять примірників. Заявник був поінформований, що йому буде надано доступ до документів за заявою, якщо він потребуватиме їх для підготовки заяви до Європейського суду з прав людини.

14. 12 лютого 2008 року адміністрація колонії повернула заявнику сорок документів. Він не звертався зі ще однією заявою про отримання документів, оскільки згідно з його твердженнями це була максимальна кількість документів, яку він міг отримати.

15. 03 липня 2008 року начальник колонії завірив довіреність, підписану заявником, якою мати заявника призначалася його представником у різних органах державної влади та Суді.

16. 18 та 22 серпня 2008 року начальник колонії надсилав листи матері заявника у відповідь на її письмові заяви про отримання документів з особової справи заявника, які мали бути надіслані до Суду. Він відмовився надати ці документи, оскільки згідно з його твердженнями процес копіювання документів, передбачений пунктом 92 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (див. пункт 30), не був остаточно врегульований. Зокрема, ці Правила не визначали процедуру відрахування коштів за надання послуг копіювання, а також не визначали, які документи засуджені мали право копіювати: документи, що містилися в їхніх особових справах, або документи, які їм було дозволено зберігати при собі. У своєму другому листі начальник колонії вказав ще дві причини. По-перше, він зазначив, що на той момент колонія не мала технічної можливості копіювати документи. Крім того, він пояснив, що чинні норми не передбачали можливості ксерокопіювання документів, які містилися в особовій справі заявника, і доступ до цих документів надавався лише посадовим особам колонії, уповноваженим органам державної влади та заявнику.

17. 22 листопада 2008 року заявник звернувся до начальника колонії із заявою про надання дозволу на побачення зі своїм захисником С. наодинці. Він просив надіслати відповідь його матері. 12 грудня 2008 року начальник колонії відповів, повідомивши їй, що чинні правила передбачали надання дозволу на побачення захисників і клієнтів у колонії та спілкування наодинці в кімнаті короткострокових побачень із забезпеченням безпеки відповідних осіб. Він зазначив, що заявник міг побачитися зі своїм захисником у будь-який час, крім неділі та першої і другої середи місяця.

18. Крім цього, 01 грудня 2008 року прокуратура Житомирської області за низкою звернень заявника та його матері від листопада 2008 року відмовила у порушенні кримінальної справи за фактом перевищення службових повноважень щодо посадових осіб колонії, причетних до вилучення документів заявника або організації його доступу до них. Прокурор встановив, що вилучення документів і порядок доступу до них відповідали чинним нормам.

19. На початку січня 2009 року мати заявника мала побачення із заявником, під час якого він підписав надану Судом довіреність, уповноваживши її бути його представником під час провадження у Суді.

20. 09 січня 2009 року його мати як представник заявника звернулася до адміністрації колонії з проханням надати дозвіл на отримання документів від заявника для обґрунтування його заяви у Суді. Вона зазначила, що дозволить представникам колонії ознайомитися з усіма документами, які вона отримає від нього, аби переконатись у відсутності в них заборонених предметів. Адміністрація колонії відмовила у задоволенні цієї заяви.

21. 13 січня 2009 року захисник заявника звернувся до начальника колонії із заявою, що того дня він намагався побачитися із заявником та поговорити з ним наодинці, але йому дозволили побачитися з ним лише в кімнаті короткострокових побачень, де вони могли спілкуватися через переговорний пристрій. Захисник відмовився "за таких умов виконувати роботу" і вимагав надати приміщення зі "столом і стільцями".

22. 14 січня 2009 року С. знову звернувся до начальника колонії із заявою, що того дня він безуспішно намагався побачитися із заявником та отримати від нього документи. Захисник попросив адміністрацію колонії повідомити його, коли він зможе побачитися із заявником наодинці та отримати від нього документи. Згідно з твердженнями заявника, і як підтверджено ордером, виданим Житомирським відділенням спілки адвокатів України, метою побачення було написання заяви до Суду та передання відповідних документів для направлення їх до Суду. Отримавши, вочевидь, негативну відповідь, захисник припинив представляти інтереси заявника у Суді та відмовився готувати його заяву. Заявник пояснив, що це було наслідком умов проведення побачень, які забезпечувалися адміністрацією колонії, та за яких конфіденційне спілкування було неможливим.

23. 15 січня 2009 року мати заявника звернулася до прокурора Житомирської області зі скаргою на те, що 11 січня 2009 року адміністрація колонії не дозволила заявнику передати їй документи для обґрунтування його заяви до Суду. Вона також скаржилася, що адміністрація колонії не надала заявнику і С. можливість поспілкуватися наодинці та не дозволила заявнику передати жоден документ своєму захиснику. Крім того, вона скаржилася, що саме ці умови стали причиною відмови С. допомагати заявнику в заповненні формуляра заяви. Вона долучила копії двох зазначених письмових заяв, складених С. 13 та 14 січня 2009 року.

24. 16 січня 2009 року начальник колонії відповів на заяву, яку мати заявника надіслала у невстановлену дату, пояснивши, що під час побачень не дозволялося передання засудженим або засудженими будь-якого документа, запису, креслення тощо.

25. 09 лютого 2009 року Державний департамент України з питань виконання покарань написав матері заявника у відповідь на її звернення, направлене до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зазначивши, серед іншого, що для вирішення питання отримання копій документів, необхідних для подання скарги до Суду, вона мала звернутися з письмовою заявою до начальника колонії.

26. 11 лютого 2009 року прокуратура Житомирської області направила матері заявника відповідь на її скаргу від 15 січня 2009 року, пояснивши, що відповідно до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань не дозволялося передання документів засудженим або засудженими під час короткострокових або тривалих побачень. Прокуратура зазначила, що захиснику заявника надавалася можливість побачитися із заявником в кімнаті короткострокових побачень 13 та 14 січня 2009 року, проте захисник відмовився. Прокуратура повторила, що відповідні норми передбачали, що засуджені, які бажали надіслати лист до Суду, мали передавати його адміністрації колонії у запечатаному конверті, а адміністрація мусила надсилати його до Суду, не переглядаючи його зміст, оскільки відкривати такий конверт було заборонено законом. Насамкінець прокуратура дійшла висновку, що дії адміністрації колонії були правомірними, і підстав для прокурорського реагування не вбачалося.

27. Заявник стверджував, що через його конфлікт з адміністрацією колонії у зв’язку з його заявою до Суду на нього було накладено низку дисциплінарних стягнень, у тому числі поміщення до карцеру. Зокрема, він стверджував, що у період з 05 лютого 2008 року та 07 квітня 2009 року адміністрація колонії наклала на нього двадцять сім дисциплінарних стягнень з різних причин, у тому числі у зв’язку з: відмовою прибирати відділення карантину, діагностики та розподілу; наявністю у нього леза бритви; висловленням нецензурної лайки в бік посадової особи колонії; встановленням системи міжкамерного зв’язку; сном протягом дня; відмовою застелити своє ліжко та носити спеціальний одяг; а також палінням у невідведеному для цього місці.

28. 22 липня 2009 року заступник прокурора Житомирської області написав лист матері заявника у відповідь на її звернення до Президента України та Міністра юстиції України щодо стверджуваного порушення прав заявника працівниками колонії, незаконного вилучення його документів і поміщення до карцеру. Заступник прокурора вказав про встановлення факту незаконного вилучення у заявника копії ухвали Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 15 травня 2007 року (див. пункт 8), і що про цей випадок було повідомлено начальника колонії. Заявник отримав відповідний документ 12 грудня 2008 року. Стосовно поміщення заявника до карцеру заступник прокурора зазначив, що заявник п’ятнадцять разів порушував режим тримання у 2008 році та дев’ять - у 2009 році. Заступник прокурора також пояснив, що твердження про погрози та упередженість адміністрації колонії виявилися безпідставними.

29. 10 квітня 2009 року у відповідь на скаргу матері заявника від 06 березня 2009 року прокуратура Житомирської області написала їй, зазначивши, що відповідні норми національного законодавства порушені не були.

30. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (далі - Правила внутрішнього розпорядку), затверджені Державним департаментом України з питань виконання покарань 25 грудня 2003 року (наказ № 275), передбачали право на короткострокові побачення з родичами та іншими особами під наглядом представника адміністрації установи виконання покарань. Під час побачень (як короткострокових, так і тривалих) засудженим не дозволялося передавати або отримувати будь-який документ, запис, креслення тощо (пункт 47). На прохання засудженого або захисника могли бути організовані побачення наодинці (пункт 49). У додатку 17 було наведено два варіанти обладнання кімнати короткострокових побачень. Перший варіант обладнання передбачав довгий стіл з бар’єром на ньому висотою 20 см. Знизу до підлоги стіл мав бути відгороджений суцільною перегородкою. Другий варіант обладнання передбачав наявність невеликих кабін зі скляними перегородками та переговорним пристроєм. Жоден із варіантів обладнання кімнати не передбачав спілкування наодинці, оскільки в обох варіантах відбувався обов’язковий нагляд працівника установи виконання покарань, стіл якого (у тому числі переговорний пристрій, у випадку другого варіанта обладнання) мав бути установлений у кімнаті побачень (або в окремій кімнаті з вікном, що виходить у кімнату короткострокових побачень, у випадку другого варіанта обладнання). Відповідно до подальших змін, внесених до Правил внутрішнього розпорядку 14 березня 2007 року, адміністрація установи виконання покарань повинна сприяти засудженим в отриманні від органів державної влади копій документів, що стосуються їхніх заяв. Відповідно до зміненого пункту 92 засудженим надаються платні послуги з копіювання документів.

31. 28 серпня 2018 року було прийнято нову редакцію Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань , яка передбачала можливість засудженого побачитися із захисником наодинці у кімнаті для короткострокових побачень без суцільного розмежувального захисного скла ( розділ XIV) і дозволила обмінюватися документами під час цього побачення ( розділ XV).

32. Заявник скаржився на те, що у 2008 та 2009 роках адміністрація колонії перешкоджала здійсненню його права на подання індивідуальної заяви: не забезпечивши умови, які гарантували б конфіденційність його спілкування зі своїм захисником, не надавши дозвіл обмінюватися документами з його захисником або його матір’ю, вилучивши у нього документи після прибуття до колонії 03 лютого 2008 року та обмеживши доступ до них, а також накладавши на нього дисциплінарні стягнення. Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:

"Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права".

А. Доводи сторін

33. Уряд погодився, що захисник заявника відмовився від побачення із заявником, і підтвердив, що адміністрація колонії відмовила в наданні дозволу на передання документів матері та захиснику заявника. Уряд стверджував, що адміністрація колонії діяла відповідно до законодавства, і стверджував, що якщо захисник заявника бажав отримати документи, він міг отримати їх із матеріалів кримінальної справи заявника. На думку Уряду, спілкування між заявником і С. у кімнаті зі скляною перегородкою було б конфіденційним та не прослуховувалося. Він стверджував, що скляна перегородка була необхідна з міркувань безпеки. Уряд також стверджував, що у матері заявника було побачення з ним у період з квітня до листопада 2008 року, проте він не міг вказати точну дату, оскільки відповідні записи щодо побачень були знищені. Уряд також стверджував, що 12 лютого 2008 року заявник отримав документи, про які клопотав, і він не просив надати більше документів. Посилаючись на службову записку Директора Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України Керівнику Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 11 травня 2017 року, яка, inter alia, містила перелік стягнень, накладених на заявника у період з лютого 2008 року по червень 2015 року, в якому по суті повторювалися ті самі причини для накладення стягнень (див. пункт 27), Уряд заперечив зв’язок між дисциплінарними стягненнями та поданням заявником заяви до Суду. Уряд просив Суд відхилити скарги як явно необґрунтовані.

34. Заявник відповів, що щойно він чітко висловив свій намір звернутися до Суду, адміністрація колонії перестала надавати йому дозвіл на побачення із його захисником С. наодинці у кімнаті без скляної перегородки. Він повторив свої скарги і попросив Суд встановити, що держава не дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.

В. Оцінка Суду

35. Суд повторює, що скарга за статтею 34 Конвенції має процесуальний характер і тому не порушує жодного питання щодо прийнятності за Конвенцією (див., серед інших джерел, рішення у справі "Расул Джафаров проти Азербайджану" (Rasul Jafarov v. Azerbaijan), заява № 69981/14, пункт 176, від 17 березня 2016 року, з подальшими посиланнями).

36. З огляду на це Суд зазначає, що заявник порушив три питання за статтею 34. Він розгляне кожне з них окремо.

1. Умови, за яких заявник мав спілкуватися зі своїми представниками

37. Суд повторює, що одним з ключових елементів ефективного представництва інтересів клієнта захисником є принцип захисту конфіденційності інформації, якою вони обмінюються. Цей привілей заохочує до відкритого та чесного спілкування між клієнтами та захисниками (див., наприклад, рішення у справі "Оферта Плюс СРЛ" проти Молдови" (Oferta Plus SRL v. Moldova), заява № 14385/04, пункти 145 і 146, від 19 грудня 2006 року, з наведеними у ній справами).

38. Суд також зазначає, що втручання в привілеї захисника та клієнта в контексті провадження є втручанням у право на подання заяви, гарантоване статтею 34 Конвенції, і таке втручання не обов’язково вимагає, щоб мало місце фактичне перехоплення або прослуховування. На думку Суду, для обмеження ефективності правової допомоги, яку міг надати захисник, було достатньо щирого переконання, яке ґрунтувалося на тій підставі, що розмова могла бути підслухана. Таке переконання неминуче заважатиме вільній розмові між захисником і клієнтом та перешкоджатиме праву клієнта бути ефективно захищеним чи представленим (там само, пункт 147).

39. В згаданому рішенні у справі "Оферта Плюс СРЛ" проти Молдови" (Oferta Plus SRL v. Moldova) представник компанії-заявника у Суді намагався побачитися з генеральним директором компанії (особою на ім’я К.Т.) в ізоляторі тимчасового тримання, щоб підготувати зауваження, які мали бути надіслані Суду. Захисник попросив побачення з К.Т. у кімнаті без скляної перегородки, оскільки вважав, що розмови через скляну перегородку прослуховувалися. Однак йому дозволили побачитися з К.Т. лише у кімнаті для побачень зі скляною перегородкою, що перешкодило їхній розмові настільки, що вони відмовилися обговорювати питання відшкодування матеріальної шкоди. Суд визнав, що підозра компанії-заявника про наявність пристроїв для прослуховування була достатньо обґрунтованою. Суд також зазначив, що у них не було можливості передавати документи через скляну перегородку, що ускладнило завдання захисника (там само, пункт 152). Суд також зазначив, що ефективність представлення інтересів була настільки серйозно підірвана, що компанія-заявник не змогла подати свої зауваження за статтею 41 Конвенції. Суд дійшов висновку, що було порушено статтю 34 Конвенції.

40. Аналогічно в рішенні у справі "Чеботарі проти Молдови" (Cebotari v. Moldova), заява № 35615/06, пункти 58-68, від 13 листопада 2007 року, ув’язненому дозволили побачитися зі своїм захисником лише в кімнаті для побачень, де вони були відокремлені один від олного скляною перегородкою. Під час побачення заявнику та захиснику довелося кричати, щоб почути одне одного, і вони не могли передавати документи без залучення слідчого у кримінальній справі або прокурора. Суд дійшов висновку, що за таких обставин заявник та його захисник могли обґрунтовано мати підстави побоюватися, що їхня розмова не була конфіденційною (там само, пункт 63).

41. В обох справах Суд дійшов висновку, що відсутність у заявників можливості обговорювати питання щодо їхніх заяв до Суду зі своїми захисниками за відсутності скляної перегородки вплинуло на їхнє право на подання заяви, і, таким чином, було порушено статтю 34 Конвенції (див. згадані рішення у справах "Оферта Плюс СРЛ" проти Молдови" (Oferta Plus SRL v. Moldova), пункт 156, та "Чеботарі проти Молдови" (Cebotari v. Moldova), пункт 68).

42. У цій справі захисник заявника С. звернувся до адміністрації колонії за наданням дозволу на побачення із заявником для заповнення відповідного формуляра заяви та збору документів, які мали бути надіслані Суду. З цією метою він попросив адміністрацію колонії надати приміщення зі "столом і стільцями". Адміністрація колонії запропонувала С. побачитися із заявником у кімнаті короткострокових побачень, де вони могли спілкуватися через переговорний пристрій. Адміністрація пояснила, що такі заходи гарантували безпеку С.

43. Суд зазначає, що відповідь адміністрації колонії, вочевидь, негативно вплинула на захисника заявника, оскільки йому довелося припинити представляти інтереси заявника в Суді та відмовитися готувати заяву. Згідно з твердженнями заявника він і С. вважали, що запропоновані умови виключали будь-яку можливість конфіденційного спілкування.

44. Тому Суд повинен встановити, чи ґрунтувалося переконання заявника та його захисника про те, що їхня розмова буде прослуховуватися, на достатніх підставах.

45. Суд зазначає, що відповідні норми не передбачали чітких вказівок, як мали відбуватися побачення захисника та клієнта наодинці, або як адміністрація колонії мала забезпечувати безпеку під час таких побачень. Як вбачається з матеріалів справи, адміністрація колонії тлумачила останнє положення про безпеку як таке, що виключало можливість проведення побачення захисника та клієнта в кімнаті без скляної перегородки. Суд також зазначає, що ті самі норми передбачали обов’язковий нагляд за усіма короткостроковими побаченнями без винятку. За цих обставин Суд доходить висновку, що заявник та його захисник мали обґрунтовані підстави вважати, що їхню розмову в кімнаті зі скляною перегородкою, де вони могли спілкуватися лише через переговорний пристрій, прослуховуватимуть.

46. Суд також зазначає, що ті самі норми забороняли передання документів засудженим та засудженими під час короткострокових або тривалих побачень. Документи не могли передаватися навіть захисникам. Така ситуація неминуче ускладнила б роботу захисника заявника, оскільки, на думку Уряду, йому довелося б звертатися до національних судів, щоб отримати необхідні документи.

47. Згідно з твердженнями заявника лише після переведення його до іншої установи виконання покарань у березні 2011 року він зміг передати відповідні документи матері. Згодом, 16 вересня 2011 року, вона надіслала їх до Суду.

48. У контексті зазначеного Суд вважає, що відсутність у заявника можливості обговорити питання щодо цієї заяви зі своїм захисником за відсутності скляної перегородки в умовах, що забезпечують конфіденційність, негативно вплинула на його право на подання заяви, як і заборона на передання документів (див. згадані рішення у справах "Чеботарі проти Молдови" (Cebotari v. Moldova), пункт 68, та "Оферта Плюс СРЛ" проти Молдови" (Oferta Plus SRL v. Moldova), пункт 156). Однак Суд має розглянути інші твердження про перешкоджання у поданні заяви, перш ніж зробити висновок.

2. Вилучення документів заявника та обмеження доступу до них

49. Заявник скаржився на те, що адміністрація колонії вилучила його документи після прибуття до колонії 03 лютого 2008 року (див. пункт 13). Він також скаржився, що адміністрація колонії відмовила у задоволенні письмових заяв матері про копіювання документів, які містилися в його особовій справі, та стверджував, що він не міг отримати свої документи через накладені на нього обмеження.

50. Хоча мета статті 34 Конвенції по суті полягає у захисті особи від будь-якого свавільного втручання з боку державних органів, вона не лише зобов’язує державу утримуватися від втручання. Окрім цього здебільшого негативного обов’язку, існують позитивні обов’язки, властиві статті 34 Конвенції, що вимагають від органів державної влади забезпечувати усі необхідні засоби уможливлення належного та ефективного розгляду заяв (див. рішення у справі "Савіцький проти України" (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункт 156, від 26 липня 2012 року).

51. Суд зауважує, що у цій справі мати заявника, яка також була його представником у Суді, зробила декілька безуспішних спроб отримати документи від адміністрації колонії. Мета направлення цих документів до Суду була чітко сформульована у заявах до адміністрації колонії, яка все одно відмовлялася задовольнити їх, посилаючись спочатку на відсутність чіткості у Правилах внутрішнього розпорядку щодо відрахування коштів за надання послуг копіювання, а згодом - на обмежений доступ до особової справи заявника, передбачений чинним законодавством (див. пункт 16). Таким чином, вона не мала доступу до документів і навіть не могла переписати їх від руки.

52. Крім того, захисник заявника також прагнув отримати документи від заявника (див. пункт 22) під час побачення, яке він просив зробити конфіденційним. У відповідь на скаргу матері заявника на відмову в наданні дозволу на обмін документами між нею та заявником і між захисником та заявником прокуратура пояснила, що ці правила не передбачали можливості передання документів засудженими під час як короткострокових, так і тривалих побачень (див. пункти 26 та 29).

3. Висновок за статтею 34 щодо наслідків обмеження у спілкуванні та вилучення документів

53. З огляду на зазначене Суд вважає, що адміністрація колонії створила декілька серйозних і необґрунтованих перешкод, які заважали заявнику підготувати свою заяву до Суду, що загалом надзвичайно ускладнило, якщо не унеможливило, подання заявником заяви до Суду і тим самим перешкодило реалізації його права за статтею 34 Конвенції.

4. Накладення дисциплінарних стягнень

54. Заявник стверджував, що адміністрація колонії наклала на нього дисциплінарні стягнення, щоб залякати або знеохотити звертатися до Суду та підтримувати свою заяву.

55. Суд зазначає, що відповідні стягнення стосувалися конкретних і чітко описаних порушень режиму у колонії (див. пункти 27 та 33). Як такі, вони не свідчать про свавілля, яке саме собою могло б становити форму тиску, що суперечить статті 34 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Мельников проти Росії" (Melnikov v. Russia), заява № 23610/03, пункт 101, від 14 січня 2010 року). Заявник не надав жодної фактичної інформації, аби Суд міг дійти висновку про існування будь-якого зв’язку між поданням заяви до Суду та накладенням відповідних дисциплінарних стягнень.

56. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

57. Заявник вимагав 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він стверджував, що відсутність у нього можливості побачитися зі своїм захисником наодинці та передати відповідні документи завдала йому сильного стресу і тривоги.

58. Уряд заперечив проти суми, яка вимагалася, мотивуючи це тим, що ця сума була надмірною та необґрунтованою. Він закликав Суд відхилити вимогу заявника.

59. Суд вважає, що заявник мав відчувати певний стрес і тривогу внаслідок встановлених серйозних порушень. Суд присуджує йому 1200 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

В. Судові та інші витрати

60. Заявник не подав вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

С. Пеня

61. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Постановляє, що держава-відповідач не дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку із сукупним впливом незабезпечення органами державної влади конфіденційності у спілкуванні заявника та його захисника, а також у зв’язку з ненаданням матері заявника, його представнику, доступу до документів, які заявник бажав подати до Суду.

2. Відхиляє решту скарг заявника за статтею 34 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 1 200 (одна тисяча двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 березня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.