118. Суд розуміє субсидіарний характер своєї ролі та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи. Тим не менш, він має провести "особливо ретельний аналіз", коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції, навіть якщо на національному рівні вже мали місце певні провадження та розслідування (див. згадане рішення у справі "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 155, з подальшими посиланнями).
119. Суд також повторює, що під час оцінки доказів він зазвичай керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом". Проте доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (там само, пункт 151).
120. У цій справі відсутні прямі докази, що заявника було піддано жорстокому поводженню працівників міліції, як він стверджував.
121. Суд звертає увагу на розбіжності у показаннях прокурора щодо наявності слідів на пальцях заявника 06 лютого 2003 року (див. пункт 16). На думку Суду, такі розбіжності можна тлумачити як непрямий доказ існування таких слідів. Проте під час первинного судово-медичного обстеження заявника того ж дня, не дивлячись на обмежену довіру до нього (див. пункт 108), жодних видимих тілесних ушкоджень задокументовано не було.
122. Крім того, не було встановлено причинно-наслідкового зв’язку між проблемами зі здоров’ям заявника та стверджуваним жорстоким поводженням з ним. Висновки експертів, в яких було зазначено, що ці проблеми могли бути наслідком дії електричного струму на заявника, не виключали інших можливих причин виникнення у нього проблем зі здоров’ям (див. пункти 34 та 45); але, з іншого боку, висновки експертів, в яких було вказано про відсутність медичних доказів на підтвердження його звинувачень, не спростовують цієї ймовірності як такої (див. пункти 19, 26, 37 і 47).
123. Суд наголошує, що саме через непроведення органами державної влади ефективного розслідування за скаргами заявника декілька надзвичайно важливих питань залишаються невирішеними (див., для порівняння, рішення у справі "Долганін проти України" [Комітет] (Dolganin v. Ukraine) [Committee], заява № 18404/07, пункт 69, від 16 лютого 2017 року). Проте на підставі наявної інформації неможливо поза розумним сумнівом дійти висновку, що, як стверджував заявник, під час перебування у відділі міліції 04 та 05 лютого 2003 року він був підданий жорстокому поводженню, у тому числі, проте не обмежуючись, застосуванням до нього електричного струму.
125. Заявник також скаржився на несправедливий судовий розгляд, який вимагається пунктом 1 та підпунктом "с" пункту3 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
"1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;..."
A. Прийнятність
126. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
127. Заявник скаржився на те, що його засудження ґрунтувалося, головним чином, на його явці з повинною, отриманій під тиском і за відсутності захисника. Він також стверджував, що було порушено його право на захист у зв’язку з: ненаданням йому до 12 лютого 2003 року доступу до захисника, якого найняла його дружина (У.); нав’язуванням йому слідчим захисника Д.; і проведенням відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року за відсутності його захисника.
128. Уряд зазначив, що заявник надав зізнавальні показання добровільно та підтвердив це своїм підписом (див. пункт 54). Крім того, він зазначив, що психологи, які аналізували поведінку заявника на відеозаписі відтворення обстановки та обставин події 06 лютого 2003 року, встановили, що тиск на заявника не чинився (див. пункт 44).
129. Уряд зазначив, що заявнику надавалася правова допомога з моменту його першого допиту як підозрюваного 05 лютого 2003 року, а після цього його завжди представляв один або декілька захисників, вибраних на власний розсуд. Щодо його доступу до захисника У., то Уряд стверджував, що не зміг прояснити це, оскільки відповідні документи були знищені після закінчення відповідного строку. Хоча Уряд і не надавав коментарів щодо відсутності захисника заявника під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року, він зазначив, що заявник не заперечував проти того, як проводилася ця слідча дія, та не висунув жодної скарги у зв’язку з цим.
130. Насамкінець Уряд зазначив, що окрім явки з повинною, вина заявника підтверджувалася значною кількістю інших доказів.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи практики
131. Загальні принципи щодо доступу до захисника, права зберігати мовчання, права не свідчити проти себе, а також взаємозв’язку цих прав із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції наведені в рішенні у справі "Бьоз проти Бельгії" [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC] (заява № 71409/10, пункти 119-150, від 09 листопада 2018 року).
(b) Застосування загальних принципів до фактів цієї справи
(c) Наявність та обсяг обмежень
132. Суд зауважує, що, як підтвердили самі працівники міліції, 04 лютого 2003 року вони отримали інформацію про причетність заявника до інциденту з Ко. та затримали заявника для перевірки цієї інформації (див. пункт 8).
133. Відповідно до практики Суду за пунктом 1 та підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції заявник мав право на правову допомогу з моменту першого допиту його як підозрюваного працівниками міліції. Проте встановленим є той факт, що під час написання явки з повинною правова допомога йому не надавалася (див пункти 54 та 56). Крім того, на той момент щодо нього не було порушено жодного кримінального провадження, а його було затримано лише у зв’язку з непов’язаним з цим (дрібним) адміністративним правопорушенням (див. пункти 8 і 56). Абстрагуючись від зовнішніх ознак і використаних формулювань та зосереджуючись на реаліях ситуації, Суд вважає, що насправді до заявника було застосовано адміністративний арешт для сприяння проведенню його допиту як підозрюваного (див., для порівняння, рішення у справі "Григор’єв проти України" (Grigoryev v. Ukraine), заява № 51671/07, пункт 86, від 15 травня 2012 року).
134. Суд зауважує, що лише після написання явки з повинною заявника представляв захисник (Д., юрист, якого заявнику запропонував слідчий, - див. пункт 56).
135. Крім того, з певних невідомих причин цей захисник був відсутній під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року, коли було знайдено важливі речові докази (див. пункт 59). Ніколи не стверджувалося, що заявник прямо або опосередковано відмовлявся від свого права на захист під час проведення цієї слідчої дії.
136. Ще одним відповідним і важливим фактором за цих обставин є затримка у доступі заявника до У., захисника, найнятого дружиною заявника 05 лютого 2003 року для представлення її чоловіка. Тоді як Уряд стверджував, що не міг прояснити це питання, посилаючись на відсутність відповідних документів (див. пункт 129), вбачається достатньо встановленим те, що У. вперше було допущено до провадження лише 12 лютого 2003 року (див. пункти 55 і 60).
137. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що право заявника на доступ до захисника було обмежено у зв’язку з: відсутністю захисника під час першого допиту 04-05 лютого 2003 року (не заперечується, що хоча 04 лютого 2003 року заявнику пред’явили обвинувачення, а згодом визнали винним у вчиненні адміністративного правопорушення, його допитали у зв’язку зі стрільбою у Ко.); відсутністю його захисника під час відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року; затримкою на сім днів його доступу до захисника, найнятого його дружиною.
(i) Існування вагомих підстав для обмеження
138. Суд зазначає, що ні національні органи влади під час розгляду справи заявника, ні Уряд у своїх зауваженнях до Суду не посилалися на існування яких-небудь виключних обставин, які могли б виправдати обмеження права заявника на правову допомогу. Суд не зобов’язаний самостійно оцінювати, чи існували у цій справі будь-які такі обставини.
139. Отже, Суд доходить висновку, що ці обмеження не були виправдані жодними вагомими підставами.
(ii) Загальна справедливість провадження
140. Відсутність вагомих підстав сама собою не призводить до встановлення порушення статті 6 Конвенції. Наявні чи відсутні вагомі підстави необхідно розглядати у кожній справі з огляду на провадження загалом. Проте за відсутності вагомих підстав Суд повинен з особливою ретельністю оцінити справедливість такого провадження.
141. Відсутність таких підстав має дуже важливе значення для оцінки загальної справедливості кримінального провадження та може стати підставою для встановлення порушення. Тягар доведення покладається на Уряд, який зобов’язаний переконливо довести, чому за виняткових і конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника (див. посилання у пункті 131).
142. Щодо урівноважуючих заходів Суд, тією мірою, якою вони стосуються цієї справи, розгляне різні фактори, які випливають з його практики, викладеної в рішеннях у справах "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заяви № 50541/08 та 3 інші заяви, пункт 274, від 13 вересня 2016 року), "Сімеонови проти Болгарії" [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC], заява № 21980/04, пункт 120, від 12 травня 2017 року) та повтореної в згаданому рішенні у справі "Бьоз проти Бельгії" (Beuze v. Belgium), пункт 150.
143. Ніщо не свідчить про те, що заявник був особливо вразливим з огляду на вік чи розумові здібності. Проте слід зазначити, що під час його первинного допиту працівниками міліції, він не мав процесуального статусу у відповідному кримінальному провадженні. На думку Суду, ці обставини могли поставити його у дещо вразливе становище (див. для порівняння рішення у справі "Малий проти України" [Комітет] (Malyy v. Ukraine) [Committee], заява № 14486/07, пункт 112, від 11 квітня 2019 року).
144. Крім того, не оскаржувалося, що до надання зізнавальних показань 05 лютого 2005 року заявнику не було роз’яснено його право зберігати мовчання та не свідчити проти себе.
145. Суд посилається на свій висновок про те, що заявник не обґрунтував свою скаргу про написання явки з повинною внаслідок жорстокого поводження (див. пункт 124). Цей висновок щодо його скарги за статтею 3 Конвенції не перешкоджає Суду розглянути його твердження про надання зізнавальних показань під тиском з точки зору гарантій статті 6 Конвенції (див. рішення у справі "Юрій Волков проти України" (Yuriy Volkov v. Ukraine), заява № 45872/06, пункт 68, від 19 грудня 2013 року). Суд не може не зазначити, що хоча обставини, за яких заявник надав свої первинні зізнавальні показання, ставили під сумнів їхню достовірність, національні суди їх не розглядали (див. згадане рішення у справі "Юрій Волков проти України" (Yuriy Volkov v. Ukraine), пункт 69). Зокрема, не було змістовно розглянуто небезпідставну скаргу заявника на те, що справа про адміністративне правопорушення щодо нього була сфабрикована для забезпечення можливості його допиту без дотримання необхідних гарантій для реалізації його процесуальних прав як підозрюваного за окремим обвинуваченням (див пункти 73 та 83-85).
146. Суд також зазначає, що заявник відмовився від своїх первинних зізнавальних показань невдовзі після того, як його почали представляти захисники, вибрані на власний розсуд, а не захисник, запропонований йому слідчим (див пункт 64).
147. Суд зазначає, що первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів сторони обвинувачення проти нього. Дійсно, суд розглянув його показання в контексті інших наявних у нього доказів. Проте жоден з цих доказів - включаючи зізнавальні показання, надані співобвинуваченим заявника Пі. на стадії досудового слідства, показання потерпілого та речові докази - прямим не був. Крім того, низка недоліків під час оцінки цих інших доказів, на які вказав заявник у своїй касаційній скарзі, розглянуті не були (див пункти 84 та 85).
148. Суд зазначає, що у суді першої інстанції заявник оскаржив докази, отримані з порушенням його права на захист, і заперечив проти їхнього використання. Однак його аргументи були відхилені. У своїй ухвалі Верховний Суд України, який розглядав справу у другій (та остаточній) інстанції, не вказав відповідні доводи заявника (див. пункти 84 та 85). На думку Суду, це свідчить про відсутність відповідних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством та практикою, які можна було б вважати такими, що врівноважили обмеження права заявника на правову допомогу. Суд уже зазначав, якщо на стадії досудового слідства мали місце процесуальні недоліки, то головне завдання судів як першої, так і апеляційної інстанції полягає у забезпеченні загальної справедливості кримінального провадження (див. рішення у справі "Дойл проти Ірландії" (Doyle v. Ireland), заява № 51979/17, пункт 101, від 23 травня 2019 року). Як така, очевидна неспроможність Верховного Суду України розглянути доводи заявника є важливим фактором.
149. Насамкінець, повторно наголошуючи на особливо ретельній оцінці, яка має застосовуватися у разі відсутності вагомих підстав, які б виправдовували обмеження у доступі до захисника, Суд вважає, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
152. Заявник вимагав 200 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
153. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
154. Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди, яку не можна компенсувати самим лише встановленням порушення його конвенційних прав. Враховуючи обставини справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як це вимагається статтею 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 10 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
155. Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
C. Пеня
156. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує заяву прийнятною.
5.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 10 000 євро (десять тисяч євро) та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 січня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Мілан БЛАШКО |
| Голова | Сіофра О’ЛІРІ |
