75. Заявник не пояснив це і не спробував розвіяти сумніви Уряду. Він також не стверджував, що надати більш розбірливу копію того чи іншого документа, який підтвердив би його вік, йому заважали які-небудь конкретні обставини. Це особливо дивно, враховуючи, що до подання ним відповіді на зауваження Уряду Словаччини (04 липня 2017 року) минуло більше ніж шість років після його видворення до Афганістану, і на той момент він точно досяг повноліття.
76. Оскільки копія, яка згідно з твердженнями заявника була копією документа, що посвідчував його особу, становила єдиний офіційний документ, який нібито підтверджував вік заявника як неповнолітнього на момент подій та суперечив усім іншим документам у справі, складеним трьома різними державами, у тому числі країною його походження, від заявника вимагалася відповідь на висловлене Урядом Словаччини застереження.
77. Навіть якби Суд погодився із твердженнями заявника, що він не повідомив словацьким органам влади свій вік через труднощі з перекладом, заявник не вказав на наявність таких труднощів під час його розмови з представниками Посольства Афганістану чи під час його співбесіди у зв’язку з наданням притулку в Україні, після яких дата його народження була задокументована як 14 січня 1992 року (див. пункти 22 та 26).
78. Насамкінець, існує суперечність у власних доводах заявника: згідно з його версією він сказав українським органам влади, що йому було чотирнадцять років, тоді як у Суді він стверджував, що на момент подій йому виповнилося шістнадцять чи сімнадцять років (див., для порівняння, пункти 4, 14 і 21). Він не пояснив цю суперечність.
79. За таких обставин Суд доходить висновку, що заявник не надав йому переконливих доказів, які б змусили Суд відійти від фактологічних висновків, зроблених національними органами влади щодо його віку (див. відповідні принципи в рішенні у справі "С., В. та А. проти Данії" [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заява № 35553/12 та 2 інші заяви, пункт 154, від 22 жовтня 2018 року).
1. Прийнятність
80. Насамперед Суд зазначає, що Уряд можна розуміти як такий, що намагається довести невичерпання заявником певних доступних йому національних засобів юридичного захисту (див. пункт 52). Однак Суд не вважає за необхідне розглядати ці аргументи, оскільки скарги заявника у будь-якому випадку є неприйнятними з таких підстав.
81. Уряд Словаччини надав Суду стенограму опитування, проведеного працівниками прикордонної поліції із заявником (див. пункт 9). Відповідно до стенограми був здійснений переклад зі словацької на англійську мови; а потім з англійської мови на мову пушту, вочевидь, іншим афганським мігрантом, затриманим разом із заявником. Хоча заявник критикував належність здійснення перекладу, ніщо не свідчить, що за тих обставин він був настільки неналежним, щоб призвести до відмови заявнику в доступі до процедури надання притулку, якби він прагнув отримати доступ до такої процедури.
82. Згідно із документами заявник поінформував словацькі органи влади про свою подорож з Афганістану до Словаччини та свій намір поїхати до Західної Європи. Він стверджував, що не хотів просити притулку у Словаччині. У зв’язку з цим документи словацьких органів влади узгоджуються з подальшими твердженнями заявника, висловленими українським органам влади та наведеними у формулярі заяви, поданої до цього Суду, що заявник та його зять мали намір поїхати до Західної Європи і зять фактично зробив це через декілька днів після того, як заявник прибув до Словаччини (див. пункти 7 і 25). Складені словацькими органами влади документи також підтверджуються поведінкою заявника на кордоні: не оскаржується, що заявник намагався нелегально перетнути територію Словаччини, а не відкрито прийшов до прикордонного пункту пропуску з проханням про надання притулку (див., для порівняння, рішення у справі "М.А. та інші проти Литви" (M.A. and Others v. Lithuania), заява № 59793/17, пункт 107, від 11 грудня 2018 року).
83. Крім того, саме документи словацьких органів влади, а не доводи заявника у цьому Суді, підтверджуються його подальшою поведінкою в Україні: навіть якби Суд погодився з твердженнями заявника, що його перша спроба попросити притулку була відхилена українськими посадовими особами (див. пункт 14), заявник не оскаржував, що 19 жовтня 2010 року брав участь у консультації стосовно процедури надання притулку в Україні. Однак він не звертався із заявою про надання йому статусу біженця до 23 лютого 2011 року, наступного дня після видачі посольством Афганістану для нього проїзних документів (див. пункти 22-24).
84. На відміну від документів словацьких органів влади, які є точними та підтверджуються іншими аспектами справи, версія заявника щодо його взаємодії зі словацькими органами влади є доволі нечіткою. Він просто стверджував, що намагався попросити про надання притулку через співвітчизника-афганця, який трохи розмовляв французькою мовою (див. пункт 13). Проте він не вказав суть свого прохання, а також кому саме, коли і в якому контексті його адресував. Він не зазначив імені співвітчизника-афганця, який нібито намагався перекласти його слова, і не надав показання цього перекладача. Заявник також не спростував присутності в його групі мігрантів особи, яка володіла англійською мовою, як було вказано у документах словацьких органів влади. Він не пояснив, чому не спробував попросити притулку через нього з огляду на забезпечення словацькими органами влади перекладу зі словацької на англійську мови, а не, вочевидь, зі словацької на французьку.
85. Не стверджувалося, що на момент подій в Афганістані, зокрема у провінції Кундуз, існувала така ситуація загального насилля (див. пункт 46 та рішення у справі "Хуссейні проти Швеції" (Husseini v. Sweden), заява № 10611/09, пункти 95-99, від 13 жовтня 2011 року), яка сама собою могла викликати занепокоєння щодо безпечного повернення туди заявника у випадку його непрямого видворення до Афганістану після повернення в Україну. Скарга заявника, що його життю загрожувала небезпека в Афганістані, ґрунтувалася на особистих обставинах. Тому він мав надати цю інформацію органам державної влади (див. рішення у справі "Джей.K. та інші проти Швеції" [ВП] (J.K. and Others v. Sweden) [GC], заява № 59166/12, пункт 96, від 23 серпня 2016 року). Ніщо не свідчить про те, що якби він так зробив, його заява не була б прийнята та розглянута, наприклад, у зв’язку з надто суворим застосуванням словацькими органами влади презумпції, що Україна була безпечною третьою країною (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Іліас та Ахмед проти Угорщини" [ВП] (Ilias and Ahmed v. Hungary) [GC], заява № 47287/15, пункт 163, від 21 листопада 2019 року).
86. До того ж, у словацьких органів влади не було підстав проявляти пильність щодо будь-якої ситуації систематичного порушення прав мігрантів, з якою в Україні міг зіткнутися заявник (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Хірсі Джамаа та інші проти Італії" [ВП] (Hirsi Jamaa and Others v. Italy) [GC], заява № 27765/09, пукти 131-133, ЄСПЛ 2012, та згадане рішення у справі "М.А. та інші проти Литви" (M.A. and Others v. Lithuania), пункт 113).
87. УВКБ ООН не вказало, що її позиція 2007 року, в якій було висловлено застереження щодо повернення осіб до України, залишалася актуальною у 2010 році (див. пункти 40 і 65). До того ж, ця позиція стосувалася осіб, які шукали притулку. Із зазначених причин словацькі органи державної влади не вважали, що заявник підпадав під цю категорію. Оскільки він не звернувся з проханням про надання притулку, органи державної влади не були зобов’язані перевіряти, чи матиме він ефективний доступ до української системи надання притулку (див., в якості протилежного прикладу, згадане рішення у справі "Іліас та Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункти 134-137, в якому було встановлено характер такого зобов’язання щодо осіб, які шукають притулку).
88. Насамкінець словацькі органи влади не піддали заявника жодному підвищеному ризику, спонукаючи його незаконно повернутися до України (див., для порівняння та в якості протилежного прикладу, згадане рішення у справі "Іліас та Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункти 161 і 163), а передали його українським органам влади в рамках усталеного процесу реадмісії.
89. Загалом Суд не може встановити за необхідним критерієм доведеності, що заявник довів до відома словацьких органів влади своє особисте занепокоєння щодо ризику повернення до України чи Афганістану, хоча мав можливість це зробити (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Шаріфі та інші проти Італії та Греції" (Sharifi and Others v. Italy and Greece), заява № 16643/09, пункт 242, від 21 жовтня 2014 року). Також з огляду на свій висновок щодо віку заявника Суд не переконаний, що заявник, правдивість показань якого також ставилася під сумнів, подав небезпідставну скаргу про порушення Словаччиною статті 3 Конвенції.
90. Суд пам’ятає про занепокоєння третіх сторін, які вступили у справу, щодо організації доступу до системи надання притулку на словацько-українському кордоні (див. пункти 42, 43 та 65-69). Однак він наголошує на усталеному принципі своєї практики, згідно з яким завдання Суду полягає не у перевірці відповідного законодавства і практики abstracto, а у визначенні, чи призвів до порушення Конвенції спосіб, в який воно застосовувалось до заявника або впливало на нього (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Фернандес де Олівейра проти Португалії" [ВП] (Fernandes de Oliveira v. Portugal) [GC], заява № 78103/14, пункт 107, від 31 січня 2019 року, та див., для порівняння, ухвалу щодо прийнятності у справі "Н.Д. та Н.Т. проти Іспанії" (N.D. and N.T. v. Spain), заяви № 8675/15 та № 8697/15, пункт 15, від 07 липня 2015 року).
91. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
92. За відсутності небезпідставної скарги за статтею 3 Конвенції скарга заявника за статтею 13 Конвенції має бути відхилена як несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
93. Заявник скаржився на те, що у Словаччині його не поінформували про підстави його затримання. Він посилався на пункт 2 статті 5 Конвенції, яка передбачає:
"2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.".
A. Доводи сторін
94. Заявник стверджував, що словацькі органи влади проігнорували той факт, що він був неповнолітнім, і не забезпечили йому доступ до перекладача та захисника.
95. Уряд послався на послідовність подій, викладену у пунктах 8-12. Він наголосив, що "жодних заходів примусу до заявника не застосовувалося". Зокрема, 23 вересня 2010 року о 19 год. 25 хв. заявника допитали працівники прикордонної поліції для встановлення його особи та обставин, за яких він вчинив злочин, пов’язаний з незаконним в’їздом на територію Словаччини, злочин, який він об’єктивно вчинив. Заявник стверджував, що мав намір поїхати до Західної Європи і не бажав просити притулку у Словаччині. Він також відмовився підписувати протокол, не вказавши причини. Уряд стверджував, що "жодного іншого [прикладу] позбавлення заявника його особистої свободи на території Словацької Республіки, наприклад, у формі арешту, не було". Наступного дня, 24 вересня 2010 року, було ухвалено рішення про адміністративне видворення, на підставі якого заявнику також заборонявся в’їзд до Словаччини на строк п’ять років. Рішення було перекладено мовою пушту. Заявнику було надано переклад мовою пушту керівних принципів щодо видворення з коротким викладом відповідного словацького законодавства та процедур щодо видворення іноземців. Керівні принципи також включали пояснення про доступний засіб юридичного захисту щодо видворення.
96. Заявник перебував під юрисдикцією Словаччини з 19 год. 25 хв. 23 вересня 2010 року до 14 год. 00 хв. наступного дня. Протягом цього періоду його опитали та пояснили йому причини тримання під вартою. Заявника вислухали і вирішили його видворити. Його поінформували про підстави затримання та надали роз’яснення щодо доступних йому засобів юридичного захисту.
B. Оцінка Суду
97. Принципи практики Суду щодо застосування статті 5 Конвенції стосовно тримання іноземних громадян у прикордонних зонах викладені в згаданому рішенні у справі "Іліас та Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункти 211-217).
98. У пункті 2 статті 5 встановлено елементарну гарантію: будь-яка затримана особа повинна знати, чому її позбавляють свободи. Це положення є невід’ємною частиною процедури захисту, передбаченої статтею 5 Конвенції: кожній затриманій особі має бути повідомлено простою, непрофесійною, зрозумілою для неї мовою про основні юридичні та фактичні підстави позбавлення її свободи, щоб вона мала можливість звернутися до суду з оскарженням його законності відповідно до пункту 4. Хоча ця інформація повинна бути повідомлена "негайно", вона не має повідомлятися у повному обсязі працівником, який здійснює затримання, у момент такого затримання. Чи були достатнім зміст і належною оперативність надання інформації, слід оцінювати у кожній конкретній справі, виходячи з її особливостей (див. рішення у справі "Хлаіфія та інші проти Італії" [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 115, від 15 грудня 2016 року). Обмеження у часі, обумовлене поняттям оперативності, буде дотримано, якщо причини затримання повідомлятимуться протягом декількох годин після затримання (див. рішення у справі "М.А. проти Кіпру" (M.A. v. Cyprus), заява № 41872/10, пункт 228, ЄСПЛ 2013 (витяги)).
99. З огляду на зазначений висновок щодо скарги заявника за пунктом 2 статті 5 Конвенції Суд продовжить розгляд, презумуючи, що у Словаччині заявника було позбавлено свободи, і таким чином стаття 5 Конвенції була застосовною.
100. Суд не вбачає жодних підстав сумніватися, що заявник знав, що в’їхав на територію Словаччини незаконно, і тому йому також було відомо про фактичні підстави для його затримання у Словаччині.
101. Щодо законних підстав, то заявник перебував під контролем словацьких органів влади близько двадцяти двох годин (див. пункти 8 і 12). Враховуючи відносно короткий строк та очевидний характер контексту видворення, Суд вважає, що інформація, повідомлена заявнику 23 вересня 2010 року під час опитування (з перекладом зі словацької на англійську мови та з англійської на мову пушту), яке відбулося протягом чотирьох годин після його затримання, у поєднанні з письмовою інформацією, наданою йому наступного дня, 24 вересня 2010 року (див. пункти 8-11), за цих обставин була достатньою (див., наприклад, згадане рішення у справі "M.A. проти Кіпру" (M.A. v. Cyprus), пункти 233-235).
102. Суд повторює, що пункт 2 статті 5 Конвенції не вимагає, щоб затримана особа була поінформована у письмовій або в будь-якій іншій конкретній формі. Причини можуть бути повідомлені або зрозумілі під час опитування або допиту після затримання (там само, пункт 229). Коли особа затримується з метою екстрадиції чи депортації, надана інформація може бути ще меншою (там само, пункт 230). Зокрема, пункт 2 статті 5 Конвенції не вимагає посилатися на такі деталі, як конкретні положення законодавства, що дозволяють затримання (див. "Сусо Муса проти Мальти" (Suso Musa v. Malta), заява № 42337/12, пункт 116, від 23 липня 2013 року).
103. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
104. У своєму формулярі заяви заявник скаржився на те, що умови тримання його під вартою в Україні були неналежними, і це було порушенням статті 3 Конвенції. Він описав умови тримання під вартою у формулюваннях, наведених у пункті 15.
105. Уряд України не надав жодних зауважень щодо цієї скарги.
106. Суд нагадує, що інформація про побутові умови тримання під вартою знаходиться у розпорядженні національних органів влади. Отже, у заявників можуть виникнути певні труднощі в отриманні доказів для обґрунтування скарги у зв’язку з цим. Однак у таких справах від заявників можна очікувати подання принаймні детального викладу оскаржуваних фактів і надання максимально можливою мірою певних доказів для підтвердження своїх скарг (див., наприклад, рішення у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пункт 45, від 20 травня 2010 року).
107. Заявник не надав детального опису умов тримання його під вартою в установі у м. Чопі (див., для порівняння, наприклад, рішення у справі "Ілдані проти Грузії" (Ildani v. Georgia), заява № 65391/09, пункт 27, від 23 квітня 2013 року, ухвалу щодо прийнятності у справі "Устюгов проти України" (Ustyugov v. Ukraine), заява № 251/04, від 01 вересня 2015 року, та рішення у справі "Сторі та інші проти Мальти" (Story and Others v. Malta), заява № 56854/13 та 2 інші заяви, пункт 110, від 29 жовтня 2015 року). Хоча заявник вказав про переповненість, він не зміг надати такі деталі, як приблизна площа кімнати, в якій він тримався, чи кількість людей, які перебували там разом з ним (див. пункт 15). Прогалини у версії заявника не можуть бути доповнені відповідними міжнародними звітами, які не містять вичерпної інформації щодо цього (див. пункт 44).
108. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ УКРАЇНОЮ СТАТТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ОЦІНКОЮ ЗАГРОЗИ, ПОВ’ЯЗАНОЇ З ПОВЕРНЕННЯМ ЗАЯВНИКА ДО АФГАНІСТАНУ
109. Заявник скаржився на те, що належним чином не оцінивши загрозу можливого жорстокого поводження із ним в Афганістані та видворивши його туди, Україна порушила статті 3 та 13 Конвенції. Останнє положення передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
A. Доводи сторін
110. Заявник стверджував, що українські органи влади належним чином не розглянули загрозу, пов’язану з його поверненням до Афганістану, у тому числі в контексті розгляду його заяви про надання статусу біженця, і зробили все можливе у межах своїх повноважень для якнайшвидшого видворення його до Афганістану. Вони проігнорували твердження заявника, що в Афганістані він опиниться у небезпеці.
111. Уряд України не надав жодних зауважень.
B. Оцінка Уряду
1. Прийнятність
112. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(a) Відповідні загальні принципи
113. Суд повторює, що згідно з усталеними нормами міжнародного права та зобов’язаннями за міжнародними договорами, у тому числі за Конвенцією, Договірні держави мають право регулювати питання в’їзду, проживання та вислання іноземців. Проте видворення іноземця Договірною державою може призвести до порушення питання за статтею 3 Конвенції, і, таким чином, стосуватися відповідальності цієї держави за Конвенцією, якщо буде доведено наявність суттєвих підстав вважати, що у випадку депортації у країні призначення відповідній особі загрожуватиме поводження, заборонене статтею 3 Конвенції. За таких обставин зі статті 3 Конвенції випливає обов’язок не видавати відповідну особу такій державі (див. рішення у справі "Ф.Г. проти Швеції" [ВП] (F.G. v. Sweden) [GC], заява № 43611/11, пункт 111, від 23 березня 2016 року).
114. У справах про видворення осіб, які шукають притулку, Суд не розглядає фактичні заяви про надання притулку або не перевіряє, як держави виконують свої зобов’язання за Женевською конвенцією щодо статусу біженців. Головним питанням для нього є наявність ефективних гарантій, які захищають заявника від свавільного прямого чи опосередкованого видворення до країни, з якої він утік. Відповідно до статті 1 Конвенції основна відповідальність за забезпечення та дотримання гарантованих прав і свобод покладається на національні органи влади. Таким чином, механізм подання скарги до Суду є субсидіарним щодо національних систем захисту прав людини. Цей субсидіарний характер сформульовано у статті 13 та пункті 1 статті 35 Конвенції. Суд має переконатися, що оцінка, здійснена органами влади Договірної держави, була належною та достатньо підтвердженою як національними документами, так і документами з інших надійних та об’єктивних джерел, таких як, наприклад, інші Договірні або треті держави, установи ООН та авторитетні неурядові організації (там само, пункт 117).
115. Стосовно тягаря доведення, то в принципі заявник повинен надати докази, здатні довести існування вагомих підстав вважати, що у випадку здійснення оскаржуваного заходу йому загрожуватиме поводження, заборонене статтею 3 Конвенції, і якщо такі докази були надані, Уряд мусить розвіяти будь-які сумніви, які у зв’язку з цим виникли. Для визначення, чи існує загроза жорстокого поводження, Суд має дослідити передбачувані наслідки видачі заявника до запитуючої країни з огляду на загальну ситуацію там та його особисті обставини. Якщо доступні джерела описують загальну ситуацію, то конкретні висловлювання заявника в кожній окремій справі мають підтверджуватися іншими доказами. У справах, в яких заявник стверджує, що є членом групи, яка систематично піддається практиці жорстокого поводження, Суд вважає, що захист статті 3 Конвенції починає діяти, коли заявник у випадку необхідності підтверджує на підставі зазначених джерел наявність обґрунтованих причин вважати, що така практика існує, а він входить до складу відповідної групи (там само, пункт 120).
116. Оскільки характер відповідальності Договірних держав за статтею 3 Конвенції у подібних справах полягає в дії, яка піддає особу загрозі жорстокого поводження, наявність такої загрози має головним чином оцінюватися з посиланням на ті факти, які були відомі або мали бути відомі Договірній державі на момент видворення. Якщо заявника ще не було депортовано, то суттєве значення для оцінки має розгляд справи Судом (там само, пункт 115).
117. Коли заявника вже вислали, Суд розглядає, чи існувала на момент видворення із держави-відповідача реальна загроза, що заявника буде піддано поводженню, забороненому статтею 3 Конвенції, у державі, до якої його було вислано. Однак Суд не виключає врахування інформації, яка з’явилася після цієї дати. Така інформація може мати значення для підтвердження або спростування оцінки, зробленої Договірною Стороною щодо обґрунтованості чи необґрунтованості побоювань заявника (див., наприклад, рішення у справах "Маматкулов та Аскаров проти Туреччини" [ВП] (Mamatkulov and Askarov v. Turkey) [GC], заяви № 46827/99 та № 46951/99, пункт 69, ЄСПЛ 2005-I, та "X проти Швейцарії" (X v. Switzerland), заява № 16744/14, пункт 62, від 26 січня 2017 року).
118. У зв’язку з абсолютним характером гарантованого права стаття 3Конвенції застосовується не лише у випадку небезпеки, яку можуть становити державні органи влади, але й у випадку, коли небезпеку становлять окремі особи або групи осіб, які не є державними службовцями. Проте має бути доведено, що загроза є реальною, а органи влади приймаючої держави не можуть усунути цю загрозу, забезпечивши відповідний захист (див. згадане рішення у справі "Джей.K. та інші проти Швеції" (J.K. and Others v. Sweden), пункт 80).
119. Також має значення можливість отримання заявником захисту або його переселення всередині країни походження. Стаття 3 Конвенції не перешкоджає Договірним державам враховувати існування "альтернативи пошуку притулку всередині країни" під час своєї оцінки твердження особи, що повернення до країни походження реально загрожуватиме їй тим, що її буде піддано поводженню, забороненому цим положенням (там само, пункт 81).
120. Проте посилання на існування альтернативи пошуку притулку всередині країни не впливає на відповідальність Договірної держави, яка здійснює видворення, гарантувати, що заявник не зазнає поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, внаслідок її рішення про видворення. Тому передумовами врахування альтернативи пошуку притулку всередині країни має бути наявність певних гарантій: особа, яка буде вислана, повинна мати можливість переїхати у відповідний регіон, бути прийнятою там і мати можливість поселитися там. Недотримання цієї передумови може порушити питання за статтею 3 Конвенції (там само, пункт 82).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
121. Насамперед Суд зазначає, що за обставин цієї справи головне питання, на яке слід відповісти, полягає не у тому, чи загрожувала заявнику реальна небезпека жорстокого поводження в Афганістані, а у тому, чи здійснили українські органи влади належну оцінку його тверджень про існування такої загрози перед його видворенням туди (див., наприклад, рішення у справі "Батурхайров проти Туреччини" (Batyrkhairov v. Turkey), заява № 69929/12, пункт 46, від 05 червня 2018 року). Отже, розгляд Суду обмежиться перевіркою, чи виконували органи державної влади свої процесуальні зобов’язання за статтею 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі"Ф.Г. та інші проти Швеції" (F.G. and Others v. Sweden), пункт 117).
122. Заявник стверджував, що належав до групи, а саме до членів сім’ї представників органів влади, яким згідно з відповідною інформацією про країну (див. пункт 46) в Афганістані могла загрожувати небезпека. Отже, українські органи влади були зобов’язані розглянути його твердження та з’ясувати, чи буде заявник підданий серйозній загрозі у випадку видворення до Афганістану.
123. Проте замість того, аби здійснити детальний аналіз стверджуваного страху заявника, що він міг стати жертвою переслідування, обласний орган міграційної служби зосередився на формальних підставах для відмови у наданні статусу біженця. Він дійшов висновку, що заявник не підпадав під визначення поняття біженця за національним законодавством і Конвенцією про біженців. Але враховуючи оцінку УВКБ ООН, згідно з якою залежно від конкретних обставин справи певним особам та їхнім родинам, яких вважали пов’язаними з Урядом Афганістану, могла загрожувати небезпека через такий передбачуваний зв’язок (див. пункт 46), компетентний орган влади мусив провести детальний аналіз з урахуванням наявних матеріалів для визначення, чи належав заявник до такої групи та чи міг він бути підданий такій загрозі.
124. У будь-якому випадку обласний орган міграційної служби прямо не розглянув, чи загрожувало заявнику поводження, заборонене статтями 2 та 3 Конвенції у випадку повернення до Афганістану, що було єдиним важливим запитанням, яке мали поставити органи державної влади відповідно до Конвенції (див. рішення у справі "A.Д. та інші проти Туреччини" (A.D. and Others v. Turkey), заява № 22681/09, пункт 99, від 22 липня 2014 року).
125. Крім того, обласний орган міграційної служби зробив суперечливий висновок, що заявник міг розраховувати на захист органів державної влади своєї країни, Афганістану, але при цьому було неможливо ідентифікувати країну його походження (див. підпункти "iii" та "v" пункту 27). Ще одна суперечність полягала в тому, що 09 березня 2011 року міграційна служба дійшла висновку, що заявник не мав документа, який посвідчує особу, хоча Посольство Афганістану видало проїзний документ для нього 20 лютого 2011 року (див. пункт 22 та підпункт "v" пункту 27). Але найбільше дивує, що Міграційна служба Україна вказала факт видачі документа у тому самому наказі від 09 березня 2011 року, в якому згодом дійшла висновку про відсутність у заявника документа, що посвідчує особу (див., для порівняння, підпункти "iii" та "v" пункту 27).
126. До того ж, не оскаржується, що Міграційна служба України повідомила заявнику про свій наказ лише після початку підготовки до перевезення заявника до аеропорту з метою його видворення, за три дні до фактичного вислання до Афганістану, усі ці три дні він провів у дорозі (див. пункти 28 та 31). Оскільки у заявника не було захисника, це означало, що він не мав практичної можливості оскаржити цей наказ у національних судах.
127. Хоча питання потенційної загрози в країні походження було розглянуто національним судом, який ухвалив рішення про видворення заявника, вбачається, що суд посилався на застаріле джерело інформації про країну походження і дійшов невмотивованого висновку про те, що жодних злочинів проти цієї особи в Афганістані не вчинялось (див. пункт 19). Хоча ця оцінка передувала розгляду заяви заявника про надання йому статусу біженця, як вбачається, це була єдина спроба проаналізувати по суті існування загрози, про яку він стверджував.
128. Ці недоліки мали процесуальний характер. Якби українські органи влади здійснили належну оцінку заяви заявника про надання статусу біженця, вони цілком могли дійти висновку, що його версія про загрозу жорстокого поводження з ним в Афганістані була непереконливою, наприклад, у зв’язку з тим, що заявник не стверджував про відсутність у нього можливості знайти альтернативний притулок всередині країни, що він зрештою успішно зробив (див. пункт 32), або через те, що його версія подій не викликала у них довіри. Згодом такий висновок підтвердився б тим, що фактично заявник досі не зазнавав жодного жорстокого поводження в Афганістані (див. рішення у справі "Круз Варас та інші проти Швеції" (Cruz Varas and Others v. Sweden), від 20 березня 1991 року, пункти 76 і 79, серія A № 201, ухвала щодо прийнятності у справі "Аль-Мояд проти Німеччини" (Al-Moayad v. Germany), заява № 35865/03, пункт 67, від 20 лютого 2007 року, та рішення у справі "А.С. проти Франції" (A.S. v. France), заява № 46240/15, пункти 62-64, від 19 квітня 2018 року).
129. Проте саме національні органи влади мали перевірити обґрунтованість тверджень заявника (див. рішення заявника "Джабарі проти Туреччини" (Jabari v. Turkey), заява № 40035/98, пункт 40, ЄСПЛ 2000-VIII).
130. Отже, Україна порушила процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що перед поверненням заявника українські органи влади не розглянули у спосіб, сумісний з вимогами практики Суду, твердження заявника про страх стати в Афганістані жертвою переслідування.
131. Враховуючи міркування, які призвели до висновку про порушення у цій справі статті 3 Конвенції, Суд не вбачає нічого, що б обґрунтувало окремий розгляд тих самих фактів з точки зору статті 13 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "M.Д. та M.A. проти Бельгії" (M.D. and M.A. v. Belgium), заява № 58689/12, пункт 70, від 19 січня 2016 року, та "Амерханов проти Росії" (Amerkhanov v. Russia), заява № 16026/12, пункт 59, від 05 червня 2018 року).
132. Заявник скаржився на те, що тримання його під вартою в Україні було порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.".
133. Заявник стверджував, що органи державної влади не розглянули альтернатив триманню його під вартою і не провели процедуру його депортації з належною ретельністю: його ідентифікація Посольством Афганістану не здійснювалася до 20 лютого 2011 року, протягом місяців після взяття його під варту (див. пункти 12-22).
134. Уряд України не надав жодних зауважень.
135. Суд не переконали аргументи заявника. Перед ухваленням постанови про затримання заявника національний суд розглянув фактори, характерні для його справи, і дійшов висновку про необхідність його затримання (див. пункт 18). Аналогічно, ніщо не свідчить про наявність таких затримок у провадженні, які б довели, що органи державної влади не проводили процедуру видворення заявника з належною ретельністю.
136. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
137. Заявник також скаржився на те, що в Україні у порушення пункту 2 статті 5 Конвенції його не поінформували про підстави його затримання, а провадження щодо затримання здійснювалося з порушенням пункту 4 статті 5 Конвенції. Останнє положення передбачає:
"4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.".
A. Доводи сторін
138. Заявник повторив версію подій, наведену у пункті 20. Він стверджував, що не був поінформований про підстави затримання в Україні зрозумілою для нього мовою. Оскільки жоден перекладач або захисник не був залучений до провадження у Закарпатському окружному адміністративному суді, який 13 жовтня 2010 року постановив затримати його (див. пункт 18), і заявника не було поінформовано про постанову суду зрозумілою для нього мовою, він не мав можливості її оскаржити.
139. Уряд України не надав жодних зауважень.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
140. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
141. Уряд України не подав до Суду жодних документів національних органів влади, які б спростували версію події заявника (див. пункт 20) та довели, що насправді його було поінформовано зрозумілою для нього мовою про законні підстави його затримання в Україні та стосовно провадження щодо його затримання. Він також не надав жодних документів, які б свідчили про роз’яснення йому пов’язаних з цим прав і про його фактичну відмову від них. Отже, Суд не має підстав відхиляти твердження заявника.
142. До того ж, єдиний наявний у Суду документ національних органів влади - постанова суду від 13 жовтня 2010 року про видворення та затримання заявника (див. пункти 18) - підтверджує ці твердження. Суд вказав, що заявник відмовився від свого права бути присутнім особисто, та ухвалив постанову про його видворення і затримання, але ця постанова не містить інформації про участь у провадженні перекладача чи захисника. Також у ній ніщо не свідчить про роз’яснення заявнику його прав зрозумілою для нього мовою.
143. Крім того, важливим є те, що твердження заявника підтверджуються доповіддю КЗК стосовно обмеженого доступу до правової допомоги та перекладу у пунктах тимчасового тримання Державної прикордонної служби України, де на той момент перебував заявник (див. пункт 39).
VII. СТВЕРДЖУВАНЕ ВТРУЧАННЯ УКРАЇНИ У ПРАВО ЗАЯВНИКА НА ПОДАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ЗАЯВИ
145. Заявник скаржився на те, що українські органи влади відмовили представнику НУО в отриманні доступу до заявника, таким чином перешкодивши заявнику в поданні до Суду заяви про застосування тимчасового заходу (див. пункт 29). Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:
"Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.".
146. Суд зазначає, що твердження заявника у зв’язку з цим не підтверджуються жодними доказами і викладені у доволі нечітких формулюваннях.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
149. Заявник вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
150. Уряд Словаччини зазначив, що заявник не уточнив, до якої держави він висунув свої вимоги. У будь-якому випадку Уряд Словаччини вважав вимогу необґрунтованою та явно завищеною. Уряд України не подав жодних коментарів.
151. З огляду на те, що встановлене у цій справі порушення статті 3 Конвенції має процесуальний характер, Суд присуджує заявнику 2 300 євро в якості відшкодування моральної шкоди, які повинна сплатити Україна.
B. Пеня
152. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує неприйнятними скарги проти Словаччини.
2.Оголошує прийнятними скарги проти України за статтями 3 та 13 Конвенції у зв’язку з поверненням заявника до Афганістану, а також за пунктами 2 та 4 статті 5 Конвенції, а решту скарг у заяві проти України - неприйнятними.
3.Постановляє, що Україною було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежним розглядом українськими органами влади тверджень заявника про страх стати жертвою переслідування в Афганістані перед його поверненням туди.
4.Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо скаргу заявника проти України за статтею 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
7.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, Україна повинна сплатити заявнику 2 300 (дві тисячі триста) євро та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 червня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Сіофра О’ЛІРІ |
