Справа «Кушнір проти України» (Заява № 8531/13)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кушнір проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

з огляду на:

заяву (№ 8531/13), яку 14 січня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Микола Олексійович Кушнір (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скаргу на відсутність доступу до апеляційного суду, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом,

1. Справа стосується неповідомлення судом першої інстанції заявника про постанову, винесену в його справі, що унеможливило подання заявником апеляційної скарги на цю постанову.

2. Заявник народився у 1919 році. 03 лютого 2014 року пані Світлана Миколаївна Мельнікова, дочка та спадкоємиця заявника, повідомила Суд, що останній помер 15 червня 2013 року, та висловила бажання підтримати цю заяву замість нього. Заявника представляв п. В. Рачинський, якого змінила пані І. Кушнір - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. Заявник звернувся до Оболонського районного суду міста Києва (далі - районний суд) з адміністративним позовом, стверджуючи, що у 2009, 2010 та 2011 роках місцеві органи державної влади не виплатили йому належних сум щорічної разової грошової допомоги, на яку він мав право відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Крім того, заявник вимагав 1 000 українських гривень (далі - грн) в якості компенсації моральної шкоди у зв’язку зі стверджуваною бездіяльністю.

6. 21 жовтня 2011 року районний суд постановив, що справу слід розглядати у порядку скороченого провадження відповідно до статті 183-2 Кодексу адміністративного судочинства України.

7. 01 листопада 2011 року районний суд задовольнив позов заявника стосовно щорічної допомоги, на яку він мав право у 2011 році. Суд постановив, що Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат (далі - центр) мав виплатити заявнику одноразово суму у розмірі восьми мінімальних пенсій у зв’язку зі щорічною грошовою допомогою, на яку заявник мав право відповідно до згаданого Закону України у 2011 році, з вирахуванням суми, уже сплаченої йому за цей період. Вимоги щодо інших періодів, а також щодо відшкодування моральної шкоди, були залишені без задоволення без наведення у тексті постанови будь-яких причин.

8. 10 листопада 2011 року копія постанови була направлена до центру. Заявнику не було надіслано її копії. Центр звернувся з апеляційною скаргою, стверджуючи, що вимоги заявника мали бути залишені без задоволення у повному обсязі.

9. 30 листопада 2011 року справу направили до Київського апеляційного адміністративного суду (далі - апеляційний суд).

10. Листом від 02 березня 2012 року у відповідь на звернення заявника апеляційний суд повідомив його, що у зв’язку з великим навантаженням справа ще не була зареєстрована в його електронній базі даних.

11. 05 червня 2012 року заявник подав до апеляційного суду звернення про, inter alia, надання йому копії постанови районного суду.

12. Листом від 26 червня 2012 року у відповідь на подальше звернення заявника апеляційний суд знову повідомив його, що його справа все ще не була зареєстрована в його електронній базі даних.

13. 24 жовтня 2012 року заявник знову звернувся до апеляційного суду з проханням надати йому копії постанови районного суду від 01 листопада 2011 року, зазначивши, що йому не було надано копію цієї постанови. Він також просив повідомити його про хід апеляційного провадження.

14. Листом від 01 листопада 2012 року апеляційний суд повідомив заявника, що його справа буде розглянута 07 листопада 2012 року у порядку письмового провадження.

15. 28 листопада 2012 року апеляційний суд розглянув апеляційну скаргу центру як відповідача та ухвалив нову постанову, збільшивши суму, що підлягала виплаті заявнику. Зокрема, він постановив, що центр був зобов’язаний виплатити заявнику одноразово суму у розмірі десяти мінімальних пенсій у зв’язку із щорічною грошовою допомогою, на яку він мав право у 2011 році, з вирахуванням суми, уже виплаченої йому протягом цього періоду. Щодо виплат, на які заявник мав право у 2009 та 2010 роках, апеляційний суд залишив ці вимоги без задоволення, не розглянувши їх по суті, оскільки вони були подані з пропуском встановленого строку на апеляційне оскарження. Решту вимог заявника (твердження щодо моральної шкоди) було залишено без задоволення і будь-яких причин наведено не було. Копія цієї постанови апеляційного суду не була надіслана заявнику у зв’язку з відсутністю коштів.

16. У грудні 2012 року у відповідь на звернення заявника районний суд повідомив його, що не міг надати йому копію своєї постанови від 01 листопада 2011 року, оскільки справа все ще перебувала в апеляційному суді.

17. 11 січня 2013 року заявник отримав копії рішень стосовно його справи від районного суду.

18. 14 січня 2013 року заявник подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу на постанову апеляційного суду від 28 листопада 2012 року, поскаржившись, inter alia, на ненадання йому копії постанови від 01 листопада 2011 року та на відсутність у нього можливості її оскаржити. 18 березня 2013 року Вищий адміністративний суд України повідомив заявника, що згідно з відповідним національним законодавством постанови апеляційних судів, винесені у порядку скороченого провадження, були остаточними та не підлягали оскарженню.

19. 13 лютого 2013 року у відповідь на таке звернення заявника районний суд повідомив йому, що в матеріалах справи справді не було доказів надсилання йому копії постанови від 01 листопада 2011 року. Крім того, суд зазначив, що з метою недопущення таких порушень в подальшому секретаріату суду були надані відповідні вказівки.

20. Стаття 183-2 Кодексу адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року у редакції, чинній на момент подій, передбачала, inter alia, що скарги стосовно соціальних і пенсійних виплат мали розглядатися у порядку скороченого провадження без виклику сторін. Під час такого провадження відповідачу надавався десятиденний строк для подання заперечень проти позову та відповідних документів. На наступний день після ухвалення постанови судом першої інстанції її копії мали надсилатися сторонам рекомендованим листом із повідомленням. Постанова могла бути оскаржена до апеляційного суду. Ухвала апеляційного суду була остаточною і подальшому оскарженню не підлягала.

I. LOCUS STANDI ДОЧКИ ЗАЯВНИКА

21. Дочка заявника висловила бажання підтримати заяву від імені свого батька. Уряд вказав, що дочка заявника не була стороною провадження на національному рівні і не була потерпілою від стверджуваного порушення, а тому не мала права підтримувати заяву, подану заявником.

22. Суд зазначає, що у справах, в яких заявник помер після подання заяви, близькі родичі чи спадкоємці, в принципі, можуть підтримати заяву, за умови наявності в них достатнього інтересу у справі (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 97, ЄСПЛ 2014, з наведеними у ньому подальшими посиланнями). У таких справах вирішальним є те, чи можуть спадкоємці в принципі претендувати на наявність у них законного інтересу, коли звертаються до Суду з проханням розглянути справу на підставі бажання заявника здійснити своє індивідуальне та особисте право подати заяву до Суду (див. рішення у справі "Сінгх та інші проти Греції" (Singh and Others v. Greece), заява № 60041/13, пункт 26, 19 січня 2017 року).

23. Суд зазначає, що дочка заявника висловила бажання підтримувати заяву. Суд не вбачає підстав сумніватися, що вона має законний інтерес у цьому, та постановляє, що вона має право продовжити це провадження від імені заявника (див., серед інших джерел, рішення у справах "Хорватова проти Словаччини" (Horvathova v. Slovakia), заява № 74456/01, пункти 25-27, від 17 травня 2005 року, "Беньямінсон проти України" (Benyaminson v. Ukraine), заява № 31585/02, пункт 83, від 26 липня 2007 року, "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інших заяви, пункт 67, від 03 грудня 2015 року, та згадане рішення у справі "Сінгх та інші проти Греції" (Singh and Others v. Greece), пункт 27). Однак у всьому тексті посилання робитиметься на "заявника".

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

24. Заявник скаржився на те, що йому не було забезпечено право на доступ до апеляційного суду. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

"Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

А. Доводи сторін

25. Заявник стверджував, що на відміну від центру, який був відповідачем у справі, він був позбавлений можливості подати апеляційну скаргу, оскільки протягом встановленого строку суд першої інстанції не надіслав йому копію постанови, винесеної за результатами судового засідання 01 листопада 2011 року.

26. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступні національні засоби юридичного захисту, оскільки не подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу на постанову апеляційного суду від 28 листопада 2012 року, винесену за результатами розгляду апеляційної скарги відповідача.

27. Уряд також стверджував, що постанова апеляційного суду не ґрунтувалася на будь-яких нових фактах і була більш сприятливою для заявника, ніж постанова, винесена судом першої інстанції. Тому Уряд дійшов висновку, що скарга заявника у будь-якому випадку була явно необґрунтованою.

В. Оцінка Суду

1. Прийнятність

28. Насамперед Суд зауважує, що всупереч твердженням Уряду, наявні докази свідчать про те, що насправді заявник оскаржив до Вищого адміністративного суду України постанову апеляційного суду від 28 листопада 2012 року (див. пункт 18). Однак цей суд відмовив заявнику у відкритті касаційного провадження, пояснивши, що постанова оскарженню не підлягала (там само). Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання заявником національних засобів юридичного захисту.

29. Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

30. Суд повторює, що право на доступ до суду передбачає право на отримання належного повідомлення про судові рішення, особливо у випадках, коли апеляційна скарга може бути подана у конкретно встановлений строк (див., inter alia, рішення у справах "Сухорубченко проти Росії" (Sukhorubchenko v. Russia), заява № 69315/01, пункти 50-54, від 10 лютого 2005 року, та "Мікулова проти Словаччини" (Mikulova v. Slovakia), заява № 64001/00, пункти 52-58, від 06 грудня 2005 року).

31. У цій справі не оспорюється, що копія постанови районного суду від 01 листопада 2011 року не була надіслана заявнику протягом встановленого національним законодавством строку і подальші спроби заявника отримати копію відповідної постанови залишалися марними до 11 січня 2013 року, коли апеляційний суд уже ухвалив остаточне рішення.

32. Слід також зазначити, що заявник не був присутній у судовому засіданні суду першої інстанції, оскільки засідання проводилося на підставі письмових доводів сторін і, таким чином, без їхнього виклику. Отже, заявник не знав змісту постанови, прийнятої за результатами розгляду його позову, у тому числі наведене судом обґрунтування. Це означає, що він не зміг би оскаржити постанову своєчасно, не маючи її паперової копії.

33. Збільшення апеляційним судом у своїй постанові суми, присудженої заявнику судом першої інстанції у зв’язку з однією з його позовних вимог, не стосується питання його доступу до апеляційного суду.

34. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що недоліки у повідомленні заявника про постанову суду першої інстанції у його справі негативно вплинули на доступ заявника до апеляційного суду.

35. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

36. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

37. Заявник вимагав 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

38. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

39. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 1 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

В. Судові та інші витрати

40. Заявник також вимагав 3 500 українських гривень (далі - грн, близько 127 євро) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та 162 грн (близько 6 євро) в якості компенсації поштових витрат. На підтвердження своєї вимоги заявник подав договір про надання юридичної допомоги, укладений між ним та п. Рачинським 10 січня 2013 року, згідно з яким заявник зобов’язався сплатити п. Рачинському 3 500 грн після закінчення провадження у Суді, незалежно від результату розгляду справи. Він також надав квитанції як доказ поштових витрат.

41. Уряд стверджував, що вимога заявника стосовно витрат на правову допомогу його захисника не була належним чином обґрунтована.

42. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише в тому випадку, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за належне задовольнити вимоги заявника у повному обсязі та присуджує йому 135 євро за цим пунктом.

С. Пеня

43. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Постановляє, що спадкоємиця заявника, пані Світлана Миколаївна Мельнікова, має право підтримувати цю заяву.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити пані Світлані Миколаївні Мельніковій такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 135 (сто тридцять п’ять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись їй, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 січня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.