Справа «Ніколішен проти України» (Заява № 65544/11)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Ніколішен проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 65544/11), яку 12 жовтня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олег Миколайович Ніколішен (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтею 3 Конвенції, пунктами 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції, пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 18 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарг заявника за статтею 3 Конвенції на ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою; за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції - на незаконність, необґрунтованість та надмірну тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства; за пунктом 4 статті 5 Конвенції - на відсутність права на ефективний судовий перегляд законності тримання його під вартою; за пунктом 1 статті 6 Конвенції - на необґрунтовану тривалість кримінального провадження щодо нього; і за статтею 13 Конвенції - на відсутність в його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеними скаргами.

2. Заявник народився у 1981 році і проживає у м. Києві. Його представляв п. О.В. Заруцький - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

I. КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИКА ТА ТРИМАННЯ ЙОГО ПІД ВАРТОЮ

5. З 2008 року заявник був практикуючим адвокатом. 27 січня 2011 року його затримали працівники міліції за підозрою у незаконному заволодінні транспортним засобом. Того ж дня слідчий міліції за зазначеним обвинуваченням порушив щодо заявника кримінальну справу № 02-19259.

6. Згідно з положеннями національного законодавства (див. пункт 31) повідомити практикуючого адвоката про підозру у вчиненні кримінального правопорушення міг тільки Генеральний прокурор України, заступник Генерального прокурора України, прокурор Республіки Крим, області або прокурор міста Києва. У зв’язку з цим заявник оскаржив постанову про порушення відносно нього кримінальної справи, стверджуючи, що вона не відповідала вимогам законодавства.

7. 28 січня 2011 року Дарницький районний суд міста Києва (далі - районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у виді взяття під варту. У відповідній постанові суду вказувалось, без зазначення конкретних деталей, що заявник обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину, і міг ухилятися та перешкоджати слідству або продовжити свою злочинну діяльність. Заявника помістили до Київського слідчого ізолятора (далі - СІЗО).

8. 11 лютого 2011 року виконувач обов’язків прокурора міста Києва пред’явив заявнику нове обвинувачення у зв’язку зі ще одним епізодом незаконного заволодіння транспортним засобом. Нові обвинувачення разом із обвинуваченнями, пред’явленими у контексті кримінальної справи № 02-19259, були об’єднані в одну кримінальну справу.

9. 18 березня 2011 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою під час досудового слідства в межах об’єднаної кримінальної справи з тих самих підстав, що наведені у пункті 7.

10. Тим часом 04 березня 2011 року районний суд встановив, що порушення 27 січня 2011 року кримінальної справи № 02-19259 щодо заявника було незаконним у зв’язку з недотриманням вимог процесуального законодавства. 06 квітня 2011 року за апеляційною скаргою цю постанову було залишено без змін і вона набрала законної сили. Заявник не надав інформацію, чи вимагав він на національному рівні відшкодування шкоди у зв’язку із цією постановою.

11. Згодом національні суди декілька разів продовжували строк тримання заявника під вартою в межах об’єднаної кримінальної справи. Постанови судів, якими продовжувався строк тримання заявника під вартою, ґрунтувалися головним чином на тому, що справа була складною і слідство ще тривало, а заявник обвинувачувався у вчиненні тяжких злочинів, міг ухилятися від слідства та суду, перешкоджати встановленню фактів у справі та продовжити свою злочинну діяльність. Суди не навели більш детальної інформації.

12. 26 травня та 24 липня 2011 року суди, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, зауважили, що подання слідчого про продовження строку тримання заявника під вартою було недостатньо обґрунтованим і загальний прогрес у розслідуванні був повільним.

13. 30 листопада 2012 року під час судового розгляду суд першої інстанції змінив запобіжний захід заявника на звільнення під заставу за умови внесення ним суми застави на банківський рахунок суду. Розмір застави було визначено у сумі 76 500 українських гривень (приблизно 7 365 євро). Постанова оскарженню не підлягала.

14. У серпні, жовтні та листопаді 2012 року під час судового розгляду заявник подавав клопотання про звільнення з-під варти, посилаючись, inter alia, на погіршення стану свого здоров’я, але безрезультатно.

15. 03 грудня 2012 року захисники заявника внесли суму застави згідно з постановою суду першої інстанції, і того ж дня заявника було звільнено з-під варти.

16. На момент подання сторонами відповідей на зауваження одна одної до Суду (у червні 2017 року) кримінальне провадження щодо заявника все ще тривало і було розглянуто судами двох інстанцій. Сторони не повідомили Суд про подальший розвиток у справі щодо заявника.

II. НАДАНА ЗАЯВНИКУ МЕДИЧНА ДОПОМОГА

17. 22 липня 2011 року під час перебування у СІЗО заявнику діагностували атерому. Йому було рекомендовано пройти у зв’язку з цим додаткове обстеження, яке не могло бути проведено в СІЗО у зв’язку з відсутністю відповідних умов.

18. У листі від 22 листопада 2011 року, направленому захиснику заявника, адміністрація СІЗО підтвердила вказаний діагноз (див. пункт 17) та зазначила, що у зв’язку із захворюванням заявника йому було рекомендовано планове хірургічне лікування. Адміністрація СІЗО також зазначила, що заявник міг отримати лікування у лікарні слідчого ізолятора лише після того, як вирок суду щодо нього набере законної сили.

19. 26 грудня 2011 року адміністрація СІЗО повідомила, що заявнику було діагностовано лімфому та захворювання печінки, органів травлення і сечокам’яну хворобу. Для уточнення діагнозу лімфоми заявник потребував проходження біопсії за межами СІЗО. У матеріалах справи відсутня інформація, чи було проведено таке обстеження.

20. 22 лютого та 16 березня 2012 року адміністрація СІЗО надала інформацію про стан здоров’я заявника, подібну до зазначеної у пунктах 17 та 19.

21. 13 квітня 2012 року адміністрація СІЗО повідомила захисника заявника, що заявнику, окрім виявлених раніше захворювань, було діагностовано також захворювання серцево-судинної системи, хребта та гепатит С. Адміністрація зазначила, що заявник отримував стаціонарне лікування у СІЗО. Характер лікування не уточнювався.

22. 28 квітня 2012 року адміністрація СІЗО підтвердила, що заявник проходив стаціонарне лікування в СІЗО, яке складалося з прийому низки медичних препаратів. Крім того, зазначалося, що в штаті СІЗО не було онколога та гематолога. Проведення біопсії у СІЗО також було неможливим.

23. 23 травня 2012 року адміністрація СІЗО повідомила, що, окрім раніше виявлених захворювань, заявнику було діагностовано пієлонефрит. Заявнику повторно рекомендувалося пройти планове хірургічне лікування лімфоми.

24. 07 липня 2012 року адміністрація СІЗО повідомила, що 06 червня 2012 року заявнику було діагностовано підозру на неходжкінську лімфому. Було проведено стернальну пункцію. З метою верифікації діагнозу заявника було рекомендовано провести додаткову стернальну пункцію.

25. Після повторного проведення стернальної пункції 13 серпня 2012 року лікар поставив попередній діагноз "неходжкінська лімфома". Заявнику було рекомендовано пройти додаткове обстеження з метою верифікації діагнозу та визначення подальшої тактики лікування.

26. Прокуратура міста Києва провела перевірку за скаргами заявника на ненадання належної медичної допомоги під час тримання під вартою. 30 серпня 2012 року було складено вказівку, в якій зазначалося, що заявник перебував у важкому стані і потребував невідкладного лікування у спеціалізованому медичному закладі. Того ж дня прокуратура надала СІЗО вказівку перевести заявника до спеціалізованого медичного закладу для лікування.

27. 19 вересня 2012 року адміністрація СІЗО написала лист захиснику заявника, зі змісту якого чітко вбачається, що заявник залишався у СІЗО. Після погіршення стану здоров’я заявника 18 жовтня 2012 року він був переведений для лікування до лікарні при Бучанській виправній колонії № 85.

28. Згідно з інформацією, наданою лікарнею при Бучанській виправній колонії № 85 27 та 29 листопада 2012 року, у заявника було діагностовано неходжкінську лімфому, хронічний гепатит С, хронічний панкреатит, хронічний пієлонефрит, сечокам’яну хворобу та артроз. Зазначалося, що заявник перебував у стані, що загрожував його життю. Йому було рекомендовано пройти обстеження та лікування у спеціалізованому медичному закладі.

29. 22 квітня 2013 року, після звільнення з СІЗО (див. пункт 15), заявника визнали особою з інвалідністю другої групи. Друга група інвалідності - проміжна, перша - становить найвищий рівень інвалідності, а третя - є найменш важкою. Заявнику також рекомендувалося продовжувати стаціонарне лікування у спеціалізованому медичному закладі.

30. Стаття 154-1 Кримінально-процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подій), що регулює процедуру застосування запобіжного заходу у виді застави, наведена в рішенні у справі "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, пункт 60, від 19 жовтня 2006 року.

31. Частина п’ята статті 10 Закону України "Про адвокатуру" 1992 року (у редакції, чинній на момент подій) передбачала, що про підозру у вчиненні кримінального правопорушення практикуючого адвоката міг повідомити тільки Генеральний прокурор України, заступник Генерального прокурора України, прокурори Республіки Крим, області або міста Києва.

32. Стаття 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" 1994 року передбачає, що громадянин має право на відшкодування шкоди, завданої, inter alia, внаслідок незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, затримання, взяття та тримання під вартою.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ

33. Заявник скаржився на відсутність доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою та на відсутність у його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Він посилався на статті 3 та 13 Конвенції, які передбачають:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

А. Прийнятність

34. Суд зазначає, що ці скарги не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

1. Стаття 3 Конвенції

35. Заявник повторив скарги, викладені ним у формулярі заяви, а саме: на ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою.

36. Уряд стверджував, що надана заявнику медична допомога відповідала вимогами статті 3 Конвенції.

37. Застосовні загальні принципи щодо надання медичної допомоги під час тримання під вартою наведені в рішеннях у справах "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, пункти 112-122, від 29 листопада 2007 року, "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пункти 77-83, від 18 грудня 2008 року, "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, пункти 91-98, від 21 жовтня 2010 року, та "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine), заява № 40512/13, пункти 70-75, від 22 жовтня 2015 року).

38. Основна частина скарги заявника у цій справі стосується ненадання належної медичної допомоги у зв’язку з лімфомою, зокрема незабезпечення органами державної влади проведення додаткового медичного обстеження та аналізів для уточнення діагнозу та надання належного лікування.

39. Сторонами не оскаржується серйозність захворювання заявника або обізнаність органів державної влади про неї з липня 2011 року (див. пункт 17).

40. Згідно з наявними задокументованими доказами, лікарі декілька разів змінювали діагноз заявника. Спочатку вони діагностували заявнику атерому (див. пункт 17), потім діагностували у нього лімфому (див. пункт 19) і, насамкінець,- неходжкінську лімфому (див. пункт 21).

41. Оскільки лікарі не були впевнені щодо діагнозу заявника, вони рекомендували додаткове обстеження для уточнення діагнозу та визначення належної тактики лікування. Однак такі додаткові обстеження були проведені лише в липні та серпні 2012 року (див. пункти 21-25).

42. Суд зазначає, що Уряд не пояснив, чому додаткові обстеження для уточнення діагнозу заявника, незважаючи на неодноразові рекомендації лікарів, не проводились до літа 2012 року. У зв’язку з цим Суд звертає увагу на те, що органам державної влади знадобилося більше року для встановлення діагнозу заявника, протягом якого йому не надавалася належна медична допомога, а у нього з’явилися також нові, додаткові захворювання (див. пункти 21 та 23).

43. Крім того, Суд зазначає, що органи державної влади визнали, що для лікування онкологічних захворювань заявника медична частина СІЗО не була достатньо оснащена та забезпечена персоналом (див. пункт 19).

44. Ще одне питання, яке Суд не може проігнорувати, полягає у незрозумілому небажанні органів державної влади перевести заявника до спеціалізованого медичного закладу відповідно до вказівки прокуратури (див. пункт 23). Зрештою, переведення відбулося через півтора місяці після погіршення стану здоров’я заявника (див. пункт 27). Насамкінець Суд не може не звернути увагу на той факт, що після звільнення з СІЗО заявника визнали інвалідом і рекомендували йому продовжити стаціонарне лікування у спеціалізованому медичному закладі (див. пункт 29).

45. З огляду на зазначене та на підставі доводів сторін Суд доходить висновку, що надана заявнику медична допомога не відповідала стану його здоров’я і не супроводжувалась планом терапевтичних заходів. У результаті неналежності наданої йому медичної допомоги заявник зазнав страждань або труднощів, які перевищують невідворотний рівень страждань, притаманний триманню під вартою, а його гідність була принижена.

46. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

2. Стаття 13 Конвенції

47. Уряд заперечив проти доводів заявника та стверджував про відсутність порушення статті 13 Конвенції.

48. Суд повторює, що він уже встановлював порушення статті 13 Конвенції у справах проти України у зв’язку з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарг на ненадання медичної допомоги (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine), пункт 96, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

49. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника за статтею 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

50. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на те, що початковий період тримання його під вартою був незаконним, оскільки кримінальна справа щодо нього не була порушена відповідно до конкретних процесуальних гарантій стосовно практикуючих адвокатів в Україні, та що тримання його під вартою у період з 30 листопада по 03 грудня 2012 року було незаконним, оскільки згідно з чинними положеннями Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року його мали звільнити 30 листопада 2012 року, незалежно від внесення ним суми застави.

51. Посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції, заявник скаржився на те, що у постанові від 30 листопада 2012 року районний суд не розглянув можливості внесення заявником застави. Він також стверджував, що постанови, якими санкціонувалося продовження строку тримання його під вартою, не ґрунтувалися на відповідних і достатніх підставах.

52. Відповідні положення статті 5 Конвенції передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має … право на розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання …".

А. Прийнятність

53. Уряд стверджував, що наведені скарги заявника були неприйнятними. Зокрема, він доводив, що, застосовуючи запобіжний захід у виді застави (див. пункт 13), суд першої інстанції чітко вказав у своїй постанові, що заявник міг бути звільнений лише після внесення суми застави. Крім того, Уряд стверджував, що розмір застави був розумним порівняно із тяжкістю злочину, у вчиненні якого обвинувачувався заявник.

54. Заявник не погодився.

1) Пункт 1 статті 5 Конвенції

(a) Щодо тримання заявника під вартою у період з 27 січня по 18 березня 2011 року

55. Стосовно скарги заявника на те, що початковий період тримання його під вартою з 27 січня по 18 березня 2011 року був незаконним, оскільки кримінальна справа щодо нього не була порушена відповідно до конкретних процесуальних гарантій, застосовних до практикуючих адвокатів в Україні, Суд зазначає, що порушення кримінальної справи № 02-19259 щодо заявника, його затримання та подальше тримання під вартою в межах зазначеної кримінальної справи було визнано національним судом незаконним 04 квітня 2011 року (див. пункт 10).

56. Суд пам’ятає, що зазначена постанова суду надавала заявнику можливість вимагати відшкодування шкоди на підставі Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (див. пункт 32), і заявнику, як практикуючому адвокату було відомо про цей спосіб отримання відшкодування шкоди. Однак Суд не зобов’язаний вирішувати, чи був цей засіб юридичного захисту ефективним і чи мав він бути вичерпаний заявником у цій справі, враховуючи, що Уряд не висунув твердження про невичерпання засобів юридичного захисту (див. рішення у справі "Меченков проти Росії" (Mechenkov v. Russia), заява № 35421/05, пункт 78, від 07 лютого 2008 року).

57. Отже, скаргу заявника на незаконність тримання його під вартою у період з 27 січня по 18 березня 2011 року за пунктом 1 статті 5 Конвенції слід визнати прийнятною, оскільки вона не є ані явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав.

(b) Щодо тримання заявника під вартою у період з 30 листопада по 03 грудня 2012 року

58. Стосовно скарги заявника на те, що тримання його під вартою у період з 30 листопада по 03 грудня 2012 року було незаконним, оскільки відповідно до чинного законодавства його мали звільнити 30 листопада 2012 року, тобто негайно після ухвалення відповідної постанови суду першої інстанції про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на звільнення після внесення застави, Суд зауважує таке.

59. Положення Кримінально-процесуального кодексу України, які застосовувались у справі заявника, не передбачали негайного звільнення особи після ухвалення судом постанови про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на звільнення після внесення застави (див. пункт 30). До того ж у постанові суду першої інстанції від 30 листопада 2012 року було чітко вказано, що заявник міг бути звільнений під заставу за умови внесення суми застави на банківський рахунок суду.

60. З огляду на наведене ніщо не свідчить про те, що тримання заявника під вартою у період з 30 листопада по 03 грудня 2012 року було незаконним або свавільним. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована у розумінні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

2. Пункт 3 статті 5 Конвенції

61. Стосовно скарги заявника на те, що у постанові від 30 листопада 2012 року районний суд не оцінив наявність у заявника можливості виконати умови для звільнення під заставу, Суд зазначає, що заявник загалом посилався на свою неспроможність сплатити встановлену суму та рішення районного суду про арешт його майна під час розслідування кримінальної справи щодо нього. Крім того, Суд зазначає, що сума застави була внесена 03 грудня 2012 року, тобто через три дні після ухвалення постанови районним судом, і заявник був звільнений із СІЗО того ж дня.

62. З огляду на зазначене та за відсутності конкретних аргументів щодо неспроможності заявника сплатити суму застави, Суд не вбачає жодних порушень пункту 3 статті 5 Конвенції. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована у розумінні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

3. Інше щодо прийнятності

63. Суд також зазначає, що решта скарг заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції, зокрема, на те, що тримання його під вартою не ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах, також не є ні явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Пункт 1 статті 5 Конвенції

64. Заявник наполягав на тому, що було порушено його права за пунктом 1 статті 5 Конвенції.

65. Уряд не надав жодних коментарів щодо суті справи.

66. Суд зазначає, що національні суди встановили незаконність тримання заявника під вартою у період з 27 січня по 18 березня 2011 року (див. пункт 10). Суд не вбачає підстав відходити від цих висновків національних судів.

67. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

2. Пункт 3 статті 5 Конвенції

68. Заявник стверджував, що тримання його під вартою було необґрунтованим і надмірно тривалим.

69. Уряд заперечив проти цього доводу, зазначивши, що тримання заявника під вартою було обґрунтованим і розумним.

70. Застосовні загальні принципи наведені в рішенні у справі "Бузаджі проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84-91 та 102, від 05 липня 2016 року.

71. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції заявник тримався під вартою з 27 січня 2011 року по 03 грудня 2012 року. Таким чином, тримання його під вартою під час досудового слідства тривало близько одного року і десяти місяців.

72. Суд також зазначає, що тяжкість висунутих проти заявника обвинувачень і ризик його ухилення чи перешкоджання слідству згадувалися у первинній постанові про обрання йому запобіжного заходу у виді тримання під вартою (див. пункт 7). Ці причини залишалися головними підставами для тримання заявника під вартою до його звільнення. Суд зазначає, що постанови про продовження строку тримання заявника під вартою були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази. З них не вбачалося, що суди належним чином оцінили факти щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за обставин відповідних стадій провадження.

73. До того ж, з плином часу тривале тримання заявника під вартою вимагало додаткового обґрунтування, проте суди не навели жодних конкретних підстав. Зокрема, вони не провели належної оцінки необхідності тривалого тримання заявника під вартою зважаючи на стан його здоров’я.

74. Крім того, національні органи влади не розглянули жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів (див. рішення у справі "Осипенко проти України" (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пункти 77 і 79, від 09 листопада 2010 року).

75. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що національні суди посилалися на однакові підстави (якщо вони існували) упродовж усього періоду тримання конкретного заявника під вартою, навіть щодо тривалих періодів тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99, від 10 лютого 2011 року, та "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 41 і 42, від 15 рудня 2016 року).

76. З огляду на зазначене Суд вважає, що не оцінивши конкретні факти або не розглянувши можливість застосування інших запобіжних заходів як альтернативу триманню під вартою під час досудового слідства, та по суті постійно посилаючись на тяжкість обвинувачень, органи державної влади продовжували строк тримання заявника під вартою під час судового розгляду на підставах, які не можуть вважатися "достатніми" та "відповідними", щоб виправдати його тривалість.

77. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

78. Заявник скаржився, що тривалість провадження не відповідала вимозі "розумного строку" і він не мав ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Він посилався на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, які передбачають:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,..., який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

79. Уряд заперечив проти цих аргументів.

80. Період, який слід розглядати, розпочався 27 січня 2011 року, коли заявника було затримано. Згідно з наявними матеріалами кримінальне провадження щодо заявника, як вбачається, досі триває (див. пункт 16). Таким чином, воно триває більше дев’яти років у двох інстанціях.

А. Прийнятність

81. Суд зазначає, що ці скарги є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

82. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади, а також важливість предмету спору для заявників (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Пелісьє та Сассі проти Франції" [ВП] (Pelissier and Sassi v. France), заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II, та "Фрідлендер проти Франції" [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

83. У керівній справі "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року) Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

84. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість проваджень щодо заявника була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку".

85. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

86. Крім того, Суд доходить висновку, що заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі "Ващенко проти України" (Vashchenko v. Ukraine), заява № 26864/03, пункт 59, від 26 червня 2008 року).

87. Отже, було порушено статтю 13 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

88. Насамкінець заявник скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції та статтею 13 Конвенції на порушення його права на перегляд законності тримання його під вартою.

89. З огляду на факти справи, доводи сторін та висновки за статтею 3 Конвенції, пунктом 3 статті 5 Конвенції, пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 13 Конвенції (див. пункти 46, 49, 67, 77, 85 та 87), Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті інших згаданих скарг (див., наприклад, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

90. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

91. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд стверджував, що вимоги були необґрунтованими та надмірними.

92. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Судові та інші витрати

93. Заявник вимагав 8 237 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах та у Суді. Крім того, він вимагав 534,25 українських гривень (приблизно 20 євро) в якості компенсації поштових витрат.

94. Уряд заперечив проти вимоги заявника щодо компенсації витрат на правову допомогу. Стосовно вимоги щодо компенсації поштових витрат Уряд залишив це питання на розгляд Суду.

95. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

96. З огляду на наявні документи та складність справи Суд присуджує заявнику 2 000 євро на покриття всіх судових та інших витрат.

С. Пеня

97. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції, пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції (щодо незаконності тримання заявника під вартою у період з 27 січня до 18 березня 2011 року, відсутності достатнього обґрунтування та тривалості тримання його під вартою), пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 13 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено статті 3 та 13 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику належної медичної допомоги під час тримання під вартою, та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо його скарги за статтею 3 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з незаконністю тримання заявника під вартою у період з 27 січня до 18 березня 2011 року.

4. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю достатнього обґрунтування для тримання заявника під вартою під час досудового слідства та його тривалістю.

5. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції у зв’язку з необґрунтованою тривалістю провадження у справі заявника та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо його скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

6. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за пунктом 4 статті 5 Конвенції та статтею 13 Конвенції щодо стверджуваного порушення права заявника на перегляд законності тримання його під вартою.

7. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

і) 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

іі) 2 000 (дві тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .