Справа «Русанду проти України» (Заява № 23047/20)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Русанду проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>), судді,

та Лів Тігерштедт (<...>), в.о. заступника Секретаря,

після обговорення за зачиненими дверима 11 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою, поданою 29 травня 2020 року до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Про заяву було повідомлено Уряд України (далі - Уряд).

3. Деталі про заявника та інформація, що стосується заяви, наведені в таблиці у додатку.

4. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на покарання у виді довічного позбавлення волі без перспективи звільнення.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

5. Заявник скаржився на покарання у виді довічного позбавлення волі без перспективи звільнення. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

6. Суд повторює, що Конвенція не забороняє застосування покарання у виді довічного позбавлення волі до осіб, яких було визнано винними у вчиненні особливо тяжких злочинів, наприклад, у вбивстві. Однак для того, щоб таке покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути de jure та de facto скоротним, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і можливість перегляду. Основа такого перегляду повинна охоплювати оцінку наявності законних підстав пенологічного характеру для подальшого тримання засудженого під вартою. До цих підстав належить покарання, стримування, захист суспільства та реабілітація. Співвідношення між ними необов’язково є сталим і може змінюватися упродовж відбування покарання, тому підстави, які спочатку виправдовували тримання під вартою, можуть не виправдовувати його після тривалого строку відбування покарання. Наголошується на важливості реабілітації, оскільки саме в цьому наразі полягає акцент у політиці країн Європи щодо обрання покарань, як це відображено у практиці Договірних держав, відповідних стандартах, прийнятих Радою Європи, та відповідних міжнародних документах (див. рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Vinter and Others v. the United Kingdom) [GC],№ 66069/09 та 2 інші заяви, пункти 59-81, ЄСПЛ 2013 (витяг)).

7. У керівній справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), заява № 41216/13, від 12 березня 2019 року, Суд уже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

8. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цієї скарги. Отже, вона є прийнятною та свідчить про порушення статті 3 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

9. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

10. З огляду на наявні в нього документи та свою практику (див., зокрема, рішення у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov (no. 2), зазначене вище) Суд вважає, що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що вона свідчить про порушення статті 3 Конвенції.

3. Постановляє, що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 01 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.